скачать книгу бесплатно
– Але менi потрiбен тiльки вiн один! – плаксиво наполягала принцеса. – А якщо не вiн… Якщо вiн такий пiдлий, невiрний!.. то я хочу в монастир!..
– Що за дурницi?! Сама розсуди, у чому винуватий князь Сангушко? Звiдки вiн знав, що ти його кохаеш? Ти що, писала йому, говорила щось?
– Нi…
– От бачиш! А якби вiн знав про твое почуття, то, може, й забув би князiвну Острозьку. У всякому разi, тепер все точно змiниться.
– Чому?…
– Дурненька! Олену викрали – кому потрiбна така наречена?
– Отже… Ти й справдi думаеш, що змiниться? – схлипуючи, Анна нарештi глянула на сестру iз затаеною надiею.
– А як iнакше! – розвеселилася Катаржина. – Іди спати, сестрице, i нехай тобi насниться твiй суджений.
* * *
Ранок почався iз зойкiв i плачу: його королiвська величнiсть не побажав прийняти княгиню Острозьку. Катаржина, Анна й навiть сама королева Бона вирiшили не виходити зi своiх покоiв. Вони добре розумiли, що шум триватиме, доки Беат не забереться геть iз Вавельського замку.
– Ваша королiвська величносте, може, ви все-таки вислухаете цю скандалiстку? – поцiкавився Станьчик у Сигiзмунда ІІ Августа.
– Оце вже нi, дорогий мiй блазню, дозволь вiдмовити в такiй честi! – вiдповiв король i, широко змахнувши рукою, додав: – Мiй кабiнет дещо затiсний, щоб умiстити в себе всю ii злiсть.
– Але, ваша величносте, клята вiдьма не вгомониться, доки ви милостиво не приймете ii…
– Вiдьом ми приймали вчора, я втомився вiд iхнього товариства, – парирував король. – І взагалi, хто з нас пан, а хто – блазень? Подумати тiльки, я розважаю власного дурника!..
Сигiзмунд невесело посмiхнувся.
– Блазень тут я, а король – зрозумiло, ви. Але Беат на те й вiдьма, щоб перевернути все догори дригом.
– Не смiшно, Станьчику… А взагалi, я так i не зрозумiв до кiнця, що там сталося? Чого вона розкричалася, немов обдурена на базарi простолюдинка?
– Не знаю, ваша величносте, – знизав плечима блазень. – Барановi не потрiбен привiд, щоб буцатися… Беат – це Беат, з нею треба змиритися, як iз диким буйством стихii.
– Замовкни, блазню, ти став прiсним – очевидно, розтринькавши найкращi своi дотепи на потiху моему покiйному батьковi. Забирайся краще геть i заразом довiдайся, чого там хоче ця вiдьма, – розпорядився його величнiсть.
Гримлячи бубонцями на комiрi пiстрявого дурникового вбрання, Станьчик попрямував до виходу з кабiнету, але вiдразу ж ледь не був збитий з нiг ясновельможною депутацiею, що складалася з королеви Бони, обох принцес та iхнього численного почту. На чолi процесii неслася розпатлана Беатрис. Розлюченi жiнки врiзнобiй кричали щось малозрозумiле про жахливих злочинцiв i чоловiкiв-негiдникiв.
Король на мить розгубився, але вiдразу набув царственоi пози й голосно скомандував:
– Я вислухаю тiльки одну з вас. Вирiшуйте швидше, хто говоритиме.
Нiхто не очiкував нiчого подiбного, тому в кабiнетi миттево настала тиша. Нарештi наперед виступила королева Бона й, обмiрковуючи кожне слово, почала проникливу промову:
– Сину мiй i королю, ми вирiшили порушити ваш спокiй, тому що в довiреному вашiй опiцi королiвствi сталася дуже неприемна подiя.
Король змiнив позу. Було видно, що йому цiкаво довiдатися, через що здiйнялася буча.
– Винний у тяжкому злочинi мае бути суворо покараний, щоб iншим неповадно було, – прорекла королева.
