скачать книгу бесплатно
Утiм, як то кажуть самi на себе совiти:
Пришла зима, настало лето:
Спасибо Партии за это!
А тому гаразд – можна дякувати Партii iхнiй за те, що буряки цукровi так вродили, що тiльки дай Боже весь цей врожай вчасно…
Ну от, знов той Боженька на язик лiзе, коли Його нiхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!
Ну гаразд, гаразд: сьогоднi iз самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всi рукомишани були вже в полi на буряках, яких цього року вродило стiльки, що навiть старi люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не пiднiмаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивнi заклики:
– А нумо кiнчай роботу! Кiнчай, кому кажу! Стоп!
Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмiлився, цiкаво?..
Порозгинавши нарештi спини та попiднiмавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою мiлiцiонерiв – та ще й скiльки ж iх тут назбиралося!.. Лiчити – мабуть що, не перелiчити.
– А нумо всi сюди! Та хутко менi, хутко!
Виявляеться, це кричав якийсь начальник над усiма мiлiцiонерами – незнайомець iз вкрай суворим, ба навiть бiльше – роздратованим обличчям, дещо почервонiлим вiд напруги:
– Всiм полишити поле i прослiдувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!
– Та чого ти лаешся, га?! Ви тiльки гляньте на нього: ото щойно приiхав, а вже лаеться… За що, га?.. Що ми тобi зробили?.. А буряки як же?
Здивованi запитання посипалися звiдусiль. Не розгубившись, мiлiцiйний начальник вiдповiв одразу на всi суворим окриком:
– А нумо р-р-руш, куди накажуть!
Схоже, жартувати тут нiхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники пiд наглядом правоохоронцiв попленталися безладним натовпом кудись у напрямi Стрипи[37 - Стрипа – рiчка, на правому березi якоi розташований Рукомиш.]. При цьому людей найбiльше цiкавило, звiдки понаiхали всi цi мiлiцiонери. Однак на всi розпитування слiдувала уривчаста одноманiтна вiдповiдь:
– Мовчати! Не розмовляти!
Зрештою колгоспники вирiшили: найiмовiрнiше мiлiцiю нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усiеi областi. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових бурякiв, коли ще принаймнi половина врожаю й досi не зiбрана?! Отож мае бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…
Однак минуло ще чверть години, перш нiж колгоспники зрозумiли, куди iх жене мiлiцiя. Тодi один за одним всi почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанiю – бо кожен мимоволi задавався запитанням, чи зрозумiла вона, що вiдбуваеться?! Проте ii чомусь нiде не було видно, хоча ось нiбито тiльки зараз тут була… буквально щойно… А де ж подiлася?!
– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де подiлася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одноi жiнки й дiвчата.
– Та цитьте ви, дурепи, щоб вашi язики нетерплячi порозпухали!.. – придушено шипiли на них солiднi дядьки, водночас оглядаючись на мiлiцiонерiв: чи не чують раптом?.. Жiнки й дiвчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронцiв, проте вже за хвилину знов починали свое:
– Та де ж ця Стефа подiлася?.. Ото дурна!.. Де ii тiльки носить?..
До печер на крутому березi Стрипи, якi колись слугували притулком для мешканцiв скельного монастиря, юрбу колгоспникiв пiдiгнали приблизно за пiвгодини. Тепер всi усе зрозумiли остаточно, оскiльки печери були оточенi кiлькома кiльцями вже не мiлiцiонерiв, а спiвробiтникiв держбезпеки настiльки щiльно, що й мишенятко не проскочить, навiть якщо захоче.
Отже, зараз його накриють i схоплять. Шкода дядька, ох i шкода!.. Цiкаво, як цi кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тодi хто саме?! У якоi ж це паскуди, цiкаво дiзнатися, забракло совiстi, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все пiдготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..
– Агов, Акiмочкiн! Де там тi школярi забарилися, скiльки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби вiдповiдаючи на невисловленi запитання колгоспникiв, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У вiдповiдь пролунало:
– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.
Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирiшили в присутностi не просто всiх повнолiтнiх селян, але навiть дiтей!.. Паскуди, ох i паскуди, щоб вам не дiждати!!! Хоча… що тепер вдiеш?..
Як раптом знов червонопикий:
– Акiмочкiн!
– Так?..
– А давай-но накажи мiсцевим, щоб термiново перевiрили, чи всi тут присутнi, чи раптом хтось не втiк звiдси? Та скажи, нехай селом пройдуться i будинки перевiрять. Кого знайдуть – всiх сюди до единого!..
Капiтан держбезпеки кивнув червонопикому й пiшов вiддавати розпорядження. Тiльки тут селяни помiтили, що мiсцевi рукомиськi правоохоронцi скупчилися окремо вiд усiх i позирали довкола з явною злiстю. Якщо операцiею керували чужаки – отже, мiсцевих просто вiдсторонили, iншого пояснення не було. Тепер капiтан, якого червонопикий майор назвав Акiмочкiним, про щось тихо розпорядився, тодi частина рукомиських мiлiцiонерiв побiгла до села, iншi ж розосередилися мiж людьми й почали уважно оглядати всiх i кожного.
А раптом вони помiтять вiдсутнiсть ланковоi Стефанii?! О-йо-йой, що то з нею i з ii дiтьми буде, що то буде!..
Але саме тут назустрiч групi мiсцевих правоохоронцiв вiд околицi Рукомиша почали висуватися декiлька груп дiтей – мiсцевi молодшi школярi (бо шестий семикласникiв тимчасово мобiлiзували на збирання тих-таки цукрових бурякiв) пiд наглядом вчительок на чолi з директором школи. Отож коли всi пiдiйшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помiтили серед вчительок ланкову Стефанiю. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомiтно збiгати додому й повернутися так само непомiченою – отже, пощастило. Тiльки б мiлiцiонери чи кадебiсти не помiтили ii рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зi зморшкуватою вже шкiрою на тильному боцi долоней. Якщо не помiтять ii рук – ну… отож не помiтять! От тодi можна вважати, що все минулося.
Хоча…
Нi-нi, звiсно ж, нiчого ще не скiнчено. Навпаки, тiльки починаеться.
– То хто ж засiв там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян i молодших школярiв, якi разом iз вчителями (а також ланковою Стефанiею) встигли пiдiйти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворiсть його тону, колгоспники загомонiли врiзнобiй:
– Та нiхто не сидить… А хто ж там сидiти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нiкого… Здаеться… Точно нiкого нема вже який рiк поспiль!..
– Так-таки нема?! – мало не луснувши вiд лютоi ненавистi, приправленоi неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:
– Ну, зараз дивiться, як це по-вашому виходить – нема нiкого!..
Потiм мовчки розвернувся до кадебiстiв i махнув рукою.
– Агов, бендера! А нумо вилазь звiдти! – залунало то тут, то там. Однак з печер нiхто не вийшов.
– Бендера, годi тобi ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!
Слiдом за цими словами пролунало кiлька пострiлiв у повiтря. І знов нiхто не вийшов з печер до селян i правоохоронцiв.
– Ну добре, бендера, ти сам напросився.
Слiдом за цiею погрозою в отвори печер полетiли запаленi димовi шашки… проте й цього разу назовнi не вийшов нiхто!
Невже встиг утекти?! Якби ж то…
Перечекавши, доки шашки згорять i дим трохи розвiеться, кадебешники з передньоi шеренги вдягнули протигази, озброiлися лiхтариками та пiстолетами й обережно, всiм тiлом притискаючись до грунту i каменiв, пiрнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки спiвробiтники держбезпеки не витягнули з диму назовнi якийсь великий чорний лантух, на верхнiй частинi якого витанцьовували помаранчево-жовтавi язички полум’я.
– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспникiв червонопикий майор, коли його пiдлеглi, кинувши лантух на землю, загасили тлiюче полум’я й розвернули те, що насправдi виявилося обгорiлою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим вiдливом маслянистою рiдиною. Тодi стало видно, що лантух насправдi нiяким лантухом не був – це насправдi труп лiтнього чоловiка з чорним вiд кiптяви обличчям, жахливо виряченими посклянiлими очима, широко роззявленим ротом i висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..
– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Вiдповiдайте менi негайно, сучi дiти!
– Ну, чому ж одразу та й бандерiвець… – непевно зауважив хтось iз селян. Хоча насправдi, звiсно ж, загиблого знали усi.
– Он як, не бендера?! А хто ж це тодi?
– Та бiс його знае! Безхатько якийсь.
– Без… Чого-чого «без»?!
– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож i пiшов у печери.
– А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадiв майор.
– Тобi ж кажуть, що безхатько, – вiдповiв iнший колгоспник.
Далi до трупа пiдводили iнших селян, однак усi були одностайними: не знаемо, хто це… найменшого поняття не маемо… нiколи не бачили, нi… мабуть, безхатько, хтозна!..
Процедура безуспiшного упiзнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таемний iнформатор може не витримати, опинившись перед тiлом загиблого, якого вiн же i здав чекiстам. Тiльки тодi наказав усiм полишити мiсце «викурювання», не чiпаючи при цьому труп: нехай i далi лежить там, де поклали.
– Е-е-е, тобi не здаеться, що тут е ще хтось, а не тiльки ми?!
– Та облиш… Можна подумати, ти бiля мертвякiв нiколи не чергував.
– Ще б пак! Але ж на вiйнi, як на вiйнi…
– Тихiше ти! Слухай!..
Кадебiсти вмить замовкли.
Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанiя: саме вона наважилася прийти пiд покровом ночi до закинутого скельного монастиря, сподiваючись, що iй таки вдасться забрати звiдти й поховати по-людськи тiло старшого брата – 63-рiчного Юрiя Михайлецького, який довгих два десятилiття переховувався вiд нишпорок радянськоi влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помiтивши в суцiльнiй темрявi пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кiнчики тлiючих цигарок), жiнка зрозумiла, що виставленi бiля тiла вартовi нiкуди не дiлися i що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймнi сьогоднi.
Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..
Добре вже те, що коли мiлiцiя почала знiмати людей з копання цукрових бурякiв, вона встигла зорiентуватися, що й до чого. Далi непомiтно вислизнула з натовпу колгоспникiв i дременула додому, пошматувала i спалила всi речi, що бодай якось нагадували про Михайла, а попiл викинула на гнiй. Тепер шукай, не шукай – нiяких доказiв iхньоi спорiдненостi не знайдеш. Хоча б це добре…
Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року
– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – вiдклавши вбiк виделку, iз змовницьким виглядом заговорила Марiчка: – Отже, помирае старий бандерiвець, як раптом розплющуе очi та й каже: «А най би хтось iз синiв моiх за парторгом збiгав, щоб сюди його привести! То зробiть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навiщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозi, а щоб всяке лайно в хатi смердiло, то нiкому воно не треба». – «А я перед смертю в партiю вступити хочу», – каже старий бандерiвець. Усi жахнулись: мовляв, з’iхав з глузду старий… Але бандерiвець стоiть на своему, а воля помираючого – то е закон. Ну, хтось iз синiв збiгав за парторгом, той прибiг i каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не вiриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих грiхах, хочу бодай перед смертю свою позицiю виправити», – вiдповiдае бандерiвець. Отож парторг його прийняв термiново в партiю та й побiг собi щасливий. Тодi дiти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, i нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очi дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тодi посмiхнувся радiсно старий бандерiвець: «Нiц ви не розумiете! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землi нашiй поменшае!..»
Смiялися всi: як сама розкажчиця, так i ii мама Клава, i прийомний тато Маркiян (якого вона вже давно вважала рiдним, хоча й досi не звикла, що вiтчим вперто кличе ii Мусею), i зведений братик Леон. Смiялися, хоча для iхнього сiмейства день цей аж нiяк не був веселим.
