скачать книгу бесплатно
– Що ж це ви, добродiю, хворiти надумали? Поруч iз вами така красуня, а ви отак… зовсiм недоречно… Але все-таки втiшае, що хоч часу даремно не згаяли, про спадкоемця подбали. Молодець! Ми от з нашою дружинонькою бiльш, нiж ви, збиралися, примiрювалися, доки…
– Сподiваюся, що все це не дарма, – вiдповiв засмучений Ілля Костянтинович. – У моему становищi лишается тiльки сподiватись на незбагненну милiсть Божу.
– Не сумуйте, усе налагодиться, – пiдбадьорив хазяiв Сангушко.
– Вашi би слова та й Боговi у вуха… – зiтхнула княгиня.
– Але чого ж ми стоiмо? А нумо, пригощайте гостя! Та й я ж нiколи до iнших голiруч не iжджу, – якомога веселiше вигукнув Федiр Іванович, розглядаючи княжича Василя зверху вниз. А потiм обернувся до прислуги:
– Пiдiть на двiр, там поклажа моя: медок iз пасiки, цiлющi настоянки всякi. Тягнiть усе це сюди!
З не зовсiм зрозумiлоi причини Василь Костянтинович сприйняв це як наказ i поперед прислуги помчав у двiр, навiть не дивлячись пiд ноги. Коли повернувся, Федiр Іванович саме розмовляв з Беат, тому княжич завмер з барилом меду в руках. Витончений, але в той же час по-юнацькому незграбний, вiн являв собою зворушливе видовище. Зрозумiвши, що гiсть не помiтив його повернення, княжич спробував схопити Сангушка за руку, при цьому ледь не впустив барило. Добре, що вчасно пiдоспiлий прислужник упiймав подарунок бiля самоi пiдлоги… Але гiсть, здавалося, як i ранiше не зважаючи на присутнiсть княжича, зненацька простягнув руку й приголубив каштановi кучерi хлопця. Василь Костянтинович довiрливо притиснувся до гостя, Федiр Іванович ласкаво поплескав хлопця по плечу.
За обiдом вчинки княжича привернули загальну увагу. Для початку вiн вiддав розпорядження челядникам, якi розставляли стiльцi:
– Мiй поставте сюди, мiж стiльцем Федора Івановича й крiслом братика!
Тiльки-но це було виконано, як Василь Костянтинович зайняв свое мiсце й негайно запросив гостя присiсти поруч. Коли Беат хотiла взяти дерев’яну мисочку, щоб скуштувати меду, хлопець спритно вихопив ii просто з рук княгинi i дбайливо поставив перед Іллею Костянтиновичем зi словами:
– Пригощайся, братику, саме це тобi необхiдно.
Взявши його чашку з узваром, налив туди меду. На запiзнiлi протести старшого брата вiдповiв, як вiдрубав:
– А от ранiше, коли Беат ще не було, це тобi подобалося!
Протягом обiду княжич безперервно пiклувався то про гостя, то про брата, хоча iнодi йому i бракувало спритностi. З боку це виглядало навiть кумедно… І нiхто не мiг припустити, у що виллеться така поведiнка.
По завершеннi трапези Василь Костянтинович безцеремонно втрутився в розмову старших. Почав з питання, на перший погляд, зовсiм необразливого, але все ж таки дивного:
– А скажiть-но, Федоре Івановичу, будьте такi люб’язнi, чи е у вас дiти?
– Так, – вiдгукнувся гiсть, – дiти в мене е. Два сини.
– Дуже добре, – княжич розвеселився незрозумiло чому. – А хто з них успадкуе…
– Василю!.. – спробував вгомонити брата Ілля Костянтинович. Однак Федiр Іванович тiльки долонею махнув (мовляв, нехай хлопчисько висловиться), а потiм обнадiйливо кивнув княжичевi. Той повторив перерване запитання:
– Я хотiв би довiдатися, хто з ваших синiв успадкуе родовий маеток пiсля вашоi, не дай Господи, смертi?
Сангушко посмiхнувся трохи вимушено, однак вiдповiв стримано:
– За законом, все одержуе старший брат.
