скачать книгу бесплатно
– Навряд чи, – приречено мотнув головою челядник. – Надто вже iх багато.
Тепер до вiкна пiдiйшов Дмитро Федорович i побачив, що по дорозi до трактиру щодуху нiсся загiн: з пiвтора десятка вершникiв на чолi з Мартином Зборовським, за ними на пристойнiй вiдстанi бiгла мало не сотня мiцних селян, озброених першим-лiпшим господарським iнвентарем, що пiдвернувся пiд руку: сокирами, вилами, цiпами, а то й просто дрючками. Окремо трималися ще з десяток вершникiв iмперськоi кiнноти.
– Швидше до входу! – закричав Дмитро Федорович. – Тягни меблi до дверей, це хоча б трохи затримае iх!
Разом з Анджеем князь перевернув найбiльший стiл, i вони спробували забарикадуватися. Однак тут стривоженi трактирнi челядники висунулися з кухнi й завмерли, мовчки притулившись до стiн, кидаючи здивованi погляди то на князя з його охоронцем, то на дверi.
– А вам що тут потрiбно?! – заревiв розлючений Сангушко. – Сказано ж було, забирайтеся звiдси по-доброму…
Зненацька з’явився господар закладу – пузатий трактирник i забелькотiв:
– Шановний пане, що таке ви робите?…
– Там грабiжники!!! Розбiйники!!! – гаркнув молодий князь. – Допоможи пiдперти дверi! Або хочеш, щоб негiдники увiрвалися зараз сюди?!
– Нi-i-i… Я-а-а… Ме-е-е… – трактирник був украй здивований. – Ви впевненi, пане, що там лиходii?
– Так!!! Упевнений!!! За дверима розбiйники й убивцi!!!
– А якщо ви помиляетеся, пане?… – не вгамовувався хазяiн.
– Тобi, торгашевi, докази потрiбнi?! Тодi вiдкрий iм, вони миттю порубають тебе на капусту, а майно твое розтягнуть! – пiдтримав свого пана Анджей. Трактирник не знайшов, що вiдповiсти. У цю мить люди Зборовського забарабанили у дверi ззовнi.
– У нас закрито! – заволав хазяiн, водночас задкуючи до кухнi, що здавалась йому рятiвною.
– Та не може бути! – долетiв через дверi нахабний нетерплячий вигук, пiсля чого пролунала команда: – Налягайте потужнiше, хлопцi! Ламайте клятi дверi, якщо потрiбно!
– Чув? – Дмитро Федорович штовхнув у бiк трактирника. – Я ж казав, що це розбiйники!..
У дверi знову вдарили, але не надто сильно. Потiм пiсля невеликоi паузи вдарили дуже потужно, вiд чого затрiщали зламанi дошки. Втiм, дверi все-таки встояли.
– Агов, припинiть зараз же! – iстерично заверещав трактирник.
Чергового удару не було. Ззовнi не дуже голосно переговорювалися, тому слiв було не розiбрати. Користуючись цим, Дмитро Федорович подав знак челядникам, щоб вони продовжили пiдтягувати до дверей меблi.
– Вiдчиняйте негайно! – раптом пролунав ззовнi голос самого пана Мартина Зборовського.
– Забирайтеся!!! Ми сьогоднi не працюемо!.. – вiдчайдушно заволав хазяiн. За дверима знов почали радитися, потiм вiдтiля долинув незнайомий грiзний голос:
– Іменем iмператора Фердинанда, в особi представника iмператорськоi влади гейтмана Матеса Вахтеля, вiдкрийте негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати i стратити найнебезпечнiшого державного злочинця. Нам повiдомили, що вiн ховаеться у вашому трактирi. Вiдкрийте, й окрiм цього негiдника, ми нiкого не чiпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…
– А хто менi заплатить?! – поцiкавився трактирник.
– Імперська скарбниця, – вiдповiв вiйт.[24 - Виборний голова магiстрату мiста, надiленого магдебурзьким правом.]
Злодiйкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяiн засичав:
– Представниковi iмператорськоi влади я не можу не пiдкоритися… Атож, я просто зобов’язаний пiдкоритися!!! Доведеться вiдкрити…
– Бреше вiн усе, не бачити тобi казенних грошей, – вiдмахнувся Анджей. – Безсовiсно бреше!.. Хто вiдповiдае за законнiсть усього того неподобства, що тут i зараз коiться: староста, вiйт, кат?!
