скачать книгу бесплатно
– Я задам цiй особi добрячу прочуханку!!! Дiяти слiд негайно, з граничною рiшучiстю i категоричнiстю!!! Я сам подбаю про все. Пiд час останньоi поiздки до Європи менi довелося поговорити з обома сестрами Данила, якi досi живi, – з Єлисаветою й Оленою. Я навiв переконливi аргументи, i вони вже були готовi визнати нашого хлопчика членом сiм’i. Але я тодi злякався можливих наслiдкiв, та й вiн був ще занадто малим…
– От бачите, дядечку, ви ж самi так вирiшили.
– Стривай, Сашунько, вислухай до кiнця!.. За останнi вiсiмнадцять рокiв я зiбрав достатнiй компромат на цю сiмейку, тому якщо вони тепер не погодяться на нашi ввiчливi вимоги, ми забудемо про поблажливiсть i доводи розуму. Ми бiльше не проситимемо iх, ми почнемо диктувати iм, як слiд чинити. Тому що у мене е всi потрiбнi документи!..
– Якi ще документи? – стурбовано запитала Олександра.
– Дуже навiть вагомi! Такi, що розчистять нашому хлопчиковi шлях до цього незговiрливого сiмейства!..
Порфирiй Андрiйович раптом рiшуче пiдвiвся з крiсла i, задихаючись вiд надмiрного зусилля, зробив декiлька непевних крокiв на тремтячих ногах. При цьому широко посмiхнувся племiнницi й весело мовив:
– Мабуть, не завадило би трохи повправлятися в ходьбi!..
Сказавши це, старий похитнувся i зробив ще один крок.
– Вам зле? – стурбовано запитала племiнниця.
– Легке нездужання, дрiбницi. До речi, я не голодний. Мабуть, поiмо пiзнiше… А ти поiж, Сашунько, не варто через мене пропускати обiд.
Спробувавши знов посмiхнутися, вiн зробив ще один крок… але тут немовби зiткнувся з невидимою перешкодою. Слабкi колiна миттево пiдломилися, i Порфирiй Андрiйович впав на пiдлогу.
– Дядечку!!! – вiдчайдушно скрикнула племiнниця. Вона негайно кинулася до старого, перевернула i приклала вухо до його грудей. Все зрозумiло: не можна гаяти жодноi хвилини!!! Перш за все принести ковдру, закутати хворому ноги, пiд голову пiдкласти подушечку. А потiм термiново дзвонити лiкаревi – мiстеру Фредерiксену. Телефон в коридорi…
Лiкар прибув за п’ятнадцять хвилин. Огледiвши Порфирiя Андрiйовича, зауважив, що старий досi стискае щось у руцi. Мiстер Фредерiксен опустився на колiна, насилу розiгнув зсудомленi пальцi й передав Олександрi клаптик паперу. Жiнка з бридливим виглядом взяла клаптик з рук лiкаря i недбало кинула на пiдлогу. Лiкар здивувався, але вголос нiчого не сказав: вся його увага була прикута до пацiента…
Порфирiя Андрiйовича вiдвезли до найкращоi лiкарнi Торонто, туди його супроводжували племiнниця i лiкар. За годину пiсля того, що сталося, до особняка повернулася Марiя. Не заставши Порфирiя Андрiйовича вдома, доглядальниця дуже здивувалася i подумала: «Куди мiг подiтися цей нестерпний стариган?…»
А за деякий час до особняка завiтав чоловiк у модному шикарному плащi. Вiн назвався мiстером Пiтером i повiдомив, що Порфирiй Андрiйович в лiкарнi, та що Олександра невiдлучно перебувае бiля нього. І найголовнiше: обое вони дуже просять Марiю передати туди, в лiкарню, папери, що лежать на столi в кабiнетi Порфирiя Андрiйовича!.. Не ставлячи зайвих запитань, доглядальниця передала папери незнайомцю. Всi до единого.
І вже згодом, прибираючи кабiнет старого, вона знайшла на пiдлозi клаптик паперу, на якому було написано:
«…Не бувати тому, щоб я визнала вашого байстрюка сином свого шляхетного брата! Не сподiвайтеся на це i не намагайтеся мене залякати.
Олена».
