banner banner banner
Шалені шахи
Шалені шахи
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Шалені шахи

скачать книгу бесплатно

Шаленi шахи
Олена Литовченко

Тимур Литовченко

Історiя Украiни в романах
Що наше життя? Гра!.. Для одних – карколомна шахова партiя, для iнших – протиборство держав i князiвств, владних осiб та спадкоемцiв величезних станiв, католикiв та православних. Настав час розпочинати чергову партiю. У великiй грi життями, немов живi шаховi фiгури, зiйшлися князi Василь-Костянтин Острозький i Дмитро Сангушко, княгинi Беата Костелецька-Острозька i Гальшка Острозька, очiльники перших козацьких повстань Криштоф Косинський i Северин Наливайко зi своiм братом Дем’яном, королi Стефан Баторiй i Сигiзмунд ІІІ Ваза, королева Анна Ягеллонка, полководець Станiслав Жолкевський.

Тимур Іванович Литовченко, Олена Олексiiвна Литовченко

Шаленi шахи

Частина І

Загублений спадкоемець

Шахова партiя № 1

Сила королеви

Пiвнiч Італii, кiнець першоi чвертi XVI столiття

Розташований у центрi невеличкого гiрського озера затишний крихiтний острiвець, яких у цiй мiсцевостi безлiч, виглядав особливо розкiшно i святково. Сьогоднi там чекали надзвичайно важливого гостя, який мав зiграти з хазяiном партiю в шахи.

Втiм, розенкрейцери[1 - «Орден Троянди iХреста» – теологiчне таемне релiгiйно-мiстичне товариство, що iснувало в Європi у XV–XVII столiттях (тут i далi – прим. авторiв).] нiколи не затiвали нiчого заради простоi забавки, а до будь-якоi справи пiдходили грунтовно. Про проведення чергового змагання гравцiв сповiщали мiнiмум за мiсяць. Єдиною поважною умовою неявки на турнiр визнавалася тiльки смерть намiченого учасника. Точнiсть цiнувалася чи не вище вiд усього: гiсть зобов’язаний був прибути на мiсце зустрiчi не ранiше й не пiзнiше трьох хвилин пiсля зазначеного в запрошеннi часу.

Пишнiсть та урочистiсть прийому виходили за всi межi, якi тiльки могла намалювати найпалкiша людська уява. Зате й господар, i гiсть могли прийти на гру в якому завгодно вбраннi: вiд простого та зручного, зовсiм домашнього, до найвишуканiшого.

Як правило, турнiр надовго не затягувався: гра, пророцтво (або ж вирок – кому як подобалося!) i вишуканий обiд на додачу.

На нинiшню гру гiсть з Англii прибув ще напередоднi пiзно ввечерi, саме ж змагання було призначене на раннiй ранок. Вiзитера з нетерпiнням очiкував не надто знатний iталiець, заможний i причепурений, але не без елегантностi. Хазяiн був лiтнiй, рокiв сорока п’яти, гладкий, осадкуватий, темноволосий, широкоплечий, з непропорцiйно великою головою й крупними рисами обличчя. Загалом, не красень, але надзвичайно чарiвний! Практичнiсть i кмiтливiсть батька, емоцiйна чуйнiсть матерi – от i вся спадщина, що дiсталася цiй людинi вiд предкiв. Решти життевих благ вiн домiгся сам, тому пишався й нажитим багатством, i чудовим замком, що придбав за кругленьку суму разом з титулом i гербом в одного бездiтного аристократа, що розорився. І все-таки перед представниками родовоi аристократii iталiець у глибинi душi тремтiв…

Саме тому, довiдавшись вiд челядникiв, що його суперник – молодий, веде свiй родовiд чи не вiд самого Карла Великого[2 - Засновник династii Каролiнгiв, iмператор Заходу з 800 р. вiд Р.Х.] й мае грандiозний статус, хазяiн занервував. Шкода, що за правилами турнiру гравцям заборонялося бачитися напередоднi зустрiчi! Таким чином, вони не могли заздалегiдь скласти безпосередне уявлення один про одного – а що може бути небезпечнiшим вiд невiдомого супротивника?!

