скачать книгу бесплатно
– У мене тут мама прибиральницею працюе, я прийшов iй допомогти, щоб вона якнайшвидше закiнчила i додому пiшла. А звати мене Василем.
– Отакi справи, Марiйко!.. – розплився в посмiшцi поет. А далi мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаеш, Василю, вiн просто життям наляканий. Дуже наляканий, от i справляе подiбне враження.
– А ти, Володю? – в голосi поетовоi дружини вперше прослизнули жорсткi нотки. – Хiба тебе життя милувало?
– А я, Марiйко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом iз тобою. А тому давай-но зробимо наступне…
І пiсля невеличкоi паузи мовив:
– У мене тут iз серцем негаразди. Настiльки зле менi, що ось навiть Марiйка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’iздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогоднi-завтра менi лiкарiв пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвiдаю, обживуся трохи. Отож давай-но пiслязавтра ти менi принесеш своi вiршi, щоб я вже спокiйно мiг iх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсi, третя кiмната по лiвому боку коридору. Пiсля снiданку приходь. Зустрiнемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..
Ясна рiч, Василько погодився. Тому сьогоднi прихопив iз собою два шкiльнi зошити, вiд початку й до кiнця списанi вiршами. Однак щойно попрямував до вказаноi кiмнати, як був зупинений матiр’ю:
– Не ходи туди, синку, не треба. Нема бiльше Володимира Миколайовича, помер вiн.
– Як це – помер?! – ошелешено заклiпав очима хлопчик.
– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак i помер. Йому вночi з серцем зле стало, Марiя Гаврилiвна покликала на допомогу, але коли прибiгли лiкарi, було вже надто пiзно. Отож його вже повезли до Киева, i дружина разом з ним поiхала, звiсно ж. Там у них у номерi тiтка Фрося прибираеться, не ходи туди, не заважай. Краще давай зi мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…
Остання порада мiцно засiла Васильковi в голову, й, допомагаючи матерi наводити лад на вiдведених iй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вiрш про «чарiвну роботу». От тiльки це був не звичайний славень вiльнiй комунiстичнiй працi, якими напхана пiд зав’язку iхня шкiльна програма. У нього мав вийти важкий вiрш про важкий монотонний фiзичний труд, який допомагае забути про все на свiтi…
Й звичайно, цього вiрша вiн збирався присвятити щойно померлому поетовi Володимиру Миколайовичу Сосюрi.
Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 22 сiчня 1965 року
– Елло Никанорiвно, я все прекрасно розумiю… але де ж справедливiсть?! Хiба таке може статися, щоб…
– Нiчого жахливого, миленька, абсолютно нiчого жахливого не сталося, – втiшала ii колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всiх однакове, й якщо я досягла пенсiйного вiку, то нiчого з тим не поробиш.
– Але ж особливо цiнних працiвникiв…
– Невже ж ти на повному серйозi вважаеш директорку провiнцiйноi бiблiотеки аж таким цiнним робiтником, що ii навiть замiнити нема кому?
Нiна Панасiвна не знайшлася з вiдповiддю. Мiж тим на директорському «керогазi» (господарка так i не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудiти, готуючись по мiрi розiгрiву перейти до насвистування добре знайомоi пiсеньки. Тому кивнувши бiблiотекарцi, Елла Никанорiвна дiстала з полицi двi чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку iз заваркою, двi чайнi ложки та зайнялася безпосереднiми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бiблiотекарку на самотi з ii думками.
А думки цi були геть невеселими, бо замiсть Елли Никанорiвни Дзюбан, яку щойно вiдправили на заслужений вiдпочинок, новим директором Канiвськоi бiблiотеки iменi Аркадiя Гайдара несподiвано для всього маленького, проте товариського бiблiотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченкiвського музею!!! Годi й казати, призначення всiх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снiгу, заради жарту засипаний за комiр пальта.
