скачать книгу бесплатно
Снiдали по-королiвськи: iли перепiчки з конфiтюром, запивали «Боржомi». Потiм взялися прибирати квартиру. На стiнах з’явилися помiтнi трiщини, зi стелi мiсцями обсипалася штукатурка. Пiдмели пiдлогу, ретельно змочивши вiник водою з бiдона. Розставили по мiсцях меблi, посуд повернули у шафи й сервант, а тодi вляглися читати казки.
Так минув день. Незважаючи на лихо, увечерi 26 квiтня вiдбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонiд на нього так i не потрапив: вийти з оселi все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.
Вранцi iх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.
– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопцi. На щастя, сусiди сяк-так розчистили меблевi завали на сходах, тому Леонiд поiхав з розвозкою, а Гелена i Валерка лишилися вдома самi.
Близько полудня в дверi гучно постукали iззовнi.
– Хто там? – спитала Гелена.
Незнайомий чоловiчий голос вiдповiв:
– Капiтан мiлiцii Селiмов! Гелено Сергiiвно, ви затриманi у зв’язку з надзвичайними подiями, що мали мiсце, i повиннi проiхати зi мною. Оскiльки телефонний зв’язок у вашому районi досi не налагоджений, за вами прислано автомобiль. Я повинен термiново доправити вас у ЦК Компартii Узбекистану. І без вiдмовок, будь ласка! Вiдмовки не приймаються.
– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машинi, – спокiйно вiдповiла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плiтки.
Мiлiцiонер потупцяв бiля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жiнка з дитиною пiдiйшли до автiвки.
– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капiтан, однак Гелена вiдчинила дверi з рiшучим виглядом:
– Без сина не поiду!
Капiтан пiдiбгав губи, потiм мовчки вiдвернувся. Легковик просувався повiльно, акуратно об’iжджаючи трiщини в землi й завали. Гелена i Валерка дивилися у вiконце… i не впiзнавали мiста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руiнах, немов пiсля бомбардування. У деяких будинках стiни впали в бiк вулицi, а нiчим не пiдпертi дахи звисали над порожнечею, тримаючись невiдомо яким дивом. Вулицями раз у раз проiжджали карети «швидкоi допомоги» i пожежнi автiвки.
Коли дiсталися центру, хлопчик побачив, що стiни затишного магазину iграшок «Дитячий свiт» попадали й оголили порожнi вiтрини, тепер заваленi цеглою, балками й шифером, а милi дитячому серцю iграшки були щедро притрушенi пилом i будiвельним смiттям. Тодi сльози мимоволi закапали з дитячих оченят…
– Не плач, синочку. Мине час, i тут збудують новий магазин iграшок, – намагалася втiшити його матiр. Проiжджаючи повз Червону площу, капiтан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дiстатися ЦК Компартii. Гелена помiтила величезний натовп людей перед урядовою будiвлею i спитала у капiтана, хто вони?
– Щури завжди бiжать з потопаючого корабля, – презирливо вiдповiв мiлiцiонер, – а цi бажають виiхати з республiки. Тут приймають заяви i документи на виiзд. Їм пропонують Киiв, Львiв, Ленiнград та iншi мiста.
– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якiше. – До Ташкента приiде багато народу з усiх республiк, люди вiдбудовуватимуть наше мiсто будинок за будинком, квартал за кварталом.
За деякий час вони нарештi дiсталися до красивоi скляноi будiвлi ЦК Компартii Узбецькоi РСР. Як виявилося, Гелену Сергiiвну Уханьську викликали на виробничу нараду всiх служб мiста, що вiдбувалася в малiй залi бiля кабiнету самого товариша Рашидова[26 - Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану.]. Звiсно, на саму нараду Валерку не пустили, вiн очiкував маму в приймальнi. Коли ж Гелена нарештi вийшла з зали, то пошепки повiдомила синовi, що ii пiдвищили до заступника головного лiкаря. Звiсно, новина була доброю i приемною, однак обов’язкiв i пов’язаних з ними клопотiв у мами додалося з надлишком.
Починалося нове життя…
Дачний кут Микiльськоi слобiдки, Киiв, травень 1966 року
Зiнаiда Євдокимiвна майже нiколи не сумнiвалася, вiрно вчинила в тiй чи iншiй ситуацii або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхiднiсть вибору, щодо наслiдкiв якого вона ще й як сумнiвалася!..
Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумiлим пiд час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тiлом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли iз затемнених прохолодних глибин мiського моргу i встановили на кам’яний п’едестал посеред невеличкоi кiмнати з трохи пошарпаними стiнами, то Зiнаiдi Євдокимiвнi раптом здалося, що небiжчик трохи повернув голову в ii бiк, розплющив повiки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще бiльш запалих) очей, розлiпив губи i проскреготав замогильним голосом:
– Зюню! Ти, звiсно, несповна розуму, це знаю я, знаеш i ти. Це знають всi, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою i послухай, що я тобi пораджу: кидай iк чортовiй матерi любу тобi дачу й вибирайся назад на подiльську квартиру! Послухаешся – добре, не послухаешся – начувайся.
Сказав так, зневажливо тiпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлiбозаготiвлях, потiм знову повернув голову рiвно, заплющив очi й закляк у своiй шикарнiй, оббитiй найкращим чорним велюром трунi. Й надалi вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнiм напутнiм словом навiть в той момент, як на Байковому цвинтарi бiля могильноi ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголiв’i та бiля нiг.
Усе це дуже бентежило бiдолашну стару удовицю! Вибиратися з любоi серцю дачi на Микiльськiй слобiдцi?! Навiщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсiю спровадили, вони так i домовились мiж собою: квартира на колишнiй Притисько-Микiльськiй вулицi, а теперiшнiй вулицi iменi Георгiя Лiвера – чоловiковi, а прекрасна дача на лiвобережжi Днiпра – дружинi! Навiщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокiйноi Микiльськоi слобiдки на гамiрливо-бурхливий Старий Подiл?! Тим паче, в облаштування цiеi прекрасноi дачi вона вклала стiльки любовi… i стiльки грошей вiд проданих через знайомого ювелiра «брязкальцiв»!..
Тим паче, ii улюблену прикрасу – срiбний кулон у формi калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так i не розшукав. І навiть вiдстеження долi проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слiд пiдлоi злодiйки Ірми. Ну так, звiсно: чоловiк мiг вигадувати якi завгодно вiдмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслiдно разом з тiею нахабою.
А раптом товариш Федосов просто не хотiв шукати калиновий кулон?! Раптом вiн лiнувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неi… Тодi чи можна вiрити цьому дивному видiнню в мiському морзi?
Сумнiви довго краяли серце Зiнаiди Євдокимiвни. Ледь-ледь вона тi сумнiви вгамувала… Однак тiльки-но минули традицiйнi дев’ять днiв з моменту смертi чоловiка, як на дачу зателефонував давнiй знайомий – вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков i попросив термiново приiхати для дуже важливоi особистоi бесiди. Коли ж вони зустрiлися – пояснив, що мати одразу i квартиру мало не в самому центрi республiканськоi столицi, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжне нахабство! Причому неприховане. Навiть враховуючи ту обставину, що покiйний товариш Федосов мав неабиякi заслуги перед Радянською Батькiвщиною. Це якщо навiть не згадувати про першого чоловiка Зiнаiди Євдокимiвни – теж чекiста товариша Загоруйка.
– Тим не менш, Зюню, тобi таки доведеться обирати мiж квартирою i дачею. Або одне, або iнше.
Стара удовиця хотiла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив ii мовчати, потягнувся до полiрованого латунного портсигара, що лежав на краю стiльницi, витягнув звiдти цигарку «Казбек», розiм’яв ii, закурив i лише тодi додав:
– І як старий знайомий i твiй, i твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобi вiдмовитися вiд дачi на користь квартири.
– З якоi це ласки?!
Зiнаiда Євдокимiвна аж сiпнулася, неприемно вражена збiгом слiв вiдповiдального працiвника райвиконкому зi змiстом видiння в морзi.
– А ти, Зюню, не сiпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – вiн пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсмiявся: – Ти як гадаеш, торiк на лiвому березi Днiпра одразу ж три станцii метро[27 - Спорудженi за одним типовим проектом, станцii вiдкритого типу «Гiдропарк», «Лiвобережна» i «Дарниця» були урочисто зданi в експлуатацiю 5 листопада 1965 року.] дарма вiдкрили?.. Отож бо й ба, що недарма!
– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Менi навпаки тепер зручнiше iздити до центру…
– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.
– Та що ти таке!..