Про подальшу долю паперiв зi столу полковника Силенка так нiхто нiколи й не дiзнався. Зрозумiло, за винятком мiстера Пiтера, який хитрiстю виманив iх у необачноi доглядальницi… Якби тiльки Олександра була вдома, вона, ясна рiч, нiзащо не допустила б настiльки безглуздоi пропажi. Однак жiнка перебувала поруч iз вмираючим дядьком. Як i понад три десятилiття тому, доля знову звела iх у лiкарнi. Тiльки минулого разу з лап смертi вирвалася Олександра…
Розташування 60-i армii 1-го Украiнського фронту,
район м. Дембiца, пiвденно-схiдна Польща, кiнець серпня 1944 року
Два з половиною метри на майже два метри – ось тобi й весь простiр для роботи! Спробуй-но на такiй «сценi» нормальну балетну партiю станцювати… Та ще цi клятi вiдсутнi п’ять сантиметрiв завширшки!..
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
Бат-ман!..[1 - Батман, плiе, арабеск, пiрует, фуете – рухи в класичному балетi. (Тут i далi прим. авт.)]
І-i – тр-ри!
Ну, так, головне – не промахнутися на тi самi п’ять сантиметрiв, яких завширшки до двох рiвних метрiв бракуе. Адже якщо промахнешся – полетиш на землю, а до неi ще метр, а там вибоiни та камiння…
І-i – р-раз!
Плi-е!..
І-i – дв-ва!
І-ще!..
Бувало, вона все ж таки промахувалася i падала. Всяке бувало: при такому графiку виступiв iнодi втомлюешся так, що на ходу засинаеш. Себто в стрибку…
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
І-i – тр-ри!
Моло-дець!..
Ех, замала «сцена», та що поробиш?! Такi стандартнi розмiри кузова у «полуторки»:[2 - Радянський вантажний автомобiль ГАЗ-АА, що випускався на Горькiвському автозаводi й мав вантажопiд’емнiсть 1,5 т.] двiстi п’ятдесят один з половиною сантиметр завдовжки, сто дев’яносто п’ять сантиметрiв завширшки. Сто дев’яносто п’ять – i нi сантиметром бiльше. Не двiстi. Не два метри, себто. Про це-то i йдеться…
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
Ара-беск!..
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
Пiру-ет!..
Все, виступ вiдпрацьовано. Бiйцi, якi розляглися просто на нагрiтiй спекотним сонцем землi, оглушливо аплодують, вигукують «Браво!!!» i вимагають станцювати «на бiс». Але нi, не вийде, товаришi дорогi: балерина просто падае вiд втоми на послужливо пiдставленi руки музикантiв – добре, що сьогоднi хоч обiйшлося без польоту шкереберть з кузова полуторки…
Тому виступу «на бiс» не буде. Зараз е можливiсть бодай трiшечки перепочити перед довгою дорогою. А ви, дорогi товаришi бiйцi та командири, послухайте-но краще скетч! У нас в концертнiй бригадi е двое чудових хлопцiв: Хомич i Єремеiч – iхнi сценiчнi iмена. Ото iхнi скетчi й послухайте. На здоров’я.
А iй – вiдпочивати, вiдпочивати…
Вiдпочивати?! Як би не так.
– Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..
І дружнi синхроннi аплодисменти, що рвуться з десяткiв огрубiлих чоловiчих долонь.
Вимагають ii на iмпровiзовану «сцену».
Не хочуть слухати чудових хлопцiв Хомича i Єремеiча.
Хочуть балет дивитися.
Ех, товаришi дорогенькi, не знаете ви всього! Або ж не розумiете, наскiльки важко, причому далеко не з першоi спроби Олександрi Тимченко вдалося-таки переконати свое концертне начальство, щоб ii номер «Червона лебiдонька» (що тепер з незмiнним шаленим успiхом виконуеться на кузовi «полуторки» з вiдкинутими бортами в супроводi скрипки, баяна i флейти замiсть повноцiнного оркестру) таки включили у виступ фронтовоi концертноi бригади…
«Та ви взагалi розумiете хоч би, про що просите?!»
«Розумiю! Прекрасно розумiю, що люди вже три роки як мiнiмум нормального балету не бачили. А я iм хочу…»
«Товаришко Тимченко!..»
«Я знаю, балет навiть солдатам на вiйнi i то потрiбен. Мистецтво завжди необхiдне! Балет – це така краса!.. Краса така, що…»
«Дурепа ти, товаришко Тимченко! Дурепа цiлковита!!!»
«Так як ви смiете?!»
«Смiю, бо не розумiеш ти в ситуацii нi бiса!!!»
«Що-о-о?!»
«Так ото ж саме».
