скачать книгу бесплатно
– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.
Його спiврозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востанне оглянув присутнiх, побачив, як труни повiльно почали опускати до ями. Струнка постать Мiри, Менчиць – поряд iз нею. За кiлька крокiв – ще одне знайоме обличчя, вiн уже бачив його ранiше, на Куренiвському аеродромi. Штабскапiтан Горенко прийшов висловити спiвчуття рiдним загиблого Олександра Курдашова? Сiкорський – за два кроки вiд нього, певно, вони знайомi. Цiкаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вiрила свiдкам.
І вiн рушив геть вiд юрми до брами Лук’янiвського кладовища.
VII. Гатчинський iнструктор
Якось у Варшавi Вiра розповiдала iй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цiй iсторii наречена лишилася живою. Вона настiльки тужила за коханим, що, врештi, вночi вiн прийшов до ii домiвки – кажуть мертвi неспокiйнi, якщо за ними довго плакати. Вiра говорила пошепки, у мерехтливому свiтлi свiчки. Мiра тремтiла вiд страху, але слухала.
Бiдолашна наречена зрадiла, що коханий – живий. Кинулася обiймати його, вiн пробув iз нею до ранку, однак полишив саму на свiтанку, обiцяючи повернутися. Вiдтодi почав приходити до неi щовечора, а вранцi зникати. Дiвчина вже перестала плакати, лише марнiла на очах.
Вiра вмiла приправляти iсторii моторошними подробицями. Шепотiла iй, що шкiра сердешноi стала зовсiм полотняною, а пiд ii запалими очима залягли тiнi, рiднi почали не впiзнавати ii, а друзi – й узагалi сторонилися. Якось бiля криницi iй зустрiлася баба-ворожка, глипнула на дiвчину недобрим оком i витягла з-пiд поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:
– До тебе ходить вночi не той, на кого ти чекаеш.
– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити iз себе нещасна.
– Як прийде сьогоднi – дай йому яблуко. Сама побачиш.
Мiра не дихае – слухае сестру. І де Вiра почула цю iсторiю? Не сама ж вигадала? Оповiдачка мовила далi:
– Уночi, коли наречений знову прийшов до ii домiвки, дiвчина вiдчинила дверi та обiйняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дiстала з кишенi яблуко i простягнула його коханому. Однак у неi вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руцi, впустила додолу.
Серце Мiри калатае не у грудях – у вухах, здаеться, Вiра теж чуе цi глухi удари, тому робить промовисту павзу i далi вимовляе майже потойбiчним голосом:
– Впiймала вона яблуко аж бiля нiг i побачила, що у нареченого не ноги – копита.
Зараз, у денному свiтлi, iсторiя видаеться дурним жартом. Мiра сама не розумiе, навiщо згадала ii тепер, бiля трун князя Курдашова та його молодоi дружини. Агата померла, отож нема кому плакати i непокоiти мертвого авiатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?
Блiдi посiрiлi обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квiти. Вдень кладовище не лякае – хiба легкий серпанок смутку ганяють вiтри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цiкаво, який пам’ятник встановлять тут, бiля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – бiлих лебедiв, що сплелися шиями, силуети закоханих, якi простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кiнчиками пальцiв? Дiвчина поворушила пальцями у муфтi – перший холодний подих зими цього року, а вже вiдчуваеться знайоме поколювання – у Мiри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Вiра витягала тендiтнi пальцi з муфти, лiпила снiжки у долонях та кидала iй. Певно, це щось на кшталт професiйноi деформацii – балерини звикають не вiдчувати холод чи бiль.
Пошукала очима колишнього слiдчого – вiн попередив, що триматиметься осторонь. Хто всi цi люди? Родичi та друзi? Їх небагато, певно, всi знають одне одного. Як ведуть допити свiдкiв на похоронi? Тарас Адамович говоритиме з усiма вiдразу чи вiдкликатиме когось убiк? Як увiрватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?
Праворуч вiд священника стоiть невисокий худорлявий чоловiк – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав iй, що панi Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.