– Кажу те, що е. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кiсточками стиснутих у кулак пальцiв по дерев’янiй стiльницi, потiм безцеремонно тицьнув вiдстовбурченим вказiвним пальцем у напрямi лоба Зiнаiди Євдокимiвни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тiльки, Зюню: якщо метро до Дарницi протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микiльську слобiдку з усiма тамтешнiми дачами, садочками, курниками i крiльчатниками невдовзi знесуть до бiса! Так, знесуть i геть нiчого не залишать. Отож куди ти пiсля того подiнешся, га?!
Сенс сказаного доходив до свiдомостi староi удовицi дуже повiльно. А коли дiйшов остаточно – бiдолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков мiж тим продовжив переконувати ii. Хоча, за великим рахунком, мiг би цього не робити. Зiнаiда Євдокимiвна розумiла, що вiн правий повнiстю, на всi сто… ба навiть на тисячу вiдсоткiв!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмiнно програе. Бо рано чи пiзно, але з Микiльськоi слобiдки ii виселять, як i решту сусiдiв, з якими вона встигла перезнайомитися i до товариства яких сяк-так призвичаiлася.
Всiх iх виселять звiдти, усiх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки е змога, треба перебиратися з улюбленоi дачi назад в квартиру на вулицю Лiвера.
Обiцянка товариша Мориченкова видiлити вантажiвку для перевезення речей i загалом всемiрно допомагати з переiздом була слабкою втiхою. Невиразно розпрощавшися з вiдповiдальним працiвником райвиконкому й вiдчуваючи, що ватянi ноги погано слухаються ii, Зiнаiда Євдокимiвна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подiльськими вуличками, перш нiж повернутися на Микiльську слобiдку. А потiм аж до самих сутiнкiв блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стiни, безцiльно пересувала туди-сюди стiльцi та крiсла, брала до рук i клала назад якiсь дрiбнички…
Так, звiсно: треба вже готуватися до переiзду! А отже – намiтити, що з речей вона повезе на подiльську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправдi Зiнаiда Євдокимiвна навiть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звiдси. Шкода до слiз!..
Але що вдiеш?! Вона прекрасно розумiла, що i видiння на похоронi чоловiка, i товариш Мориченков повнiстю правi. Й нiчого тут не вдiеш.
Але ж шкода! До чого шкода!..
Охтирка, кiнець серпня 1966 року
Чай в цьому домi водився аж нiяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсiм не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч i не хотiлося…
«Ти, Левко, тiльки не ображайся, бо я кажу, як воно е: доволi посереднiй з тебе педагог вийде. Самостiйностi мислення тобi бракуе. Розумiеш, про що я? Отримавши iнструкцiю вiд начальства, ти з дiтьми вiдпрацьовуеш все, як треба. Але в тiм-то й бiда, що в педагогiцi так не можна! Не iснуе в цiй сферi настiльки докладних iнструкцiй, щоб вони кожну дитячу витiвку передбачали, щоб на всi випадки життя годилися. Так чи iнакше iмпровiзувати доводиться – а от в iмпровiзацii ти слабенький. Зате коли е чiткi методичнi вказiвки – отут ти на конi, отут тобi немае рiвних!..»
Приблизно так характеризував його професiйний потенцiал сам товариш Калабалiн – перший в життi Левка Потаповича начальник, пiд керiвництвом якого вiн працював спочатку в Сталiнiрськiй колонii, а потiм i в Мотовилiвському дитбудинку. Звiсно, як чоловiк делiкатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, сутi проблеми це не змiнювало: Левко Потапович i справдi чекав рiзноманiтних завдань вiд начальства, якi й виконував з блиском i шиком, буквально заражаючи дiтей своiм ентузiазмом.
Так сталося й тепер. Схоже, що пiсля помпезного святкування 9 травня минулого року 20-лiття Великоi Перемоги радянського народу у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi на теренах СРСР почала розгортатися цiла кампанiя, що мала на метi нагадати всьому свiтовi:
НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28 - Перетворена на гасло цитата з вiрша радянськоi поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спецiально для меморiальноi стiни, встановленоi на Пiскаревському кладовищi у Ленiнградi.]
От саме в рамках цiеi кампанii всiм вчителям було доручено з’ясувати, хто зi старших родичiв нинiшнiх школярiв боровся з нiмецьким фашизмом особливо героiчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героiв перед дiтлахами на урочистих зборах протягом навчального року.
Ця кампанiя збiглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довiрили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, вiн поспiшив озброiтися списком дiтей класу з хатнiми адресами та почав обходити сiм’ю за сiм’ею, знайомитися з батьками своiх «першачкiв» i розпитувати, хто де воював чи перебував пiд час вiйни.
