скачать книгу бесплатно
Князь Сангушко ледь не падав вiд страшноi втоми, але розпач надавав сил. Вiн уперто бiг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадiбно хапаючи ротом повiтря. У якусь мить ноги просто вiдмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камiнь, спробував пiдхопитися, однак знов послизнувся i влетiв у невелике болiтце. Кiлька секунд поборсавшись там, ра5чки вибрався на сухе мiсце, нарештi знов здiйнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не вiдчуваючи тiла, хапаючись руками за що тiльки можна й похитуючись з боку в бiк.
За ним точно гналися: десь трiскотiли кущi, хтось лаявся з придихом… Князь перебував у тiм станi крайньоi утоми, коли геть зникають навiть найважливiшi думки, залишаеться одне тiльки безпосередне бажання – вiдпочити будь-що. Вiн не думав бiльше нi про свое життя, нi про Анджея, нi навiть про Олену – тiльки про те, коли ж нарештi перед ним вiдкриеться острiвець порятунку, де можна вiдпочити! Таким острiвцем уявлявся рiдний маеток, де вiн народився й вирiс. Райське мiстечко з матiнкою i годувальницею, де все так тихо й мирно, як у далекому дитинствi…
Дмитро Федорович на мить замислився, сповiльнив крок, розслабився й глибоко зiтхнув. Коли ж перед ним раптово виросли чотири козаки, вiн позадкував i впав у кущi калини. Криваво-червоний сiк вiд розчавлених при падiннi ягiд миттево залив пiдталий сiруватий снiг, поцяткований нещодавнiм крижаним дощем. Але величезнi сильнi руки одразу пiдхопили князя й поставили на ноги.
– Не здавайтеся, пане, ми ще повоюем!.. – вигукнув Анджей. Охоронець стояв, оголивши шаблю i своiм тiлом затуляючи князя вiд ворогiв. Сангушко вмить опам’ятався, утому немовби рукою зняло. Згадавши, що в нього також е зброя, вихопив шаблю й разом з Анджеем кинувся на переслiдувачiв.
Вони билися плiч-о-плiч. Дмитро Федорович не вiдчував отриманих ран, iнодi лише вiдзначав подумки, що його шабля вкотре розсiкла щось м’яке – отже, знов вдалося зачепити когось iз ворогiв! Втiм, iхне число не скорочувалося. Раптом Сангушко почув на вiдстанi тупiт кiнських копит: це був, мабуть, сам пан Зборовський… Тодi князь гучно скрикнув:
– Бiжи, Анджею! Бiжи звiдси! Знайди Олену й доглянь за нею!
– Але… Заради всього святого, мiй пане, я не можу дати вам загинути!..
– Наказую тобi, Анджею: бiжи до неi!!!
Охоронець все-таки вагався. Князь без утоми розмахував шаблею, кунтуша на ньому бiльше не було, жупан весь промок вiд кровi.
– Ну прошу тебе, бiжи!.. – почав благати вiн.
* * *
Полишивши трактир, до Рудницького замку поспiшали Олена i ii покоiвка Марися iз загоном охорони пiд орудою старого вiрного Остапа. Князь розраховував, що там на них чекае притулок i порятунок – отже, так воно i е! Дмитро Федорович не мiг помилятися, та й дядечко Василь Костянтинович запевняв, що господар замку Ян Тарновський – надiйна людина: родич все ж таки… Отже, захистить i прикрие.
Вони iхали вже близько години, нiхто iх не переслiдував. Поступово зменшили крок, щоб дати коням вiдпочити: по пухкому килиму потемнiлого листя, не надто щiльно присипаного нiздрюватим снiгом, пересуватися було важкувато. Густо пахло перегноем i сирою деревиною.
Раптом спереду долинув приглушений тупiт копит. Маленький кортеж княгинi завмер, очiкуючи. Мiж деревними стовбурами, порослими зеленим мохом, замигтiли блакитнi iз золотим одностроi, заблищала й задзвенiла добре начищена збруя. Пiд кронами дерев луною розносилися вигукування, тупiт i брязкотiння зброi. Коли зустрiчний загiн воiнiв порiвнявся з кортежем, Олена смiливо виiхала вперед i мовила:
– Вiтаю вас! Хто ви такi?