– А якщо з ним щось станеться? – не вгамовувався княжич.
– Тодi молодший. Якщо старший доти не оженився.
– А що, хiба пiсля смертi чоловiка все дiстанеться дружинi?
– Не завжди. Якщо чоловiк i жiнка в шлюбi дiтей не нажили, право на успадкування переходить до молодшого сина.
– Ах, он воно як… Отже, у випадку смертi старшого брата й вiдсутностi в нього дiтей родовий маеток одержить молодший, так?
– Так! Але ще е…
– Не бажаю знати, що iще там е! – зненацька грубо перервав гостя княжич. – Мiй татонько, помираючи, залишив Острог моему старшому братовi Іллi Костянтиновичу, а менi от дiсталося Дубно.
– А до чого тут… – почав Федiр Іванович, але був знову брутально перерваний:
– А при тiм, що менi подобаеться Острог, бо я тут вирiс! Я теж хочу собi у володiння саме Острог, а не Дубно!
– Але ж Василю!!! – вже одночасно закричали Острозький i Сангушко.
– Не Василь! – розлючено огризнувся хлоп’як. – Припинiть, зрештою, називати мене цим iм’ям, воно менi ну нiяк не личить! Василем мене назвали при хрещеннi, натомiсть матiнка завжди хотiла, щоб звали мене Костянтином, як батька. Костянтином Костянтиновичем мене звуть, от!
– Василю, зараз же вiдправляйся до себе, – проскреготiв розлючений князь Острозький.
– Добре, братику, зараз пiду, але маю попередити чесно: саме я незабаром напевно зможу стати черговим власником Острога. Що ж до Беат, то можеш не турбуватися: я милостиво вiддам iй Дубно, не ображу.
Княгиня, яка дотепер тужно мовчала, рiзко пiдхопилася й вибiгла геть iз зали зi словами:
– Я не бажаю далi це терпiти!..
Сангушко кинувся слiдом за Беат, але загубивши ii в коридорах замка, повернувся назад. І побачив княжича бiля крiсла старшого брата.
– Даруй, братику, з чого це ти розлютився? Я ж не на вулицю ii виганяю, а всього лише в Дубно маю намiр вiдправити. А Дубно, як вiдомо…
– Забирайся зараз же!!! Геть!.. – загорлав князь.
Тодi Сангушко пiдiйшов упритул до Василя Костянтиновича, взяв його за руку й вивiв геть. По дорозi намагався повчально пояснити розбещеному пiдлiтковi, що й Ілля Костянтинович, i Беат, i сестра Софiя, i матiнка – рiднi йому люди, яких варто оберiгати, а не дратувати всякою дурнею. Особливо коли хтось iз них хворий.
Щодо сестри й матiнки, i особливо щодо Іллi Костянтиновича, княжич погодився, зате ставлення до Беат змiнювати не побажав:
– Я вже говорив братовi, що вона йому не пiдходить нi як дружина, анi по вiрi також. Куди вiн дивився, вибираючи наречену-католичку?! Нiяк не збагну…
– Але ж Беатрис – це дружина твого брата, а не твоя, – резонно заперечив Сангушко. – Тому будь ласка, поважай його вибiр. Адже це вибiр не тiльки твого старшого брата, але й глави всього дому князiв Острозьких!
Княжич вiдвернувся й промовчав. Втiм, Федiр Іванович незабаром i думати забув про це ганебне непорозумiння: повернувшись у кiмнату, вiн побачив Іллю Костянтиновича в найжалюгiднiшому станi. Князь корчився вiд болю, поруч метушився лiкар. Гiсть вирiшив пiти, але вгадавши намiр Сангушка, Острозький зiбрав усi сили й простогнав:
– Залишся, Федоре Івановичу, дуже прошу… Поговорити нам треба.
У цей час саме прийшов нотарiус у супроводi ще двох чоловiкiв. Зусилля лiкаря нарештi принесли князевi полегшення, тож вiн навiть змiг продиктувати заповiт.
Минула друга година. Писар усе ще записував. Острозький iнодi замовкав, коли сил починало бракувати, тодi лiкар розтирав скронi хворого оцтом i тицяв йому пiд нiс нюхальну сiль. Тодi Ілля Костянтинович приходив до тями й продовжував диктувати.
