скачать книгу бесплатно
– Ого, до чого ж холодно! А хiба ж стiльки бувае?! – здивувалися трикотажницi. А та, яка запитала першою, поцiкавилася:
– А якщо раптом мiнус двiстi сiмдесят чотири?
– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гiсть, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудовi костюми, виготовленi на вашiй фабрицi, зiгрiють нас навiть при мiнус двiстi сiмдесяти трьох градусах. Це не проблема.
Працiвницi почали здивовано перезиратися мiж собою. Й лише зрозумiвши, що Космонавт № 1 жартуе, розсмiялися та дружно зааплодували. Гiсть же сяяв знаменитою посмiшкою на всi боки.
– Ну гаразд, товаришi трикотажницi, нам далi треба… – почав директор фабрики, проте рiшуча працiвниця все ж таки наважилася:
– Товаришу Гагарiн, а можна вас спитати про дещо особисте?
– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвiл високого гостя випередив його порив:
– А чого ж, запитуйте!
– Товаришу Гагарiн, тут таке дiло… У мене подруга сьогоднi вранцi сина народила, ii чоловiка Олексiем звуть.
Вiд таких слiв навiть високий гiсть трохи розгубився:
– Ну-у-у, звiсно… я вiтаю вашу подругу…
– Не в тiм рiч. Подруга просила дiзнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрiем? Бо тодi вiн буде вашим повним тезкою – теж Юрiем Олексiйовичем. Можна ж, так?..
Парторг фабрики почервонiв немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсмiявся настiльки щиро, що на реакцiю начальства нiхто не звернув особливоi уваги.
– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що вiдтепер у вас в Киевi житиме мiй повний тезка – теж Юрiй Олексiйович!..
Закiнчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканнi долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керiвництва, то вони поспiшили потягнути високого гостя в бiк схiдцiв, що вели нагору – до директорськоi приймальнi. Подалi вiд грiха… i нових незручних запитань.
Ташкент, 25 квiтня 1966 року
Сталося це рокiв десять тому. Вiн тiльки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рiдним домом. За розподiлом йому випало бути помiчником лiсничого, однак його не взяли. Вiн i досi пам’ятав, як головний лiсничий Малинського лiсгоспу обурено горлав на начальника вiддiлу кадрiв:
– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажiть, будьте ласкавi, навiщо менi в лiсi отакий красунчик з обличчям кiноактора з «Мосфiльму» або я вже не знаю звiдки?! Ведмедiв взимку посеред сплячки лякати, чи що?..
– Та годi вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозумiти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарештi – зовнiшнiсть, бачте, не пiдходить, – не дуже впевнено вiдбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хiба лiсничi не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24 - Кодекс законiв про працю.] забороняе?
– Якщо такий красунчик, то нехай iншу роботу шукае, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лiсничий мае особливим станом душi вирiзнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лiсу.
– Та пожалiй ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не вiзьмемо його за розподiлом, то вiн навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримiнальникiв?..
– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комунiстичне будiвництво iде, але тiльки не до мене. Не вiзьму його, все, крапка!
Упiймавши облизня в Малинському лiсгоспi, вкiнець засмучений Леонiд наважився на вiдчайдушний крок. Зрештою, ця жiнка його iз сестрою Любою на свiт народила, хоч потiм i здала обох до сиротинця…
Назад до Мотовилiвки дiстався вже затемно. На вiдчайдушний стукiт у дверi нiхто не вiдчиняв. Леонiд вже збирався пiти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:
– А що це за придурошний там у дверi гамселить?! Кого це чорти принесли на нiч гледючи?
Юнак розгубився вiд несподiванки i вiдповiв, заiкаючись:
– Менi… Менi Софiя Юрiiвна потрiбна…
– Ти б наступного разу головою у дверi, головою!.. Нащо тобi вона, га?..
– Я ii син, Леонiд Гайдамака. Вiрнiше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправдi я…
Проте рипучий голос зробився ще злiшим:
– Не знаемо ми нiяких Гайдамакiв, та й Софiйки вдома немае вже як цiлий тиждень, мабуть що.
– А коли вона додому повернеться?
– А бiс ii знае! А ти йди звiдси, чоловiче, йди геть! Немае нiяких синiв у Софiйки й не було нiколи!
– Як же нема, коли я… Та ось же мое свiдоцтво про народження! Щоправда, вiдшукали його зовсiм нещодавно, але ж там написано, що я – син Софii Юрiiвни Голомозоi…
Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:
– Пiшов геть, окаянний!!! А як добром не пiдеш, то собаку спущу!!!
Раптом з-пiд паркану пролунало загрозливе гарчання…
Тодi Леонiд кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибiгши на залiзничну станцiю, не знав, чи то пiд поiзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останнiй вагон товарного потяга – тiльки б забратися подалi вiд цього клятого мiсця, де матерi зрiкаються власних дiтей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нiчному небу сповзав до обрiю диск надзвичайно великого криваво-червоного мiсяця. І в той момент Леонiдовi здавалося, що нiчне свiтило, яке набуло сьогоднi настiльки незвичного вигляду, тягне за собою його нiкчемне життя…
Та нiч немовби пiдбила незримий пiдсумок пiд усiм його минулим життям. Попереду було щось незвiдане… але живе. Пiд потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поiхав до Ташкента.
– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Вiдiрвавши погляд вiд величезного багряного сонячного диску, який повiльно зникав за обрiем, Леонiд виринув зi спогадiв у реальнiсть i з нiжнiстю поглянув на сина. Малюковi лише три рочки, а вiн вже так грамотно розмовляе, такий допитливий i розумний!.. Пощастило йому i з дружиною: Гелi лише тридцять, а вона вже завiдуе вiддiленням мiськлiкарнi.
– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.
– Не бачу я нiяких спалахiв, Валерко, тож i сказати нiчого не можу, – знизав плечима вiн.
– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..
Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове свiтiння на пiвночi. Леонiд не знав, що вiдповiсти, а малий все не вгамовувався:
– Що це?
– Зiрниця. У нас навiть така гра пiонерська була, пiд час неi ми багаття палили, а потiм на вугликах картоплю пекли.
– Нi, тату, це не зiрниця. Зiрницi восени бувають, а зараз весна.
Леонiд почухав потилицю i подумав: «Дивина, та й годi! Валерка ондо навiть пори року знае, натомiсть я в його вiцi навiть прiзвища свого не мiг згадати, тому замiсть Голомозого мене Гайдамакою записали».
– Валерко, синку, а може, ти додому пiдеш, мамi перепiчки вiднесеш? А я тим часом у магазин по консервованi помiдори сходжу… Хочеш?
Син радiсно застрибав навколо батька.
– Звiсно, хочу! Двi банки купи. А ще я конфiтюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, пiвцарства вартий.
– Добре! Куплю я i помiдори, i конфiтюр. Але скажи менi, Валерко, а з чого це мама стiльки перепiчок замовила? Аж десять штук.
Син розгорнув хустку i почав лiчити пласкi хлiбини:
– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.
– Три та п’ять – буде вiсiм, – повчальним тоном додав батько.
– Вiсiм… Ми купили скiльки було, бо бiльше не було.
– А чого так багато?
Малий хитро посмiхнувся й, озирнувшись на всi боки, змовницьки прошепотiв:
– Землетрус сьогоднi буде.
«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знае наперед, аж лячно», – подумав Леонiд. Немовби прочитавши батьковi думки, Валерка тихесенько прошепотiв:
– Це не мама, це Рафаiл Тагiрович сказав. І Вiктор Лi також.
Сьогоднiшня вечеря в сiмействi Гайдамакiв-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфiтюром, хоча i коштував вiн скаженi грошi. Тим не менш Леонiд купив аж три банки, немов i справдi наближався кiнець свiту. Пiсля вечерi Гелена пiшла в кiмнату, а Леонiд з Валеркою лишилися на кухнi мити посуд. Коли навели лад, батько сiмейства раптом уздрiв у куточку цiлий ящик «Боржомi» й величезний двадцятилiтровий бiдон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, вiн негайно побiг до кiмнати… i побачив, що дружина пакуе дорожню сумку.
– Ми що, кудись вiд’iжджаемо? – спитав Леонiд розгублено.
– Нi, – вiдповiла Гелена.
– А що тодi?..
– Невдовзi нас сильно качне, електрику, воду i газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати пiд рукою необхiднi речi, документи та грошi, а у квартирi – запас продуктiв. У бiдонi вода для вмивання i прибирання.
– Мати пiд руко-о-ою-у-у… – передражнив ii Леонiд. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки i кришталь?!
– У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посмiхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся.
Леонiд вiдскочив i схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепiтком:
– Не переймайся, я кришталь потiм цiлим дiстану. А от наш сусiд Юра з третього поверху свiй спальний гарнiтур на сходи поспiхом потягне, все попереламае, потiм два днi прибиратиме.
– Касандрочко моя люба! Це тобi Вiктор сказав або Рафаiл? – спитав чоловiк насмiшкувато, поступово оговтуючись вiд шоку.
– Нi, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?
Спати полягали рано, при цьому навiть малий Валерка вгомонився i заснув напрочуд швидко. Леонiд прокинувся вiд тужливого оглушливого гуркотiння, немов грiзний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповiдала Ірма, раптом заграв на довжелезнiй трембiтi. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Пiдбiг до вiкна, визирнув на темну вулицю…
Як раптом на пiвнiчнiй частинi небокраю блимнув вогняний спалах, i за якийсь час по тому завiбрувала земля. Гудiння наростало, нiби щось велике i страшне повiльно, але впевнено котилося просто на iхнiй дiм.
Леонiд перелякано заметушився по кiмнатi й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цiкавiстю спостерiгае за поведiнкою чоловiка.
– Гелю, вiйна! Америка нас бомбить!!! Лiтаки чуеш?!
– Заспокiйся, Льоню, не вiр газетним плiткам. Особливо тому, що друкують у журналi «За рубежом»[25 - Радянський, а нинi росiйський часопис. Видаеться з 1930 року.], – ласкаво прошепотiла Гелена й додала заспокiйливо: – Нiяка це не вiйна, це всього лише землетрус.
Раптом земля пiд будинком повiльно заворушилася, немов пiдземнi сили вирiшили нагадати людям про свое iснування. Потiм зарипiло й заскреготало. Будинок затремтiв, як перелякане звiрятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кiлькох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхiв, земля крекотала i звивалася, будинок трусився в жорстокiй пропасницi. Було чутно, як за стiнами у сусiдiв б’еться посуд у шафах i буфетах. Потiм з гучним рипiнням лiжко поповзло до стiни.
– Може, побiжимо на вулицю?! – у вiдчаi Леонiд схопив ii за руку.
– Нi, не варто, – вiдповiла дружина напрочуд спокiйно. – Там холодно i небезпечно, зараз почнуться сильнiшi поштовхи, щось впаде, здiйметься пилюка, дихати буде нiчим. Та й не пройдеш ти сходами: сусiд Юра вже почав витягати з квартири меблi.
Леонiд прислухався: справдi, щось жалiсливо рипiло i трiщало на сходах… Раптом земля здригнулася вiд жахливого, неймовiрноi сили удару! Звiдусiль залунали гучнi зойки смертельно переляканих людей. Леонiд розчахнув вiкно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там вiдбувалося: земля дибiлася й осiдала, то оголюючи, то знов ховаючи рванi глибокi трiщини. Припаркованi бiля будинкiв автiвки кидало вперед i назад. Дерева ламалися, немов сiрники, й виверталися з корiнням, утворюючи завали.
З будинкiв на вулицю вискакували люди, босi й напiводягнутi: хтось в спiдньому, хтось навiть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Пiд акомпанемент пронизливого передзвону вiконних шибок, гуркотiння уламкiв цегли, скреготання металу й iншi звуки руйнування споруд вони кидалися врозтiч, бiгли навмання в пропилену темряву – лише б подалi вiд будинкiв.
Дехто примудрявся вскочити в автiвку й навiть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й вiдiрваними дошками, об’iжджаючи бетоннi плити, що хтозна як повиповзали на проiжджу частину. Ось один з легковикiв (мабуть, через погану видимiсть) на величезнiй швидкостi влетiв у рiг будинку, вiдскочив вiд нього, немов тенiсний м’ячик, налетiв на бетонний брус. Вiд удару через вiтрове скло вилетiв водiй i, розпластавшись на заваленому смiттям асфальтi, нерухомо застиг у калюжi власноi кровi, безладно розкинувши руки й ноги…
Невелика вантажiвка, яка виiхала переднiми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу пiд нею трiщину i зникла пiд землею.
Увесь цей жах тривав не бiльше 5–7 хвилин, якi здалися Леонiдовi вiчнiстю. Потiм будинок вже вкотре здригнувся й вiдчутно нахилився, з даху полетiли уламки шиферу, цегли i дощок. Споруда стогнала i плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здiйнялися майже до четвертого поверху…
Леонiд закрив вiкно i повернувся в лiжко, вирiшивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далi були ще поштовхи – слабкi й ледь помiтнi. Але саме цей поштовх, найпотужнiший з усiх, нiби запустив ланцюговий механiзм руйнування старих глинобитних будинкiв, якi безладно розсипалися. Натомiсть нещодавно збудованi панельнi будинки, гуркочучи i крекчучи, повiльно складалися в один поверх, немов картковi.
Валерка нарештi прокинувся й ошалiлими очима дивився на батькiв. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена пiдiйшла до нього, вийняла з дитячого лiжечка, поклала на диван i лягла поруч. Малюк притулився до неi, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материнi груди i лежав деякий час нерухомо. Потiм пiдняв голову й запитав:
– Мамо, а ти i тато завтра пiдете на роботу?
– Нi, маленький, не пiдемо.
Малюк мiцно обiйняв матiр, незабаром заспокоiвся i тихо засопiв.
Прокинулися пiзно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажiвки, що вивозили смiття за мiсто.
Вставати не хотiлося. Свiтла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радiо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихiйне лихо в Ташкентi:
«У першi ж години пiсля землетрусу по тривозi були пiднятi всi служби мiста: служби пожежноi охорони, МВС, армii та медицини. Радянськi люди, в тому числi жителi Ташкента, непереможнi. Велике всiм iм спасибi!»
І таке iнше в тому ж дусi.
Леонiд спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблi на сходи виносив не тiльки дядя Юра з третього поверху, але й iншi сусiди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусiди з четвертого поверху – надiйно заблокувала дверi квартири сiмейства Гайдамакiв-Уханьських.
– Я ж тобi казала вночi, що на вулицю бiгти не варто, – посмiхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибiг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашоi оселi! Уявляеш?..
– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберiгала вночi дивний спокiй? Чи ти, може, знала, що наш будинок вцiлiе?
– Так, знала.
– Звiдки?!
– Бо вiн вiдносно новий i цегляний. Зруйнувалися ж переважно древнi саклi та новiтнi панельнi будинки. А наш встояв, хоч стiни i порепалися.