Хоча… якi ще жарти: все це сталося по-справжньому i всерйоз. Новому товаришевi директору ще тридцяти рокiв не виповнилося, отож дiзнавшись про призначення настiльки юного «начальства», поза очi бiблiотекарки називали його не на iм’я та по батьковi, а ласкаво – «Васильком». Наскiльки ж великим було iхне здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провiв збори трудового колективу, але з непiдробним ентузiазмом почав розсипати пригорщi свiжих та оригiнальних iдей щодо майбутнього iхнього культурно-просвiтницького закладу.
Насамперед виявилося, що «Васильковi» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно вiдправлена на пенсiю Елла Никанорiвна Дзюбан та всi iншi керiвники подiбних закладiв. Мабуть, враховуючи досвiд на попередньому мiсцi роботи, новопризначенець вирiшив перетворити бiблiотеку на… бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара!!! Вiн вже марив тим, як з найвiддаленiших куточкiв усього Радянського Союзу до iхнього Канева з’iжджатимуться дiти, пiдлiтки та юнаки, жовтенята, пiонери та комсомольцi. Групами великими i малими, а також окремо. Як усiх цих вiдвiдувачiв водитимуть музеем спецiально навченi дiти-екскурсоводи…
Адже вислуховувати розповiдь дорослого екскурсовода – це одне, тодi як дiставати вiдомостi про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолiтка – це зовсiм iнше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолiтнього, проте мiж ними завжди iснуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цiлковито об’ективнi причини. Натомiсть дитина, пiдлiток чи юнак у ролi екскурсовода сприйматиметься молодими вiдвiдувачами як рiвний – отже, побiльшае довiра як до самого провiдника, так i до його розповiдi про письменника-героя експозицii.
Саме такого гатунку iдеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрiстю пухнастоi осiнньоi хмари, з якоi сiеться нескiнченний дощик, дрiбонький i несподiвано холодний. Звiсно, iдеi цi були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змiсту. Так би мовити – «сирими». А просторiкування про натовпи школярiв, якi з’iжджатимуться до вбогого провiнцiйного Канева звiдусiль, декому нагадали сюжет вiдомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершеннi зборiв одна бiблiотекарка тихенько шепотiла iншiй на вушко:
– Жителi Киева, втомленi житловою кризою, кинуться до вашого чудового мiстечка. Республiканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переiжджае уряд УРСР. Канiв перейменовують на Нью-Киiв, а Киiв – на Старий Канiв. Харкiв’яни скрегочуть зубами, але нiчого не можуть вдiяти. Нью-Киiв стае елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзi й усього свiту…
Млiючи вiд талановитого переспiвування «Дванадцяти стiльцiв» Ільфа та Петрова, друга бiблiотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомiсть урочисто спроваджена на пенсiю Елла Никанорiвна, заваривши свiжого чайку, тiльки рукою махнула:
– Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузiазм так i пре. А от коли посидить на керiвнiй посадi два-три роки… якщо не два-три мiсяцi, то й позабуде всi своi дурнуватi iдейки. Аякже, знаемо! Коли я була молодою, то й менi хотiлося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотiлося! А мрii… Овва, та я ще й не про таке мрiяла – куди там цьому нинiшньому!.. Але згодом все встало на своi мiсця. А змiни?.. Навiщо мiняти те, що й без того працюе непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по iнстанцiях потикаеться та й заспокоiться собi. Ось побачите!..
Справдi, виявити слабкi мiсця iдей «Василька» при ближчому пильному розглядi було доволi легко. От взяти, наприклад, бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара. Як можна в принципi схрестити бiблiотеку з музеем?! Ще буквально кiлька рокiв тому, коли всi радянськi люди (аж до найвищого партiйного керiвництва включно!) чекали небачених див вiд «мiчурiнськоi агробiологii», а ще бiльше – вiд «народного академiка» Трохима Денисовича Лисенка i його учнiв, було аж надто легко повiрити в перспективу будь-якого «схрещування». Але пiсля торiшньоi вiдставки товариша Хрущова умонастроi в суспiльствi кардинально змiнилися, отож iдея щодо бiблiотеки-музею викликала лише скептичну посмiшку.