Але хазяiн трактиру явно вагався.
– А може, ви все-таки розбiйники? – звернувся вiн до небезпечних постояльцiв, водночас боязко позираючи на дверi.
– Я – Литовський князь, iду в Рудницький замок на запрошення його свiтлостi пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревiв Сангушко.
Трактирник прикусив язика. Тодi князь видобув зi шкiряного мiшечка на поясi десяток золотих монет i тихо зашепотiв товстуновi на вухо, попутно сунувши грошi йому в руки:
– Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звiдси непомiтно, от i все, чого ми просимо.
У цей час iз вулицi долинула бадьора команда:
– Налягай!
Дверi жалiсливо затрiщали. Трактирник з жахом подивився у бiк входу, потiм тихо зашепотiв, пришльопуючи товстими губами:
– Там, у пiдвалi, е таемна кiмнатка, через неi можна вийти на сусiднiй двiр. Скорiше!..
Така раптова змiна в поведiнцi трактирника здалася Анджею пiдозрiлою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слiдом за ним. Хазяiн же на ходу пiдхопив i запалив свiчковий недогарок, пiсля чого спустився в курний сирий пiдвал.
– Он де ваш порятунок, – товстун махнув рукою на маленькi дверцята в стiнi. – Там дуже тiсно, тому туди увiйде тiльки хтось один.
– Ви йдiть, ваша милосте, а я iх тут затримаю, – не роздумуючи, мовив Анджей.
– Стривай, стривай-но… – почав князь, одразу второпавши, що при наявностi виходу в сусiднiй двiр розмiр примiщення за дверцятами не мае особливого значення. Однак трактирник грубо перебив iх, вигукнувши:
– Один нехай iде далi, а iнший залишиться тут! Ви ж чули, що вiйт Кухта обiцяв нiкого не чiпати?
– Спасибi тобi! – щиро подякував йому Дмитро Федорович i кинувся в рятiвну лазiвку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезнi сильнi руки охоронця вiдiпхнули його убiк.
– Ти, головне, не поспiшай, я iз князем пiду, – пробасив Анджей.
– Але цей хiд не для всiх!..
– Говори, що хочеш, але я пiду з паном. Зрозумiв?! – гримнув охоронець.
– Що ж, як завгодно, як завгодно…
Дверi за Анджеем миттю зачинилися, у трохи заiржавiлому замку прорипiв ключ. Втрапивши у повну темряву, утiкачi розгубилися. Потiм Дмитро Федорович щосили налiг на дверi, однак вiдчинити iх не вдалось. І тут до бранцiв донiсся бекаючий голос трактирника, ослаблений перегородкою й вiдстанню:
– Поважний пане Адам, я виявив кмiтливiсть i замкнув злочинця у своему пiдвалi. Як гадаете, чи можу я розраховувати на винагороду?
Що вiдповiли негiдниковi ззовнi, Дмитро Федорович не розчув. Йому здалося, що вiд розпачу вiн негайно ж втратить розум, але мозок навпаки запрацював з божевiльною швидкiстю.
– Ах ти ж юдо клятий, даремно ти проти мене пiшов!!!
Князь Сангушко проревiв так голосно, щоб його напевно почули. Пiсля чого скомандував Анджею набагато тихiше:
– Ламай дверi й не барись!..
Двiчi вмовляти силача не довелося: вiн обрушився на дошки всiею своею мiццю. Із шостого удару дверi з трiском репнули й розвалилися навпiл. Мружачись вiд денного свiтла, що пiсля темного пiдвалу здавалося надзвичайно яскравим, Дмитро Федорович та Анджей вирвалися з пастки. У кухню вбiгли саме в той момент, коли трактирник i його челядники намагалися розтягнути барикаду, щоб вiдкрити вхiднi дверi.
Анджей вхопив зi столу перше, що трапилося пiд рукою (це був горщик з якоюсь iжею) i жбурнув у голову вiроломному трактирнику. Вiд удару об голову горщик розлетiвся на всi боки феерверком глиняних черепкiв i недоiдкiв. Стогнучи, хазяiн повалився на пiдлогу, нажаханi челядники розбiглися.
Тим часом люди пана Зборовського продовжували наполегливо гепати в трiснутi дверi, супроводжуючи кожен удар лайкою й погрозами. Дмитро Федорович iз презирством глянув на трактирника.
