скачать книгу бесплатно
Останнi слова вiн вимовив урочистим тоном, спiлкуватися яким в лiкарнянiй палатi нiкому навiть на думку не спаде. Проте вiдчувалося, що вiдвiдувач анiтрохи не кривить душею. Поранена вiдреагувала на його незрозумiлу промову загадковим запитанням:
– Кубики… що вони у вас означають?
– Кубики?! Якi ще кубики?…
– Ну, цi… Квадрати. Квадратики…
Вона трохи здiйняла праву руку, намагаючись вказати на шию вiдвiдувача.
– Ах, оцi, в петлицi!.. – здогадався вiн.
– Так, вони. Нашi червоноармiйцi ще торiк носили такi ж самi… Дивно. Ми ж з вами е ворогами, а кубики були i у нас, i у вас… Але тепер у наших запровадили погони, в яких я досi не розбираюся як слiд, а у вас тут i погони, й петлицi вiдразу. Всi докупи. Дивно… Три кубики на петлицi – це по-нашому, по-червоноармiйському, означае старшого лейтенанта. Ви е старшим лейтенантом СС, я вiрно зрозумiла?… Оберлейтенантом себто.
– Гауптштурмфюрер ваффен-СС. Це все одно, що гауптман вермахту. Себто капiтан по-вашому, по-червоноармiйському.
Останнi слова вiдвiдувач вимовив уже з неприхованою iронiею. Очевидно, подiбне ставлення до ii переконань образило поранену, оскiльки вона вимовила доволi рiзко, з поступово наростаючим надривом:
– Добре, товаришу капiтане… себто, гер капiтан-есесiвець! Мушу вас розчарувати: я не збираюсь перейматися красою ваших людожерських есесiвських iдеалiв! Ви негiдники – кривавi кати, от ви хто! На ваших руках кров наших радянських людей. Кров робiтникiв i селян, отак! Бийте мене, катуйте, вбивайте, але я не стану – чуете? – нiколи не стану спiвпрацювати з вами, з мерзенними есесiвськими карателями! І не мрiйте. Отакоi!..
Сказавши таке, дiвчина втомлено заплющила очi. Вiдчувалося, що цi декiлька фраз далися iй нелегко. Вiдвiдувач вислухав ii, не перериваючи. Й лише переконавшись, що поранена сказала все, що хотiла, заговорив сам:
– Вашi слова, фройляйн, зайвий раз пiдтверджують, що ви перебуваете пiд гiпнозом пропаганди комiсарiв-бiльшовикiв. І перш за все, не враховуете, що ваффен-СС – це далеко не те ж саме, що СС в загальноприйнятому сенсi. Ми нiякi не кати i не карателi, фройляйн. Ми такi ж фронтовики, як i вермахт. Зокрема, гренадерська дивiзiя, в якiй я маю честь служити, зовсiм нещодавно героiчно билася пiд Бродами.[8 - Бiй пiд Бродами тривав 13–22 липня 1944 року, в ньому зiйшлися 13-й корпус 4-i танковоi армii вермахту (до його складу входила, зокрема, 14-та гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») i частини 1-го Украiнського фронту.] Так, ми билися з вашою бiльшовицькою армiею – але билися з честю! Так, живими з цiеi битви вийшли всього лише пiвтори тисячi чоловiкiв – зате це справжнi героi! А тi, хто не вийшов… Як людинi мистецтва, далекiй вiд вiйни, фройляйн зовсiм нi до чого знати всi подробицi[9 - Значнi сили дивiзii ваффен-СС «Галичина», що потрапили в оточення пiд Бродами, пiшли з усiм озброенням в лiси та влилися до лав УПА. Щоб унеможливити подiбнi речi надалi, нiмецьке командування термiново вивело рештки дивiзii з Польщi й надалi використовувало в iнших мiсцях.] цiеi жорстокоi битви…
– Та я й не бажаю знати нiчого такого! Забирайтеся звiдси геть з усiма вашими есесiвськими секретами. Мене не обдурити: ви нещаднi карателi, у всiх у вас руки по лiкоть в народнiй кровi. Це ви тiльки прикидаетеся добрими й лагiдними… Вiдiйдiть, гер капiтан. Нам немае про що говорити.
– Дуже цiкаво ви мiркуете, фройляйн!
– Невже?
– Скажiть, якщо ми й направду кривавi м’ясники, якими змальовуе нас бiльшовицька пропаганда, навiщо тодi нiмецькi солдати пiдiбрали вас на полi бою? Навiщо нiмецькi лiкарi лiкують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцiннi лiки, якi могли б пiти на зцiлення доблесних нiмецьких воякiв? Знов-таки, помiстили вас в окрему палату… Навiщо все це?
– А це робиться тому, що ви розраховуете мене на свiй бiк перетягнути – отак! Думаете, я не розумiю? Тiльки Радянську Батькiвщину я не зраджуватиму й на вашу нiкчемну фашистську Нiмеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.
– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розумiе! – Вiд надлишку емоцiй гауптштурмфюрер навiть руками сплеснув.
– Повторюю, я навiть розумiти не бажаю. Забирайтеся геть…
Вiдвiдувач витримав паузу, напружено розмiрковуючи над чимось, i нарештi мовив з найрiшучiшим виглядом:
– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моеi дивiзii, хоча це i не заведено робити навiть пiд загрозою смертi.
– А навiщо менi знати цей номер?
– А для того, що це багато чого пояснюе. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятiй гренадерськiй дивiзii ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподiваюся, що дiзнавшись таке, фройляйн…
– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупкiв-украiнцiв, якi зрадили свiй власний народ i продалися бiснуватому фюреру?!
Дiвчину аж пересмикнуло вiд огиди.
– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…
І тут сталося щось неймовiрне – гауптштурмфюрер абсолютно несподiвано перейшов з нiмецькоi на найчистiшу украiнську мову, що була дуже добре знайома пораненiй:
– І взагалi, Олександро, ти навiть не уявляеш, до чого близькi ми насправдi. Адже я нiхто iнший, як твiй рiдний дядько!
– Що-о-о?!
– Оте саме. Звуть мене Порфирiем Силенком. Сподiваюся, ти бодай щось чула про мене вiд батькiв, коли жила в Харковi?
На деякий час в лiкарнянiй палатi встановилася дзвiнка вiд напруги тиша. Гауптштурмфюрер радiсно, вiдкрито й навiть нiжно посмiхався дiвчинi, вона ж розглядала настiльки дивного вiдвiдувача з бридливою цiкавiстю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарештi з тремтiнням в голосi промовила:
– Подумати тiльки, мiй рiдний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовiрне жахiття…
– То згадували про мене твоi батьки чи нi?
– Мама… Так, вона пару разiв говорила, що у мене е дядько Порфирiй.
– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна рiч, не запитувала маму, хто я i що зi мною сталося понад двадцять рокiв тому?
– Нi, не запитувала.
– А чому?
– Та так, не знаю… Звикла. Ми всi давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла людина – отже, так i треба. І нема чого цiкавитися, куди вона зникла, чи надовго й навiщо. Це може бути небезпечно для тебе самого.
– Отож, залякали вас бiльшовицькi комiсари! – кивнув гауптштурмфюрер. – Всi ви там виструнченi ходите, як я подивлюся… Ну нiчого, нiчого, племiннице моя дорогесенька. Потрапивши в нашу дивiзiю, ти швидко змiниш своi погляди. Станеш тiею, якiй тобi й належить бути – справжньою волелюбною патрiоткою-украiнкою.
– Та що ти верзеш таке, дядечку?! – За прискореним, з легким присвистом диханням i за пiтницею, що виступила на лобi, було зрозумiло, що поранена входить в стан небезпечного збудження, про який попереджав головлiкар. – Нi в яку вашу мерзенну каральну есесiвську дивiзiю я вступати не збираюся…
– А куди тобi подiтися, дорога моя племiннице?! Сама лише помiркуй гарненько: вiдмовишся спiвпрацювати з нiмецькою владою – тебе в якийсь тутешнiй концтабiр запроторять, там i загинеш. Але навiть якщо якимсь дивом вашi червонi солдати увiйдуть до Кракова, тебе це не врятуе: СМЕРШ вiдправить тебе до сибiрського концтабору, ото й уся рiзниця! В Сибiру до того ж клiмат значно гiрший, нiж тут, в центрi Європи.
– При чому тут СМЕРШ?! Я ж не винна, що потрапила в полон. Я була важко поранена, знепритомнiла…
– А хто тобi повiрить, дiвчинко? Комiсари з НКВС?!
– Менi повiрять! До того ж, е кому пiдтвердити моi слова: я ж не сама була, там цiла агiтбригада iздила.
– Сашунько, дуже тебе прошу: розплющ очi якнайширше i не будь наiвною дурепкою! Твоi колеги-артисти з агiтбригади першими скажуть, що ти навмисно до нiмцiв подалася, маючи такого дядечка, як-от я.
– Нi!!!
– Так, племiнничко, так! Адже твоiм колегам власна шкура дорожча вiд твоеi, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.
– Але ж я чиста перед моею Радянською Батькiвщиною…
Втiм, нiякоi впевненостi в голосi дiвчини не вiдчувалося. Цим i скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:
– Сибiр переповнений схожими на тебе дурниками, якi слiпо повiрили червоним комiсарам i жорстоко поплатилися за довiрливiсть. Тому, потрапивши до нiмцiв навiть проти волi, нiчого iншого тобi не лишаеться, окрiм як вступити до лав «Галичини». Ну, сама помiркуй: менi ж просто пощастило зовсiм випадково дiзнатися, що така собi балерина Олександра Тимченко потрапила до нiмецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звiсно, я одразу ж зрозумiв, що йдеться про мою любу племiнницю з Харкова! Поза сумнiвом, це знак долi. Ти одужаеш, станеш у нас санiтаркою, почнеш iнших поранених вiд смертi рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того свiту повертати!..
Однак дiвчина вже не слухала вiдвiдувача. Вирячившись у простiр перед собою незрячими вiд жаху очима, вона вся трусилася вiд нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумiв, що на сьогоднi спiлкування з племiнницею краще завершити, тому сказав:
– Ну, нiчого, Сашунько, нiчого страшного. І нема чого плакати, коли все складаеться настiльки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слiд пiдлiкували. Але вже не тут, а десь в Австрii, наприклад. А ти поки що подумай над моiми словами. Подумай добряче, гаразд?…
І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лiкар шпиталю.
Глава 2
Подвiйний агент
Лiкарня Святого Михаiла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– А?! Де це я?…
Старий спробував пiдвестися, як раптом маленька i при цьому несподiвано дужа жiноча ручка з легкiстю втримала його за плече, а знайомий лагiдний голос промовив:
– Лежiть, дядечку, благаю! Для вас такi спроби е шкiдливими…
– Сашунько, це ти?
– Я, дядечку. Авжеж, я.
Порфирiй Андрiйович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впiзнав жiнку, яка говорила:
– Сашунько, це справдi ти?
– Хiба ви не бачите, дядечку?!
– Уяви собi, не бачу.
Старий навпомацки зловив праву руку племiнницi, обережно доторкнувся до неi та мовив жалiсливо:
– Так-так, Сашунько, долоню твою впiзнаю. Але ж я нiчого не бачу… Що це таке зi мною? Перед очима немовби марево якесь.
– Ах, так! Лiкар попереджав, що у вас можуть бути тимчасовi вiдхилення, пов’язанi iз зором. Це наслiдок лiкiв, що iх вам вкололи…
– Лiкар… Який лiкар – Фредерiксен, чи що?
– Нi, дядечку, iнший лiкар. Той, який з лiкарнi.
– То я, виходить…
– Ви, дядечку, в найкращому шпиталi Торонто – в лiкарнi Святого Михаiла. В окремiй палатi. Все влаштовано найкращим чином.
– Так, зрозумiло… – старий зiтхнув i негайно запитав заклопотаним тоном: – А день сьогоднi який?
– Чотирнадцяте липня, четвер.
– Так… Отже, я не iв вiд учора?
– На жаль, саме так. Тим паче, вчора ми так i не пообiдали разом.
– Отож бо я вiдчуваю, що зголоднiв…
– Ох, дядечку, я ж запрошувала! Ви ж самi вiдмовилися.
– Отож i вчинив нерозумно, що вiдмовився. Треба було тебе послухатися, – Порфирiй Андрiйович слабко посмiхнувся.
– Нiчого, дядечку, ми це зараз виправимо.
Олександра пiднялася зi стiльця, приставленого впритул до лiжка, але була зупинена жестом старечоi руки i переляканим запитанням:
– Ти куди?!
– Не бiйтеся, дорогий дядечку, я не йду! Я тiльки попрошу, щоб вам принесли поiсти. Вам сили потрiбнi, щоб одужувати. Багато сил…
– Не залишай мене, Сашунько! Я ж майже нiчого не бачу.
– Кажу ж, не хвилюйтеся! І щодо iжi не переймайтеся: я годуватиму вас.
Олександра нарештi вивiльнила свою праву долоню iз старечих пальцiв i пiшла до дверей в коридор. А Порфирiй Андрiйович сказав iй услiд:
– Та не переймаюся я за iжу, нi! Ми з тобою, Сашунько, до такого народу належимо, який себе завжди нагодуе. Завжди i скрiзь. Навiть в таборi. От як зараз пам’ятаю, було це в Італii…
Табiр iнтернованих воякiв 1-i Украiнськоi дивiзii УНА,
Італiя, кiнець вересня 1945 року
На раптову появу на порозi iхнього барака американського сержанта нiхто не звернув особливоi уваги. З’явився здоровань – ну то й що?! Союзники без особливого поспiху, методично працювали… нi, краще сказати: вояка за вояком просiювали всю украiнську дивiзiю. Допитували одного за одним, одного за одним. З раннього ранку до пiзнього вечора. Всiх i кожного.
Себто не те щоб допитували… Швидше, розмовляли, причому доволi доброзичливо. Якщо через таку бесiду iнтернований спiзнювався на снiданок, на обiд або на вечерю – негайно компенсували це невеличким сухим пайком. Палити пiд час бесiд можна було скiльки душа забажае. А якщо слiдчий з боку союзникiв був в особливо доброму гуморi, то мiг навiть налити пiдслiдному з похiдноi фляжки один-два невеличкi келишки вiскi! Про те, що поряд iз загальним розслабленням, вiскi допомагае розв’язатися затиснутому за зубами язику, думав далеко не кожен.
Але головне – нiякого мордобою, нiякого рукоприкладства взагалi!
Отже, з огляду на те, що якихось чотири або п’ять мiсяцiв тому союзники i Перша Украiнська дивiзiя УНА (колишня Чотирнадцята гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») перебували по рiзнi сторони лiнii фронту, i кровi з обох бокiв було пролито бiльш нiж достатньо, умови утримання iнтернованих в таборi можна було з повним правом назвати курортними. А все завдяки тому, що жахи Другоi свiтовоi вiйни скiнчилися кiлька тижнiв тому – другого вересня. Якби не ця обставина, навряд чи союзники панькалися би з iнтернованими украiнцями. Все могло скластися зовсiм, зовсiм по-iншому…
Але добре, що сталося саме те, що сталося! І тепер единий (та й то надзвичайно слабкий) iнтерес до черговоi появи на порозi барака чергового сержанта зводився виключно до одного: в яку унiформу вiн одягнений – у американську чи в англiйську? Вiд цього залежало, куди саме викличуть на допит чергового iнтернованого вояка – до «янкi» або ж до «томмi».[10 - «Томмi» – етнiчне прiзвисько солдатiв-англiйцiв.]
– Пор-рфi-рi-i Сiл-льен-нко! – намагаючись не перекрутити чужорiдне iм’я з не менш чужорiдним прiзвищем, мало не по складах старанно вимовив здоровань-американець.
– Я!
Вiн неквапливо пiдвiвся з лiжка i вийшов на середину барака. Американський сержант мовчки мотнув головою, запрошуючи йти за ним. Дочекавшись, доки Силенко наблизиться до дверей, вiдiйшов трохи вбiк i пропустив iнтернованого поперед себе. Пiсля чого обидва попрямували до адмiнiстративноi будiвлi, яку бiйцi дивiзii в розмовах мiж собою охрестили «штабним будиночком».
Порфирiй Андрiйович сьогоднi перебував у лiричному настроi, тому по дорозi в адмiнiстрацiю, променисто посмiхаючись, продовжував розмiрковувати над тим, як все ж таки iм поталанило: здатися союзникам, а не радянцям! Подумати страшно, що сталося би з ними, якби вони потрапили в лапи червоних комiсарiв… То було би пекло – бо, як мiнiмум, половину iхньоi дивiзii розстрiляли би без суду i слiдства! Розстрiляли би просто так, для залякування. Решту би пiддали жорстокiй фiльтрацii в катiвнях НКВС. Із неодмiнними жахливими тортурами, якi далеко не кожен здатен витерпiти з гiднiстю i самовладанням… Тому безкраi снiги далекого Сибiру з усiма тамтешнiми «принадами» i виснажливою каторжною роботою здавалися б тим, хто залишився в живих, справжнiм раем.
Зате тут, у союзницькому таборi для iнтернованих, все доволi культурно i пристойно. Клiмат в цiй частинi Італii вищий вiд усiляких похвал. Можна сказати – европейський курорт. Умови утримання такi, що дай Боже здоров’я i благополуччя союзникам: сухi й чистi бараки, пральня, лазня. Харчування вельми пристойне, хоча лише дворазове: це вже Силенко мiг оцiнити з професiйноi точки зору – як дивiзiйний iнтендант.
