скачать книгу бесплатно
– Що непокоiть мого короля?
Сигiзмунд ухильно заговорив про дiтей, про родину, про обов’язки батькiв. Вiн боявся порушити солодку iдилiю, що запанувала мiж ними, тому побудував розмову так, щоб не зустрiчати заперечень з боку жiнки: король сам собi задавав запитання й негайно давав бажанi для себе вiдповiдi. Перiодично цiкавився, невже Бона не подiляе його думок – i негайно продовжував у тiм же дусi, не дозволяючи iй вставити анi слова. Коли ж замовкав, а вона також мовчала – то бурмосився i продовжував говорити…
Нарештi Бона не витримала. Ледь не розлютившись, зусиллям волi приборкала почуття i дружньо звернулася до хворого:
– О мiй королю, о ваша величносте! Невже ви дотепер бачите в менi ворога або не довiряете менi? Я вiддана вам так само, як i в день нашоi першоi зустрiчi. Чому ж ви не даете менi сказати анi слова? Прошу, давайте поговоримо просто, по-людськи. Ми неодмiнно все вирiшимо, навiть якщо я не завжди буду згодна з вами. Дайте менi можливiсть насолодитися розмовою з вашою величнiстю!..
Це не був звичайний докiр. Король був збентежений, однак вiдповiв дуже спокiйно:
– Хто ж сумнiваеться у вашiй вiрностi, люба? Ви добре знаете про мою повагу щодо вас, але зараз ви верзете дурню.
Засмучена такою вiдповiддю, Бона зiбрала волю в кулак i, зберiгаючи терпiння, заговорила з колишньою добротою в голосi:
– Любий чоловiче, я намагаюся говорити з вами якомога ввiчливiше.
Пiсля таких слiв король дещо знiтився, розгубився й не знав, про що розмовляти надалi. Бона по-жiночому пожалiла чоловiка: вiн же ще не змiцнiв, як треба, а вона вже така сувора з ним…
Тодi королева, нiчого не говорячи, схилилася й поцiлувала його в щоку, немов дитину. Сигiзмунд не ухилився, а довiрливо потягнувся до неi. Бона простягнула йому руку, король притулив ii до губ. «Отак краще…» – подумала королева.
Але тут дверi розчахнулися, i в залу досить недоречно влетiв блазень Станьчик. Король миттю випустив руку жiнки й сором’язливо опустив очi, немов стидаючися прояву своiх почуттiв. Роздратована безцеремоннiстю паяца, Бона зiбралася вигнати непроханого гостя, але король вiдволiк ii, задавши досить несподiване запитання:
– Панi, чи пам’ятаете, як обiцяли видати замiж всiх моiх дочок?…
Вiд такого запитання ошелешена королева позадкувала й опустилася у найближче крiсло.
– Я завжди пам’ятаю своi обiцянки, ваша величносте, i намагаюся виконувати iх, – рiшуче почала королева. – Для кожноi принцеси вже обранi нареченi. Це або принци, або князi, причому по декiлька кандидатур. Нарештi, я замовила мiнiатюри принцеси Ізабели, принцеси Анни…
Але король зупинив ii жестом i сумно вимовив:
– Вони ще занадто юнi для замiжжя.
– Так-так, зовсiм ще дiти… – пiдхопив Станьчик. – Ти явно поквапилася iз цим, королево! Як же отаких крихiток – i раптом замiж?
Блазень явно знущався, але, iгноруючи кпини, Бона поцiкавилася:
– Тодi про кого йдеться, пане?
– Ви не розумiете? – здивувався король.
– Жодним чином! – запевнила королева.
– А як же Беат? Панi, ви зовсiм забули про неi! – король потихеньку починав злитися.
– Ах, це правда, щира правда! Як же бiдненька Беатрис? Як же наша позабута принцеса?… – загугнявив блазень. За що дiстав вiд короля слабкого ляпаса, вiд якого театрально розтягнувся на пiдлозi.
– Але ж Беат… вона ж не ваша дочка! – спробувала виправдатися Бона.