– Нагору! – крикнув Сангушко й кинувся по сходах на другий поверх. Анджей iз задоволенням завдав би зрадниковi-юдi ще бiльшоi шкоди, однак переслiдувачi ось-ось могли ввiрватися у трактир, тому охоронець лише презирливо сплюнув на пiдлогу й побiг нагору слiдом за паном.
На другому поверсi Сангушко й Анджей вскочили в маленьку кiмнатку, ретельно закрили на засув дубовi дверi, присунули до них спочатку шафу, потiм лiжко. З коридора вже долинав тупiт безлiчi нiг: переслiдувачi пiднiмалися сходами.
Князь пiдiйшов до вiкна, вiдкрив його, вибрався назовнi, вилiз на вкритий льодом дах. Ноги заковзали по черепицi. Щоб не впасти, Сангушко зняв сап’яновi чобiтки й заткнув iх за пояс. Слiдом полiз Анджей, але вiдразу ж послизнувся, голосно скрикнув i ледь не зiрвався вниз. В останню мить Дмитро Федорович встиг схопити козака за руку й утримати вiд падiння.
Поруч iз трактиром знаходилася альтанка, оповита товстими виноградними лозами, на яких о цiй порi року не було жодного листка. Коли пiд напором переслiдувачiв затрiщали вхiднi дверi в кiмнату, утiкачi перескочили на дах альтанки й по лозах спустилися у внутрiшнiй дворик. Перше, що побачили тут – це вiз, навантажений глечиками, ящиками й кошиками. У вiз були запряженi два величезних воли.
– Ну що, розоримо юду-трактирника? Їдемо негайно! – запропонував Анджей, пiдхопив батiг, що валявся на землi, i стрибнув у вiз. Одразу ж з-за рогу сусiднього будинку вилетiли кiлька вершникiв Зборовського. Вони спробували схопити Сангушка, але князь вивернувся й також скочив у вiзок. Анджей ляснув батогом, однак воли продовжували стояти, хоч би що.
Тодi козак добряче розмахнувся й почастував волiв батогом пiд самий хвiст. Тварини дико заревiли й рвонули з мiсця вперед, не розбираючи дороги. Вiзок полетiв, як пiдхоплена вiтром пiр’iнка.
За поворотом на втiкачiв чекали новi вершники. Дмитро Федорович схопив i жбурнув на брукiвку великий глечик з олiею, на мiсцi падiння розлилася величезна слизька калюжа. Це на якийсь час затримало погоню, бо вершники попереду разом з кiньми вже борсалися в олiйнiй калюжi, намагаючись пiдвестися.
Поки Анджей пiдганяв переляканих тварин, поперемiнно поколюючи iх загостреним з одного кiнця кiлком, знайденим у возi, князь скидав на дорогу вантаж – ящики, глечики, кошики. Втiм, вершники-переслiдувачi з’iхали на узбiччя i продовжували гонитву, рухаючись уздовж пришляхових канав. До того ж, число вершникiв постiйно зростало. А оскiльки навiть найдужчi воли нiколи не переженуть довгоногих коней, лишалося сподiватись хiба що на витривалiсть запряжених у вiз тварин.
Раптом один з переслiдувачiв вирвався наперед, розкручуючи над головою аркан i явно нацiлюючись на Анджея. Недовго думаючи, козак стьобнув супротивника довгим батогом по обличчю. Голосно скрикнувши, вершник ледь не звалився з коня й вiдстав.
Анджей знов заходився нахльостувати волiв. Вiз торохтiв з усiею можливою швидкiстю, пiдскакуючи на вибоях i випадкових камiнцях, але кiннi переслiдувачi неминуче наздоганяли втiкачiв. От уже новий ворог розкручуе над головою аркан. Пам’ятаючи про сумну долю товариша, вiн тримався подалi вiд батога Анджея…
Петля просвистiла у повiтрi й захлеснула шию охоронця. Обличчя переслiдувача перекосилося вiд торжествуючоi усмiшки, але радiти довелося недовго: вiн не врахував неймовiрноi сили козака. Продовжуючи управляти вiзком, той вiльною рукою перехопив мотузку, що оповила шию, й висмикнув вершника iз сiдла, немов рибку зi ставка! Плюхнувшись у дорожнiй бруд на повному скаку, невдаха-переслiдувач завив вiд болю i якийсь час волочився за возом, поки, нарештi не здогадався випустити кiнець аркана з рук. Охоронець же швидко звiльнився вiд удавки й продовжував пiдганяти волiв.