Італiець розумiв одне: англiець молодий, а молодiсть – амбiтна й енергiйна. Чверть столiття тому вiн легко вiдiграв титул Великого Майстра Шахiв (а якщо простiше – гросмейстера) в одряхлiлого iспанського гранда. І саме молодiсть та жага успiху принесли перемогу iталiйцевi. Вiн був наполегливий, рiшучий i нi на краплю не боявся доволi сильного шахiста-iспанця. Партiя завершилася «вiчним шахом», але оскiльки пiд ударом опинився король супротивника, жадана перемога в пiдсумку дiсталася iталiйцевi. Тодi ж переможець зробив пророкування, яке згодом блискуче пiдтвердилося. І от настала його черга захищати титул вiд зазiхань нового претендента…

Ранок був тихим i ясним, з озера вiяв легкий прохолодний вiтерець. Розкiшний палац потопав у зеленi смарагдових галявин, вибагливо пiдстрижених кущiв i дерев. Галереi, зали й коридори, прикрашенi китайськими i японськими вазами з найтоншоi порцеляни, кольоровими гобеленами ручноi роботи, картинами знаменитих майстрiв, добротними французькими й iталiйськими меблями, мали вигляд урочистий i грунтовний, iгровий зал виблискував довершенiстю й досконалiстю.

У призначену годину гiсть уже стояв бiля ворiт замка. Це був юнак рокiв п’ятнадцяти або сiмнадцяти, божественно гарний, рослий, стрункий – одне слово, iдеал. Його нiжна юна краса обеззброiла й водночас заспокоiла хазяiна своею жiночнiстю. Італiець очiкував побачити супротивника старшого й бiльш мужнього, але нiяк не хлоп’яка з пухкими рожевими щiчками, червоним чарiвним ротиком, мiнiатюрними дитячими ручками i збентеженим поглядом великих блакитних очей, схованих пiд пухнастими вiями.

Всупереч очiкуванням господаря турнiру, розкiшне оздоблення палацу не справило на гостя найменшого враження: його численнi власнi замки виглядали не гiрше, а можливо навiть краще вiд iталiйського. Тому англiець прямував розкiшними коридорами палацу з неприхованим нудьгуванням розпещеного розкiшшю аристократа. Італiйця вельми засмутила байдужiсть гостя, хоча вiн нiчим не виказав своiх почуттiв. Але треба зазначити, що хазяiн доклав титанiчних зусиль для органiзацii цiеi зустрiчi…

Зате ледь наблизившись до iгровоi зали, юнак зупинився, немовби укопаний, застигнувши вiд здивування й розгубленостi. І було вiд чого…

В iгровiй залi панував напiвморок, бо високi стрiлчастi вiкна були закритi важкими портьерами з темно-зеленого оксамиту. При цьому щось незвiдане й жахаюче вiдбувалося усерединi…

Тремтiння пробiгло тiлом гостя. Хазяiн ледь вiдчутно пiдштовхнув його, i тiльки-но юнак переступив порiг, як портьери миттево розсунулися, i ранкове сонячне свiтло осяяло величезну залу. В центрi ii розташовувалася гiгантська шахiвниця, де шеренги людей у бiлих i чорних шатах, зшитих вiдповiдно до статусу кожноi з шахових фiгур,[3 - Це i е т. зв. «шаленi» шахи. За правилами, пiд час гри кожна вiдiграна фiгура переходила у власнiсть гравця, що взяв ii. По завершеннi зустрiчi вся «нерозiграна решта» дiставалася переможцевi. Є вiдомостi, що такi шаховi партii дуже полюбляли розiгрувати магнати Потоцькi й Радзивiлли.] велично вишикувалися одна проти одноi. Тут були солдати,[4 - Пiшаки.] лицарi,[5 - В середньовiчних шахах вiдповiдали коням.] капуцини,[6 - Таким чином зрiдка представлялися лодii (тури).] блазнi,[7 - У деяких захiдноевропейських краiнах таким чином представляли слонiв (офiцерiв).] королеви й королi. От тiльки зброя в усiх була винятково бутафорською…

На всю цю пишноту молодик вирячився, широко розкривши очi й здивовано роззявивши рота.

«Ага, нарештi я вразив цього гордовитого англiйського гусака!» – подумки зрадiв iталiець. Уголос же бадьоро мовив:

– Смiливiше, мiй друже, проходьте! Ну що ж ви завмерли на порозi?