Нарештi заповiт був складений i пiдписаний свiдками. Нотарiус, писар i помiчники вийшли, а князi Острозький i Сангушко продовжили перервану розмову.
– Рiч у тiм, що Беат може народити вже пiсля моеi смертi. Якщо я заздалегiдь не визнаю дитину своею, вона вважатиметься незаконнонародженою, – заходився пояснювати Ілля, – а отже не зможе претендувати на спадщину. Тому весь свiй спадок, всi регалii та звання я залишив ненародженiй дитинi незалежно вiд статi, а також призначив опiкунiв. Головною опiкункою стане Беат – вона все-таки мати. Окрiм того, опiкувати дитину будеш ти, Федоре Івановичу, i королевич Сигiзмунд-Август, наш майбутнiй король. На щастя, рiд магнатiв Острозьких займае таке положення в королiвствi Польському й великому князiвствi Литовському, що я можу дозволити собi призначити опiкуном навiть короля, щоб мiй спадкоемець був захищений його владою й милiстю. Хто насмiлиться пiти проти рiшень його величностi?…
Сангушко з усiм погодився:
– Ти вiрно вчинив, друже мiй Ілле Костянтиновичу. Але ж i твiй брат Василь ще неповнолiтнiй – тож з ним як бути?
– Зараз я е опiкуном брата. Пiсля моеi смертi цi права вiдiйдуть до Беат з умовою, що вони порозумiються. Василь молодий, але досить розумний. Якщо влада опиниться в руках Беат, вiн налагодить iз нею вiдносини.
– А ти впевнений у Беатрис? Раптом княгиня не виправдае твоеi довiри… – захвилювався Сангушко.
– Друже мiй, а чи багато часу вiдвела менi доля, щоб бути до кiнця впевненим у власнiй дружинi? – сумно перепитав князь. – На жаль, вибору в мене немае. Доводиться покластися лише на ii поряднiсть та на твою мудрiсть. Тому благаю: допоможи!..
– Не турбуйся, Ілле Костянтиновичу, ось тобi мое княже слово, що не дозволю ображати нi Беат, анi твою майбутню дитину! А також обiцяю напоумити твого молодшого братика, – завiрив хворого Сангушко.
– У тобi не сумнiваюся, Федоре Івановичу. Але е ще два важливих питання. По-перше, колись я тобi позичив грошей пiд заставу твого маетку.
– Було таке, – кивнув гiсть.
– Отож будемо вважати, що грошi ти менi повернув. Вiдзначити це в заповiтi я не забув.
– Дякую, Ілле Костянтиновичу! Хоч ми, Сангушки, i е нащадками однiеi з гiлок дому Острозьких, але на вiдмiну вiд вас, грошей нам постiйно бракуе.
– До речi, про нащадкiв!..
Хворий зробив гостевi знак присунутися ближче й заговорив дуже тихо, ледь чутно:
– Як вiдомо, князi Острозькi доводяться рiднею руському королевi Данилi Романовичу Галицькому. Вiд великих предкiв ми особливу спадщину маемо. От про одну таку штуку я й хотiв поговорити з тобою.
– Що ж то за штука? Мабуть, якесь намисто з перлин?…
– Та нi, не перли це… І загалом не прикраса. Прийде час, i ця рiч придасться або моiй ненародженiй дитинi, або навiть ii нащадкам. Менi цю рiч передав батько: вона йому не згодилася, тому що i грошей, i влади батьковi вистачало, i жив вiн, не вiдступаючи вiд закону Божого й людського. Менi ця штука теж не згодилася: часу розiбратися iз загадкою нiяк не вистачало. А от нащадкам моiм… хтозна! То будь уже другом, Федоре Івановичу, поклич-но сюди козака Якова – його вiдразу за дверима знайдеш.
Гiсть негайно виконав прохання хворого, i незабаром перед ними постав здоровань, що нiяково посмiхався й переминався з ноги на ногу.
– Якове, – звернувся князь до козака, – чи пам’ятаеш, що я давав тобi на зберiгання шкатулку?