– І вам доброi дороги! – вiдгукнувся очiльник загону. – Ми служники пана Яна Амора Тарновського, поспiшаемо в Лиски-над-Лабою, щоб забрати вiдтiля княгиню Олену-Єлизавету-Катерину Острозьку.
– Хвала Боговi, нарештi приспiла пiдмога! Тепер князь Сангушко врятований, – звеселився Остап.
– Нi, у нас наказ тiльки щодо княгинi Олени-Єлизавети-Катерини Острозькоi. Що ж стосуеться князя Дмитра Сангушка, то йому допомагати в жодному разi не можна: адже вiн – державний злочинець.
– Я без чоловiка нiкуди не поiду! – миттево обурилася Олена.
– Як вам буде завгодно, панi! То що ж, ви вiдмовляетеся iхати з нами?
– Я ж сказала, що нiкуди без чоловiка iхати не збираюся…
– Що ж, панi, тодi ми залишаемо вас.
– А як же Дмитро Федорович? – захвилювався Остап.
– Не можу знати, – по-конячому мотнув головою очiльник загону.
– Тодi повертаемо! – скомандував Остап, i кортеж княгинi миттю виконав наказ. Копита коней зачавкали по мокрiй землi, перiодично вистрiлюючи фонтанами рiдкого бруду. Воiни Тарновського не рушили з мiсця. Проскакавши трохи, Олена iз затаеною надiею озирнулася назад, але побачила, що зустрiнутi воiни один за одним повертають туди, звiдки приiхали. Незабаром вони зовсiм зникли. Тодi княгиня на мить вiдчула, що тут i зараз вiдбулася надзвичайно мерзенна зрада…
Маленький кортеж скакав назад по торфовищу мiж валунами й вузлуватим деревним корiнням, що стирчало з-пiд землi. Гiлки хльостали по обличчях. Оленi навiть сучком роздерло щоку до кровi.
Але iхнi зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалiк мiстечка сновигали помiчники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна рiч, кортеж княгинi був негайно оточений i роззброений. Служникiв i Олену зв’язали, але княгиня вiдбивалася настiльки енергiйно, що оксамитовий берет зрештою злетiв з ii голови, з-пiд нього випали свiтлi довгi коси.
– Та це ж жiнки! – здивовано вигукнув хтось iз служникiв Зборовського.
– Тягни ii до хазяiна, – скомандував iнший.
Княгиню зi зв’язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в ii змарнiле обличчя, поляк уривчасто кинув:
– Розв’язати зараз же! Це е княгиня Острозька!
Служники поспiшно виконали наказ. Зборовський вклонився iй i мовив якомога поштивiше:
– Я виконую наказ короля. Що ж до вас, панi, то ви вiльнi.
– Мене не потрiбно було звiльняти! – зухвало викрикнула Олена.
– Гнiв затьмарив ваш юний розум, княгине. Ви просто не все розумiете.
– Де мiй чоловiк – Дмитро Федорович, князь Сангушко?! – продовжувала вона в попередньому зухвалому тонi.
– Такi справи, панi… Я завжди намагаюся доправляти злочинцiв живими, щоб iх по заслузi винагороджував кат. Однак мое щире бажання служити справедливостi не завжди можна вдовольнити. Втiм, у злочинцiв лишаеться iхнiй особистий вибiр… У цьому разi злочинець князь Сангушко обрав…
Зборовський не встиг договорити, бо, не дослухавши його, княгиня дременула геть.
– Схопити ii! – скрикнув пан Мартин.
Один з прислужникiв легко наздогнав Олену, згрiб в оберемок i спробував пiдняти. Але молоденька княгиня виявилася не настiльки беззахисною, як здавалося на перший погляд. Вона звивалася й викручувалася всiм тiлом, немов кiшка, подряпала слузi обличчя, навiть примудрилася розквасити йому нiс i вкусити за щоку. Попри безсумнiвну перевагу в силi, воiн ледь справлявся з розлюченою жiнкою й лише голосно сопiв, ухиляючись вiд маленьких кулачкiв. Нарештi вiн не витерпiв i кинув Олену додолу, вхопив за волосся i вже замахнувся для хльосткого удару, як почув окрик хазяiна:
– Не смiти!!! Ти що собi дозволяеш, дурню?! Це ж княгиня!
Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.
– А-а-а!.. – завив той i розтиснув пальцi. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетiвши на невеликий пагорок, помiтила двох вершникiв, до сiдла одного з яких було приторочене неживе тiло.
Нещасна завмерла на мiсцi, упiзнавши рiднi риси… Не думаючи бiльше нi про що iнше, вона кинулася до вершникiв. Та не добiгши буквально двох крокiв, зупинилася, немов укопана.
– Нi-i-i!!! – чи то заволала, чи то заскиглила нещасна. Здавалося, розум зараз же покине ii.
Дмитро Федорович вже не дихав, його посинiлi ноги були босими, лiвий рукав колись розкiшного жупана й усi самоцвiтнi гудзики вiдiрванi, бiла батистова мереживна сорочка почервонiла вiд кровi, що сочилася iз численних ран. На поясi бовталися порожнi пiхви: мабуть, князь бився до останнього, доки шабля не випала з його ослаблих пальцiв…
Розглядаючи скалiчене тiло обожнюваного чоловiка, Олена не розумiла, що з нею коiться. В головi паморочилося, колiна пiдкошувалися, серце стискалося вiд жаху, болю й жалостi до коханого. Перш нiж Дмитро Федорович тужливо застогнав, Олена знепритомнiла i впала на землю.
– Пане, та вона ж не дихае!!! – закричали пiдоспiлi служники.
– Пся крев, що ви з нею зробили?! – лаявся Мартин Зборовський, пiдбiгаючи до тiла молодоi княгинi.
– Це не ми, пане, це вона сама! Напевно, зарiзала себе… – виправдовувалися абсолютно розгубленi воiни. Їхнiй переляк був очевидним – але ж то були добiрнi, неодноразово перевiренi у справах люди!..
– Тупоголовi мерзотники! Ви що ж, не могли упередити ii дii?! І що ж менi тепер робити?! Хто повiрить, що вона сама, а не…
Пан Мартин упав на колiна, приникнув вухом до грудей княгинi. Й вiдразу ж жваво закричав:
– Слава Боговi, вона дихае… Вiзок сюди, хутко!!!
Коли загорнену в теплi шуби княгиню акуратно поклали на пiдводу, пан Зборовський гидливо озирнувся на приторочене до сiдла тiло князя Сангушка i скомандував:
– А цього кинути в хлiву!
– Але ж вiн поранений, то може, його краще разом iз…
Служник не договорив, замовкнувши пiд гнiвним поглядом пана Зборовського, який негайно закричав, немов божевiльний:
– У хлiв кинути це падло, я кому сказав?! Нехай там здихае… якщо дотепер ще не здох!..
* * *
Нiч видалася морозною.
Отямившись у брудному сараi просто на купi гною, Сангушко спробував поворухнутися, але тiло зовсiм не слухалося. Зненацька вiн з надзвичайною яснiстю вiдчув, як з нього безповоротно виходить живе тепло. І чiтко зрозумiв, що помирае… от зараз, лише за кiлька крижаних митевостей i помре – тобто перестане вiдчувати, кохати, страждати… Князь не розумiв, як опинився в такому дивному становищi: тiльки-но жив, боровся, рухався – а тут раптом усе закiнчуеться…
І ще Дмитро Федорович ясно зрозумiв, що нiколи бiльше не побачить нi кохану Олену, нi iхнього ненародженого сина, нi брата свого Романа, анi вiрного Анджея. Щемлива туга стисла серце. Йому раптом гостро закортiло попрощатися з ненаглядною дружинонькою, востанне зазирнути в ii величезнi блакитнi очi, вiдчути ласкаве тепло сповненого життя тiла.
– Почуй мене, кохана, де б ти не була!.. – пристрасно зашепотiв помираючий. – Прошу, почуй мене й вiдповiдай!..
