скачать книгу бесплатно
Зробивши вигляд, нiбито вiн нiчого не чуе, хлопець навiть не озирнувся i продовжував прямувати вулицею.
– Агов, Микито!
Ну що ж це таке?! Невже аж настiльки важко зрозумiти просту рiч: якщо когось кличуть, а вiн не озираеться – то це вiдбуваеться через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…
– Микито, та стривай же ти!!!
Ото причепився… Впертий. Цiкаво, хто це? Здаеться, Ромчик… або не Ромчик?! Тодi Вiлька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча вiн навчався тут вже понад мiсяць, проте й досi не навчився розрiзняти голоси однокласникiв наослiп – не дивлячись на того, хто гукае. Отже?..
Микита озирнувся й мовив одночасно:
– Ну, i чого ж тобi треба?
– Та так, поговорити хотiлося.
«Не так, а за грошi!» – спробував вiджартуватися Микита, проте замiсть цього промимрив невиразно:
– Ото навiщо всi цi розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лiзе…
– Чого-чого? – перепитав Вiлька.
Зрозумiвши, що вiн ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливiше:
– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свiй дiм е, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навiщо чiпати…
Озирнувши Вiльку з голови до нiг, переконався, що той розгублено клiпае очима, роззявивши рота вiд подиву, тому додав:
– Отак от, не займай мене! І передай iншому, щоб не займав.
– Іншому?..
– Ну так, третьому, якому наказано спостерiгати за мною.
– Чого-чого?! – у Вiльки очi на лоба полiзли вiд подиву.
– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так i передай цьому… третьому.
– Якому ще третьому?! Ти про що це?..
«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволi здивувався Микита. – Чи… А раптом Вiлька не вдае подиву?! А раптом це серйозно…»
– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарештi погодився вiн i додав: – Тiльки додому я тебе не поведу, май на увазi.
– Чому?
– Бо додому я запрошую тiльки друзiв.
– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пiшло! – одразу ж пожвавiшав Вiлька, проте Микита поквапився осадити його:
– Е-е-е, нi, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотiв. Тiльки от куди пiдемо?
– А давай-но на рiчку!
– На рiчку?
– Еге ж! Тут до Устi[19 - Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне.] квартали чотири, не бiльше.
– Та знаю, знаю, як менi того не знати… Ну що ж, ходiмо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулицi Правди, а не в кiнцi бiля набережноi. Втiм, якщо Вiлька i справдi е приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкае сiмейство Горбачiв. Чим довше вiн не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокiйнiшим лишатиметься його життя. Все просто i без жодних образ! Отож нехай вирiшить, що Горбачi мешкають або по вулицi Правди неподалiк ii перетину з Прибережною[20 - Нинi – вул. Набережна.], або ж на самiй Прибережнiй.
– Чого посмiхаешся?
– Я посмiхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.
– Ти, ти, авжеж.
– І не думав навiть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйознiший вираз, бо настiльки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що вiн розкусив усi пiдленькi намiри цього Вiльки – це ще пiвсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дiйдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…
– Ну, i що ти там торочив про шпигунство?
Рiчкова вода повiльно пливла пiд ногами хлопцiв, якi стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрiбонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.
– Послухай-но, Вiлько, чому це ти мене першим запитуеш? Я тебе не чiпав, це ти до мене навiщось причепився, немов той реп’ях. Отож i поясни менi першим, чому наша класна керiвниця тебе пiдiслала, а не сама менi все пояснила як слiд? Невже ж Тереза Юзефiвна боiться?
– Микито, ти це про що?!
І стiльки непiдробного подиву прозвучало цього разу в запитаннi Вiльки, що вiн майже повiрив у щирiсть однокласника… Майже – саме так! Бо в останнiй момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:
– Отже, ти також зображуеш тут менi подив… Отже, боiшся сказати правду так само, як i наша класна керiвниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як i вона!.. Ех, Вiлько, Вiлько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефiвна хоча й доросла, але все ж таки жiнка, iй можна i здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очiкував вiд тебе такого, нiяк не очiкував.
– Микито!..
– Га?..
– Ти про що?!
– Про те саме.
– Та ми нiбито про рiзне говоримо, а не про одне i те саме!.. – Вiлька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми i справдi про рiзнi речi говоримо, га?..
– Так, годi! Набридло це все менi, чесне слово, – скрушно зiтхнув Микита. – Давай тодi так… Якщо ти засцяв настiльки, що не можеш менi пояснити все вiдверто, тодi пояснюватиму я. Гаразд?
– Ну, гаразд.
– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефiвна дiзналася, що в ii класi вчитиметься новенький, то й зрозумiла, що всю систему «трiйок» доведеться перекроiти по-новому.
– А-а-а…
Утiм, оскiльки запитання буквально повисло у Вiльки на кiнчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:
– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потiм ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?
Хлопчина мовчки кивнув, i Микита продовжив:
– Отже, училка переробила всю систему «трiйок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моеi «трiйки», але замiсть того, щоб повiдомити менi про все, класна доручила зробити це тобi. Отож скажи нарештi: наша «трiйка» – хто ще до неi входить?! Ти, я – це вже зрозумiло, бо надто очевидно. А третiй хто?
– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вiлька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нiбито весь наш клас розбитий на якiсь там «трiйки» i що це розбивання здiйснюе класна керiвниця, це так?
– Так.
– А навiщо все це, можеш пояснити нарештi?!
– Ну-у-у… як тобто, навiщо?! Щоб усерединi кожноi «трiйки» учнi слiдкували один за одним i про все вивiдане складали рапорти вчительцi, нашiй класнiй керiвницi – от для чого.
– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав i головою вдарився, чи що?..
– Ти, Вiлько, знаеш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:
– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке вiдбувалося у тiй школi, звiдки ти до нас прийшов, – чи не так?!
– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хiба iншi порядки?
– Жартуеш!..
– Зовсiм нi.
– Ти серйозно?!
– А-а-а…
Однак, окрiм цього беззмiстовного «акання», Микита так i не змiг сказати нiчого путящого. Йому ж навiть на думку не спадало, що в тому класi, де вiн провчився вже понад мiсяць, можуть бути встановленi не звичнi для нього «драконiвськi» порядки, а якiсь iншi – бiльш людянi…
– Послухай-но, Микито… Ти звiдки до нас прийшов?
– Я ранiше у Бiлiй Криницi[21 - Село на Рiвненщинi.] жив, там у мене дiдусь iз бабусею, вони в радгоспi «Рiвненському» працюють.
– А чому не з батьками?
– Бо тато у мене в Сибiру був… вiдбував… – трохи скрививши губи, вiдповiв хлопчина, – мама слiдом за татом поiхала, але мене вирiшила iз собою не брати. Бо в Сибiру ж холодно i щоб iсти, то не дуже… Тобто значно гiрше, нiж тут. Це по вiйнi люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Бiлiй Криницi ранiше – ще до радгоспу теперiшнього – був колгосп iменi товариша Маленкова, то вже тодi стало добре, а тепер… Ну, отож i вiддали мене дiдовi й бабусi на виховання.
– І в тамтешнiй школi у вас був такий порядок?..
– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобурякiв, виховувати – у мене город, менi iсти хочеться. Отож я вас на «трiйки» розiб’ю, станете один за одним шпигувати й менi рапорти складати, а я рапортички тi вашi щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домiвках записочки вiд мене батькам своiх товаришiв. Це краще й надiйнiше, нiж записи в щоденнику робити.
– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домiвках товаришiв своiх розносив?
– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопцi писали – тi, яких Гаврило Мартинович зi мною в одну «трiйку» призначив.
– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешнiй вчитель?