– Ігор Ciкорський – конструктор «Гранда», – прошепотiв вiн iй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, бiля дами у крислатому капелюсi. Тарас Адамович хотiв iз ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…
– Це той слiдчий, який веде справу? – запитала Мiра, крадькома вдивляючись в обличчя Сiкорського. Здаеться, Менчиць iй вiдповiв, але вона вже не чула його слiв, бо за кiлька крокiв вiд дами у капелюсi та молодого авiаконструктора побачила знайоме обличчя.
– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.
– Так, вiн заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи вiн спокiйно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслiдування.
Двi труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсi просунула пiд вуаль руку з хустинкою. Вiра краем ока побачила, як до ями неквапом пiдiйшов той, кого вона щойно впiзнала – пiлот iз Куренiвського аеродрому, штабскапiтан Горенко. Здаеться, вiн також кинув жменю землi на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловiк, який стояв праворуч вiд священника. Мiра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.
– Вiн пiшов, – тихо сказав молодий слiдчий, – його швидко помiтили.
– Хто?
– Пан Фогль, про якого я говорив.
– Але ж…
– Гадаю, полiцiю не надто надихнула поява колишнього слiдчого Галушка на похоронi Курдашових.
– Що ж нам тепер робити?
– Спробуемо поговорити з тими, хто знав князя та його молоду дружину. Пропоную почати з пана Сiкорського – тим паче, що вiн навряд чи затримаеться у мiстi.
– А якщо пан Фогль помiтить, що ви опитуете свiдкiв? – поцiкавилася Мiра.
– Не помiтить, якщо опитуватимете ви, – усмiхнувся молодий слiдчий.
Мiра здивовано поглянула на нього. Наскiльки це взагалi складно – ставити запитання незнайомим людям? Ще й так, аби не викликати пiдозри i не лишитися проiгнорованою? Тарас Адамович пiд час допитiв завжди балансував мiж напiвправдою i вiдвертим обманом. Був щирим i зацiкавленим, спокiйним i по-дiловому зiбраним. Але ж вона – не слiдчий! Навiть не колишнiй! Спiврозмовники Тараса Адамовича часто навiть не запитували, чи вiн iз полiцii, зробивши упереджений висновок на користь цiеi версii, або задовольнялися вiдповiддю «Майже» на свое запитання. А iй доведеться придумати щось переконливiше на зустрiчне запитання: «Хто ви i чому розпитуете?»
Як починае розмову зi свiдками Тарас Адамович? Говорить якусь просту i не надто несподiвану фразу. Щоправда, вона не бачила, як вiн опитував свiдкiв на похоронi. На кладовищi всi звичнi фрази лунатимуть неприродно.
– А куди ви подiли старого?
Запитання примусило здригнутися i рвучко обернутися до того, хто так раптово вдерся у ii роздуми.
– Дивний початок для розмови, – холодно сказала дiвчина, упiзнавши голос ще до того, як зустрiлася поглядом iз чоловiком, який спинився за два кроки вiд них. Горенко говорив тихо, однак Мiрi здавалось, що його слова – голоснiшi за протяжний речитатив священника – розтинають морозне повiтря, привертаючи зайву увагу. І чого вiн пiдiйшов?
– Тут будь-який початок буде дивним. Не про погоду ж я мав би вас запитувати? Тим паче, вона така мерзенна, що навряд чи ii можна довго обговорювати.
Вiн був у формi. То теж мае вiдбути до Вiнницi дванадцятого грудня? Ескадра ж там. Сьогоднi сьоме, отже, терпiти цього типа у мiстi iй лишилося п’ять днiв. Обнадiйливо.
Без ентузiазму вона представила штабскапiтана Менчицю, завваживши, що павза затягнулася. На аеродромi Горенко був не надто схильним до розмов, на кладовищi першим вступив у дiалог. З якого б то доброго дива?
– Полiцiю не надто порадувала його присутнiсть тут, вiн пiшов, – вирiшила нiчого не вигадувати Мiра, вiдповiдаючи на його запитання.
– Старий – не з полiцii? – запитав вiн, знову змушуючи ii зморщити чоло. Мiрi не подобався тон. Чи просто цей чоловiк, але ж – свiдкiв не вибирають.
– Нi, – вiдповiла вона, – колишнiй слiдчий.
– Тодi перекажiть йому, – вiн скосив погляд у бiк Менчиця, – Осипов не винен.
– Не надто цiнна iнформацiя, – вiдрiзала Мiра. – Тарас Адамович якраз розглядае цю версiю.