Вiн молив, благав, вимагав i вже почав втрачати всiляку надiю. Та в наступну мить щось дзвякнуло, блиснуло, ойкнуло, свiт розколовся навпiл. І тут Сангушко дуже чiтко побачив перед собою засмучене, дещо навiть наiвне, змарнiле вiд утоми, але, як i ранiше, чарiвно-прекрасне личко своеi ненаглядноi княгинечки.
Вiн здригнувся, розслаблено витягнувся. Болiсно й солодко задзвенiло у вухах. Життя йшло…
А десь на протилежному кiнцi свiтобудови його кохана, немовби почувши зверненi до неi палкi благання вмираючого, дрiбно затремтiла й мовила:
– Дмитре Федоровичу, милий мiй, соколе ясний, я чую тебе – говори…
Князь занурився в бездонну блакить обожнюваних очей, загруз у якомусь рухливому, приемно пухнастому туманi:
– Лебiдонько моя! Вибач, що не вберiг нашого щастя, що накоiв помилок i тепер не побачу нашого синочка… У нас буде син, я знаю! Тому в свою смертну годину прошу лише про одне: нiколи не кажи йому, що я був поганим батьком! Нехай у серцi твоему й у сердечку його пам’ять про мене залишиться доброю, тiльки доброю…
Пухнастий туман закрутився виром, спалахнув i витягнувся свiтловим коридором. Кришталево-чистий, чiткий голос коханоi звучав звiдусiль, доходив до згасаючоi свiдомостi князя потужними хвилями:
– Добре, соколе мiй ясний. Не хвилюйся, нашому синочку я анi слова поганого про тебе не скажу! Нiколи, нiколи, нiзащо!..
Хвилi нiжного голосу пiдхопили вмираючого й безповоротно затягнули свiдомiсть князя кудись у незриму далечiнь сяючим нескiнченним коридором.
* * *
Так безславно пiшов з життя Дмитро Федорович Сангушко – спадкоемець одного з найвiдомiших русинських князiвських родiв. Пiшов, залишивши на грiшнiй землi вагiтну дружину. Як же складеться подальша доля ii та поки що ненародженого спадкоемця, якого вона вже носила пiд серцем?…
Глава 4
Загублене немовля
Околицi Острога, березень 1555 року
Марися не очiкувала, що погода зiпсуеться. Величезна темна хмара зовсiм раптово принесла iз собою зливу i град, холоднi струменi води хльостали ii по обличчю, змушуючи прискорювати крок. Нарештi дiвчина побiгла в надii, що iй вдасться перегнати грозу. Але де там: стихiя завжди наздоганяе людину й переслiдуе невiдривно, безжально сiче великими краплями, шмагае зiрваним листям беззахисну плоть, зривае ураганним вiтром одяг…
Марися мiцнiше пригорнула дитинча до себе, затуляючи вiд розбурханоi стихii своiм маленьким, промерзлим наскрiзь тiлом.
Вона намагалася втекти вiд дощу й думала: от що стаеться з життям, коли в нього вриваеться несподiванка… Пiд ногами на дорозi – сумiш торiшнього прiлого листя й iншого смiття. Вона шукала, куди б сховатися, i зненацька ii погляд упав на розкидистий дуб. Не розбираючи дороги, вона щосили побiгла до дерева. Хотiлося зупинитися й передихнути, але буйство розлюченоi стихii пiдганяло й не давало розслабитися анi на секунду.
Нарештi ось вiн – довгоочiкуваний притулок! Дiвчина довiрливо пригорнулася до старого товстого дуба. Кора дерева була грубою й теплою. Марися раптом вiдчула, що промерзла до нутрощiв. Холод проникав скрiзь, сповiльнюючи життедайний кровоток. Вона впала на землю пiд розкидистою кроною могутнього дерева, сльози покотилися по щоках. Тiло вiдмовлялося пiдкорюватись, мозок огортала завiса, що спалахувала рiзнобарвно. Мiфiчний вихор пiдхопив ii свiдомiсть, немов пiщинку, огорнув шлейфом iлюзiй i вiднiс далеко-далеко, у краiну мрiй…
Дiвчина отямилася за деякий час, коли сонце вже зiгрiло вологу землю. Пiдвелася на лiктi, нашорошено покрутила головою, намагаючись збагнути, де перебувае. Дощ геть вщух, хмара зникла. Марися посмiхнулася тiею теплою посмiшкою, що вселяе надiю… i раптом жахнулася, згадавши про дитину! Та хай як не дивно, але дитинча мирно спало, злегка посапуючи й чомусь посмiхаючись увi снi. У дiвчини вiдлягло вiд серця, i думки повернулися до подiй, що передували сьогоднiшнiм.