Гуркiтливий вiз перевалив через черговий пагорб, проминув роздорiжжя. Анджей не знав дороги, вiн просто гнав навмання, покладаючись лише на вищу милiсть. Люди Зборовського не вiдставали. Князь Сангушко вже скинув пiд ноги переслiдувачам усе, що можна було скинути, i тепер просто сидiв на дошках, занурившись у вiдчай. Та й утомленi, не призначенi для шаленоi гонитви воли поступово сповiльнювали темп…
Порiвнявшися з возом, двое переслiдувачiв застрибнули в нього. Дмитро Федорович вiдразу ж кинувся до вiзника з лементом:
– Анджею, мiняймося! Ушквар негiдникам…
Козак озирнувся. Миттю зрозумiвши, у чiм рiч, вiн накинувся на запопадливих нахаб i викинув геть одного за iншим. Але у вiз негайно застрибнула нова дивакувата пара: мiцний м’язистий велетень i спритний в’юнкий карлик. Коротун намертво прирiс до шиi Анджея, i поки козак, задихаючись, намагався скинути недомiрка, велетень мiсив охоронця величезними кулачиськами.
Намагаючись допомогти вiрному охоронцевi, Дмитро Федорович обернувся й пару разiв уперiщив велетня батогом поперек спини. Зойкнувши, той вивалився через борт воза на дорогу. На жаль, допомогти охоронцевi ще будь-чим князь не мiг. Скажена гонитва тривала, Анджей запекло боровся з карликом. Нарештi козаковi вдалося схопити однiею рукою супротивника за шию, iншою ж вдарити його у пiдборiддя. Клацнувши зубами, коротун полетiв на дорогу й ледь встиг вiдкотитися убiк, щоб не потрапити пiд копита коней своiх же товаришiв.
– Убийте iхнiх волiв! – крикнув Адам Кухта, вириваючись уперед.
– І козака вбийте! Живим берiть лише князя! – додав Мартин Зборовський.
– Ваша милосте, що робити?! – вигукнув охоронець, почувши це. Сангушко озирнувся лише на мить, вiдразу знов повернувшись до стеження за дорогою. Не вистачало ще налетiти на камiнь або з’iхати в канаву! Тодi точно кiнець… Куди iх занесло?!
Тут попереду з’явилося якесь селище. Дмитро Федорович гарячкувато розмiрковував, чи можна зустрiти допомогу?… Здаеться, мiстечко мале, навряд чи тут знайдуться охочi iх ловити… а жителям, швидше за все, чужi неприемностi байдужi… І все ж таки нерозумно розраховувати, що хтось заступиться за втiкачiв! Отже, князь вирiшив проскочити мiстечко, не знижуючи темпу гонитви. Хоча воли вже дуже вимоталися, але й конi переслiдувачiв також втомилися: вони важко хропли й були рясно вкритi милом. Крiм того, якщо вершники iх дотепер не нагнали… Може, утiкачi нарештi вiдiрвуться?! Одному лише Боговi вiдомо, чим усе закiнчиться.
Вони вже майже досягли крайнiх будинкiв, як раптом спереду на дорогу виiхав вiз, доверху навантажений зерном. Коли Сангушко зрозумiв, що iм не розминутися, то запекло закричав:
– З дороги!!!
Але вiзник (товстопикий здоровань iз важким чолом завзятого упертюха, навислим над маленькими тупими вiчками) поганяв своiх волiв, хоч би що. У результатi через кiлька секунд вiз iз утiкачами й вiзок здорованя, мало не зiштовхнувшись, порiвнялися й намертво зчепилися один з одним. Вiд рiзкого удару втiкачi ледь не злетiли з передка, але все-таки утрималися.
– Геть з дороги!!! – гаркнув Анджей. – Забирайся, тупоголовий!
– Сам забирайся, почваро! – вiдповiв вiзник, почервонiвши до брiв пiд теплим капелюхом.