Камiла Шепетун була в охвiстi списку, отож додому до неi Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласницi. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так i мама ученицi були не з мiсцевих: вiн приiхав з Харкова, вона – з Киева, причому обидва обiймали незначущi посади на труболиварному заводi. Як раптом вчитель дiзнався таке!.. Виявляеться, пiд час вiйни Мирослав Сергiйович Сусло командував пiхотним батальйоном, а його дружина Марiя Явтухiвна Шепетун була справжньою киiвською пiдпiльницею! Оце так знахiдка!.. Та таким батькам, можна сказати, цiни немае!!! Кому ж iще виступати перед малечею, як не цим двом?..
Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицiю Мирослав Сергiйович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Камiли на той час не було вдома – пiшла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марii Явтухiвнi втихомирити чоловiка, який вилетiв з iхноi кiмнати, рiзко грюкнувши дверима i при цьому ледь не збивши з нiг стару сусiдку, яка спiшно вдала, що просто проходила коридором, а не пiдслуховувала.
– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мiй чоловiк терпiти не може, коли хтось починае розпитувати про його фронтове минуле.
Марiя Явтухiвна спробувала зобразити лагiдну посмiшку, однак це вийшло настiльки невдало, що вона якнайшвидше вiдвернулася.
– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотiв всього лише запросити або його, або вас… До речi, а ви теж нервуетесь, згадуючи вiйну?
– Знаете, що я вам скажу…
Жiнка трохи помовчала й раптом запропонувала:
– А давайте-но чайку вип’емо! Згода?..
Левко Потапович кивнув. Тодi Марiя Явтухiвна виставила на стiл, що стояв посеред кiмнати, двi пошарпанi чашки з надтрiснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра i цукорницю з дрiбно поколотим цукром, виклала пару нержавiючих чайних ложечок. Пiшовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звiдти з повним чайником окропу i всiлася за стiл навпроти гостя:
– Про чоловiка мого я не розповiдатиму… бо якщо вiдверто, то й досi не в усьому розiбралася. Скажу лише, що воював вiн героiчно, але… Скажiмо так, через певнi обставини вже пiсля вiйни у нього забрали й офiцерське звання, i всi нагороди та запроторили в Камишлаг[29 - Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с. Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу.] на пiдземнi роботи.
– А-а-а…
– Левко Потаповичу, я дуже прошу бiльше не торкатися цiеi теми! Я не знаю нiчого, окрiм того, що замiсть «десятки» за вироком мого Мирося звiльнили всього лише через три або чотири роки, проте нiчого з вiдiбраного не повернули i проживати у великих мiстах заборонили. У нього в Харковi була сiм’я – то i дружина, i дiти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумiете, як вiн опинився тут, в Охтирцi й чому ми зiйшлися?..
– Марiе Явтухiвно, хоч я i працював з малолiтнiм контингентом у спецiальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, якi вiдсидiли за рiзнi… м-м-м… грiхи перед нашою Радянською Батькiвщиною. А iнодi й без грiхiв вiдмотали рiзнi строки.
– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподiваюсь, ви бiльше не станете торкатися цiеi болiсноi теми.
– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прiзвище? – обережно спитав Левко Потапович.
– Так. Адже Мирослав вважае, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…
– Ви, Марiе Явтухiвно?!
– А з чого б менi добровiльно переiжджати з Киева в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..
Тепер вже гiсть вiдвiв очi, знiяковiло втупившись в свою чашку. Розцiнивши це по-своему, господиня пiдлила йому ще заварки й гарячоi води, стурбовано мовила:
– Треба б знов чайник закип’ятити.
Однак до кухнi не пiшла, натомiсть заходилася розповiдати iсторiю про те, як виявила в купi смiття маленьку еврейську дiвчинку Дору, яку таемно сховала у себе вдома й яка прожила у неi пiд лiжком довгi два роки окупацii.
– Але ж, Марiе Явтухiвно… Не знаю, що там у чоловiка вашого сталося чи то на фронтi, чи вже в мирному життi, але ви точно героiня!!! І те, що ви зробили, – це справжнiй подвиг!..
– На жаль, тi, хто залишив мене в Киевi для пiдпiльноi роботи, так не вважають. І вони мають рацiю: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстрiляли. Отож нема чого заперечити: я справдi пiддала загрозi те надзвичайно важливе завдання, яке менi доручили виконати.
– Невже ви шкодуете?..
– Нi, не шкодую. І не шкодувала нiколи, – Марiя Явтухiвна слабко посмiхнулася. – Бiльш того, якби заздалегiдь знала, що через порятунок Дори у мене пiсля вiйни виникнуть неприемностi, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь менi здаеться, що я вчинила правильно.
Вони трохи помовчали, тодi жiнка пересмикнула плечима i спитала гостя:
– Левку Потаповичу, а от ви як вважаете, вiрно я вчинила чи нi? Звiсно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школi можете розказувати дiтям те, що вам наказано розказувати. Я це розумiю. Але ось зараз, коли тут немае нi мого Мирослава, анi Камiли – що ви зараз скажете менi особисто?..
Гiсть вiдверто розгубився, бо нiяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж вiн прийшов з’ясувати, хто з учасникiв вiйни зможе виступити перед дiтьми, як раптом… То вiдповiсти чи нi?! Чи не варто?..
З iншого боку, розповiдь Марii Явтухiвни несподiвано збурила його власнi спогади про военне лихолiття. Нi-нi, звiсно ж, вiн на фронтi жодного дня не був через малолiтство. Проте у Левка Потаповича були власнi спогади, пекучi й незвичайнi: про бабусю з Кiзляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармiйськiй вулицi й до якоi його вiдправили на початку лiта 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один мiсяць), про евреiв-переселенцiв з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та ii чудодiйну силу… Про смерть бабусi й поневiряння по дитбудинках спочатку в Дагестанi, потiм у Карачаево-Черкесii. І звiсно ж про те, як у сiчнi 1944 року карачаевцi викрали вихованцiв дитбудинку, розташованого в станицi Зеленчуцькiй, та розстрiляли, щоб помститися за втраченi сiм’i[30 - У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi.].
«Моi сини також хотiли жити! І його дiти, i його, i його! Але мiлiцiонери iх пристрелили, бо вони опиралися. Моi сини тепер в раю бiля Аллаха, i його дiти, i його також, i його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»
Так кричав той черкес, що командував iншими озброеними чоловiками. І хоч як благали викраденi дитбудинкiвцi – iх усiх поставили до стiни напiвзруйнованого будинку та розстрiляли. Мабуть, до самоi смертi Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тiл товаришiв до глибокоi ночi, як пiд покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течiею. А над головою свистiли невидимi кулi…
І головне, про що вiн не мiг забути – то це про бiлу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його i врятувала!!! Бо нi кулi, анi крижана вода йому не зашкодили.
Одного разу Левко Потапович таки наважився розповiсти цю iсторiю вихованцям Мотовилiвського дитбудинку. Дiти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усiх вiдношеннях розповiдь Марii Явтухiвни про дiвчинку Дору, вчителевi закортiло подiлитися з нею власними спогадами.
Проте щойно Левко Потапович зiбрався з духом, як дверi кiмнати розчинилися, i в них з’явився Мирослав Сергiйович Сусло, який мовив з неприхованою вiдразою:
– Ви тут чаювати розсiлися, я так бачу… Але чи не здаеться вам, товаришу Силич, що ви зловживаете становищем майбутнього вчителя нашоi Камiли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.
– Миро-о-осю-у-у!.. Хiба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марiя Явтухiвна, однак ii чоловiк лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Вiн знав, що бiльш нiколи не навiдаеться сюди в гостi. Аж надто очевидно було, що батьковi сiмейства його iдея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджуеться, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батькiвщини заради порятунку маленькоi дiвчинки – i тим не менш, ризикнула. Чи варто розповiдати про це дiтям?! Навряд чи…
Що ж, Левко Потапович побував у них один-единий раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марiя Явтухiвна абсолютно не вмiе його заварювати!
А хто ж перед дiтками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намiчаеться декiлька кандидатiв.
Коротше кажучи, Левко Потапович бiльше не мав намiру спiлкуватися з батьками Камiли Шепетун. Як раптом…
Так, сьогоднi ввечерi до нього додому несподiвано прибiгла Камiла i буквально з порога, вiд хвилювання плутаючи слова, випалила:
– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.
Зважаючи на доволi пiзнiй час (було вже пiв на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовiрним.
– Ти правду кажеш? Нiчого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.
– Нiчого, – Камiла крутнула головою так енергiйно, що двi акуратно заплетенi кiски пiдстрибнули вгору i знов впали iй на плiчка.
– Це тато просить, не мама?
– Тато, тато!
– А чого ж так пiзно?
– А я там знаю! – Камiла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.