Якою буде провiдна функцiя цього закладу: дiтям книжки для прочитання видавати чи про життя i творчiсть письменника Гайдара розповiдати?!
Хто буде важливiшим: гiпотетичний дорослий «бiблiотекар» або все ж таки гiпотетичний неповнолiтнiй «екскурсовод-пiдлiток»?! А якщо цi двi iпостасi поеднати в едину, то як одна людина займатиметься двома принципово рiзними видами дiяльностi?!
Який буде штатний розклад нового культурного закладу i хто з чиновникiв у царинi культури при здоровому глуздi вiзьметься затвердити цей штатний розклад та iншi необхiднi документи?!
Як можна ставити на один щабель дорослу бiблiотекарку та неповнолiтню дитину, з якоi навiть неможливо спитати як слiд за виробничi показники, за дотримання трудовоi дисциплiни i все таке iнше?!
Як виглядатиме ця iдея з фiнансовоi точки зору?! Неможливо уявити, що в «музейнiй» частинi можна буде обiйтися зовсiм без дорослого персоналу. Але якщо уявити собi гiпотетичного «керiвника музейного вiддiлу», то… як може вiн бути керiвником без пiдлеглих працiвникiв?! Начальство мусить мати пiдлеглих за визначенням. Якщо ж екскурсii проводитимуть дiти та пiдлiтки, то офiцiйно оформити iх на роботу неможливо! Вони ж не працювати мусять (навiть юними екскурсоводами), а в школi навчатися…
І де iх готувати – екскурсоводiв цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальнi плани для таких курсiв?..
А як бути з коштами на прибудову музейного примiщення до бiблiотечого?! Якщо розiбратися, то тут не прибудовувати потрiбно, а радше зводити бiблiотеку-музей наново!.. І куди, в яке примiщення переводити наявну – стару бiблiотеку з усiма ii фондами?!
Запитання, запитання… самi лише запитання без жодних притомних вiдповiдей. Отож не варто непокоiтися через затiяну «Васильком» метушню.
– Ти, миленька, ще неодноразово згадаеш цi моi слова, – запевняла Елла Никанорiвна колишню вже пiдопiчну, розбавляючи крутим окропом свiжу заварку, розплескану на дно чашок. Нiна Панасiвна знала, що вона мае рацiю. Не може бути iнакше, бо за сутулими плечима пенсiонерки вiдчувався неабиякий життевий досвiд, набутий в часи, значно жорсткiшi вiд нинiшнiх.
І тим не менш невиразнi побоювання не вiдступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злi язики жартували, що «народному академiку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити бiологiю з марксизмом-ленiнiзмом, i принаймнi деякий час цей «гiбрид» жив… причому доволi-таки успiшно. То де гарантiя, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пiзно все ж таки не постане омрiяна ним бiблiотека-музей… Що станеться тодi?!
З точки зору Нiни Панасiвни – абсолютно нiчого доброго. Усе це нагадувало демонстрацiйний експеримент, який вона запам’ятала ще зi шкiльних часiв. Беруться два стрижнi, – мiдний та цинковий, – водний розчин якоiсь там солi й невеличка лiхтарна лампочка. Якщо однi кiнчики стрижнiв занурити до посудини з розчином, а до iнших притиснути контакти лампочки, то вона почне свiтитися.
А чим це нагадувало сучасний Канiв?! Тим, що похованi на днiпровськiй кручi неподалiк один вiд одного Аркадiй Гайдар i Тарас Шевченко видавалися iй схожими… саме на отакi стрижнi! Справдi, навряд чи можна вiдшукати двох настiльки ж вiдмiнних в усьому лiтераторiв, як виходець iз пролетарiв, колишнiй червоний командир, а згодом друг всiх радянських дiтлахiв Гайдар i колишнiй крiпак-селянин та панський «козачок», а згодом академiк живопису, «мужицький» поет-демократ i ворог царату Шевченко. Вони творили рiзними мовами, сповiдували рiзнi, часом дiаметрально протилежнi цiнностi – але похованi майже поруч.