– Це… – Гiсть витягнув руку в напрямку до величезноi шахiвницi й повторив iз тремтiнням у голосi: – Що це таке?

– Це шахи, спецiально приготованi для нашоi гри.

– А чому фiгурами вбранi живi люди?

Ледь стримуючись, щоб не розреготатися в обличчя ошелешеному аристократовi, хазяiн продовжив у тiй самiй манерi:

– А чому би, власне, й нi?… Погодьтеся, доля грае людьми. Ми, розенкрейцери, граемо долями народiв. То давайте поборемося живими шахами!

– Але ж так не можна…

– Чому ж не можна, синьйоре?! Вони ж не стануть убивати одне одного! Можете переконатися, зброя в них дерев’яна.

– Убивати?… – юнак сполотнiв вiд жаху, його голос затремтiв. – Навiщо ж убивати?…

– Та заспокойтеся ви!

– Вони й не навченi до вбивства! – І пещенi ручки гостя з довгими доглянутими пальчиками нервово затремтiли.

– Я знаю. Я залучив для гри не тiльки своiх служникiв, але й ваших. Оцей, наприклад, ваш головний кухар, – й iталiець вказав на бiлого шахового короля. – Ах, синьйоре, це ж просто розвага!

– Розвага?… – Голос гостя усе ще виказував нервову напругу. – Ви говорите про живих людей, немов про бездушнi кам’янi статуi!

– Так, чудова розвага, приемна i лоскiтлива для нервiв.

Тут хазяiн нарештi дозволив собi посмiхнутися, широко й вiдкрито:

– Тож тепер ви, друже мiй, переходьте до гри i спробуйте не втратити свого кращого кухаря! Інакше плоди його кулiнарного мистецтва тiшитимуть гостей за моiм столом. Ну що, згода?

– Гаразд, спробую зiграти за вашими правилами, – приречено зiтхнув гiсть.

Молодому аристократовi було вдвiчi важче, бо тепер йому доводилось боротися за щось реальне – за живих людей. Дотепер його життя протiкало зовсiм по-iншому. Титул i величезну спадщину юнак одержав вiд батька ще в ранньому дитинствi. Його великi володiння охороняло потужне, навчене вiйсько, а безтурботне iснування забезпечували легiони вiрних безликих служникiв. Вiн жив у своему iдеальному свiтi, не звертаючи уваги на подii, що вiдбуваються навколо, не вдивляючись у живi людськi обличчя. Реальнiсть i вiдповiдальнiсть лякали його.

Щоб пiдтримати пiдупалого духом гостя, хазяiн милостиво запропонував юнаковi грати бiлими, минаючи процедуру жеребкування.

Однак англiець миттево змiнився, тiльки-но встав за двома бiлими шеренгами. І недарма: адже единою пристрастю юнака були шахи, якi пробуджували в ньому спрагу життя й надавали почуття значущостi! Тому iз сором’язливого пiдлiтка вiн стрiмко перетворився на норовливого запального правителя, що залiзною рукою гнав васалiв на битву. Коли юнак наказав просунутися на двi клiтини королiвському пiшаку, у його очах усе ще жеврiли слабкi слiди нерiшучостi. Однак пiсля того, як чорний королiвський пiшак пiдiйшов упритул до бiлого блазня, погляд гостя спалахнув лютим жагучим вогнем азарту, й вiн скомандував бiлопольному блазню дуже жорстко:

– Нумо руш на три клiтини по дiагоналi лiворуч![8 - В данiй партii розiгруеться т. зв. «дебют слона» – один з найпопулярнiших у середньовiччi дебютiв, уперше описаний ще в шахових трактатах XV ст. В одному з варiантiв може скiнчитися «дитячим» матом.]

На шахiвницi розiгрувалася фатальна драма, що дуже швидко перейшла в нещадну битву. Рiшучiсть гостя пiдсилювалася вiд опору, котрий чинила армiя господаря турнiру. Італiець пошкодував, що виявив слабкiсть, i вiдмовився вiд жеребкування. Зараз вiн мiг би грати бiлими…

Зрештою хазяiн, пiд натиском лютоi атаки гостя, почав поступатися позицiями, що призвело до неминучого мату пiсля вирiшального ходу бiлою королевою.