– Ваша величносте, не забувайте, що коли ви прибули до Польщi, вона вже жила в палацi. Беат – моя улюблена вихованка, тому я прошу вас термiново зайнятися ii долею.
– Добре, ваша величносте, я термiново замовлю ii мiнiатюру найкращому художниковi й пiдберу для маленькоi Беат пiдходящу партiю в Європi.
– Не варто метушитися. Для Беатрис можна пiдшукати нареченого й у наших землях, – наполягав король.
– О, так, навiщо нам принц?! Нам принц не потрiбен, нам i мiсцевий дворянчик цiлком згодиться, – кривлявся блазень, моторно ухиляючись вiд стусанiв Бони.
– Але, ваша величносте, наскiльки менi вiдомо, всi гiднi Беат нареченi давно не вiльнi… – продовжувала пручатися королева.
– Ой, як шкода, для маленькоi Беатрис у польських землях не знайдеться навiть зубожiлого дворянчика, – дражнився Станьчик.
Король дещо повеселiшав, а блазень собi знущався:
– Виявляеться, панi, все-таки е на свiтi питання, вирiшити якi вам не пiд силу. Невже ж i в королiвствi Польському, i у великому князiвствi Литовському у вас дотепер не перелiченi всi вiльнi нареченi?! Непорядок!.. Де нашi списки? Списки де?… – i вiн театрально забiгав навколо короля.
Бона почервонiла вiд злостi, стиснула маленькi кулачки й процiдила крiзь зуби:
– Щоб нареченого пiдшукати, менi не потрiбнi списки. Для цього вистачить однiеi лише пам’ятi…
– А от, до речi… Ілля, син Костянтина Івановича Острозького? Чим не наречений? – зненацька поцiкавився король.
– Так-так! Королево, подумайте тiльки: видавши католичку Беатрис за православного Іллю, ви змiцните внутрiшню могутнiсть краiни, – негайно втрутився блазень. Бона хотiла вiдповiсти рiзкiстю, але помiтивши, що король посмiхнувся, стримала порив i мовила спокiйно:
– Ілля, син князя Костянтина, вже заручений чи то з Анною, чи з Барбарою Радзивiлл. Його батько…
Король миттево зупинив ii фразою:
– Можете не продовжувати, королево, вашi вiдомостi давно застарiли.
– Як же так, ваша величносте?! Менi достеменно вiдомо, що Ілля Острозький давно заручений, а в Анни Радзивiлл уже е два дозволи вiд Ватикану на вiнчання зi схизматиком,[11 - Схизматик – розкольник, невiрний, еретик, вiдщепенець. Так католики (зокрема польськi) називали православних християн схiдного обряду.] а також двое позашлюбних дiтей. Що стосуеться Барбари, то iй не виповнилося ще й п’ятнадцяти, щоб вона могла вийти замiж, – виправдовувалася Бона.
– До чого жагуче бажання якнайшвидше вийти замiж виявляе розторопна Анна Радзивiлл… А от з дiточками вона явно поквапилася! – не вгамовувався Станьчик. – Але нiчого, нiчого, можна завести ще одного малюка й попросити Ватикан про черговий дозвiл на шлюб.
Тепер усмiхнулася навiть Бона.
– Що ж, моя королево, ви маете рацiю, все це так i було донедавна, – пiдтвердив Сигiзмунд. – Мiсяць тому вибухнув скандал, i Радзивiлли заплатили менi десять тисяч злотих, щоб я наказав урегулювати питання одруження князя Іллi Острозького з Анною Радзивiлл. Я втрутився в цю справу. Як винна сторона, Радзивiлли заплатили нареченому за шлюб, що не вiдбувся, значну грошову компенсацiю, заздалегiдь обумовлену в iнтерцизi,[12 - Інтерциза (лат.) – документ, покликаний врятувати багатство одного з одружених, який до укладання шлюбу мав набагато бiльше майна, нерухомостi чи грошей. У випадку пiдписання iнтерцизи все те, що чоловiк чи жiнка мали до шлюбу, лишалося в його (ii) власностi та в майбутньому не дiлилося зi шлюбним партнером.] й тепер Ілля Острозький е вiльним вiд шлюбних зобов’язань завидним нареченим.