А тепер колишнiй сезонний екскурсовод Шевченкiвського музею став директором бiблiотеки, яку мрiе перетворити на Гайдарiвську бiблiотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вiльнi кiнцi мiдного i цинкового стрижнiв. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тiльки над iхнiм мiстом, а над усiею землею! От тiльки що саме?..
Нiна Панасiвна не знала. Невiдомiсть завжди лякае, отож вона й непокоiлася. І заспокоiти ii не мiг навiть абсолютно впевнений тон Елли Никанорiвни. Щось iще станеться в iхньому тихому провiнцiйному Каневi. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмiнно.
Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Киiв, вечiр 4 вересня 1965 року
Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали цi двi жiночки хоча й нещодавно, проте надiйно.
Опасиста, завита на дрiбонькi кучеряшки Вiта була поштаркою за професiею (точнiше, за мiсцем роботи), а вiднедавна стала по життю ще й матiр’ю-одиначкою. Нi-нi, формально чоловiк у неi був – штампувальник заводу «Ленiнська кузня»[7 - Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».] Вацлав Менжик. Молодi люди збиралися жити довго i щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованiй «висотцi» на Набережно-Хрещатицькiй вулицi.
Однак коли позаторiк, окрiм старшого сина Любомира, в iхньому сiмействi народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволi швидко вiдчули дефiцит коштiв. Щоб подолати скруту, Вацлав загорiвся iдеею завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутiю, кинувши рiдний завод.
Вiту не цiкавило, що таке кiмберлiтова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та iншi подробицi. Вона заперечувала загалом:
– Ну Вацику!.. Нормальнi люди що завгодно готовi вiддати, аби лишень до Сибiру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобi там що, медом намазано?
– Вiтусю, але ж в Якутii неабиякi грошi свiтять! – резонно заперечував чоловiк. У вiдповiдь вона лише скрушно зiтхала.
Перший рiк заробiткiв минув добре. Вацлав надсилав додому грошовi перекази регулярно. Задоволена дружина обставила iхню двокiмнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, i пральну машину, i транзисторний радiоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевiзор «Рубiн»[8 - Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi.], який нiбито ось-ось мав з’явитися в ЦУМi…
Як раптом у сiчнi цього року Вацлав припинив надсилати листи i грошi. Лютий минув у напруженому чеканнi. Коли ж Вацик не привiтав любу Вiту з Мiжнародним жiночим днем (хоча нi за час залицянь, анi за сiм рокiв шлюбу нiколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листiв, зверталася до мiлiцii…
А наприкiнцi травня з Мирного до Киева повернувся товариш Вацлава, який повiдомив, що той покинув алмазну копальню ще в сiчнi, разом з п’ятьма iншими вiдчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Вiд тiеi пропозицii вiдгонило явною авантюрою, отож на вiдмiну вiд колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомiсть шестеро вiдчайдухiв з Мирного виiхали – i бiльше нiхто про них нiчого не чув. Сибiр – край суворий, там все що завгодно може статися. І нiяка мiлiцiя не допоможе…
Що ж, у будь-якому разi життя тривало далi. Зробивши ревiзiю домогосподарства, Вiта виявила, що на погашення розстрочок за меблi та «пралку» надiсланих зниклим чоловiком грошей вистачить, хоча про телевiзор краще не мрiяти. А якщо деякi дрiбнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишкiв, здати до комiсiонки, то при ощадливому господарюваннi вона з дiтьми у всякому разi не бiдуватиме. Шкода, що свекор i свекруха вiд неi вiдмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела iхнього Вацика до зникнення»… Але ii власнi батьки, в крайньому разi, з села завжди пару лантухiв картоплi та чогось iще iстивного пiдкинуть.
Вiдтодi лишалась, по сутi, едина проблема: перебувати й надалi на чоловiковому прiзвищi чи повернутися на дiвоче – Чмут?! І якщо вертатися на дiвоче, то як записати дiтей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Вiта вирiшила зачекати свого Вацика ще рокiв п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема вiдпаде сама собою, а якщо нi – то нi. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 роцi пiде до школи, вона все вирiшить остаточно.