А далi з використанням то напiвнатякiв, то грубих слiв, що межують з матюками, концертне начальство пояснюе, якi помисли можуть виникнути в головах великоi маси i без того по життю грубих, а тут ще й додатково зачерствiлих вiд вiйни мужикiв пiд час ii виступу. Коли в повiтрi перед самим носом крутиться струнке дiвоче тiло, затягнуте в легеньку балетну пачку, а ще й стрункi м’язистi нiжки в одних лише пуантах. А за три роки вiйни цi брутальнi мужики до м’яких поступливих бабських тiл ох як зголоднiли…
«І хоч би танцi у тебе пристойнi були! Народнi там якiсь чи я вже не знаю що. А тут – на тобi: дiвка з голими ногами в сукеньцi, майже з фiранки зшитiй!.. Тьху ти, дiдько, провалися!!! Нi-нi, не тямиш ти нiчого, товаришко Тимченко! Не тямиш».
«Але ж е жiнки в концертних бригадах?»
«Є, звiсно. Та то спiвачки якiсь, наприклад, а у тебе танцюльки цi твоi звабливi… Тьху, ганьба!!!»
«У мене нiякi не танцюльки, у мене балет. То е високе мистецтво».
«Саме так!!! Голими, догори задраними стегнами у солдатнi перед носом дригати – це ж треба додуматися до такоi безсоромностi!..»
«Але ж я балерина, я не можу спiвати!.. Та й не вмiю просто».
«А хто ж тобi винен, що не вмiеш?! Спiвай давай. Або там фокуси показуй, отакоi!»
«У мене ж талант до танцiв, а не до спiву i не до фокусiв…»
«Ну, знаеш!.. Я з тобою, лебiдонько ти червона-пречервона, нiчого не можу вдiяти: або танцi якiсь iншi пiдготуй, або не лiзь на фронт з голими стегнами в сукнi з фiранки».
От як концертне начальство ставило питання, розумiете, товаришi бiйцi?! А ви «на бiс» ii викликаете. Добре хоч один балетний номер в концертну програму вставити, нехай i зi скрипом, але таки дозволили… Тож вдiяти не можна нiчого: слухайте Хомича з Єремеiчем – i годi з вас на сьогоднi вражень! А балерина нехай вiдпочине.
Олександра накинула на плечi плащ-намет, подарований iй ще торiк, пiд час першоi концертноi поiздки на лiнiю фронту, щiльнiше закуталася в нього, опустилася на землю позаду «полуторки» в тому мiсцi, де трава була найгустiшою, найбiльш м’якою i шовковистою. Знесилено склепила повiки, якi вiд втоми навiть трохи свербiли. Деякий час намагалася прислухатися до вiдчайдушно молодецьких жартикiв майстрiв скетчу, проте незабаром повернулася в думках до свого виступу.
Як iй аплодували, як аплодували!.. Найголоснiше i найдовше вiд усiх – це точно!!! І цi дружнi гучнi крики: «Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..»
Нi, що не кажiть, а балет потрiбен навiть солдатам на вiйнi…
* * *
– Сашенько, пiдйом! Нумо, швидко, швидко… Їхати час.
Балерина здригнулася i пiдскочила, немовби пiдкинута прихованою пружиною. Цiкаво, скiльки ж оце часу вона проспала?! Сонце начебто змiстилося. Тiнi…
Ой, яке диво!!!
Перевiвши погляд на землю, Олексанра виявила поруч iз собою величезний букет польових квiтiв, вiд яких линув тонкий медовий аромат. Ось найкращий доказ того, що ii мистецтво цiнують з гiднiстю. Колись, ще до вiйни за успiхи в улюбленiй справi ii нагородили цiнним подарунком – старовинною срiбною, схожою на химерну морську мушлю, пудреницею. Безперечно, дiвчина надзвичайно пишалася цiею нагородою. Але все ж таки пiдношення вiд теперiшнiх вдячних глядачiв (навiть оцей скромний букетик поспiхом зiрваних польових квiточок) чомусь здавалися набагато цiннiшими, нiж навiть справедливо заслужена нею срiбна штучка. То що, ви стверджуете, буцiмто це е дригання голими стегнами перед обличчями грубоi солдатнi, зголоднiлоi за бабськими тiлами?! Нi-i-i, помиляетеся!..
– Сашенько, довго ще на тебе чекати?!
Борти у «полуторки» вже пiднятi й закритi, тепер це бiльше не пересувна сцена, а звичайний собi транспортний засiб, призначений для доставки iхньоi невеличкоi концертноi бригади до нового пункту призначення.
Балерина пiдхопилася з землi, нахилившись, спритно пiдняла букетик. Озирнулася навкруги i трохи вiддалiк помiтила зовсiм молоденького хлопчину, який невiдривно дивився на неi й посмiхався. Може, це саме вiн пiднiс iй букетика?…
– Олександро!!!