– Звiсно, покарати зi всiею суворiстю! Смерть негiдниковi! – закричали iншi жiнки. Король пiдняв руку, закликаючи iх заспокоiтися, i голосно нагадав:
– Я слухатиму тiльки одну матiнку… То що ж накоiв цей нещасний?
– Сину мiй i королю, ви ще не довiдалися, що накоiв той негiдний злочинець, а вже симпатизуете йому! – обурилася Бона.
– А ви, ваша величносте, усе розповiдаете про негiдника, але досi не сказали, чому так називаете його.
– Ваша величносте! Я намагаюся розповiсти про те, що в княгинi Острозькоi викрали дочку…
– Мабуть, це таки справдi мерзенний злочинець, – погодився король. – Хто викрав, напевно, невiдомо? Що ж, будемо шукати… Це все?
– До чого ж ви нетерплячi, мiй королю! Ім’я викрадача вiдомо, я навiть назву його…
– Прекрасно, я зрозумiв. Згоден з вами, матiнко: злочин у наявностi, лиходiй вiдомий. Зараз же зберу сейм, там i вирiшимо долю негiдника. Все?! – i король пiдвiвся, демонструючи вiдвiдувачкам, що розмову закiнчено.
Жiнки зашумiли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула iталiйською:
– Smettere!!![22 - Зупинiться, досить (iтал.).]
Настала тиша.
– Ваша величносте, цей негiдник не тiльки викрав Олену Острозьку, але й обвiнчався з нею, не дiставши дозволу опiкунiв. Тобто всупереч iхнiй волi. Подумайте, о сину мiй i королю, всупереч волi опiкунiв! Ви один iз цих опiкунiв – тобто негiдник виступив проти волi вашоi величностi.
– Добре, я зрозумiв i це, – замислено кивнув Сигiзмунд. – Безумовно, i тут мерзотник винний, тому вiдповiсть за всiею суворiстю закону. Але можете нарештi сказати, хто ж вiн такий?!
Королева обернулася й запитально глянула на Беат.
– Хто вiн? – нервово й нетерпляче повторив король.
І тодi Беат проскреготала:
– Князь Дмитро Федорович Сангушко.
У кабiнетi його королiвськоi величностi зависла гробова тиша. Князь Сангушко?! Найчарiвнiший улюбленець усього двору?… Як таке можливо?!
Нарештi Сигiзмунд спробував заперечити:
– Послухайте-но, Беатрис, напевно, сталося прикре непорозумiння. І взагалi, iз князем можна домовитися… Наприклад, визнати шлюб недiйсним… повернути вам улюблену дочку… Зрештою, зажадати вiд злочинця компенсацii у виглядi грошей або майна!
Але тут зненацька для всiх закричала принцеса Анна:
– Нi, Сангушка варто стратити!!! Знищити без найменшоi пощади!!! Вiн негiдник, злочинець, ошуканець, мерзотник!!! Що буде, якщо всi наслiдуватимуть його приклад i почнуть викрадати безневинних дiвчат для наруги, а тiльки собi на потiху?!
– Чуете, ваша величносте, чого вимагае принцеса? – Очi Беат метали блискавки. – Якщо ви справедливий правитель, то зупините скоене беззаконня, але якщо…
Не дослухавши, король махнув рукою, демонструючи тим самим, що розмова закiнчена, i полишив кабiнет.
Слiдом за Сигiзмундом вибiгла заплакана Анна. Нiхто не намагався зупинити ii: весь королiвський двiр знав, що принцеса небайдужа до Сангушка – а тепер вона сама зажадала для цiеi людини смертi…
Нiким не зупинена, Анна втекла в палацовий сад, де довго й нестримно ридала, прощаючись iз дiвочими мрiями, яким нiколи не судилося збутися.
* * *
На термiново скликаному сеймi доля Сангушка була вирiшена: князя оголосили державним злочинцем, за його голову призначили нагороду.
Ловити втiкача спохопилися чимало бажаючих не тiльки через запропонованi грошi. Адже тепер нареченим Олени-Єлизавети-Катерини Острозькоi мiг стати саме той, хто виконае волю сейму й короля!..