– Як не пам’ятати, ваша свiтлосте!
– Будь ласка, принеси ii скорiше.
Вже через п’ять хвилин козак повернувся й передав обережно князевi скриньку, для мiцностi окуту по кутках i боках, з крихiтною фiгуркою кiнного лицаря на кришцi. Сангушко повертiв принесену рiч так i сяк, потрусив i навiть принюхався: чи не пахне чим? Однак нiчого особливо незвичайного у скриньцi не було. Проте Ілля Костянтинович вимовив з неприхованою урочистiстю:
– Вiдповiдно до сiмейного переказу, рокiв сто тому або навiть бiльше наш славетний предок князь Данило Острозький одержав iкону Божоi Матерi й скриньку вiд Вселенського Патрiарха – як благословення за вiдданiсть вiрi православнiй. Як ти знаеш, Одигитрiя[18 - Вiд грецьк. ????????? (Та, що веде шляхом, вказуе шлях) – один з найрозповсюдженiших образiв Богоматерi з немовлям Ісусом, нiбито написана евангелiстом Лукою.] вважаеться чудотворною й завжди супроводжувала нашу славетну династiю в бойових походах, яких було чимало. А от родову релiквiю у виглядi скриньки ти напевно бачиш уперше. Що усерединi неi перебувае, не знае нiхто: замка на скринi нiякого немае, ключа теж. Хоча легенда каже, що штука ця може принести ii власниковi або величезну владу i багатство, або величезне розчарування. Правда, рiд князiв Острозьких i до одержання скриньки вiдрiзнявся багатством i знатнiстю, тiльки от…
Хворий вiдсапався й продовжив:
– Тiльки от думаю я, друже мiй, що не у володiннi скринькою заковика. Володiння саме по собi – це одне, а от велику таемницю штуки цiеi розкрити – зовсiм, зовсiм iнше! Таемницi ж цiеi нiхто дотепер так i не розгадав… І ще думаю, що спадкоемець мiй з усiм цим саме й розбереться. Тiльки ти, Федоре Івановичу, скриньку йому в день повнолiття вiддай, щоб раптом нiхто чужий забрати не змiг.
Тут у коридорi здiйнялася якась метушня, потiм вiдтiля долинув пронизливий зойк. Не встиг гiсть вийти й подивитися, що там сталося, як дверi зали розчахнулися, i з коридора в кiмнату ввалився Якiв, тримаючи за руку Василя Костянтиновича, який щосили впирався.
– Що сталося? – здивувався хворий.
– Та от княжич пiд дверима пiдслуховували, – доповiв козак.
– І нiчого я не пiдслуховував! – заскиглив той. – Просто хотiв зайти й вибачення попросити. А цей дурень схопив мене i…
Втiм, ледь погляд хлопця зупинився на скриньцi, як вiн моментально перемiнився в обличчi й запитав переривчастим голосом:
– Ой… а це що таке?…
– Це тебе не стосуеться, – доволi сухо вiдповiв князь Острозький. Немовби не почувши тих слiв, княжич Василь пiдскочив до постелi хворого, схопив скриньку й почав енергiйно трусити ii, уважно прислухаючись.
– Василю!.. – князь насупив брови.
– Стукае… Там щось стукае, я ж чую! – вигукнув молодший брат, здивовано позираючи на старшого.
– Зараз же постав скриньку менi в ноги й вiдправляйся до себе! – рiшуче скомандував Ілля Костянтинович.
Хоча й усiляко демонструючи небажання, княжич Василь все ж таки вимушено пiдкорився. Пiсля його вiдходу князь Сангушко забрав нарештi довiрену його пiклуванню релiквiю й вийшов у вiдведенi йому покоi, щоб добряче обмiзкувати все на дозвiллi. А наступного дня вiдбув назад у свiй маеток.
* * *
Ілля Костянтинович незабаром помер, так i не дочекавшись народження спадкоемця. Точнiше спадкоемицi – тому що восени 1539 року на свiт Божий з’явилася чарiвна дiвчинка, а не хлопчик. Вiдповiдно до заповiту покiйного, Беат стала опiкункою не тiльки власноi доньки, повноправноi спадкоемицi величезного спадку всього роду князiв Острозьких, а також обширних земель на Волинi й на Подiллi – пiд ii опiку також був переданий i юний княжич Василь Костянтинович.