Англiець трiумфально оглянув живi «фiгури», переважна бiльшiсть з яких тепер перейшла у його власнiсть. Італiець же зовсiм знiтився й принишкнув, погляд його згас: вiн не очiкував такоi спритностi вiд жовторотого молодика.

Далi настала черга обiду з чотирьох легких закусок, прозорого, змiцненого хересом бульйону й двох рибних перемiн, за якими пiшли дичина й печеня з домашньоi птицi. На десерт були поданi пудинги, солодощi й божественний сир. Попри напругу щойно зiграноi партii, усе пройшло дуже мило й мирно.

Пiсля трапези хазяiн i гiсть зручно вмостилися у рiзьблених крiслах ручноi роботи. Гiсть був спокiйний i щасливий, адже гра скiнчилася його перемогою. Італiець же помiтно нервував, постiйно обтираючи мереживною хусточкою пiт iз чола. Нарештi вiн глибоко зiтхнув i промовив:

– Ну, гаразд, парубче, перемога в шаховiй партii ваша. Однак, за умовами турнiру, тепер ви зобов’язанi передбачити подii в названiй мною краiнi.

– Що ж, я готовий, – бадьоро вiдповiв юнак.

Тодi хазяiн мовив:

– Мене цiкавить Польща, в якiй нинi управляе лiтнiй удiвець Сигiзмунд. Що вiдбудеться в цiй краiнi найближчим часом?

І не чекаючи на вiдповiдь, вiдразу додав:

– Ви менi симпатичнi, юначе, тому пiдкажу ще дещо: краiна розорена, скарбниця порожня, вороги не дрiмають…

Гiсть кивнув i вiдразу поштиво заперечив:

– Не слiд передчасно ховати Польщу. Тут усе складеться чудово, Сигiзмунд одружиться на молодiй енергiйнiй жiнцi. Вона i спадкоемцiв народить, i за краiною догляне.

– Звiдки ви взяли, що король одружиться? А раптом вiн не захоче? – здивувався iталiець.

– Як i в шахах, у життi слабкiсть короля врiвноважуеться силою й енергiею королеви. Тим бiльше, що Сигiзмунд – удiвець, у якого немае спадкоемця, а отже – немае виходу. А не захоче сам, його змусять.

– Як i в шахах, кажете?… Замiсть «королеви» я вiддаю перевагу бiльш традицiйному термiну «ферзь».[9 - Слово походить вiд арабського «вiзир». Ця шахова фiгура почала називатися «королевою» вже у европейськiй традицii, причому досить пiзно.]

– У цьому випадку я не подiляю вашу точку зору, високоповажний господарю, – безтурботно вiдповiв гiсть.

– Все мае значення, парубче. У будь-якому разi, я не давав би настiльки оптимiстичного прогнозу, – зiтхнув хазяiн. – Навiть якщо король одружиться, – не факт, що в нього народяться дiти. А якщо й народяться, то можуть не зiйти на престол. Адже польського короля вибирае тамтешнiй сейм.

– Готовий сперечатися з вами скiльки завгодно! Король успадкуе трон. Бо ви забули про королеву – найсильнiшу фiгуру в шахах. Не варто недооцiнювати жiнок: кожна мати спить i бачить свого сина королем, навiть якщо вiн на те не заслуговуе.

– Ну що ви, що ви! Давайте все-таки розмежуемо гру й реальну дiйснiсть. Життя складнiше вiд будь-якоi шаховоi партii.

– Може, складнiше, а може, й простiше. Хто зна, хто зна?! – посмiхнувся гiсть i додав твердо: – В усякому разi, свого пророкування я не змiню.

Глава 1

Вiд турнiру до труни

Велике князiвство Литовське, березень 1537 року

Природа прокидалася вiд зимовоi сплячки. Дедалi яскравiше сяяло сонечко, намагаючись зiгрiти промерзлу землю. Снiг поступово осiдав, до вечора вкривався тонкою кiркою льоду, що ранком танула, i дзвiнкi струмочки виносили зиму геть. До полудня ставало тепло, i нагрiте повiтря вирувало вiд свiжостi. Земля оживала й немовби дихала: глибоко та рiвно. Бруньки на деревах i кущах набухали, випускаючи зеленi клейкi листочки. Усюди розливалися гiркуватi пахощi прiлих трав, змiшанi з нiжним ароматом перших квiтiв, що весело майорiли на палацових клумбах.