А все через Ілька! Коли вiн з’явився тут, у Берегометi, в серединi липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсiм не за «зразкову поведiнку», а просто щоб своею смертю не псував табiрному начальству статистичнi показники. Бо у них мiж таборами, бачте, цiла система соцiалiстичного змагання запроваджена!..
Невiдомо, на що саме розраховувало табiрне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсiм не скоро, як йому обiцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвiтлiше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту рiчницю Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii.
Таким чином, сьогоднi був не тiльки справжнiй пiввiковий «кругляк» подii, що невiдворотно змiнила долю всього свiту. Намагаючись нiяк не демонструвати своiх справжнiх почуттiв, на п’ятирiчних споминах за сином i братом у скромнiй берегометськiй оселi зустрiлося все сiмейство Яроцьких: до провiдного працiвника мiсцевого лiсокомбiнату Маркiяна Лукича та його дружини-пенсiонерки Клавдii Лаврiнiвни приiхали з Луцька дочка Марiчка з зятем, а зi Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього полiтехнiчного iнституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сiмейному колi – про це нiхто стороннiй нiколи й нiзащо б не дiзнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттiв – як i належало серед своiх.
Для початку пом’янули Ілька. Потiм настала черга загиблих на вiйнi з фашистами першого чоловiка Клавдii Лаврiнiвни та iхнього старшого сина. Потiм перебрали поiменно всю першу родину Маркiяна Лукича – «злiсних куркуляк-глитаiв» з Хiнчанки, поглинутоi сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальнi чарки скiнчилися i настала пора випити за живих, всi вже добряче захмiлiли.
І несподiвано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно пiднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зi споминiв про Ілька. Звiсно, розмовляючи з матiр’ю в примiщеннi пошти влiтку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним i неприкаяним. Однак хто б мiг подумати, що, проживши у новознайденiй родинi пару мiсяцiв та трохи вiдiгрiвшись душевно, вiн виявиться приемним в усiх вiдношеннях скромним, чуйним i доброзичливим чоловiком?!
Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи i тягнучи праву ногу (з часом дедалi сильнiше), вiн дуже полюбляв гуляти на берегу Серету[38 - Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунiею, понад якою стоiть Берегомет.] i майструвати зi знайдених по дорозi трiсочок, шишок та соломинок кумеднi фiгурки чоловiчкiв i тваринок, якi охоче роздавав усiм зустрiчним дiтлахам. За це батьки обдарованих час вiд часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жiнки шепотiли йому услiд: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – i крадькома хрестили його у спину.
Попри всю свою доброзичливiсть, на людях Ілько здебiльшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такоi поведiнки його привчило табiрне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома вiн iнколи розслаблявся, тодi дозволяв собi згадати минуле. Тодi розповiдав речi настiльки незвичайнi, що аж у головi не вкладалися. А найбiльш незвичайними були його згадки про… бандерiвцiв, завдяки яким вiн нiбито й вижив!
– Так-так, ви просто не уявляете, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмянi невиразнi очi починали свiтитися якимсь незвичайним внутрiшнiм свiтлом. – Там, у Теньлагу, усiх, хто був з Украiни, називали «хохлами». Але вiдколи до нас почали привозити бандерiвцiв… О-о-о, вiдтодi усе змiнилося! Не дай боже було обiзвати когось iз них «хохлом» – одразу могли в пику зацiдити навiть охоронцевi! Навiть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокiший спосiб – iх нiщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Украiнi!» кричали. І знаете… замiсть «хохлiв» iх таки справдi почали називати «бендерами». Вимовляли це з вiдкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачiпати, бо «бендери» не тiльки за себе стiною стояли, але й за «хохлiв» могли вступитися принагiдно. За мене теж вступалися двiчi. Тому я й живий досi…
Отож саме через описанi дивацтва та незвичайнi розповiдi близькi не могли згадувати Ілька без теплих усмiшок. Навiть Клавдiя Лаврiнiвна, хоч як тяжко було у неi на серцi, також посмiхалася крiзь сльози, промовляючи:
– Синку, синочку! До чого ж свiтлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки менi здаеться, що не пiшов ти в засвiти… Чи не весь пiшов – не знаю вже, як i сказати? Мабуть, ти знав, скiльки рокiв я на тебе чекала, отож тепер не йдеш вiд мене остаточно, приглядаеш за своею матусею старенькою, лишаючись невидимим.