А от що iз того вийшло…
Глава 2
Розлючене жiноцтво
Острозький замок, королiвство Польське, 1553 рiк
Темнiло, мрячив холодний дощ. Виiхавший з Дубна, загiн збройних вершникiв наближався до мети своеi подорожi. Всi були надзвичайно виснаженi дорогою, окрiм натхненника авантюри – Василя Костянтиновича Острозького: князь iз комфортом розмiстився в каретi. Щоправда, при цьому не забував регулярно ремствувати на слабке здоров’я, на всепроникну вогкiсть, вiтер, холод i моральнi тортури, якi вiн змушений терпiти заради дружби iз князем Сангушком.
Дмитро Федорович, одягнений як охоронець князя Острозького, ледь тримався у сiдлi через неймовiрну втому, але вперто продовжував шлях. Одна лише думка розпеченою голкою палила його ество: «У чому я помилився, що зробив не так?…» Адже якби можна було зачекати якихось мiсяцiв десять до повнолiття красунi Олени-Єлизавети-Катерини, тодi все було б законно, по-людському. Але у тiм-то й лихо, що за оцi десять мiсяцiв надто багато чого могло перемiнитися в iхнiх долях. Доводилося вiрити Василю Костянтиновичу Острозькому й обiцянкам пiдступноi Беатрис. І от вiн, незмiнно витриманий i розважливий, крадеться до нареченоi в замок, немов пройдисвiт i злодiй…
Втiм, ще не пiзно повернути коня! Або вчинити по-своему: приiхавши в Острог, кинутися в ноги панi Беат, покаятися, визнати якi завгодно помилки й вимолити прощення… Можливо, все й налагодиться?
Сангушко згадував, як двiчi на тиждень навiдувався до Острозьких, як радiли i мати, i дочка. Нiщо не вiщувало лиха…
Нiщо – окрiм постiйних застережень Василя Костянтиновича. Мовляв, княгиня зовсiм не така привiтна, як здаеться, вона постiйно пiдшукуе для дочки бiльш вигiдну партiю – а кращою партiею для ii дочки, безумовно, е принц або король, не менше. Вiднадила ж вона свого часу Дмитра Івановича Вишневецького![19 - Ця iсторiя описана в нашому романi «Кинджал проти шаблi».] Та iнше в тiм же дусi… Як тут не зiрватися?! А Василь Костянтинович продовжував нагнiтати обстановку:
– Ой, дивися, Дмитре Федоровичу, не прогав щастя! Одружуйся якнайшвидше. Беат звикла витрачати великi суми грошей, успадкованих ii дочкою й довiрених ii опiцi. Для панi Беат замiжжя Олени – як бiльмо на оцi. Адже брат мiй Ілля Костянтинович заповiв свiй величезний спадок не цiй вiдьмi, а саме дочцi! Тому якби ii матусенька тiльки могла, то неодмiнно отруiла би бiдолашну або зжила зi свiту в iнший спосiб.
Дмитро Федорович намагався не слухати такi розмови: знав, що й Василь Костянтинович не без грiха. Однак застереження поступово робили свою справу.
Часто Острозький використовував вроду князя Сангушка, щоб отримати вiд Беат позачергову суму для так званих «добрих справ». Посмiхаючись, Беатрис охоче йшла назустрiч непереборному лицаревi Дмитру Федоровичу.
Поступово Сангушко став помiчати, що матiр нареченоi дозволяе собi у вiдносинах з ним доволi грайливий тон, а також iнодi вiдсилае дочку пiд явно надуманими приводами. Дмитро Федорович вiд таких змiн зробився дратiвливим i пiдозрiлим. Вiн довго стримувався, але якось, залишившись iз Беатрис наодинцi пiд час чергового вiзиту, зненацька спитав:
– Високоповажна княгине, менi дуже приемно бувати у вас, але дозвольте дiзнатися про одну дуже важливу для мене рiч.