– З Бiлоi Криницi, так. Вiн так i казав: вас, лобурякiв, грамоти тiльки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трiшечки схожими на товариша Кузнецова[22 - Кузнецов Микола Іванович (справжне iм’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвiдник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року дiяв у Рiвному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоено звання Героя Радянського Союзу.], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливостi й дисциплiни, а також тренують вмiння викладати думки на паперi.
– А не писати доноси ти не пробував?
– А я що, хiба на дурня схожий? – посмiхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати вiдмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рiк залишав, а за це…
– Я розумiю, – поквапився вставити Вiлька, проте Микита несподiвано розлютився i мовив крiзь зчiпленi зуби:
– А якщо розумiеш, то якого дiдька мене розпитуеш?! Просто скажи: отакi справи, наша класна керiвниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третiй такий-то. І все встане на своi мiсця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…
– Нi, – мовив Вiлька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба нiякi «рапортички» вчительцi писати. Й на тебе нiхто нiчого не писатиме. І не думай навiть.
– Еге ж, так я тобi й повiрив! Знайшов дурника, – крива посмiшка не сходила з обличчя Микити. – Мiй тато в Сибiру щойно «десятку» вiдмотав, я у вашiй школi новенький. І щоб при цьому за мною нiхто не нишпорив?! Не вiрю. Комусь iншому це розказуй, тiльки не менi.
– І тим не менш, нiхто за тобою стежити не збираеться, – стояв на своему однокласник.
– Ага, ага… От я тобi повiрю, а потiм за «недоносительство» i «вiдмову в допомозi класнiй керiвницi у виховнiй роботi» мене на другий рiк залишать.
– Не кажи дурниць…
– Та пiшов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, пiдхопив притулений до огорожi мосту ранець зi шкiльним причандаллям i попрямував назад – туди, звiдки школярi прийшли на набережну.
– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобi не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керiвницю, й вона тобi пiдтвердить, що…
Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгiдну Вiльчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, вiн кинув через плече:
– Назвеш третього з нашоi «трiйки», тодi й поговоримо.
І прискорив кроки.
1966. Камiнь обiцянки
Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Василькiвська, № 30, Киiв, 20 квiтня 1966 року
Дивна ситуацiя склалася: не якийсь там пересiчний громадянин, яких повно скрiзь i всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вiльних вiд роботи працiвниць в очiкуваннi запитань з iхнього боку. Стояв i аж виблискував щирою, знаменитою на весь свiт «гагарiнською» усмiшкою. А працiвницi трикотажноi фабрики, знiяковiвши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловiка!..
– Ну, то що ж менi вам сказати, товаришi трикотажницi… Прекраснi костюми для нас, для радянських космонавтiв ви робите! За що вам велика подяка вiд усiх нас, хто в костюмах цих працюе.
Зрозумiвши, що пауза затягуеться понад всяку розумну мiру, Гагарiн заговорив першим. І цим врятував ситуацiю.
– О-о-ой, та невже?.. Дуже приемно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомонiли працiвницi врiзнобiй. А одна з них, раптом набравшись смiливостi, запитала:
– Мабуть, там, у Космосi, холодно, так?
Насправдi ii цiкавило зовсiм iнше. Проте напередоднi товариш парторг фабрики суворо застерiг вiд «рiзних дурниць» i вияву «бабських iнтересiв». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народовi!.. І додав суворо: «Отож щоб нiяка менi дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарiн[23 - Юрiй Гагарiн одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 роцi, дочки Олена i Галина у подружжя народилися в 1959 i 1961 роках. Однак через тотальну засекреченiсть в СРСР всього, пов’язаного з Космiчною програмою, пересiчнi громадяни про подiбнi речi не знали.] чи нi? Краще про природу i погоду спитайте, про те, подобаеться йому мiсто чи нi. Щоб усе менi пройшло гладенько!»
Ослухатися парторга – собi ж дорожче… Довелось запитувати про погоду i природу. Космiчну…
– Температура в Космосi мiнус двiстi сiмдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, вiдповiв Гагарiн.