Такий поворот справи вiдверто спантеличив Беат. Ситуацiя помiнялася аж нiяк не в кращий бiк: замiсть одного шанувальника в ii дочки з’являлася цiла юрба перспективних наречених, вiдповiдно, шанси зберегти сiмейнi грошi лише для себе танули на очах. Подумки княгиня обурювалася на саму себе, що послухалася поради клятого Папагодi. Звiсно, треба було тишком-нишком домовитися iз Дмитром Федоровичем!.. Беат спробувала знов сунутися до короля, але Сигiзмунд бiльше не хотiв слухати ii.
Зi свого боку i принцеса Анна, охолонувши, подумала про те, щоб просити брата про помилування для князя. Але так i не наважившись знов постати перед королем, замкнулася у своiй кiмнатi, де безупинно молилася й ридма ридала.
Дивлячись на сестринi страждання, Катаржина сама попросила його величнiсть короля Сигiзмунда ІІ Августа повторно скликати сейм, щоб замiнити страту майновою i грошовою компенсацiею постраждалiй сторонi. Що зрештою й було зроблено.
Але надто пiзно: за порадою Василя Костянтиновича Дмитро Федорович разом з молодою дружиною втiк чи то в Чехiю, чи то в Моравiю. Оскiльки полювання на нього вже почалося, королiвськi гiнцi просто не встигали сповiстити всiх про перегляд вироку. Тим паче, гiнцi не могли дiстатися за кордони Польщi…
Сангушко був приречений.
Глава 3
Розправа
Село Лиски-над-Лабою неподалiк Рудницького замку, Богемiя, 2 лютого 1554 року
Нiщо не передвiщало прийдешнього лиха. Усе почалося менш нiж за годину перед свiтанком, коли пронизливий крижаний дощ вщухнув, а небо затягнуло сизими хмарами. Вiд яскравого блиску мiсяця й зiрок не залишилося й слiду. Навколишнiй свiт буквально потонув у мороцi.
На заiжджому дворi було тихо i спокiйно. Челядники тiльки-но почали прокидатися, струшуючи залишки сну й поступово збираючись iз силами, щоб вiдправитися хто на кухню розводити вогонь, хто на двiр годувати худобу та iншу живнiсть. Саме тодi у дверi затишноi маленькоi кiмнатки на другому поверсi, де зупинилася князiвська пара, тихо постукали. Стривожений князь Сангушко рiзко пiдхопився з лiжка й кинувся вiдчиняти, але перед цим про всякий випадок нервово поцiкавився:
– Хто там?
– Це я, Анджей, – пролунало з-за дверей. – Ваша милосте, вiдчинiть, менi необхiдно сказати вам щось надзвичайно важливе.
Дмитро Федорович миттю вислизнув у коридор, але вiдразу завбачливо зачинив за собою вхiднi дверi. Тут його справдi чекав охоронець Анджей, свiтловолосий, високий i могутнiй хлопець рокiв двадцяти семи. Зараз у його великих карих очах читалися одночасно повага й переляк.
– Навiщо будити мене так рано? – накинувся на охоронця Дмитро Федорович.
– Княже, менi здаеться…
– Якого греця тобi там здаеться?! Ти ж знаеш, що княгинi потрiбен спокiй! – роздратовано перебив служника Сангушко.
– Пане, менi здаеться, що нас вистежили люди Зборовського, – боязко повторив служник.
– Чого ти це вирiшив? – князь миттю посерйознiшав.
– Учора пiзно ввечерi, коли ми саме закiнчували вечеряти, на наш заiжджалий двiр прибули двое пiдозрiлих чоловiкiв. Вони обережно спостерiгали за нами на вiдстанi, потiм пiдкликали хлопчиська-служника i щось у нього довго розпитували.
– Може, це просто мiсцевi жителi, охочi до новин? – з надiею припустив Дмитро Федорович.