Ах, до чого ж шкода, що вона досi так i не навчилася впевнено розрiзняти вiйськовi звання по погонах, введених пiвтора роки тому! Розбиратися зi старими петлицями, з «трикутниками», «кубарями», «шпалами» i зiрочками в них було куди простiше, а от тепер… Двi зiрочки i одна смужечка на погонi – високе це звання чи нi?!
А втiм, яка рiзниця! Навряд чи вони побачаться ще бодай колись у життi… Прощавай же, молоденький хлопчино з двома зiрочками i смужечкою на погонах, прощавай назавжди!..
Олександра дзвiнко розсмiялася, висмикнула з букета декiлька квiточок, широким жестом кинула iх у бiк хлопчини. Знову розсмiялася, побачивши, до чого вiн збентежився. Але… нема коли, нема коли! Іншi бiйцi-героi вже давно чекають на iхню концертну бригаду. Тож вперед, тiльки вперед!..
Трьома широкими кроками, бiльше схожими на стрибки, Олександра дiсталася «полуторки», лiвою рукою притискаючи до грудей i букет, i плащ-намет, простягнула праву вгору. Простягнуту руку схопив Єремеiч, Хомич з акордеонiстом перегнулися донизу, пiдтримали балерину за плечi, поштовх ногою – i от вона вже вмощуеться в кузовi, щiльно загортаючись в плащ-намет, як i ранiше. До чого все-таки зручна рiч! Закуталася з головою – i сиди собi, перевдягатися немае потреби. А ранiше стiльки було мороки з цiею пачкою i з пуантами…
– Всi завантажилися? Нарештi, хай йому грець!..
Водiй зачинив дверцята, мотор, що досi тихенько буркотiв, люто ревонув, вантажiвка рiзко смикнулася i полетiла вперед широким степом. Дорога була доволi пристойною, лише деiнде зустрiчалися воронки вiд розривiв, якi доводилося огинати. Приблизно хвилин за сорок, об’iхавши невеличкий лiсок, вони побачили двi лiнii свiжовикопаних окопiв, подекуди вже з’еднаних мiж собою ходами сполучення.
– Схоже, приiхали, – мовив бас-баритон Червiнський, який сидiв попереду бiля правого борту i невiдривно озирав околицi з-пiд правоi долонi, козирком приставленоi до чола. – Ну що ж, товаришi, зараз вiдпрацюемо тут концерт, тодi на сьогоднi залишиться тiльки два.
Вiн вiдвернувся вiд зустрiчного потоку повiтря, що шалено било в обличчя, вiдкашлявся i не дуже голосно, суто для розминки, заспiвав арiю князя Ігоря:
– Ни сна-а-а, ни о-отдыха изму-ученной душе-е-е…
– Та зажди ти зi своiм вiдпочинком! – огризнувся скрипаль Димкович. – Сам же сказав, що на нас ще три концерти сьогоднi чекають, який вже тут вiдпочинок, це навiть не смiшно.
Червiнський перервав спiв, глянув на музиканта чи то з презирством, чи то з обуренням i явно зiбрався щось сказати. Як раптом звiдкись здалеку долинув розкотистий гуркiт, а за декiлька секунд слiдом за ним вуха рiзонув огидний свист, що почав посилюватися з кожною хвилиною.
– Повiтря!!!
Всi здригнулися i мимоволi обернулися до лiвого борту «полуторки». Але було надто пiзно: хоча вантажiвка мчала з пристойною швидкiстю, декламатор Востряков все ж стрибнув на землю. На щастя, перебуваючи в повiтрi, вiн якимсь дивом встиг згрупуватися, тому при падiннi не розбився, а перекинувшись через голову, вiдкотився на узбiччя.
– Ідiот!!! – гримнув прекрасно поставленим бас-баритоном Червiнський i негайно заходився щосили молотити кулаком по верху водiйськоi кабiни.
На вiдмiну вiд декламатора, спiвак вчинив абсолютно правильно. Жодного натяку на загрозу з повiтря не було. Натомiсть вiдбувалося щось зовсiм iнше – починався артобстрiл. Але якщо в разi авiанальоту слiд було якомога швидше полишити вантажiвку, вiдбiгти вiд неi подалi й залягти (як i зробив Востряков), то вiд артобстрiлу був один порятунок: тiкати якомога швидше i бажано якнайдалi вiд двох лiнiй окопiв – можна не сумнiватися, що основною мiшенню ворожоi артилерii були саме позицii радянських вiйськ.