Так i жила поштарка з дiтьми в багатоповерхiвцi на Набережно-Хрещатицькiй. Проте хто мiг заборонити молодiй жiнцi мрiяти про краще, бiльш витончене i красиве життя?! Нiхто не мав права забороняти… А мрii стають яскравiшими, коли перед очима змiнюють одна одну красивi картинки. Хтось iз сусiднього будинку регулярно передплачував собi небачений дефiцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час вiд часу Вiта дозволяла собi притримати часопис на пару днiв, перш нiж вкинути його до поштовоi скриньки.
Ця нiбито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помiтила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильськоi[9 - Польська актриса театру i кiно. Народилася в 1936 роцi у Варшавi. Закiнчила Варшавську академiю драматичного мистецтва. В 1960-тi роки також мала популярнiсть як спiвачка.] у № 1 часопису за 1965 рiк, трохи пожмакав i надiрвав сторiнку з матерiалом «Продолжение знакомства». А не помiтивши цього – як завжди вкинула журнал до потрiбноi поштовоi скриньки. Наступного ж дня на пошту прибiгла розлючена мешканка флiгеля по вулицi Набережно-Хрещатицькiй, № 9 Ельвiра Макосiй i влаштувала гучний скандал з вимогою розiбратися, хто ще читае «Советский экран» без ii вiдома. Вiта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне:
– Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому спiвачка й акторка – i що тут такого?! Вiн ще маленький, геть нiчого не розумiе… До речi, це польська спiвачка, а мiй Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!..
Збудження власницi журналу вмить випарувалося невiдомо куди. Жiнки розговорилися. Вiта розповiла про себе, Ельвiра ж повiдала, що е студенткою Інституту iноземних мов[10 - Тепер Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет.] i вивчае саме слов’янську фiлологiю – зокрема, польську. Наприкiнцi бесiди дозволила поштарцi приходити до себе в гостi, щоб без зайвих проблем почитати «Советский экран».
Отак i розпочалася iхня дружба. Природно, пiсля загадкового зникнення Вацлава Менжика на сибiрських просторах Вiта з Ельвiрою зблизилися ще тiснiше. Оскiльки майбутня спецiалiстка зi слов’янськоi фiлологii вiдвiдувала рiзнi цiкавi мiсця, куди пересiчна поштарка навiть не мрiяла потрапити, то у новоявлених подружок стали звичкою посиденьки на Вiтинiй кухнi: все ж таки побутовi умови в новенькiй багатоповерхiвцi були значно кращими, нiж у напiвзруйнованому дворовому флiгельочку…
Сьогоднi була субота, отож Ельвiра якимсь дивом зумiла прорватися на прем’ерний показ «Тiней забутих предкiв» режисера Параджанова в один з найкращих киiвських кiнотеатрiв – в «Украiну». Сеанс мав розпочатися о 20:00, плюс зустрiч творчоi групи з глядачами… Отже, очiкувати Ельвiру ранiше 23:00 було не варто. Тим не менш Вiта чекала на юну подругу з нетерпiнням, бо студентка обiцяла розповiсти про дiйство сьогоднi ж.
З’явилася вона майже опiвночi, коли не тiльки молодший Мар’янчик, але i старший Любомир вже спали. При цьому кидалося в очi, що вона явно налякана чимось невiдомим. Дуже-дуже налякана…
– Ну як?! – кинулася до неi поштарка, однак Ельвiра мовила тихо:
– Зроби менi каву, бо для початку я маю отямитися.
– Елю, що сталося?..
– Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка.
– У мене тiльки розчинний кавовий напiй. Цикорiй, маю на увазi…
– Нiчого, зроби цикорiй. Тiльки з молоком.
І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зi старих пошарпаних фiлiжанок (бо пiсля зникнення чоловiка Вiта здала новенький кавовий сервiз до комiсiонки), Ельвiра розповiла наступне. Як i було заплановано, перед прем’ерним сеансом розпочалася зустрiч творчоi групи кiнофiльму «Тiнi забутих предкiв» з глядачами. Все вiдбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену пiднявся скандально вiдомий лiтературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюеться 1937 рiк, що вiд Киева до Львова влада масово арештовуе украiнську iнтелiгенцiю й нацiонально свiдому молодь, що це ганьба й несправедливiсть, що не можна мовчати, а необхiдно заявити протест на повен голос. І все таке iнше.
Але на тому не окошилося: якийсь невiдомий[11 - Це зробив 27-рiчний журналiст В’ячеслав Чорновiл, спiвробiтник киiвськоi газети «Молода гвардiя».] iз глядацькоi зали закликав усiх присутнiх пiднятися зi своiх мiсць на знак протесту проти полiтрепресiй. Добре, що у лiтературного хулiгана Дзюби вирвали мiкрофон та увiмкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.
– Можеш уявити, в якому настроi я переглядала стрiчку! – Ельвiра була змушена поставити напiвпорожню фiлiжанку на стiл, бо ii руки дрiбно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний нацiоналiзм, а тут ще таке… Та я весь час очiкувала, що всiх глядачiв почнуть перевiряти спiвробiтники КДБ!..
– А й справдi могли б, – погодилася поштарка.
– Та звiсно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершеннi сеансу, кiнотеатр був щiльно оточений мiлiцiею. Уявляеш мiй стан?!
– Бiдолашна…
– І навiть цього всього нацiоналюгам було замало! Бо коли перегляд скiнчився й увiмкнули свiтло, хтось[12 - Це зробив аспiрант Інституту лiтератури АН УРСР Василь Стус.] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»
– Та хто тобi не дае говорити правду?! – обурилася Вiта. – Сиди собi на кухнi й говори, що хочеш! І нiхто тебе за це i пальцем не зачепить.
– Так i я ж про те саме! – пiдхопила Ельвiра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухнi, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хiба нi?! Бо ми зiбралися кiно подивитись, а цi трое на чолi зi скандалiстом Дзюбою тут як здрасьте – зi своею полiтикою пхаються, нас усiх пiдставляють… Ну от як це можна назвати?!
– А знаеш що, подруго, давай-но я ще нам цикорiю заварю, – запропонувала поштарка. – Це напiй, це не кава, вiд напою на нiч жодноi шкоди для серця не буде.
– Давай-но завари, справдi, – погодилася студентка. – Можливо, я тодi заспокоюсь i нарештi розповiм тобi про стрiчку. Бо вона на те заслуговуе…
Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, вечiр 17 вересня 1965 року
Коли з-за стiнки долинули особливо потужнi лайливi вигуки, бiдолашна канарка явно перелякалася. Припинивши насвистувати свою звичайну пiсеньку, пташка повернула гострого дзьобика в бiк займаноi сусiдами кiмнати i завмерла на центральнiй поперечнiй жердинцi клiтки.
– Циря! Ти ж моя хороша… Не хвирюйся, будь раска, то вони мiж собою сваряться, оскiрьки Самсон Данирович знов до коханки збираеться, Агата ж заперечуе й намагаеться впринути на батькову совiсть. Зрозумiро тобi?..
Схилившись над клiткою канарки, Клара Мусiiвна намагалася таким чином заспокоiти свою улюбленицю. Канарка i справдi пожвавiшала, з центральноi поперечноi перескочила на бiчну дiагональну жердинку i трохи схиливши голiвку на бiк, невiдривно дивилася на господарку крихiтним чорним, схожим на маленьку бусинку оком.
– Зерняток хочеш, моя хороша? Зерняточок… Гаразд, Циречко, гаразд, зачекай трiшечки, зараз пiдсипрю тобi проса. А ще ябручко поiж, ябручки дря нашоi Циречки дуже кориснi… Отак, отак, розумничка ти моя!..
Сварка у сусiдiв за стiнкою поступово вщухла. Отож поклювавши запропоноване частування, канарка заспiвала знов. Що ж до Клари Мусiiвни, то вона умиротворено завмерла на краечку лiжка, як завжди на дозвiллi розмiрковуючи на улюблену тему.