– Велика Бона не чула про такий грандiозний скандал? – щиро здивувався блазень.
– О, мiй королю, славний королю! – з нiжнiстю в голосi мовила Бона. – Я влаштую весiлля Беатрис iз Іллею Острозьким. А подарунком для вашоi величностi до цього весiлля стане лицарський турнiр.
Король посмiхнувся. Ця розмова стала, можливо, винятковим за останнiй час випадком, коли суперечка чоловiка й жiнки завершилася мирно.
Кракiв, королiвство Польське, 1538–1539 роки
Бона дотрималася слова – посватала красуню Беат за князя Іллю Острозького, хоча зробити це виявилося не надто легко.
Костянтин Острозький, батько князя Іллi, бiльшу частину життя провiв у сiдлi, захищаючи й розширюючи межi й без того великих володiнь. Тому мрiяв, щоб його старший син Ілля служив при дворi. Але княжича палацове життя геть не приваблювало, вiн мрiяв проводити час точно так само, як i батько – у битвах i боях.
З п’ятнадцяти рокiв Ілля Костянтинович брав участь у численних вiйськових вилазках, у зухвалих набiгах на татарськi обози i каравани. Вiдсутнiсть досвiду компенсував розпачливою смiливiстю й юнацьким запалом. Козаки любили молодого шляхтича, це життя припало Іллi Костянтиновичу до душi, тому вiн нiчого не хотiв мiняти.
Бонi довелося прикликати на допомогу всю свою чарiвливiсть, щоб буквально заманити князя у Вавельський замок.
Маленька Беат теж поводилася не кращим чином. Почувши вiд королеви новину про перспективного нареченого, дiвчина спочатку звеселилася. Однак слiдом за тим довiдавшись, що претендент – усього лише князь Литовський та ще до того ж i православний, ображено надула рожевi щiчки й закусила червону пухку губку.
Однак iз приiздом Іллi Костянтиновича все змiнилося. Уражена мужнiстю князя, Беат згодна була йти за ним хоч на край свiту! Острозький же, помiтивши у почтi королеви юну спокусницю з палким поглядом, спрямованим на нього, блiднув, червонiв, бентежився, вiдповiдав невлад. Нарештi рiшуче заявив Бонi, що не мае намiру одружуватися з Беатрис Костелецькою, бо вже закохався i готовий просити руки незнайомоi йому спокусницi з почту королеви.
– І хто ж ваша обраниця? – поцiкавилася Бона. Вона загадково посмiхалася, оскiльки заздалегiдь знала вiдповiдь.
Ілля Костянтинович знiяковiв, потiм смiливо пiдiйшов до королiвського почту й рiшуче вказав на трохи зажурену Беат.
– Ваша величносте, – звернувся вiн до королеви, – я вирiшив, що тiльки ця дiвчина буде моею обраницею. Зрозумiло, якщо вона ще не заручена з кимось iншим…
– Basta![13 - Досить (iтал.).] – захоплено вигунула королева й зааплодувала вiд задоволення. – Bene,[14 - Добре (iтал.).] князю, я схвалюю ваш вибiр! На тiм i вирiшимо. Настав час готуватися до весiлля, король буде надзвичайно радий i щасливий, оскiльки ви одружуетеся з його улюбленицею.
Всi гучно смiялися й вiтали князя, Острозький же, нiчого не розумiючи, розгублено озирався на всi боки. Коли ж королева нарештi пояснила йому, у чому справа, то у цiлковитий захват прийшов i сам Ілля Костянтинович, i миттю повеселiшала Беатрис.
Провели сватання, уклали договiр i утрусили всi необхiднi формальностi досить швидко. Ще через мiсяць iз Ватикану надiйшов дозвiл на одруження, однак саму церемонiю довелося вiдкласти спочатку через занадто холодну й дощову осiнь, потiм через хворобу короля, потiм через Рiздво.
І лише наприкiнцi сiчня 1539 року склалася у всiх вiдносинах сприятлива ситуацiя. Здавалось, зима раптово поступилася своiми правами веснi: з кожним днем сонечко пригрiвало дедалi сильнiше. Купчастi хмари стискалися й танули, легким бiлим димом пiднiмалися високо нагору, розчиняючись у вологiй блакитi неосяжного неба.
Бона дуже активно готувалася до весiлля й лицарського турнiру. Неподалiк вiд Кракова на невеликому пустирi, оточеному канавами, спорудили квадратну арену,[15 - Майданчик для кiнних лицарських змагань.] що мала завдовжки й завширшки по сто п’ятдесят крокiв. З пiвденного боку спорудили трибуни й розкiшний павiльйон, вкритий червоним оксамитом, бiлим атласом, задрапiрований вишуканими гобеленами, а звеху увiнчаний величезною золотою короною.
В центрi споруди на невеликому настилi пiд двома гербами (бiлим польським орлом та iталiйським драконом роду Сфорца) розташовувалися два розкiшних рiзьблених трони – вищий для короля i нижчий для королеви. По обидва боки вiд королiвськоi пари влаштували мiсця для юних принцес i придворних. Навпроти королiвського павiльйону спорудили трибуни для високошляхетних панiв i почесних гостей свята.
Неподалiк вiд арени на лицарiв чекали просторi рiзнобарвнi намети. На краю поля встановили срiбний i золотий щити, на яких кожен з учасникiв турнiру повинен був написати свое iм’я, щоб претенденти могли вибрати, з ким помiряться силами.
Вранцi 3 лютого 1539 року в каплицi Вавельського замку вiдбулося вiнчання Іллi Острозького й Беат Костелецькоi. На весiллi були присутнi сам польський король Сигiзмунд Старий, королева Бона, принц Сигiзмунд-Август, принцеси й безлiч запрошених гостей. Опiсля вiдбувся лицарський турнiр, головними учасниками якого, безсумнiвно, стали великий князь Литовський, королевич Сигiзмунд-Август i щасливий наречений – князь Литовський Ілля Костянтинович Острозький. Цiлий тиждень перед цим герольди проголошували про турнiр на мiських ринках i площах у наступних виразах:
– Сповiщаемо всiх i кожного, що його величнiсть королевич Сигiзмунд-Август i Литовський князь Ілля Острозький викликають на двобiй будь-якого лицаря шляхетного походження.
Турнiр вiдкрився грандiозною процесiею, на чолi якоi, оточений почтом i охороною, iхав сам король Сигiзмунд Старий верхи на бiлому огирi в убраннi з пурпурового оксамиту, розшитого золотом i срiблом. За королем iшли трое сурмачiв, далi група придворних i служникiв, а позаду всiх – королiвськi пажi.
Прибувши на арену, Сигiзмунд Старий кивнув королевi, помахом руки привiтав прекрасних панянок, що хизувалися одна перед одною чудовим вбранням, i виголосив вступну промову, сповiстивши про початок турнiру. Далi король зайняв свiй трон i кивнув сурмачам. За сигналом сурм до краю арени наблизилися учасники турнiру зi своiми почтами i зброеносцями.
Ім’я принца було занесене першим на золотий щит, тому на арену ранiше вiд iнших виiхав головний призвiдник турнiру – Сигiзмунд-Август у чудових золочених обладунках, подарованих батьком, королем Сигiзмундом Старим. Особливо гарним був шолом, увiнчаний витонченим вiнцем, прикрашений перлами i самоцвiтами. Кiнь королевича був вкритий пурпурним атласом зi срiблястою iскрою. Його супроводжував численний почет, одягнений в кольори Сигiзмунда-Августа, себто у пурпур i срiбло. Низько схилившись перед королевою, принц попросив найвищого дозволу розпочати турнiр. Зрозумiло, це прохання було негайно задоволене.
Другим на арену виiхав Литовський князь Ілля Костянтинович у збруi зi срiбною насiчкою, у плащi з блакитного оксамиту iз золотою обробкою та з вишитою на грудях золотою острогою. Вальтрап[16 - Суконне чи оксамитове покривало на сiдло, чи пiтник, що слугувало для убезпечення вiд пилюки i дощу.] князiвського коня був зроблений з товстоi золототканоi матерii й облямований золотою бахромою. Острозького супроводжували служники в одностроях iз блакитного атласу й у невеликих оксамитових шапочках на головах. Вiн також попросив у королеви дозволу на участь у турнiрi й так само милостиво одержав дозвiл.