Нiколи ще в життi королеви Бони не бувало такоi прекрасноi весни! І нiколи iй не було так боляче й самотньо, як зараз. А може, вона просто не зважала на це ранiше? Коли це спало iй на думку, серце закалатало сильнiше.

Король жив у Польщi, королева – у великому князiвствi Литовському. Вiд зустрiчi до зустрiчi iхнi подружнi вiдносини ставали дедалi холоднiшими. Сигiзмунд справедливо дорiкав Бонi тим, що вона часто порушувала врiвноваженi вiдносини усерединi краiни й поза ii межами, нав’язуючи всiм свою волю. Бона виправдовувала таку поведiнку турботою про майбутне династii… й у свою чергу звинувачувала вiнценосного чоловiка в бездiяльностi.

Тепер же, по закiнченнi пiврiчних сутичок i сварок, королева усвiдомила, що ii тутешне життя нагадуе дуель двох сильних характерiв, якi в божевiльнiй спробi перемогти знищують все живе навколо, i усвiдомивши в пiдсумку свою згубну сутнiсть, намагаються потiм з’еднати непоеднуване. Дiйшло до того, що вiнценосний чоловiк i дружина висловлювали взаемнi докори не тiльки при скороминущих зустрiчах, але навiть у листах.

Незважаючи на це, Бона вiдчула, як сильно скучила за чоловiком. Вона написала Сигiзмунду сухий офiцiйний лист, а вiн напрочуд швидко вiдповiв, вiдписавши, що з нетерпiнням чекае на неi. «Невже король не тiльки добре ставиться до мене, але й усе ще кохае?…» – з надiею подумала королева.

Справдi, у глибинi душi Сигiзмунд розумiв, що бiльше так тривати не може. Йому була потрiбна ця енергiйна, розважлива, але як i ранiше кохана ним жiнка.

Вавельський замок, Кракiв, королiвство Польське, травень 1537 року

Лiс скiнчився, за вiкном карети потягнулися широкi смарагдовi поля, дбайливо вкутанi сивим пухнастим туманом. Раннiй ранок був прохолодним i росистим. У небi анi хмарини, i лише на сходi, звiдки зараз випливала величезна вогненна куля сонця, запiзнiло танули самотнi сизi хмаринки.

Бона примружила очi, занурившись у мрii й надii. От зараз, розiрвавши перину ранкового туману, з’явиться ii король на бiлоснiжному огирi в супроводi розкiшного почту придворних. Як це бувало колись, зустрiнуться вони тепло й радо. Безлiч пiднесених очей будуть спрямованi на сяючу щастям королеву.

Але нiчого подiбного не сталося. Сигiзмунд ii не зустрiв. Бiльше того, навiть не вважав за потрiбне вийти зустрiчати дружину, коли Бона прибула до палацу. Спочатку ii охопила лють, потiм образа. Як вiн мiг?! Вона примчала до свого короля, кинувши всi невiдкладнi справи…

В очiкуваннi того, що Сигiзмунд покличе ii, королева промучилася весь день. За цей час вона пригадала всi докори чоловiка, всi обвинувачення щодо виховання сина, стилю керування Литовським князiвством. Переймаючись тяжкими думками, Бона не заплющила очей всю нiч. Зовсiм не розумiючи, що вiдбуваеться, королева не знала, як iй повестися.

Втiм, наступного ранку вона встала ранiше, нiж зазвичай, опорядилася за допомогою служниць, вiдправила одну з них сповiстити короля про бажання поговорити з його величнiстю. Яким же був ii подив, коли служниця повернулася зi звiсткою, що Сигiзмунд не може ii прийняти.

