скачать книгу бесплатно
– Отож новi податкiвцi вирiшили, що оскiльки я ходив пiд старими, то й почали мене дружненько пресувати з…
Хвилин п’ять пiдприемець, який завинив перед владою, доволi непевно мимрив про новi лиха, пiсля чого пiдсумував з несподiваною рiшучiстю:
– Загалом, я не маю сил уже терпiти всi цi митарства. Тому от твердо вирiшив: найближчим часом вийду перед Кабiнетом мiнiстрiв разом з усiею своею родиною, обiллю всiх нас бензином i одразу пiдпалю на знак протесту проти цiеi ганебноi влади! Все!
Цi слова подiяли на Олега, немов холодний душ. Вiн оглянув журналiстську аудиторiю. Найближче до столу, за яким зiбралися учасники, сидiла зграйка молоденьких дiвчат iз крихiтними яскравими нетбуками. Іззаду було видно, що в кожноi на екранi чорнiло всього по два-три рядки: отже, дiвчата виклали вступну промову цього вилупка буквально парою фраз i тепер чекали на продовження. Іншу частину журналiстськоi аудиторii становили «старi вовки», якi слухали виступ без найменших емоцiй. Телеоператори застигли за камерами. Загалом, усi були напрочуд спокiйними.
– Отже, шановнi колеги, ви бачите, до якого розпачу довели злочини нинiшнього антинародного режиму цю нещасну людину. Тому сьогоднi ми скажемо наше дружне рiшуче «НІ!» аморальним розгнузданим дiям офiцiозних злочинцiв з високих кабiнетiв…
Наступнi чверть години Ростислав Маслаченко патетично i докладно живописав, як саме варто говорити рiшуче «НІ!» аморальним злочинцям вiд влади. Зграйка дiвчат збудилася: кожна старанно виклацувала наманiкюреними пальчиками на своему нетбуцi щось розлоге – хоча не зовсiм зрозумiло, якi свiжi генiальнi думки можна вiдшукати у промовi «вiчного клоуна». Нехай його виступ гарно зрежисований, навiть перед дзеркалом вiдрепетируваний, однаково пан Маслаченко вже неодноразово повторював усе це iз найрiзноманiтнiших приводiв, нiчого нового нiколи не додаючи…
«Старi вовки» вiдверто нудьгували, вислуховуючи люту банальщину, i навiть потроху позiхали. Один взагалi пiшов, на прощання махнувши рукою. Частина операторiв заходилася знiмати вiдеоряд – тобто дiвчат, якi зосереджено строчать на нетбуках.
Далi настала пора запитань-вiдповiдей. Красунi з першого ряду по черзi уточнювали, якого саме вiку i статi дiти малого пiдприемця, як звуть його дружину, чим вона (дружина тобто) займаеться, якого конкретного чиновника бiзнесмен-невдаха звинувачуе у своiх нещастях, та iнше в тому ж дусi. «Старi вовки» вже клювали носами. Вiдеоряд (тобто гарненьких дiвчат, якi щось запитували) тепер знiмала iнша частина телекамер. Депутат поблажливо кивав, з переможним виглядом роздивляючись довкола.
А перед очима Олега постала зовсiм дика картина. До будинку Кабмiну пiд’iжджае розкiшний депутатський «майбах». З нього висаджуеться родина Васьковського Дмитра Інокентiйовича, одягнена, немов на парад. Пiд прицiлом телекамер вони прямують до урядового будинку. Тут вiдбуваеться короткий жалобний мiтинг. Потiм пiдприемець… вiрнiше, цей плюгавенький лисуватий придурок бере з рук пихатого вiд гордостi депутата канiстру з бензином, старанно обливае смердючою рiдиною свою красуню-дружину, двох бiлявих хлоп’ят. В останню чергу – себе. Привезений у вантажiвцi оркестр починае грати похоронний марш, а лисуватий вилупок чиркае запальничкою. І на майданчику перед Кабмiном спалахують чотири живi смолоскипи…
Уявивши все це, вiн ледь дочекався черги, щоб поставити запитання:
– Олег Нежданий, газета «Кур’ерський експрес». Скажiть будь ласка, пане пiдприемцю, чому ви вирiшили спалити себе i свою родину, а не тих-таки податкiвцiв, якi вас «пресують»?