– Це не версiя.
У розмову втрутився Менчиць. Невже вiдчув ii роздратування? Вимовив спокiйним, – вона могла заприсягтися, – майже щиросердним тоном:
– Тарас Адамович не вiрить у його винуватiсть. Тому й узявся за це розслiдування. А ви знайомi з пiдозрюваним?
– Служили в однiй ескадрi. Я був його iнструктором у Гатчинi. – Горенко рiзко повернувся до Мiри, додав: – Вiн не повинен був летiти. Вiн узагалi не мiг бiльше лiтати. Дiзнайтесь, чому вiн був на тому лiтаку. – Вiн зробив крок, збираючись йти.
Мiра краем ока побачила, що юрма порiдшала, люди повiльно стiкалися до брами кладовища. Треба встигнути поговорити бодай з кимось, уникаючи полiцii. Добре, що тут Менчиць – допоможе попередити помилки.
– Що означае – не мiг бiльше лiтати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?
– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.
Вiн мiг би розповiсти iм, що отримати поранення пiд час бойового вильоту – нескладно. І що на початку вiйни озброення пiлота включало максимум револьвер, навiть першi повiтрянi битви нерiдко закiнчувалися фатально. Однак розповiв iнше.
Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своему лiтаку курсовий кулемет, колiматорний прицiл якого мiстився на рiвнi обличчя пiлота, вiдбувся перелом в ефективностi повiтряного бою. Вiн встиг збити три нiмецьких лiтаки i викликати хвилю занепокоення у суперника, однак за три днi пiсля останнього переможного вильоту програв повiтряний бiй. Гаррос впав неподалiк ворожоi частини i спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук нiмцiв, якi вирiшили питання зi стрiльбою крiзь гвинт. Уже влiтку 1915 року нiмцi синхронiзували кулемет iз гвинтом – момент вильоту кулi узгоджувався з положенням гвинта. Вiдтодi почалася iсторiя асiв.
– Асiв? – перепитала Мiра.
– Так почали називати тих пiлотiв, якi збили щонайменше п’ять лiтакiв суперника. На рахунку Осипова було сiм збитих нiмецьких лiтакiв, коли вiн перейшов до Ескадри.
– Звiдки перейшов? – запитав Менчиць.
– З легкоi авiацii.
– Не знав, що е подiл, – пробурмотiв Менчиць.
– Пiлоти можуть обирати на чому лiтати – одномоторних бiпланах чи монопланах, або на громiздких «Муромцях».
– І на чому лiтав Осипов?
Вiн розповiв iм. Мiра, зашарiвши вiд невдоволених поглядiв тих, хто ще лишився бiля могил, запропонувала вiдiйти подалi вiд насторожених вух. Вони втрьох повiльно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сiре, вияложене в хмарах небо, струшувало снiжинки додолу. Мiра радiла снiгу – то була давня, ще дитяча звичка радiти йому на початку зими i ненавидiти наприкiнцi. Снiг надавав моменту урочистостi, хоч штабскапiтан говорив просто i по сутi. Його короткi реплiки зрiдка переривав запитаннями Менчиць. Дiвчина не втручалася – слухала i намагалася закарбувати у пам’ятi. Хтозна, якi iз цих свiдчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невiдомо, що пiдкаже iм напрямок руху в розслiдуваннi. Та й куди взагалi вони зараз рухаються? Адже слiдчий хотiв поговорити iз Сiкорським або з кимось iз родичiв загиблого князя, а вони ведуть бесiду з пiлотом, чиi свiдчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свiдченнями? Його ж не було на борту лiтака. З чотирьох очевидцiв вони поки що опитали лише одного. Поговорити б iз самим Осиповим… Збив сiм лiтакiв, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренiвському аеродромi. Невже у Киевi можуть засудити героя вiйни?
– Це пропаганда, – усмiхнувся Горенко, – нiмцi використовують ii на повну. Лiчать кiлькiсть збитих, ведуть статистику, потiм публiкують списки перемог.
– Хiба ми не робимо те саме? – запитала Мiра.
– Хто «ми»?
Вона не вiдповiла. Вiн мовив далi.