Маркiян Лукич нiкому про те не розповiдав, однак вiн час вiд часу бачив i чув, як дружина розмовляе з кимось невидимим – причому розмовляе лагiдно, з приемнiстю на обличчi. Й вiн здогадувався, з ким саме…
Отож годi й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тiльки Ілька, але й усiх родичiв, якi не дожили до сьогоднiшнього дня, пiсля першого ж тосту за здоров’я, щастя та успiхи живих всi, хто сидiв за столом (а стiл же був поминальним!), вiдчули незрозумiле пiднесення. Причому зовсiм не через п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii – про неi нiхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», пiдгодовували смаколиками, крадькома хрестили i благословляли, як любили його мiсцевi дiтлахи.
Але всiх вразила Марiчка. У цiй молодiй, впевненiй у собi жiнцi вже неможливо було пiзнати блiду маленьку дiвчинку, яка пiд впливом матусi та жахаючих розповiдей сусiдки Таiсii Єгорiвни (зять подруги якоi працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулицi «бандитського Тернополя». Навiть молоду дiвчину, яка пiд час перебування у Нових Броскiвцях щойно побачила тiтку Павлусю та ii матiр – бабу Сольку повiшеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволi вiддалено. Вiдчувалося, що Марiчка щаслива разом зi своiм чоловiком (який невiдлучно сидiв поруч iз дружиною), а також – що вона любить i цiнуе життя. І що в глибинi душi навiть пишаеться братом Ільком – таким, яким вiн був з усiма його дивацтвами.
Отож саме Марiчка пiсля тосту за присутнiх заявила несподiвано:
– Ілько багацько iсторiй про бандерiвцiв розповiдав, як там вони в таборi своему сидiли, то давайте ж i я розповiм трохи…
І як почала сипати вельми специфiчними «бандерiвськими» анекдотами!.. Навiть Леон був змушений зiзнатися:
– Ну знаеш, Мусю… Навiть у нас, у Львiвськiй полiтехнiцi, я таких добiрних iсторiй не чув, чесне слово!..
– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркiяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марiчкою… О, до речi! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марiчки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?
– А то е файно, – всмiхався Леончик, а тато Маркiян кивав коротко:
– Розповiдай.
Далi слiдував новий «бандерiвський» анекдот i новий вибух веселого смiху. І якби хтось стороннiй зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмiнно вирiшив би, що iхне сiмейство добре святкуе ювiлей Жовтневоi революцii. Бо повiрити в те, що тут когось поминають, було неможливо.
Вул. Петропавлiвська, Киiв, 7 листопада 1967 року
– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оцi твоi спогади? – зiтхнула Марiя Федорiвна.
– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матiр’ю письменника, – в тон iй мовив Анатолiй.
– Ти не вiдповiв, – тоном справдешньоi вчительки, загартованоi багатьма роками сувороi педагогiчноi практики, нагадала матiр.
– Я оприлюднив мiй роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тiлi Уленшпiгелi», попiл Клааса стукае в мое серце.
– Так-так, я читала це i в «Юностi»[39 - «Юнiсть» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросiйський «товстий» лiтературний журнал. Виходити друком у Москвi почав у 1955 роцi, до 1991 року був органом Спiлки письменникiв СРСР.], i тепер вже у книжцi твоiй.
– Тодi до чого твое запитання?
– Бо я не розумiю.
– Мамо, ну хiба ж це настiльки важко – зрозумiти мене?.. Я просто був змушений розповiсти, як воно все вiдбувалося i що бачив на власнi очi не тiльки я сам, але й ти, мiж iншим.
– А тепер?