– Нi… Пiшовши за ними, я довiдався, що в ялиннику в них захованi конi. Тодi я повернувся на заiжджалий двiр, осiдлав коня й кинувся навздогiн, але пустився цей клятий дощ. Ех, i до чого ж дивовижна земля Богемська: чи бачив хтось, щоб посеред зими отакий дощ iшов!..
– І що ж далi? – перервав нарiкання охоронця князь.
– Ну так, ваша милосте, далi… Я ледь розбирав слiди, незабаром збився зi шляху й повернувся назад на заiжджалий двiр. Тут знайшов служника-хлопчиська i як мiг, розпитав його про дивних вiдвiдувачiв. Той розповiв, що незнайомцi повiдали про жахливого державного злочинця, що начебто зупинився тут, на заiжджалому дворi. Згадували Зборовського. Я думаю, йдеться про вас, мiй пане… За вашу голову оголошено величезну нагороду – двiстi золотих червiнцiв.
– І як ти вчинив далi? – сумно спитав Дмитро Федорович.
– Замкнув хлопчиська в прикомiрку й вiдразу ж до вас кинувся.
Нiчого не вiдповiвши, Дмитро Федорович повернувся в кiмнату, спочатку кинувся до розчахнутого вiкна, але, трохи подумавши, попрямував до сусiднього – прикритого вiконницями. Вiдтiля обережно, через шпарини оглянув прилеглу територiю. З вiкна другого поверху вiдкривався прекрасний краевид на вулицю: звiдси як на долонi проглядалася бiльша частина центральноi площi Лисок-над-Лабою. Поки все тихо… Князь дещо заспокоiвся й звернувся до охоронця:
– Спасибi, Анджею, ти все зробив правильно. Термiново буди iнших, нехай збирають речi, сiдлають коней. Ми вiдправляемося в дорогу.
Анджей негайно побiг виконувати доручення Сангушка. Незабаром речi були зiбранi, конi осiдланi. Тодi в очiкуваннi сигналу на вiд’iзд служники вирiшили трохи пiдкрiпитися. Трапеза була в самому розпалi, коли до них приедналися князь iз княгинею.
Дмитро Федорович був одягнений у жупан i дорогий дорожнiй кунтуш,[23 - Вид одягу, що носили зверху жупана.] прикрашений великими гудзиками-самоцвiтами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м’якi сап’яновi чобiтки. Княгиня також вдяглася по-чоловiчому й стала схожою не на тендiтну молоду жiнку, а на витонченого хлопця-пажа. Однак подружня пара навiть не встигла приступити до iжi, коли в трактир увiрвався один з козакiв i з порога загорлав:
– Вони незабаром будуть тут! Треба iхати!
Анджей пiдскочив на мiсцi.
Дмитро Федорович завмер iз чашею в руцi й, судомно ковтнувши, ледве вичавив iз себе:
– Хто?…
– Зборовський i його люди!
– Прокляття!!! – скрикнув Сангушко.
Олена придушено зойкнула й заплакала. Дмитро Федорович нiжно обiйняв княгиню, дбайливо обтер сльози з ii щiк i ласкаво зашепотiв на вушко:
– Не бiйся, кохана моя дружинонько, все минеться. Для нас головне – до замку дiстатися, там ми будемо в безпецi…
Олена поступово заспокоiлася. Щоб не налякати ii ще сильнiше, князь звернувся до старого служника:
– Остапе, бери всю охорону i негайно доправ княгиню й Марисю в замок.
Наостанок мiцно поцiлував дружину, пiдштовхнув ii до виходу й крикнув на прощання:
– Їдь спокiйно, кохана! Зустрiнемося в замку!
Княгиня пiд охороною служникiв термiново вiдбула, iз князем же залишився сам лише Анджей. Попередженi охоронцем, трактирнi челядники забралися геть вiд грiха подалi.
За деякий час iззовнi долинув потужний тупiт копит. Анджей кинувся до вiкна, але одразу ж вiдсахнувся.
– Пане, вони вже тут…
– Не бiйся, Анджею! Нехай заходять, ми iх затримаемо.