– Коли я вперше сiв на кермо «Муромця», менi сказали, що цей лiтак неможливо здiйняти вище за тисячу метрiв. Коли я здiйняв його на три, мене мало не розстрiляли пiд Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскiльки не вiрили, що «Муромцi» Сiкорського можуть лiтати настiльки високо. Я бачив не так уже багато пiлотiв, якi перейшли з легкоi авiацii до нашоi Ескадри та радiли польотам на «Муромцях». Лiтак важчий i менш маневрений, далеко не всi фiгури вищого пiлотажу на ньому можна виконати.
– А Оспипов?
– Радiв. Йому подобалося лiтати на «Муромцях».
– Чому вiн був у Петроградi? Його теж вiдпустили на честь весiлля Курдашова? – запитала Мiра i вiдразу додала: – Але поручик Рахлiн розповiв про…
– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весiлля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петроградi не заради весiлля. Його було направлено в Гатчину як iнструктора. А от чому вiн опинився на лiтаку, що летiв до Киева, – про це краще розпитати у самого Осипова.
Зупинившись, Менчиць запитав:
– А до Гатчини його вiдправили на вiдпочинок?
Штабскапiтан вiдповiв не вiдразу.
– Не зовсiм.
– Ви самi сказали – вiн ас…
– Так. Таких не вiдправляють у тил надовго. Нерiдко вiдпустку поеднують з обов’язками iнструктора в однiй зi шкiл для пiлотiв. Але то була не вiдпустка. Осипов уже майже рiк не сiдав за кермо лiтака, а якщо сiдав, то не мiг злетiти вище за тисячу метрiв. Таке iнодi трапляеться…
Вiн подивився на спiврозмовникiв i констатував:
– Навряд чи ви зрозумiете.
– Ви не намагаетесь пояснити, – зупинившись уже бiля огорожi, сказала Мiра.
Вiн сказав зовсiм не те, на що вона очiкувала.
– Отже, колишнiй слiдчий? І навiщо йому це розслiдування? Хоча – байдуже. Перекажiть йому, що якщо знадобляться моi свiдчення – я завжди на аеродромi.
– Хiба ви не повиннi повернутися до Ескадри? – запитала Мiра.
– Я? Аж нiяк.
– Чи в школу для пiлотiв?
– Гатчинським iнструктором я перестав бути давно, досить давно.
У розмову раптом втрутився Менчиць:
– Я перекажу вашi слова Тарасу Адамовичу, впевнений, вiн буде вдячний вам за допомогу.
Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допомiг дiвчинi пiднятися схiдцями екiпажу, що чекав на них бiля самоi брами кладовища. Сiв поруч та запитав:
– Мiро, ви справдi не зрозумiли, чому штабскапiтан не летить до Вiнницi?
– Тобто?
– У нього протез замiсть правоi ноги. Ви не помiтили? – тихо запитав Менчиць.
Знову згадалася ворожка з iсторii Вiри, червоне яблуко. Може, i iй варто тримати при собi яблука, щоб кидати iх пiд ноги усiм таемничим спiврозмовникам?
А вона не могла згадати нiчого, окрiм шкiряного ремiнця годинника на його руцi та реплiки: «Гатчинським iнструктором я перестав бути давно».
Отримати поранення пiд час бойового вильоту нескладно, зовсiм нескладно.
VIII. Храм киiвськоi богинi удачi
Кость заскочив у хвiртку задовго до дев’ятоi ранку. Гучно хряснув нею та прорипiв усипаною снiгом стежкою до сходинок на веранду. Господар вирiс бiля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавцi, натомiсть простягнув iх у руки отримувача, якого тривожнi передранiшнi сни збудили ще вдосвiта, змусили сновигати кiмнатами, гортати папери i згадувати почуте. Вiн змолов каву ще до приходу Костя, насипав ii у джезву i вже хотiв заливати водою, аж раптом вiдволiкся. Коли ж його постiйний кур’ер увiйшов до саду, Тарас Адамович твердо вирiшив – спочатку кава, потiм клопоти.
Клопотiв було чимало – навiть не зграя, вiйсько. На чолi вiйська поважно крокував дiйсний статський радник, помiчник начальника розшуковоi частини – пан Фогль.
Кость простягнув йому газету, хитро примружився i дiстав iз сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самi газети.
Вiн неквапом узяв iз рук хлопчини конверт, питально звiв обидвi брови.