– Га-а-а?… Як, тобто, податкiвцiв?!
Розгублений голос Васьковського Дмитра Інокентiйовича пролунав у повнiй тишi. Олег вiдчув, що тепер саме на нього витрiщилися усi: органiзатори прес-конференцii, якi сидiли за столом, дiвчата, якi вiдiрвалися вiд нетбукiв, «старi вовки», якi миттю прокинулися, об’ективи телекамер. Тому вiн пояснив якомога спокiйнiше:
– У ваших дiях немае нiякоi логiки. Вас «пресують» податкiвцi, ваш бiзнес на межi банкрутства. Однак замiсть того, щоб у критичнiй ситуацii захистити родину, ви погрожуете вбити дружину i двох малолiтнiх, нi в чому не винних синiв – причому в найжорстокiший спосiб! Отже, вiдповiдайте: чому ваша агресiя спрямована не просто на себе самого, але також на ваших близьких? Чому б замiсть цього не спалити, примiром, податкiвцiв, якi розорюють ваш бiзнес?
– А-а-а… Як це – податкiвцiв спалити?! Їх же той… не можна!.. – промимрив ошелешений пан Васьковський i, немовби шукаючи пiдтримки, скоса позирнув на народного обранця. Втiм, хоча обличчя депутата невдоволено перекосилося, пан Маслаченко не вiдреагував. Тому Олег продовжив упевнено гнути свою лiнiю:
– Ви сказали, що податкiвцiв спалити не можна – але чому?!
– Бо це ж злочин… убивство…
– А хiба спалювати живцем свою дружину й нi в чому не винних дiтлахiв – не злочин?! Ви чоловiк i батько, то захистiть рiдних, а не нищiть iх!!! Інакше який з вас мужик!..
Але тут нарештi луснув терпець у депутата. Рiзко викинувши вперед праву руку з вiдстовбурченим вказiвним пальцем, вiн зойкнув у патетичнiй манерi:
– Це провокатор!
– Я не провокатор, – спокiйно заперечив Олег. – Я власкор «Кур’ерського експреса» Олег Нежданий.
Але заперечувати скандальному полiтиковi не мало сенсу. З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усмiхнений прес-секретар:
– Шановнi учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацiю! Ми ще перевiримо акредитацiю людини, яка назвалася журналiстом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…
Побачивши, як пiднялися, розправили плечi й пiшли до нього два здорованi, якi доти з нудьгуючим виглядом сидiли на бiчних мiсцях, Олег уривчасто кинув:
– Добре, сам пiду, – забрав зi столу диктофон i попрямував до виходу. Його душа кипiла вiд обурення. Нi, справдi, що ж це коiться?! Тим, хто витрiщаеться на «вiчного клоуна» Маслаченка, втюхуеться такий собi жахлик про публiчне вбивство дружини й малолiтнiх дiточок невезучого бiзнесмена – а всiй журналiстськiй братii на це плювати!!! Або мовчать у ганчiрочку, або уточнюють несуттевi деталi.
– Шановний пане газетяре!..
Ясна рiч, що без певного ступеня цинiзму у вiтчизнянiй журналiстицi не вижити. Але ж не до такоi ж межi бути цинiками!.. Дебiли на заходi для дебiлiв… І мiсце для пресухи пiдходяще вибрали – «Жовтий будиночок». Олег майже з ненавистю ковзнув поглядом по канаркового кольору стiнах, якi вiн тiльки-но полишив, коли пролунав ще наполегливiший заклик:
– Агов, пане газетяре з «Кур’ерського експреса»! Не поспiшайте немовби на пожежу, будь ласка.
– Га?…
Тiльки зараз Олег зрозумiв, що цi слова зверненi саме до нього.
– Ви поводитеся, немовби справжнiй кур’ерський експрес. Але не кваптеся: сподiваюсь, на вокзал ви не спiзнюетеся?… Бо нам хотiлося б серйозно поговорити.