За обома призвiдниками пiшли й iншi учасники, одягненi в стилi пiлiгримiв:[17 - Прочан, мандрiвникiв.] у розшитих срiблом плащах iз чорного оксамиту, у капелюхах зi страусовим пiр’ям на шоломах i з довгими цiпками в руках замiсть списiв. Збруя iхнiх коней теж була прикрашена чорними кольорами, служники одягненi в чорний атлас.
Сам придворний церемонiймейстер, який виступав нинi у ролi розпорядника, оголосив правила турнiру: единоборства проходитимуть на тупих списах, кожен учасник повинен зiйтися з кожним iз суперникiв, що вiдповiли на iхнiй виклик, двобоi проходять доти, допоки один iз суперникiв не буде вибитий iз сiдла. А на закiнчення головнi призвiдники турнiру мали помiрятися силами мiж собою.
Пiсля цього турнiр нарештi розпочався. Королевич i Литовський князь по черзi сходилися на аренi з тими, хто вiдповiв на iхнiй виклик. А вже пiсля того настав заключний момент турнiру – сутичка головних призвiдникiв: королевича Сигiзмунда-Августа i Литовського князя Іллi Костянтиновича. О-о-о, це були досвiдченi змагальники! П’ять разiв супротивники сходилися на аренi, але дивна рiч – обидва примудрялися утриматися в сiдлах! Кожна сутичка винагороджувалася голосними скрикуваннями й оплесками. Нарештi, на шостий раз Сигiзмунд-Август все-таки повалив Литовського князя на землю, при цьому дерев’яний спис трiснув, i невеличка трiска поранила руку Іллi Острозького. Рана виявилася неглибокою й була визнана безпечною, тож це не затьмарило загального задоволення вiд турнiру.
По закiнченнi лицарських боiв переможцем турнiру був визнаний Сигiзмунд-Август. У той день йому справдi не було рiвних: королевич виступив у сiмнадцяти сутичках, переломивши дюжину списiв, програв один-единий раз – прекрасний результат! Призом переможцевi став золотий вiнець. Недовго думаючи, королевич пiднiс його своiй любiй сестрi Ізабеллi, яку розпорядник негайно проголосив Королевою Кохання i Краси.
Другим за хоробрiстю й доблестю був визнаний князь Острозький. Вiн провiв п’ятнадцять боiв, але програв двiчi. І хоча нiяке вшановування в цьому випадку не передбачалося, проте королева Бона особисто обдарувала Іллю Костянтиновича перснем з величезним смарагдом. При цьому сказала, загадково посмiхаючись:
– Нiколи ще менi не доводилося зустрiчати шляхетного лицаря, який би так завзято бився на турнiрi з представником майбутньоi правлячоi королiвськоi династii!
– Проте, ваша величносте, я зрештою поступився, – вiдповiв Острозький. Із цими словами вiн надягнув подарований королевою перстень на середнiй палець правоi руки й, пiднiсши до губ, поцiлував смарагд. Очi королеви Бони якось дивно блиснули, коли вона повiльно, майже по складах вимовляла:
– Не сумнiваюся, що допоки в королiвствi Польському й великому князiвствi Литовському не зникнуть подiбнi вам воiни, здатнi тримати спис i меч, – долею нашоi держави можна не перейматися.
День закiнчився пишним весiльним бенкетом i гучним балом. Всi були щасливi, включаючи Сигiзмунда Старого. Вiн навiть виголосив емоцiйну промову на тему поновлення в королiвствi Польському староi доброi традицii – лицарських турнiрiв. Наприкiнцi король висловив надiю, що в майбутньому князi навiть вiддадуть мистецтву двобоiв перевагу перед iншими шляхетними забавами.
Втiм, збутися цим побажанням не судилося: через два десятилiття – в 1559 роцi на турнiрi на честь мирних договорiв Францii з Іспанiею й Савойею граф Монтгомерi уламком списа, що поцiлив точно в око, смертельно поранив короля Генрiха II. Це стало приводом для загальноi й безповоротноi заборони лицарських турнiрiв католицькою церквою.
Острозький замок, королiвство Польське, квiтень 1539 року
Буквально через тиждень пiсля лицарського турнiру й пишного весiлля Ілля Костянтинович вiдчув легке нездужання, ще через тиждень злiг у постiль. Щось незрозумiле коiлося з раною, отриманою пiд час лицарського турнiру: нiбито незначна подряпина дерев’яною трiсочкою не нагноювалася, тим не менш, руку у цьому мiсцi виламувало i крутило. Хвороба повiльно, але невпинно розповзалася княжим тiлом. Лiкарi ж тiльки розгублено плечима знизували i стримано зiтхали…
З кожним днем князевi ставало дедалi гiрше. Вiн повiльно згасав, а причину дивноi хвороби все ще нiяк не могли визначити. Колись вольове обличчя Острозького тепер виглядало схвильованим i сумним, життелюбний погляд згас, широке чоло помережили глибокi зморшки, нiс загострився, високi вилицi виступили наперед. Приемний оксамитовий баритон, що дивно гармонiював з мужньою зовнiшнiстю, перетворився у свистячий шепiт старця. Змарнiле тiло вiдмовлялося пiдкорятися гордому незалежному духу, що жив у ньому, князь перестав виходити iз замку, цiлими днями мовчки просиджуючи бiля камiна або час вiд часу обмiнюючись короткими уривчастими фразами iз дружиною.
Беатрис була вагiтною, ii черевце вже помiтно округлилося. Княгиня схудла, змарнiла, але, як i ранiше, трималася мужньо, зiбравши в кулак всю свою волю й насилу стримуючи сльози, беззаперечно виконувала примхи й накази чоловiка. Незважаючи на молодiсть, вона жодним натяком не виказувала свого стану, хоча насправдi була розбита й пригнiчена: ii недовге щастя повiльно вгасало просто на очах.
Інодi Ілля Костянтинович прокидався глибоко вночi й нишком стежив за дружиною, яка, стоячи на колiнах бiля лiжка, з ревнiстю заповзятоi католички шепотiла молитви, але робила це настiльки тихо, що лише зрiдка вдавалося вловити окремi фрази. Найчастiше Беат просила: «Матiр Божа, благаю: врятуй i помилуй Іллю, бiдолашного мого чоловiка!..»
У такi моменти князя починали гризти думки про майбутне коханоi дружини i ще ненародженоi дитини. Його гнiтило безсилля змiнити що-небудь. Невiдомо, до чого могли призвести цi душевнi муки, але хiд подiй раптово змiнився з поверненням пiд батькiвський дах його молодшого брата.
Ставши пiсля смертi батька опiкуном молодших дiтей – княжича Василя i сестри Софii, – Ілля Костянтинович забрав iх з Турова в Острог, де вони проживали зi своею матiр’ю княгинею Олександрою. У той час вiн практично замiнив молодшим дiтям покiйного батька. У вiдповiдь на турботу княжич буквально боготворив брата. Сiмейна iдилiя осиротiлого будинку Острозьких тривала рiвно до моменту одруження Іллi Костянтиновича з Беатрис. Жах розпочався, коли розпещений молодик спробував вiдтiснити вiд князя молоду дружиноньку. На щастя, Ілля Костянтинович вчинив мудро: щоб не нагнiтати обстановку, вiдiслав сестру й брата назад у Турiв до матерi, найнявши кращих учителiв i не обмежуючи нiкого з рiдних у грошах.
Але тепер ситуацiя круто змiнилася. Перший вечiр пiсля повернення молодших дiтей в Острог минув мирно: Софiя була, як завжди, тихою й добросердою, Василь Костянтинович не дуже вередував, не сваволив i зовсiм не реагував на присутнiсть Беат. Іллi Костянтиновичу навiть здалося, що молодший брат подорослiшав i все зрозумiв… Загалом, порозумнiшав. І справдi: хлопець пiдрiс настiльки, що виглядав набагато старшим за своi тринадцять рокiв. Хвилясте свiтло-каштанове волосся, рухливе симетричне обличчя, пухкi червонi губи й рожевi щоки викликали цiлком позитивнi емоцii. Його чарiвливiсть псував хiба що занадто рухливий i якийсь надто примхливий погляд свiтлих ясних очей…
Побачивши, якою мiрою дивна хвороба змiнила старшого брата, Василь Костянтинович негайно засмутився й цiлковито занурився у смуток, як це властиво тiльки дорослим. Навiть на поборозненому зморшками обличчi Іллi Костянтиновича неможливо було виявити таких явних ознак туги й суму, як на юному личку княжича! Здавалося, вiд гарячого, щирого спiвчуття вiн на очах перетворюеться в маленького дiдка, убитого горем… День за днем Василь Костянтинович просиджував у кутку бiля вiкна, пiдперши кучеряву голiвку випещеними мiнiатюрними ручками й мовчки розглядаючи брата.
З кожним днем стан хворого погiршувався, а ситуацiя в Острозi нагнiталася. Зрештою, князь послав гiнця до друга свого батька Федора Івановича Сангушка з проханням термiново прибути до нього в Острог. Не заспокоiвся, доки гонець не повернувся з вiдповiддю: князь Сангушко спробуе прибути з усiею можливою поспiшнiстю. Залишалося викликати нотарiуса для оформлення заповiту.
* * *
Того чудового сонячного ранку Ілля Костянтинович прокинувся ранiше, нiж зазвичай. Йому навiть начебто полегшало: бiль минув, i князь розпорядився накрити до снiданку. Близько полудня небо поступово затягнули дрiбнi пухнастi хмарини, що утворили навколо сонця гарнi рiзнобарвнi кiльця: червоне, жовте й блакитне. Князь вирiшив, що це добрий знак.
Василь Костянтинович навпаки прокинувся пiзно, поснiдав знехотя й, як зазвичай, улаштувався навпроти брата з байдужо-тужним виглядом, зрiдка визираючи в розкрите вiкно. Раптом його погляд змiнився. Таке трапляеться з чутливими натурами: людям менш темпераментним iхнi вчинки нерiдко здаються дивними i непередбачуваними. Похмурi очi княжича миттево пожвавiшали, зайнялися якимсь особливим внутрiшнiм вогником, смуток зовсiм щез, змiнившись несподiваною радiстю, зморщечки на чолi розгладилися. Вiн зiрвався з мiсця, голосно вигукнувши:
– Ну, нарештi! – вмить опинився у дворi.
Розгубленiй прислузi лишалося спостерiгати з вiкна, як княжич мчить назустрiч комусь невидимому. Беат уже хотiла вiддати наказ наздогнати хлопця, але, виглянувши у вiкно, помiтила, що Василь Костянтинович уже прямуе назад, тримаючи за руку незнайомця.
Гiсть (це був князь Сангушко власною персоною) зiйшов по сходах i в супроводi княжича повагом увiйшов до зали. Влаштований молодою княгинею прийом свiдчив, що вони знайомi: Беат упiзнала прибулого, й коли виходила гостевi назустрiч, було помiтно, що вона здивована й почуваеться непевно. В очах у княгинi навiть мигнув докiр, тому, вiдповiдаючи скорiше на цей погляд, анiж на слова привiтання, Федiр Іванович мовив:
– Я давно хотiв вiдвiдати вас. Завжди було цiкаво подивитися, як маленька Беат впоруеться з роллю господинi такого величезного замку.
При цих словах гостя Василь Костянтинович нервово здригнувся, Беат же вiдповiла бентежачись:
– Я вже давно виросла, Федоре Івановичу.
– Княгине, що не кажiть, але для мене ви назавжди залишитеся маленькою дiвчинкою з палацу.
Потiм озирнувся до Іллi Костянтиновича, уважно подивився на хворого, ковзнув поглядом по округленому черевцю Беат i жартiвливо мовив:
