скачать книгу бесплатно
Принц Украiни
Тимур Іванович Литовченко
Олена Олексiiвна Литовченко
23 лютого 1957 року в Кремлi святкували не тiльки День Радянськоi армii та Вiйськово-морського флоту – полiтична елiта СРСР мала значно бiльш грунтовний привiд для святкування, адже цього дня в Лондонi за загадкових обставин помер гетьман у вигнаннi Данило Скоропадський, син гетьмана Павла Скоропадського. Особливо з цього радiв радянський генсек Микита Хрущов. По-перше, тому, що нiяких гетьманiв в Украiнi бiльш нiколи не буде, а по-друге – шлях до укладання повномасштабноi торговельно-економiчноi угоди з Великою Британiею вiдтепер був вiдкритий.
То хто ж такий був Данило Скоропадський?
Ще будучи зовсiм малим, вiн опинився з родиною на чужинi. Проте мрii про незалежну Украiну, яку хлопець, хоча й не довго, встиг вiдчути й побачити зблизька, нiколи його не полишали. Слiдуючи заповiту батька, Данило Скоропадський усе свое подальше життя присвятив служiнню в iм’я Украiни, був палким патрiотом i свято вiрив у свiй народ. Авторитет гетьманича серед украiнськоi дiаспори був надзвичайно високим, i його, безперечно, можна назвати одним iз лiдерiв украiнського руху в емiграцii. Отже значення цiеi людини для украiнцiв, якi жили за кордоном, важко переоцiнити.
Що ж все-таки сталося 60 рокiв тому?…
Тимур i Олена Литовченки
Принц Украiни
60-м роковинам вiд дня загадковоi смертi останнього в iсторii украiнського гетьмана (у вигнаннi) присвячуемо…
Вiд авторiв
Майже всi учасники подiй, описаних в цьому романi, вже вiдiйшли в iнший свiт. Деякi з цих людей залишили мемуари. Однак оскiльки iхнi iнтереси й оцiнки тих чи iнших подiй не завжди збiгалися (а нерiдко навiть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцiю, де певною мiрою враховано позицiю кожного персонажа нашого твору.
Щоправда, е виняток: один-единий фiгурант описаних подiй живий i досi. Назвати його повноправним учасником в жодному разi не можна: адже менш нiж за рiк до трагiчноi розв’язки нашоi iсторii вiн тiльки-но з’явився на свiт. Тому, керуючись етичними мiркуваннями, ми вирiшили не називати цю людину на iм’я: хтозна, як вiн може вiдреагувати, прочитавши про самого себе не в документальному, а в художньому творi!.. Отже, цей реальний персонаж так i залишився неназваним.
Тимур i Олена Литовченки
Глава 1
Концтабiр чи… концтабiр?…
Особняк Порфирiя Силенка,
Торонто, 13 липня 1977 року
Заливний дощ невпинно перiщив у шибки широкого вiкна невеликого кабiнету, в центрi якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирiй Силенко-Кравець. Просидiвши у величезному шкiряному крiслi тривалий час, вiн поступово задрiмав. Що аж нiяк не дивно, адже Порфирiю Андрiйовичу виповнилося вже вiсiмдесят чотири роки…
У дверi тихенько постукали, але вiдповiдi не було: старий продовжував дрiмати. Несподiвано дверi з гуркотом розчинив протяг, i в iхньому отворi виникла ведмежа фiгура двiрника Дмитра. Порфирiй Андрiйович негайно прокинувся i з цiкавiстю подивився на непроханого гостя.
– До вас можна?… – прогугнявив бородань.
Старий не встиг вiдповiсти, оскiльки вiкно несподiвано вiдчинилося, i потужний порив вiтру миттю розкидав по всiй кiмнатi папери, що лежали на столi. Переляканий двiрник хотiв ретируватися, однак почув навздогiн:
– Стривай-но, залишся й допоможи менi навести тут лад!
Дмитро обернувся i побачив, як старий намагаеться пiднятися, судомно чiпляючись тремтячими пальцями за широкi дерев’янi пiдлокiтники крiсла. Двiрник слухняно повернувся, пiдiбрав папери, що розлетiлися по кабiнету, подав iх старому… i мимоволi подивився на нього спiвчутливим поглядом.
Порфирiй Андрiйович справдi виглядав украй змученим i хворим. Вельми поважнi роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звiдки звалилася на нього останнiм часом, зробили свою справу. Колись мiцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армii УНР, який аж пашiв вiдмiнним здоров’ям, буквально за пару мiсяцiв несподiвано висох, облисiв i став скидатися на живу мумiю з землистою шкiрою i темними колами навколо неживих тьмяних очей.
– Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марiя?… – сумним рипливим голосом звернувся до двiрника Порфирiй Андрiйович.
– Нi, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому вiн вийшов вiд вас…
– Ах, мiстер Пiтер!.. Так, вiн був у мене сьогоднi, але менi здалося, що з часу його вiзиту проминула цiла вiчнiсть… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.
– Я тут вам принiс… ось… – почав було двiрник. Порфирiй Андрiйович повiльно пiдняв голову, подивився в очi велетня i попросив:
– Поклич Марiю, будь ласка.
– Але ж ми тут самi… – здивувався чолов’яга.
– Ах, так, я ж сам вiдпустив ii до вечора… Щось морозить мене. Так, зовсiм замерз я, – поскаржився старий, зiщулившись у величезному крiслi.
– Та що ви, лiто ж надворi! Та й в кiмнатi у вас спекотно… i навiть задушливо! – заперечив Дмитро.
– Та ну?! Сьогоднi навiть прохолоднiше, нiж вчора ввечерi, – не вгамовувався старий, – так що закрий вiкно i розтопи камiн.
Двiрник мовчки кивнув, зачинив нарештi вiкно, потiм пiдiйшов до камiна, пiдкинув у ледь тлiючий вогонь совок дрiбного чорного вугiлля i ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорiлося як слiд. Коли з камiна пiшов жар, Дмитро поцiкавився:
– А тепер тепло?
Порфирiй Андрiйович схвально кивнув.
– То чи я можу йти нарештi?… – заскиглив бородань.
Старий не звернув уваги на цi слова i забурмотiв:
– А знаеш, сьогоднi ж моя племiнниця Сашунька й ii синок обiдають в посольствi… Уявляеш, еге ж?
– Це, напевно, дуже почесно, – пробурмотiв двiрник.
– Ще б пак! – вигукнув старий i продовжив, мрiйливо закотивши очi: – Якщо все пiде як треба, хлопчик займе гiдне мiсце в суспiльствi. У нього ж такi славетнi коренi, такий iменитий батько!..
– І хто ж його батько? – спитав Дмитро, намагаючись пiдтримати бесiду.
– У нього дуже…
Старий не встиг договорити, оскiльки вхiднi дверi вiдчинилися, i дзвiнкий жiночий голос чи то спитав, чи то покликав:
– Марiе?…
Зрозумiло, вiдповiдi не послiдувало. Маленькi нiжки дрiбно, легенько зацокотiли широким коридором. Здавалося, Порфирiй Андрiйович уважно прислухався до цих крокiв i геть забув про двiрника. Тож оцiнивши момент, Дмитро вискочив з кiмнати. І негайно зiткнувся з племiнницею старого – Олександрою.
Як i у бiльшостi кадрових вiйськових, якi все життя вiддавали себе армiйськiй службi, у полковника Силенка з особистим життям не склалося. Щоправда, подейкували, начебто були у нього колись i дружина, i син – але ж давно… дуже давно… ще напередоднi Другоi свiтовоi, здаеться. А може, навiть Першоi. А вiйна – вона не знае жалю… Отже, тепер Порфирiй Андрiйович мав всього лише двох родичiв: племiнницю i внучатого племiнника. Обох вiн щиро любив i надзвичайно дорожив ними.
П’ятдесятитрьохрiчна Олександра виглядала набагато молодше за своi роки. Досi картинно красива, немовби маленька витончена статуетка з дорогоцiнноi китайськоi порцеляни, на перший погляд вона здавалася беззахисною. Втiм, це було помилкове враження: попри легковажний норов, властивий людям мистецтва, насправдi жiнка мала залiзний характер, викуваний роками суворих випробувань.
– Дмитре, як це ви сюди потрапили? – без найменшоi тiнi переляку поцiкавилася вона у велетня, який аж надто несподiвано з’явився в темному коридорi особняка.
– Я… я пошту принiс… – вiдповiв дещо збентежений двiрник.
– А де доглядальниця? – продовжила допит племiнниця.
– Я… я не знаю… Мене впустив Порфирiй Андрiйович. Себто, протяг… Дверi розчинилися, папери розлетiлися… Отакоi.
Невiдомо, чим би закiнчився допит, якби з кабiнету не пролунав скрипливий старечий голос:
– Сашунько, годi мучити Дмитра! Вiн нiчого поганого не зробив, саме лише хороше… Краще йди-но до мене i розкажи, як минув прийом.
Олександра поспiшила до дядечка, а бородань зник у надрах коридору.
– Це ще що за Сахара?! – обурено вигукнула жiнка, яку буквально обпекло повiтряним потоком, тiльки-но вона прочинила дверi кабiнету.
– Уявляеш, Сашунько, я нарештi зiгрiвся! – захоплено вигукнув Порфирiй Андрiйович. – Я щось дуже сильно мерзну останнiм часом… Утiм, це неважливо. Розповiдай швидше, як там вiдбувся прийом в посольствi?!
Племiнниця з тривогою позирнула на дядечка, але той лише вiдмахнувся:
– Сашунько, та я, можна сказати, абсолютно здоровий!.. Якась там iнфлуенца… Як прийшла, так i пiде. Дурницi все це! Пiсля запашного липового чаю з медом менi стане значно краще. Будь ласка, не турбуйся, таке вже зi мною траплялося… Ти краще ось що: попроси-но Марiю заварити менi чайку, будь ласка!
– Але ж Марii немае…
– Ах, так, я ж вiдпустив ii до вечора… Тодi сама завари, гаразд?
Старий запобiгливо зазирнув в очi племiнницi. Жiнка легко витримала цей погляд i з усiею жорсткiстю, на яку була здатна, почала безжалiсний допит:
– Порфирiю Андрiйовичу, ви це навiщо вiдпустили доглядальницю? У вас, як я розумiю, була важлива зустрiч, чи не так?
– Так, Сашунько, я цього i не приховую. Приходив мiстер Пiтер Пiрс, цiкавився моiм здоров’ям… А що?
Вiдiрвавши пильний погляд вiд заваленого паперами столу, Олександра рiзко вiдповiла:
– Дорогий дядечко, у мене iнша iнформацiя.
– І яка ж?…
– Це зараз не надто важливо. Дядечку, дорогий мiй чоловiче, у вас же якихось два тижнi тому стався важкий напад, ви буквально дивом вибралися з того свiту. Я так злякалася за ваше життя!.. Ваш лiкар дуже стурбований вашими нiчними дискусiями. Ви ж знаете, дорогоцiнний мiй, що вам не можна настiльки багато працювати, а ваш стiл, як я подивлюся, знов завалений паперами. На що це схоже, дядечку?!
Демонструючи цiлковиту байдужiсть до теми розмови, старий витягнув кiстляву тремтячу руку, вкриту подiбною до пергаменту шкiрою, до принесеноi двiрником стосу свiжоi пошти, пiдхопив газету, що лежала згори, i заглибився в читання. Олександра почала ще бiльше сердитися, це могло обернутися справжнiм скандалом… Тому Порфирiй Андрiйович вiдчужено вимовив, не вiдриваючи погляду вiд газети:
– Змушений зауважити, дорога Сашунько, що вночi я сплю дуже мiцно.
– Тим не менш, я зараз вiзьму та й подивлюся, що то за документи лежать у вас на столi, – оголосила племiнниця й додала трохи тихiше: – З вашого дозволу, ясна рiч.
– Гаразд, дивись. Тiльки спочатку розкажи, як же все-таки пройшов прийом у посольствi? А що було пiд час обiду?… Чи справив наш хлопчик враження на гостей знанням етикету?
Олександра важко зiтхнула i з приреченим виглядом зiзналася:
– Ми пiшли звiдти, на обiд не залишилися. Прийом був нудним, нiхто не звертав на нас жодноi уваги, ми почувалися там чужинцями.
– Але ж Олександро!.. Ти дiстала такий прекрасний шанс познайомитися бодай з кимсь… i наш хлопчик також… – дорiкнув iй Порфирiй Андрiйович.
– Повiрте, дядечку, я намагалася, вiн намагався також, але в цьому товариствi панують своi закони, своi порядки… Всi поважно прогулюються бенкетною залою, потроху сьорбають вино, закусюють, обтiчними фразами пiдтримують бесiду про все i водночас нi про що конкретне. А чужинцiв, якими ми е в цьому товариствi, геть не помiчають.
Старий слухав племiнницю уважно, водночас перебираючи пошту, перiодично кривлячись i хитаючи головою. Нарештi його погляд зупинився на конвертi, що випав з газети.
– Дорогенька, подай-но менi, будь ласка, ось цього листа… – звернувся Порфирiй Андрiйович до племiнницi. Олександра нахилилася, пiдняла конверта, глянула на адресу: лист був iз Швейцарii. Старий чекав з простягнутою рукою, проте листа племiнниця чомусь не поспiшала вiддавати. Тодi вiн, начепивши окуляри, заглибився в читання газети… Себто вдавав, що читае. Бо чим довше зображував байдужiсть, тим бiльше лютився.
– Овва, дрiбнiшае суспiльство, дрiбнiшае! – нарештi прошепотiв старий обурено. – Я уявляв собi певний занепад, але щоб настiльки!..
Племiнниця суворо подивилася на нього i запитала:
– Ну i про що ж таке жахливе повiдомляють газети, що викликало ваш гнiв? Знову ви на нервах, дорогий мiй дядечку!..
– Так, дрiбницi, – з награною безтурботнiстю вiдповiв Порфирiй Андрiйович i посмiхнувся. Тодi Олександра сказала, примруживши очi:
– Чесно кажучи, я така голодна, що з’iла б зараз слона. Як ви щодо можливостi пообiдати разом з племiнницею? А потiм поговоримо про долю вашого внучатого племiнника. Чи згоднi на таке?
Коли Порфирiй Андрiйович почув цi слова, його виснажене обличчя осяялося скороминущою посмiшкою. Старий щиро вiрив, що хоча характер Олександри нестерпний, до того ж вона схильна до рiзких змiн настрою, проте завжди гостро потребуе його мудрих порад. І лише поганий стан здоров’я заважае йому стати надiйною опорою для племiнницi й ii синочка.
– Гаразд, Сашунько, пообiдаемо, а потiм поговоримо… Я тут подумав, що не варто поки що розкривати нашому хлопчиковi, ким був його батько…
– Ви маете рацiю, дядечку, з цим варто почекати, я дуже навiть згодна.
Променисто посмiхаючись, Олександра вiддала дядечковi листа iз Швейцарii, цмокнула його в щоку i, через вiдсутнiсть доглядальницi, вирушила на кухню розiгрiвати обiд.
Залишившись на самотi, Порфирiй Андрiйович розкрив конверт i з цiкавiстю заглибився в читання листа. Проте чим далi читав, тим похмурiшим ставав. А дiйшовши до кiнця, з несподiваною ненавистю зiм’яв нещасливого аркушика паперу i голосно заволав:
– Гнидо! Мерзота! Тобi це так не минеться!!! Я знайду на тебе управу!..
В кiмнату якнайшвидше вбiгла перелякана Олександра i завмерла прямо на порозi: нiколи ще не бачила вона Порфирiя Андрiйовича таким розгнiваним!
– Що сталося, дядечку? – запитала племiнниця якомога лагiднiше. – Я давно не чула вiд вас настiльки жахливих слiв. Що такого ви там вичитали?! І хто це написав вам iз Швейцарii?
Порфирiй Андрiйович сидiв у шкiряному крiслi почервонiлий, немов варений рак, i, задихаючись вiд лютi, що охопила його, хапав повiтря судомно роззявленим ротом. А почувши запитання племiнницi, несподiвано заплакав, немов дитина:
– Я маю попросити у тебе вибачення, Сашунько! Я вкрай шкодую, що не змiг захистити тебе i нашого любого хлопчика вiд всiх бiд, якi…
Вiн ласкаво потиснув руку племiнницi, яка пiдiйшла до нього упритул, i продовжив:
– Як i тодi в Лондонi, мене дуже непокоiть наше становище. Дорога моя племiннице, тобi не повинно бути жодного дiла до брудних чуток i паскудних плiток, що iх поширюють покидьки суспiльства. Ти ж, зрештою…
– Але що ж сталося? – допитувалася Олександра.
Старий знов затремтiв вiд гнiву i лютi, а потiм заговорив голосно, викарбовуючи кожне слово:
– Ця тварюка вирiшила мене принизити! Принизити i розчавити!!! Та я дiйшов висновку, що ii слiд провчити… Я покараю ii за нечемнiсть, так! Для цього у мене зiбрана цiла тека з документами… І вона поплатиться за те, що наважилася погрожувати менi й моiм рiдним… Ох i поплатиться ж!!!
Порфирiй Андрiйович обернувся до Олександри, здiйняв вгору тремтячу вiд гнiву руку i почав погрожувати стиснутим кулаком в порожнечу. Настрiй старого також передався племiнницi, яка вигукнула:
– То що ж ви маете намiр зробити?