Роздiл 2
Чистильники
Олег змiряв поглядом трiйцю, яка заступила дорогу. «Бити чи не бити?! Гiдне Гамлета запитання», – майнуло в головi. Хоча яке там… Нападати на трьох молодикiв першому – явна дурiсть. А якщо не нападати першим, доведеться тiкати. Але тiльки в крайньому випадку…
– Не хвилюйтеся, ми дiйсно хочемо всього лише поговорити з вами, не бiльше, – заспокiйливо мовив середнiй хлопець.
«Поговорити з вами»… Що за мiлiцейськi замашки?! Нi, скорiше навiть, есбеушнi. Як у знаменитому анекдотi доби СРСР: «Здрастуйте, здрастуйте, товаришу маршале Радянського Союзу! Сiдайте, будь ласка, i давайте спокiйненько поговоримо».
– А хто вам сказав, що я хвилююся? – не стримавшись, журналiст криво посмiхнувся.
– Будь-хто на вашому мiсцi схвилювався б, якби його раптово перестрiли трое здорованiв, схожих на нас.
– А я, мiж iншим, не будь-хто.
– Ну так, ну так, зрозумiло, не будь-хто! Ви – представник газети «Кур’ерський експрес» Олег Нежданий.
– Не представник, а власкор. Власний кореспондент, тобто.
– Ах, он воно як?… Ну що ж, даруйте, будь ласка, пане власкор, але ми не знали, що це настiльки важливо!
«Отож-бо, що не знали i знати не могли», – подумав Олег. Ставлячи запитання майбутньому самоспаленцю на заходi для дебiлiв, вiн не називав свою посаду. Отже, iнформацiю хлопцi узяли явно не зi спискiв акредитованих учасникiв (де вказано посаду), а просто з прес-центру. Але iх там, здаеться, не було… Проте вони поiнформованi. Та ще й такi ввiчливi…
Дуже цiкаво!
Зненацька той, що стояв праворуч, з утаемниченим виглядом пiдморгнув Олеговi й вкрадливо проговорив:
– Поб’емося на що завгодно: зараз ви, напевно, мiркуете, звiдки нам вiдомо ваше iм’я й мiсце роботи?
– На що поб’емося?
– На ящик шампанського! – миттю пожвавiшав хлопець.
– Тодi вiдпадае.
– Тобто я б виграв?…
– Так, – знехотя зiзнався Олег. – То як же ви про все це довiдалися?
– Вiд нашоi людини в залi, ясна рiч.
А-а-а, дiдько, до чого ж просто!.. І чом би самому не дотумкати до такоi очевидноi речi?! Не приховуючи роздратування, журналiст мовив:
– Ну добре, годi жартувати. Усього вам найкращого! Дайте пройти.
– Як на мене, наша мила бесiда ще навiть не розпочалася, а ви вже йти зiбралися, – промимрив хлопець, що стояв лiворуч.
– Так, зiбрався. Менi потрiбно iхати до редакцii, щоб термiново написати статтю за матерiалами прес-конференцii.
– Ви вважаете, що роздобули гарний матерiал, навiть не одержавши вiдповiдi на власне, цiлком слушне запитання? – здивувався середнiй.
– Не ваша справа, – огризнувся Олег. І солiдним тоном додав, витягнувши з нагрудноi кишенi пiджака картку Спiлки журналiстiв:
– Мiж iншим, отут мiститься прохання всiляко сприяти власниковi даноi картки в роботi. Сприяти, а не перешкоджати, що навпаки караеться статтею сто сiмдесят першою…
– …Кримiнального кодексу Украiни. Так-так, цiлком згоден з Остапом Бендером: Кримiнальний кодекс треба шанувати, – чемно кивнув правий.
– От i не перешкоджайте, будь ласка!
Правий зiбрався щось заперечити, однак середнiй перебив його, повiдомивши дещо зовсiм несподiване:
– Шановний власкоре чудового «Кур’ерського експреса», ми збираемося пiдкинути вам настiльки сенсацiйний матерiал, що ви миттю забудете про прес-конференцiю Ростислава Маслаченка, немов про дурний сон.
– Справдi? – здивувався Олег, який не надто вiрив у подiбнi дива.
– Справдi, Олеже, справдi.
– До речi, а вас як звати? А то до мене ви на iм’я звертаетеся, а я такого задоволення дозволити собi не можу.
Трiйця обмiнялася хитрими поглядами, i лiвий мовив урочисто, навiть дещо пихато:
– Вибачайте, ми забули представитися. Хоча ви самi ж i виннi: не намагалися б ушитися вiд чудового дарунка долi в нашiй особi…
– Але не уникайте вiдповiдi: як все ж таки вас звуть?
– Називайте мене Атосом.
– А мене Арамiсом, – посмiхнувся правий, роблячи вигляд, нiби торкаеться пальцями невидимого капелюха на головi.
– А мене, вiдповiдно, Портосом, – енергiйно трусонув головою середнiй.
– Ах, он як?! Отже, Атос, Портос i Арамiс…
– Саме так.
Усiм своiм виглядом Олег зобразив презирливу мiну. Яка маячня! І що ж за матерiал збираються пiдкинути йому тi, у кого фантазiя обмежуеться всього лише «Трьома мушкетерами»?! Краще вже писати про «вiчного клоуна» Маслаченка: з ним хоч би все зрозумiло, на вiдмiну вiд цiеi дурнуватоi трiйцi.
Атос, Портос i Арамiс… Дитячий садок, слово честi!
– Вам щось не подобаеться? – запитав Портос, який стояв посерединi.
– Називайтеся, як хочете, дiло хазяйське. Просто виходить, що на прес-конференцii за мною шпигував д’Артаньян. Адже бiльше нема кому, чи не правда?
– Можна вважати, що й д’Артаньян, – погодився Атос.
– Нехай справдi буде д’Артаньян, – пiдтвердив Арамiс.
– Тодi ще раз прощавайте!
– Що тепер вас не влаштовуе, пане Нежданий?
– Ви не можете забезпечити мене гiдним матерiалом, дорогi моi добродii «мушкетери», бо про вашi пригоди давним-давно написав Дюма-батько. А плагiатом чужих романiв я не займаюся: брудна робота не для мене.
– І все-таки наполегливо пропонуемо прогулятися в якусь кав’ярню, щоб вислухати нашу пропозицiю. Або в пiцерiю – е тут неподалiк пристойний заклад.
– Я нещодавно снiдав.
– Ми пригощаемо!
Ех, i наполегливi ж клiенти попалися!.. Просто так не викрутишся.
– Хоча б кави за компанiю вип’ете? – Портос змовницьки пiдморгнув. – Зрозумiло, цей божественний напiй я варю краще, але не все ж одразу…
– Добре, хай буде так, вiд кави не вiдмовлюся, – нарештi здався Олег.
– От i добре! От i класно! – навперебiй загомонiли новоявленi «мушкетери». – Пiшли пити каву.
Затишна пiцерiя розташовувалася лише за два квартали вiд «Жовтого будиночка». Проiгнорувавши молоду циганку, яка сидiла на асфальтi бiля входу з мертвотно-нерухомим немовлям на руках, компанiя увiйшла до обшитоi вагонкою зали, напiвпорожньоi у цей час дня. Вибрали окремий столик бiля далекоi стiни, влаштувалися якнайзручнiше.
– Вам еспресо чи американо? – чемно поцiкавився Атос.
– А за лате заплатити кишка тонка? – оскiльки «мушкетери» взялися пригощати, Олег вирiшив не скромничати.
– Без питань!..
– Тодi менi чашечку лате. Або стривайте… iще краще мокачiно! З корицею й покришеним шоколадом.
– Цiкаво, у вас в «Кур’ерському експресi» всi отакi гурмани? – набурмосившись, Портос змiряв його уважним поглядом.
– Нi, тiльки найкращий власкор. Ви ж хочете мати справу з найкращим, чи не так? Бо iнакше пошукайте когось iншого…
– Нi-нi, що ви! Усе гаразд, я всього лише хотiв…
Та Арамiс не дав договорити товаришевi:
– А може, замовимо всiм по порцii еспресо, зате з коньячком? По п’ятдесят грамiв за спiвпрацю аж нiяк не завадить.