…Пiсля смертi князя Дмитра Федоровича iй доручили невiдривно доглядати за вагiтною вдовою Оленою-Єлизаветою-Катериною, що повернулася в Острог разом з матiр’ю. Гальшка (так тепер називали князiвну домашнi) дуже гостро переживала загибель чоловiка. Народивши прекрасне маля, нещасна знемагала вiд пiсляпологовоi гарячки. Вдень i вночi Марися чергувала бiля лiжка хвороi, стан якоi не полiпшувався. Часом, приходячи до тями, княгиня запитувала про чоловiка, рiдше про сина. Усi жалiли горопашну.
Всi, окрiм ii матерi. Княгиню Беат бiльше непокоiло власне благополуччя. Зрозумiло, до певноi мiри ii хвилювало здоров’я хвороi, але зовсiм не як турботливу матiр, а тому лише, що зi смертю дочки вона могла втратити весь статок. Беат непокоiлася тим, що надiлений могутньою владою король забере в неi все i вимагатиме звiтiв i пояснень. Та ще й молодий князь Василь Костянтинович скористаеться нагодою пустити бiдолашну вдову по свiту. Вона не сумнiвалася, що в цього лиса вистачить сили й знань, щоб поставити на колiна ii – Беат!..
Втiм, знала також, що доки ii дочка жива, у негiдника забракне рiшучостi повстати проти неi. Для того, щоб утримувати дiвера пiд контролем, Беат перiодично зверталася до Василя Костянтиновича за порадами у майнових питаннях. Вiн допомагав, але не з почуття доброти до Беат i племiнницi – просто задля збереження майна дому Острозьких. Останнiм часом Беат стала все частiше звертатися до князя, вплив його на вдову зрiс настiльки, що два непримиренних ворога на певний час дуже зблизилися: вони могли годинами спiлкуватися про подальшу долю непутящоi спадкоемицi.
Якось у дружнiй бесiдi Василь Костянтинович ненав’язливо натякнув невiстцi, що в майбутньому син Гальшки може створити iм усiм нерозв’язну проблему. Всiм – включно з юною дурепою, яку лихий пiдбив таемно повiнчатися iз цим невдахою – князем Сангушком…
Не даючи невiстцi отямитися, князь вiдразу ж i зовсiм прозоро, немовби мимохiть, запропонував прилаштувати «незручну» дитину кудись на сторону. До речi, Гальшку непогано було би знову видати замiж – наприклад, за Семена Слуцького! Чим не наречений?! Ще й родич Василя Костянтиновича з боку матерi. Цей кандидат – не те що невдаха Сангушко: вiн i знатний, i заможний, i найголовнiше – перебувае у повнiй залежностi вiд свого дядечка Василя Костянтиновича! А тому легко вiдмовиться вiд посагу нареченоi… от тiльки би проблему з немовлям вирiшити!..
– Я прилаштую малого в одному з наших родових маеткiв, – нашiптував князь Василь Костянтинович. – Присягаюся, мiй дорогий внучатий племiнничок не бiдуватиме i водночас залишиться на очах у нас iз вами. У будь-який момент, тiльки-но в тiм виникне потреба, йому можна буде повернути становище, належне по праву народження. А поки що спадщина дому Острозьких залишиться в нашому з вами розпорядженнi.
Пiсля цiеi розмови Беат лiчила днi й години присутностi дитинчати в ii замку. Олена, немовби вiдчуваючи намiри матерi, не випускала дитину з рук. Невiдомо, чим би все це скiнчилося, якби не випадок. Одна зi служниць пробовкнулася молодiй вдовi про роль Беат у розправi над нещасним князем Сангушком. Олена була вражена, розчавлена словами служницi, не хотiла iй вiрити. Насамкiнець, виснажений стражданнями органiзм не витримав напливу моторошних спогадiв, i Гальшка звалилася з лихоманкою.
Обурена балакучiстю заздрiсноi прислуги, Беат вислала з Острога численних челядникiв, служниць та iншу двiрню, включаючи стару куховарку.
При молодiй княгинi залишилися лiченi люди: годувальниця немовляти Таiся, служниця Юстися й покоiвка Олени – Марися. Останню колись приставив до Олени покiйний князь Дмитро Федорович. Олена вiдразу ж полюбила цю тиху, добру, послужливу й небалакучу дiвчину. Марися була донькою годувальницi князя, тому завжди зберiгала вiдданiсть усьому роду Сангушкiв. У неi ранiше був наречений – Анджей, особистий княжий охоронець. Пiд час трагiчного полювання на молоде подружжя вiн боровся плiч-о-плiч зi своiм паном i загинув в околицях далекого богемського села Лиски-над-Лабою. Дiвчина сумувала над своею розбитою долею, i щоб якось вгамувати сердечний бiль, ревно служила молодiй вдовицi та ii немовлятi.
Марися була незвичайно схожою на покiйного князя Дмитра Федоровича: тi ж очi, нiс, губи, той же погляд… хiба що обличчя бiльш округле й нiжне – жiноче! Про причини такоi схожостi можна було б запитати старого князя Сангушка – Федора Івановича, та тiльки його душа давно вже переселилася в iнший свiт… Загалом, важливо те, що Марися надзвичайно нагадувала обличчям загиблого Дмитра Федоровича, а тому ii надзвичайно цiнувала хвороблива Гальшка. І Марися любила молоду княгиню, немовби рiдну сестру, а вiд немовляти просто вiдiрватися не могла.
Однак Беат цi нюанси мало цiкавили: вона замислила позбутися усiх зайвих, у тому числi й Марисi. Для початку Беат замiнила годувальницю онучка Таiсю, потiм приставила до нього нову няньку, виписану з далекого села, Юстисю ж вiдправила в Дубно до князя Василя Костянтиновича. А вже потiм узялася й за Марисю.
Для початку завантажила ii роботою, тому день за днем дiвчина виконувала численнi примхи й забаганки княгинi Беат, а вночi доглядала за княгинею Оленою й малям. Втiм, Марися не скаржилася, навпаки, дуже старалася. Беат зрозумiла, що виснажливою працею дiвчину не зломити, й вирiшила дiяти хитрiстю.
– Марисю, дорогенька, – одного разу почала Беат, – бачу, наскiльки самовiддано доглядаеш ти за моею дочкою й онуком. Але ж ти вкрай виснажена! Поiдь до твоеi тiтки Софii, вiдпочинь i проспися…
– Дякую за турботу, княгине, – щиро посмiхнулася дiвчина, – я обов’язково вiдвiдаю тiточку, тiльки-но княгинi Оленi стане краще.
В душi Беат розлютилася, але виду не подала, а лише пiшла у своi покоi, гримнувши дверима.
Летiли днi, Гальшку мучила лихоманка. Вона приходила до тями лише на короткий час, потiм жар повертався, вона знову металася в лiжку в забуттi, кликала чоловiка, бурмотiла щось про синочка. Марися доглядала за княгинею й тихо плакала вiд жалостi до господинi.
Тим часом князь Василь Костянтинович нагадав Беат короткою записочкою, що настав час влаштувати долю юного княжича. Беат зрозумiла, що iй самiй доведеться зайнятися онуком. На князя ж розраховувати не варто… Трохи подумавши, вона викликала до себе садiвника й довго говорила з ним наодинцi. Всю наступну нiч не заплющила очей, обмiрковуючи кожну деталь. Пiсля чого рано-вранцi викликала до себе нову годувальницю, наказала нагодувати й пiдготувати до прогулянки маля. Нянька сповивала маля незграбно, тож Беат з лайкою прогнала ii та власноруч загорнула онука в теплу шаль. Потiм викликала незговiрливу служницю й почала ласкаво:
– Марисенько, дорогенька, ти зараз пiдеш до будинку ксьондза, там на тебе чекатиме садiвник зi своею дружиною. Передай iм дитинча, нехай виконають те, що обiцяли.