Адже сьогоднi була не просто звичайна п’ятниця, нiчим особливим не прикметна з-помiж iнших п’ятниць протягом року. Одного разу вона навмисно уточнювала в розташованому неподалiк Флорiвському монастирi, що 17 вересня е днем пам’ятi пророка Мойсея – того самого, який вивiв еврейський нарiд з египетського рабства. А вона ж по батьковi Мусiiвна!..
Бiльш того, колись давно по вiйнi ii покiйний нинi тато зробив невеличкий шахер-махер у паспортному столi, завдяки якому з власне Мойсея Гершелевич перетворився на Мусiя Григоровича, а родове прiзвище Гебель[13 - Єврейське прiзвище, що походить, ймовiрно, вiд iдишистського «губл» – «рубанок».] виправив на Габель[14 - Gabbel – виделка (нiм.). Також gabelle – це непопулярний соляний податок у Францii, що стягувався до 1790 року.]. А це, як новоспечений Мусiй Григорович полюбляв пояснювати всiм i кожному – прiзвище дворянське, шляхетське. Чи то нiмецьке, чи польське, чи навiть французьке – не надто суттево. Головне, що у «п’ятiй графi»[15 - Графа радянського наспорта, до якоi вписувалася нацiональнiсть людини.] його паспорта вiдтодi красувалося гордовите «росiянин». Цим пишався i сам власник паспорта, i його дружина – уроджена Фрiда Зерахiiвна Плятт, яка синхронно з чоловiком стала Фредерiкою Захарiвною Пляттер[16 - На вiдмiну вiд еврейського «Плятт», Плятери або Платери (нiм. von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозванi Плятер») – графський рiд, що походить вiд вестфальських лицарiв.]. Теж, ясна рiч, росiянкою. І единiй дочцi вони наввипередки втовкмачували премудрощi нового стилю життя.
– Ти, Кларочко, мусиш зрозумiти, що внаслiдок останньоi вiйни, найжахливiшоi з усiх воен, що вiдбувалися будь-коли, свiт неповоротно змiнився, – авторитетним тоном заявляв батько. – І хоча говорити про це вголос не варто, однак i наш Радянський Союз насправдi змiнився також. В армii погони й генеральськi лампаси повернули, деякi церкви знов повiдкривали… Та колись про щось подiбне навiть подумати було лячно!
– Так-так, i практично те ж саме сталося з дворянством: хоч як жорстоко винищували дворян до вiйни, але ж подивись от хоч би на Олексiя Толстого: неперевершений лiтературний класик, тричi сталiнський лавреат! – вторила йому матiр. – Нi-нi, особливо тепер, пiсля вiйни шляхетних людей заповажали, а далi поважатимуть ще бiльше. Отож повiр нам, донечко: хоч як важко тепер навiть простого нареченого розшукати, та для тебе рано чи пiзно знайдеться свiй «червоний граф», з яким ти житимеш довго i щасливо. Можливо, навiть десь за кордоном – але можна i тут, у нас. Аби лише щасливо, заможно i довго.
Клара була довгоочiкуваною пiзньою дитиною. Вона повною мiрою вiдчувала нiжнiсть, з якою ставилися до неi престарiлi батьки, а тому вiрила iм беззастережно. Та й який iм сенс вводити в оману едину донечку?! Жодного!.. Отже, все обiцяне могло бути правдою, тiльки правдою i ще раз правдою. Святою непорушною правдою. Без варiантiв.
І вона чекала на чудесну появу обiцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато рокiв. Радiла батьковiй мудростi й далекоглядностi: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусiлими нiмцями – нащадками родiв Габелiв i Пляттерiв, вони жодним чином не постраждали пiд час кампанii боротьби з безрiдними космополiтами i процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лiкарiв-отруювачiв» на них не позначилася. Хiба ж могло щось пiти не так надалi?! Звiсно ж, не могло…
Утiм, рiк спливав за роком, а довгоочiкуваний наречений з’являтися не поспiшав. Престарiлi батьки померли, з вiдомчоi квартири, колись видiленоi татовi, Клару Мусiiвну вiдселили у восьмиметрову кiмнатку на Старому Подолi. Хоча були в цьому i своi плюси: по-перше, дiставатися до полiграфiчного комбiнату, в палiтурному цеху якого вона працювала, було доволi зручно, по-друге, до Андрiiвського узвозу звiдси загалом рукою подати. А це було дуже добре, оскiльки саме там вiдбувалися час вiд часу зiбрання неформального товариства мiсцевоi шляхти.
Ну-у-у, точнiше, не те щоб товариства… i тим паче не Дворянського зiбрання, як воно iменувалося за часiв царату. Боронь боже! Це було просто щось на кшталт «клубу за iнтересами», де нiхто не мав жодного офiцiйно закрiпленого статусу – просто всi знали всiх в обличчя й неодноразово вислухали iсторiю багатовiкового шляхетства кожного з членiв…
Точнiше, членкинь-дворяночок: адже збори вiдвiдували чомусь лише перезрiлi дiвчата – такi ж шукачки руки i серця довгоочiкуваного «принца», як i Клара Мусiiвна та ii найкраща подруга «Рiря». Жодна шляхтянка не вирiзнялася з-помiж iнших красою чи iнтелектом, зате у кожноi був якийсь хатнiй улюбленець: породиста кiшечка, песик з пiдтвердженим родоводом чи на крайнiй випадок пташка. Отож i маскувалися вони пiд «товариство любителiв хатнiх тварин». Саме пiд впливом найкращоi «клубноi» подруги Клара Мусiiвна врештi-решт вирiшила обзавестися канаркою, й вiдтодi яскраво-жовта «Циря» скрашувала заливистими трелями процес впертого очiкування шляхетного нареченого.
А сусiди?! А що з них, вбогих, вiзьмеш!.. Нехай собi сваряться досхочу – для iхнього рiвня недорозвитку це дуже навiть припустимо. Нехай майже шiстдесятирiчний Самсон Данилович навiдуеться до коханки, а його дочка Агата вичитуе батька за непристойну поведiнку, нехай вони там, за стiнкою, навiть повбивають одне одного – можливо, Клара Мусiiвна тодi матиме шанс переiхати з нинiшньоi восьмиметровоi кiмнатки в значно бiльшу – наприклад, в дванадцятиметрову, яку зараз займае цей престарiлий «герой-коханець», якому сивина в бороду, а бiс у ребро.
Отож нехай собi сваряться-чубляться! Якщо на вiдмiну вiд Мойсея Гершелевича Гебеля, у Самсона Даниловича Литвака забракло кмiтливостi переписатися з еврейськоi нацiональностi в якусь iншу, бiльш пристойну – туди йому разом з нащадками i дорога.
А якщо лiньки було шахер-махер у паспортному столi влаштовувати… Ну, тодi можна було повестися i простiше – наприклад, як ii найкраща подруга «Рiря»: просто повiдомити в «клубi за iнтересами», що насправдi вона зовсiм нiяка не Лiля Фiшелевна Димарська, але уроджена Лiлiя Францовна Демаре. А Демаре – це французькi дворяни де Маре. Зовсiм як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно i е! «Рiря» навiть стверджувала, що в iхньому роду були знаменитi французькi письменники[17 - Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет i драматург, член Французькоi академii вiд самого ii заснування. Походив зi шляхетноi родини.], отак!..
Отже, годi й сумнiватися, що i Лiлiя Францовна Демаре, i Клара Мусiiвна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичiв. Рано чи пiзно – але дочекаються. Звiсно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такоi високоi мети, як продовження шляхетних родоводiв, можна i потерпiти. А поки що… поки що…
– Ну що, Циречко, сподобарися тобi зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, мое ти зоротаве сонечко!..
Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихiтними чорними бусинками очей.
Вул. Правди[18 - Нинi вул. Гетьмана Сагайдачного.], Рiвне, початок жовтня 1965 року
– Микито…