Охоронець загрозливо занiс над головою батiг, але батiг вiзника виявився таким же довгим, та й управлявся товстопикий з ним не гiрше за козака. Дмитро Федорович оглянувся й побачив, що зрадiлi iхнiй невдачi переслiдувачi наближаються. Щоправда, вiз iз зерном вершникам також стане на перешкодi, але це переслiдуваних не врятуе…
Не довго думаючи, Сангушко зiстрибнув з воза, Анджей кинувся за паном. Удвох вони звернули за рiг найближчого будинку. Позаду ж пролунали сердитi вигуки: переслiдувачi зупинилися перед iхнiм возом, що зчепився з возом зерна. Безсумнiвно, вони от-от спiшаться й знов кинуться в погоню…
– Анджею, розбiгаемося в рiзнi боки, й нехай наздоганяють!!!
– Але, княже, я не можу вас кинути! Я повинен охороняти вас, а не втiкати вiд…
– Роби, що кажу!!! – сердито вигукнув князь. – А раптом тобi вдасться врятуватися й привести допомогу?! Полюють на мене, а не на тебе, тому негайно забирайся геть з очей!!!
Охоронець слухняно кинувся у провулок i побiг геть. Ледь глянувши йому вслiд, Дмитро Федорович продовжив бiгти прямо.
«Хай там що, а я так просто не здамся! Нехай пан Зборовський зi своiми покидьками спробуе схопити мене просто на вулицi посеред бiлого дня!» – подумав князь…
Тим часом переслiдувачi збилися в щiльну купу. Деякi почали спiшуватися, iншi втримували iх, резонно заперечуючи, що пiшого швидше наздожене саме вершник. Мартин Зборовський, який пiд’iхав у супроводi синiв, волав, щоб служники продовжували переслiдування й за всяку цiну упiймали небезпечного злочинця… але цим лише збiльшував хаос. У пiдсумку ж пан Зборовський обрушив весь стрiмко нагромаджений гнiв на вiзника зерна.
– Ах ти ж лантух з лайном!!! За яким правом не даеш нам проiхати?!
– Сам ти лантух… забирайся з дороги! – репетував селянин.
– Це я наказав забратися тобi, свиното! – верещав пан Зборовський. – Та ти хоч би знаеш, хто я такий?!
– А менi плювати, хто!!! – вiзник загрозливо замахнувся батогом.
– Ах ти ж смердюча пика плебейська!!! Та я – сам Мартин Зборовський, от хто я такий!!! Ти зрозумiв нарештi, з ким маеш справу?!
– Подумаеш, який такий Зборовський вишукався?! Та хоч би ти був тричi князь – не поступлюся!!!
– Забрати його!!! – поляк аж пiдскочив у сiдлi. – Забрати звiдси цю псячу кров!!![25 - Специфiчна польська лайка, що вказуе на низьке («собаче») походження опонента.]
Служники, що тим часом спiшилися, дружно накинулися на вiзника. Той встиг лише раз хльоснути батогом, як його стягли з воза i жбурнули в канаву. Один зi служникiв зайняв мiсце селянина й заходився розвертати його вiз, щоб звiльнити проiзд. Вiзник мiж тим виповз iз канави й, люто лаючись, кинувся до коня, на якому сидiв пан Зборовський. Поляк стьобнув сiромаху батогом просто по очах. Селянин вереснув i впав, двое служникiв знов зiштовхнули його в канаву. Ослiплений ударом селянин почав голосно обурюватися:
– Що ви робите?! За яким правом?! Розбiйники!!!
Зачувши гвалт, до мiсця подii почали потихеньку збиратися мiсцевi витрiщаки. Вони спробували обережно дiзнатися в служникiв пана Зборовського, що ж тут, власне, сталося? Але пiдоспiлий на допомогу полякам рихтар Адам Кухта вiдповiв обивателям:
– Не суньтесь не у свою справу, iнакше, чого доброго, опинитеся в тiм же становищi, що й оцей бельбас, який одержав батогом по очах! Ідiть своею дорогою й не накликайте на себе лиха.
Оцiнивши кiлькiсну перевагу незнайомцiв й iхню надзвичайну озлобленiсть, витрiщаки вирiшили не спокушати долю й потихеньку вiдiйшли подалi. Переслiдувачi ж на чолi з мiсцевим вiйтом, нарештi об’iхавши розчiпленi вози, кинулися наздоганяти втiкачiв. Незабаром мiстечко залишилося позаду. Дорога вела на пiвденний схiд…
* * *