Королева мало не сказилася й влаштувала справжнiй скандал. Перелякана двiрня безпорадно метушилася палацом, нiчого не пояснюючи, лише злякано притискалася до стiн i мимрила:

– У нього… У нього…

Зненацька до Бони прибiг королiвський блазень. Вона внутрiшньо напружилася, оскiльки не любила доволi вiдвертi кпини Станьчика.[10 - Придворний блазень великих князiв литовських та королiв польських Олександра Ягеллона (1492/1501 – 1506), Сигiзмунда I Старого (1506–1548) i Сигiзмунда II Августа (1548–1572).] Вiн до того ж постарiв, розжирiв i тепер шкутильгав не так грацiозно, як колись. Королева не знала, чого очiкувати вiд зухвалого паяца, тому зiбрала всю волю в кулак, щоб дати гiдну вiдсiч безтактному пройдисвiтовi. Але Станьчик раптом упав на колiна перед нею й гiрко заплакав:

– Йому зле, дуже зле!!! Його величнiсть не встають уже котрий день. Вони чекали на вас, так чекали!.. Вони… Король злiг ще тиждень тому, а все через кляту хворiсть. Врятуйте його, молю вас, адже ви все можете!

Станьчик поповз до Бони i спробував обiйняти ii ноги. Королева гидливо вiдсахнулася, а потiм зневажливо вiдiпхнула блазня.

– Чому король хворий?! Чому мене не сповiстили про це?! І взагалi, куди ви всi дивилися?! Прогавили!..

Сповнена рiшучостi, Бона кинулася в покоi ясновельможного чоловiка i, незважаючи на опiр вартових, увiрвалася туди.

У просторiй королiвськiй опочивальнi, просоченiй задушливим смородом нечистот, панував пiвморок. Важкi штори на вiкнах були запнутi, на широкому рiзьбленому лiжку нерухомо лежав король, прикритий ковдрою до самоi шиi. Одна рука мляво звiшувалася з лiжка. Голова Сигiзмунда спочивала на вишитiй золотом подушцi, з-пiд брудного нiчного ковпака вибилося спiтнiле рiдке волосся. Змарнiле, мертвотне обличчя посинiло i вкрилося глибокими зморшками, нiс загостився, очi запали.

«Не може бути, це не Сигiзмунд!» – вжахнулася Бона. Й одразу ж ii охопила невтримна жалiсть до свого безпомiчного короля. Ледь вона упритул наблизилася до його лiжка, як його величнiсть тужливо застогнав й вiдкрив очi. Незважаючи на моторошнi змiни, що сталися з королем пiд час хвороби, очi Сигiзмунда залишилися такими ж живими, як i колись. У поглядi хворого зблиснули гнiв i сором за свое безпорадне становище. Королева зрозумiла це, тому взяла холодну руку чоловiка й ласкаво стиснула у своiх теплих долонях. Цей довiрчий жест геть зруйнував усi перешкоди в спiлкуваннi мiж ними. Сигiзмунд слабко, ледве помiтно посмiхнувся, суворiсть погляду згасла, i вiн тихо, натужно прохрипiв:

– Ви не очiкували знайти мене таким?…

Тепер уже розсердилася королева й запитала з легким докором:

– Чому ви не сповiстили мене про нездужання?

Сигiзмунд мовчав.

Бона не стала чекати вiдповiдi, а перейшла до рiшучих дiй. Покликала двiрню й наказала розчахнути вiкна, провiтрити кiмнату, помiняти бiлизну хворому, розтопити камiн i вимити пiдлогу. Послала за лiкарем, щоб вiн намастив змученi подагрою, розпухлi ноги короля чудодiйним бальзамом, що вгамовуе бiль. Поки челядники виконували ii доручення, королева кiлька разiв виходила iз зали, щоб вiддати новi розпорядження. Двiрня миттево прибiгала на ii заклики i блискавично виконувала всi накази.

Король вже не сердився на раптове вторгнення своеi непокiрливоi i свавiльноi королеви, а лише тихо милувався ii дiями. О-о-о, якою прекрасною була войовнича Бона в темно-синiй атласнiй сукнi!.. Сигiзмунд був по-людськи щасливий.

Днi через три король пiшов на одужання. Вiн уже сiдав у постелi й мовчки вислуховував вiзитерiв. Інодi злегка кивав у вiдповiдь або пiдтримував розмову короткими однозначними фразами. Сигiзмунду подобалася увага дружини. Вiн намагався не вiдпускати ii вiд себе, поглядом або жестом благаючи залишитися. Тому тiльки коли вiн засинав, Бона тихесенько йшла до себе, щоб передихнути самiй.

Загалом, усе було б добре… однак його величнiсть явно був чимось стурбований. Дочекавшись слушного моменту, королева поцiкавилася: