скачать книгу бесплатно
– Перепрошую?..
– Кажу, що я бiльше не головний архiтектор «УкрНДІПмiстобудування». Вiднедавна я став експертом художньо-експертноi колегii Мiнiстерства культури УРСР. Звiсно, це не мае аж настiльки великого значення…
– О-о-о, навпаки мае! – негайно ж заперечив Каракiс. – Адже я тiльки-но хотiв поцiкавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмiстобудуваннi» хоч би якихось вiдомостей про можливiсть перенесення Лук’янiвського цвинтаря.
– Тобто?..
Тепер вiд несподiванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолiй же хоч i був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому iхнi парасолi зiштовхнулися, хлюпнувши навсiбiч струменями холодноi дощовоi води.
– Бачте, яке дiло… – почав пояснювати Каракiс. – Моi знайомi з «УкрНДІпроектстальконструкцii» по секрету повiдомили, що у нас в Киевi збираються споруджувати за iхнiм проектом нову телевежу[33 - Найвища решiтчаста вiльностояча конструкцiя свiту та найвища споруда Украiни – Киiвська телевежа була зведена у 1968–1973 роках. У початковому 500-метровому варiантi розроблялася «УкрНДІпроектстальконструкцiею» для Москви, але в 1958 роцi була вiдхилена. Коли виникла нагальна потреба спорудити телевежу в Киевi, за основу взяли старий готовий проект, однак висоту споруди скоротили до 385 метрiв, пропорцiйно зменшивши решту елементiв конструкцii.]. І наскiльки я знаю, споруджуватимуть ii саме на тому мiсцi, де тепер лежить цей камiнь. Ава про це знае, я йому розповiв трохи ранiше. А тепер i вам кажу.
– Так-так, – кивнув на пiдтвердження Мiлецький.
– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузi, тому розумiюся на певних речах. І можу з усiею певнiстю стверджувати, що на тому мiсцi, звiдки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настiльки мiзерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хiба що частину Новоокружноi треба перекрити, лише тодi…
– Нi-нi, Харитоне Якимовичу, нiхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове мiсце або Лук’янiвський цвинтар цiлком, або його частину.
– Найiмовiрнiше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мiлецький. – Подейкують, там е специфiчнi поховання, зробленi в давнину пiд час епiдемiй. Якщо розкрити тi могили… Невiдомо, чим це скiнчиться.
– Все так, Аво, все так. Але якщо навiть переноситимуть частину могил… наприклад, вiйськовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потiм ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вiрите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятилiття – це точно. А за цей час все може змiнитися.
– Але ж на каменi написано… – почав свое Анатолiй.
– Наскiльки я розумiю, Йосип Юлiйович натякае, що цим каменем поки що хочуть вiдволiкти увагу людей вiд спорудження телевежi, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.
– Усе вiрно, Харитоне Якимовичу, все вiрно! Адже якщо навiть вiйськовi могили перенесуть, все одно це буде колишня територiя кладовища. Якщо ж з неi транслюватимуться радiосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересiчнi люди.
– Як святотатство сприймуть, – зiтхнув Мiлецький.
– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.
– А тому можна спробувати вiдволiкти увагу людей обiцянкою реалiзацii нашого з Авою проекту. Припустiмо, невдовзi почнуть розчищати територiю пiд якесь будiвництво й навiть переносити могили? Навiщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увiчнення пам’ятi жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж вiдкрито оголосити про спорудження телевежi – це сприймуть неоднозначо. Робiть висновки!..
Деякий час йшли мовчки. Нарештi Анатолiй наважився спитати:
– Отже, ви не вiрите в перспективу цього пам’ятника?
– І я не вiрю, й Ава теж не вiрить, наскiльки я розумiю.
– Не вiрю, нi, – мотнув головою Мiлецький.
– А тому, Анатолiю, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посмiхнувся Каракiс. – Недарма ж я прихопив вас сьогоднi з собою.
– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на мiнiстерського експерта з явною недовiрою й додав: – Вiн же «пластилiн» справжнiй, такi не здатнi вiдстоювати свое.
– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Вiн все ж таки мiй учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаете.
– Йосипе Юлiйовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолiй. – Ви вже якось передрiкали менi, що я долучуся до робiт на Хрещатику, i що з того? А нiчого. Отож облиште.
– Одне iншому не завадить. Як я сказав – так i станеться. От згадаете моi слова через пару десяткiв рокiв. Ви, Анатолiю, ще будуватимете i на Хрещатику, i тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.
І Каракiс посмiхнувся знов. Посмiхнувся абсолютно щиро.
1967. Останнiй з УПА
Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, середина квiтня 1967 року
– А котра вже година?..
Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики i миттево пiдхопившись з-за столу, стурбовано мовила:
– Ой, менi ж додому треба! Бо там же ж моi без мене…
– Хто такi «твоi»? – щоб не вронити голову на стiл, Давлетов мусив пiдперти ii переплетеними пальцями рук. – Чоловiки твоi, чи що?
– Ну так, моi чоловiки. Всi трое: Андрiйко, наш Спартак i тато Сьома.
– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослi, самi впораються…
– А Спартак?! Йому ж iще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.
Едуард Рустамович хотiв щось заперечити у вiдповiдь, проте Тося поквапилася перехопити iнiцiативу:
– Іди, Агато, йди собi додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.
– Але ж на столi ондо ще скiльки не доiдено! – обурився вiдставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталiна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..
– Було. Ось тiльки не у всiх грошей на цю красу вистачало, – зiтхнула Гатя. Однак не звернувши на ii зауваження найменшоi уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напiвпорожньоi пляшки, уважно зазирнув всередину крiзь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дiвча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моею мамою… за мамою Мiленою!.. Всi сусiди порозбiгалися, а ми ще не допили й не доiли – i куди ж це годиться?!
– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а пiсля трьох iнфарктiв! А зараз погода яка мiнлива, раптом йому зле стане?..
– А-а-а, Самсон Данилович!.. – вiдставник розплився в хитрiй посмiшцi. – А як там його Белла поживае? Здорова чи теж того?..
Гатя виструнчилася й закусила губу, оскiльки дуже болiсно сприймала все, що стосувалося батьковоi коханки. Зокрема, вона й досi не могла пробачити нi татовi, анi собi самiй, що через iхнi сварки на цю тему тепер весь iхнiй дiм у курсi амурних справ ii батька.
Однак побачивши настiльки болiсну реакцiю подруги, Тося ледь помiтно махнула iй рукою (мовляв, забирайся, доки е шанс) i звернулася до колишнього сусiда:
– Едуарде Рустамовичу, дайте Гатi можливiсть нарештi доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут е тост.
– Тост?.. Справдi?..
Вiдставник вичiкувально дивився на Тосю й навiть не вiдреагував на грюкання вхiдних дверей.
– Справдi, маю прекрасний тост: ми як слiд пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’емо i за ваше, i за мое здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…
– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!
Едуард Рустамович спробував плеснути в долонi, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:
– А пам’ятаеш, як ми зустрiлися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тодi стiльки всього проспав, Тосько, стiльки всього!..
– Авжеж пам’ятаю, – пiдтвердила вона.
– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мiлена!..
Вiн знов клюнув носом i забурмотiв:
– Спочатку тато Рустам, а тепер i мама Мiлена… А я то в Китаi, то на Кубi… Добре, що хоч тепер у вiдставцi. Але ж тепер вже й батькiв нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер i мами Мiлени…
– Ми ще не випили за здоров’я всiх, – нагадала Тося, проте вiдставник раптом заперечив:
– Нi, Тосько, знаеш… Випити ми встигнемо, а давай-но вiршi краще почитаемо, ти як вважаеш?
І негайно ж продекламував[34 - Уривок з культовоi радянськоi поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».]:
А весной, весной… Да где там,
Лучше скажем наперед:
Если горько гибнуть летом,
Если осенью – не мед,
Если в зиму дрожь берет,
То весной, друзья, от этой
Подлой штуки – душу рвёт.
І додав з неприхованим сумом:
– Зараз квiтень, так… Навеснi пiшла з життя мама Мiлена, навеснi. А це така пiдла штука, що направду аж душу розривае! Шматуе душу, так…
Костопiль, серпень 1967 року
Бокал-Бобокал був улюбленим об’ектом рiзноманiтних витiвок мiсцевоi шпани, причому витiвки цi iнодi бували доволi-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько мiг залюбки обходитися без черевикiв i ходив босонiж – тому коли напивався до стану непритомностi й засинав десь на узбiччi вулицi в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35 - Ровер – велосипед (дiал.).]: акуратно встромивши сплячому помiж пальцiв нiг сiрники, запалювали сiрчанi голiвки й вiдбiгали на безпечну вiдстань. Коли сiрники догоряли i полум’я обпiкало тiло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому вiдчайдушно молотячи ногами повiтря. А мiсцевi шибеники, стоячи на безпечнiй вiдстанi, голосно реготали i дражнилися:
– Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав, Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобi пек!..
Втiм, для безхатька подiбнi витiвки шпани час вiд часу оберталися доволi кепськими наслiдками. Наприклад, у розпал одного спекотного лiта вiн заснув не в заростях лопухiв, а на доволi-таки нiчогенькому острiвцi засохлоi трави. Отож коли внаслiдок «ровера» недогорiлi до кiнця сiрники порозлiталися на всi боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища i встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також пiдсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.
Іншим разом, вже в розпал зими, вiн заснув на березi Замчиська[36 - Замчисько – рiчка, що протiкае через Костопiль.] – то хулiгани обережно вiдтягнули його на рiчковий лiд i, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тодi через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки i кiлька мiсяцiв мочився кров’ю. До речi, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували кривавi вiдмiтини на заснiжених задвiрках, а знайшовши – гукали до товаришiв:
– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!..
Владька Нiдзелiнський бешкетував таким чином разом з усiма… але рiвно до того разу, коли вертаючись додому пiзнiм серпневим вечором, провалився у вiдкритий каналiзацiйний люк, який випадково забули помiтити попереджувальною позначкою. З каналiзацii його витягнув не хто iнший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидiв неподалiк i насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсiнькими (щоб розтягнути задоволення) порцiями просто з горлечка флакона.
Вiдтодi хлопець не тiльки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його вiд витiвок. Наслiдки не забарилися: почалися сварки з товаришами.
– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – вiн же справжнiй доходяга! Подохне, то нiхто й не згадае добрим словом, – обурювалися бешкетники.
– Та хоч би я згадаю, бо вiн мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цiлком резонно заперечував Владька.
– То що, ти такий самий, як i п’яничка цей, га?! Мабуть, вiд тебе тхнуло не гiрше, коли безхатько тебе з каналiзацii витягнув…
– Та пiшли ви всi в сраку!..
– Сам пiшов туди й не повертайся!..
Насамкiнець розсварилися всерйоз i надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помiтив! Хоча очiкувати подiбноi прозорливостi вiд нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зi школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:
– Ти як думаеш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..
Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помiтно похитуючись вiд вiтру, що дув йому в обличчя. Справдi, якби вiтер вiяв у протилежному напрямi, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, вiд якого завжди смердiло неймовiрною сумiшшю запахiв немитого тiла, сечi та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться вiдповiдати, бо хоча Бокал-Бобокал i належить до покидькiв, проте все ж таки старший за вiком.
– Звiдки менi знати, чого ти п’еш?.. – Владька несподiвано замислився й додав за кiлька секунд: – Себто ви…
– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаеш…
– Не знаю i знати не хочу, – похмуро пробурмотiв хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, i протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати iсторiю про все, що сталося колись в Рiвному. Про те, як Нестор Бобокал героiчно боровся зi свiтовим злом, уособленим бiснуватим нiмецьким фюрером i його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах пiдробив на героiчного вояка похоронку, завдяки чому захапав i житлоплощу фронтовика, i його дружину. А також про вибiр мiж сучарою-майором i героем-фронтовиком, який насамкiнець зробила дружина. Не забув розповiсти також про намагання добитися правди спочатку в мiлiцii, потiм в облуправлiннi держбезпеки – що, власне, i скiнчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.
– От тому я i п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповiдь. – Т-та на моем-м-му мiсцi… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не нiх-х-хто н-не роз-зум-мiв-в… Тiко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та вiн той… Пом-мер вiн-н-н… От-то мене зi склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-пiл-ли, т-терп-пiл-ли… а пот-тiм взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..
– То виходить, що Бобокал – це ваше прiзвище? – спитав здивований цим хлопець.
– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Прiз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то i з хат… з хат-ти теж…
– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.
– Кого?! – здавалося, що вiд несподiванки колишнiй сторож склотарного заводу навiть трохи протверезiв.
– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.
– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-нi…
– А чому?
– Т-та я ж!.. Я ж до мiл-лiц-цii ход-див… i до цих…
Вiн спробував зобразити в повiтрi щось незрозумiле пальцями рук, однак жахливо хитнувся i ледь втримався на ногах.
– А я б його пристрелив, – спостерiгаючи за безплiдними зусиллями п’янички крiзь злiсно примруженi повiки, процiдив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотiти щось малозрозумiле, та не слухаючи його, хлопець тiльки рукою махнув i поспiшив додому.
Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопiльщинi, жовтень 1967 року
Цукровi буряки в цьому роцi вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…
Себто, не Боже, звiсно, а цей нинiшнiй…
Чи не нинiшнiй?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретаревi ЦК КПРС – якось воно…
Кгм-м-м-м!..
Трясцi його матерi – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!
