скачать книгу бесплатно
– Кидають у тунелi вулики?
– В окопи. Чи то лише чутки… – вiн якось сумно ковзнув поглядом по ii обличчю i додав: – Врештi ви можете радiти, Вiро. У цiй вiйнi тварин використовують значно менше – надто механiзованою вона стала.
Сильвестр Григорович знову рипнув дверима. Рум’яне обличчя свiдчило про те, що надворi мороз. Отже, перший снiг не розтане, принаймнi до ранку. Можна буде милуватися бiлоснiжними краевидами за кавою.
– Вигадаеш таке, Тарасе Адамовичу, – зауважив господар, входячи до будинку, – використовувати бджiл в окопах?! То справжня нiсенiтниця. Бджоли – iдеальнi шпигуни. Голубiв можуть перехопити, а нумо спробуй перехопити бджолу! Вона завжди повернеться до вулика.
– Бджолину пошту може органiзувати хiба чарiвник, – усмiхнувся Тарас Адамович, – я хотiв би вiрити, що це можливо – мав би надiю, що напишу листа геру Бое до закiнчення вiйни, однак це звучить надто фантастично.
Сильвестр Григорович усмiхаеться, обiцяе показати друговi дещо неймовiрне. Тарас Адамович вiдповiдае, що якщо старий друг мае на увазi медову наливку, то вiн зовсiм не проти подивитися, ба бiльше – скуштувати. Вiра стомлено вiдкидае волосся з чола, думае про лапатий снiг, що летить додолу. На нього хочеться дивитися вiчно, завмерти на порозi та слухати в’язку морозяну тишу. Їi думки переривае Тарас Адамович.
– Вiро, а де ваша сестра? – запитання пролунало несподiвано.
Хтозна. Певно, допомагае панi Мартi у кухнi. Або милуеться снiгом на подвiр’i. Можливо, заливае окропом чай на травах, що iх зiбрала i висушила господиня. Чи годуе собак у дворi – Мiра любить тутешнiх чотирилапих кудланiв.
– На кухнi з Мартою, – пiдтвердив вголос ii перший здогад господар будинку.
Тарас Адамович пiдвiвся та рушив до дверей.
– Якось навчу вас грати у шахи, – озирнувшись, з усмiшкою мовив колишнiй слiдчий.
– З нетерпiнням чекатиму, – вiдповiла балерина.
Дивно, що вона й досi не грае. Врештi у шахах, як у балетi, е своi бiлi i чорнi лебедi.
Мирослава й справдi на кухнi. Гiрше – на кухнi Марта. Тiсто вже визирае з миски, пiдiймае рушник. Господиня дiстае його, вiддiляе великий шматок, розминае i, врештi, починае розкачувати. Мiра пiдносить щось у горщику, подае Мартi. Жiнка ледь повертаеться до Тараса Адамовича, вiн бачить лише ii профiль, кирпатенький нiс, корону очiпку. Вона першою розтинае тишу. Вимовляе насмiшкувато, мелодiйно:
– Усе гаразд, Мiро. Далi я впораюсь сама.
Отже, дала дозвiл. Вiн може забрати дiвчину на розмову. Щоправда…
Марта читае його думки – вiн давно це знав, просто забув. Вона мовчки прочинила дверi у темний коридор та пояснила:
– Дальня кiмната, з травами. Там буде зручно.
Тарас Адамович мовчки взяв iз рук господинi олiйну лампу та запросив Мiру слiдувати за ним. Певно, дiвчина вiдразу зрозумiла, про що вони говоритимуть, бо жодного подиву не промайнуло на ii обличчi. Вона погодилася працювати його секретаркою, ще нiчого не знаючи про нову справу. Однак сьогоднi мае право вiдмовитися. А якщо справдi вiдмовиться?.. Невдовзi вiн дiзнаеться про ii остаточне рiшення.
Ця кiмната належить господинi будинку i травам. Вони скрiзь – просочилися у стiни, вплелися у стелю. Дивнi жмутики прикрашають невеличке вiконце, звисають, нiби тягнуть руки-пелюстки до несподiваних гостей. Пахне м’ятою…
– І любистком, – додала Мiра.
Барвистi килимки – на лавi й долiвцi, у глечиках – теж сухоцвiти. Щось жовте, тендiтнi засушенi маковi голiвки. Тарас Адамович ставить лампу на пiдвiконня, роззираеться.
– Що ж, Мiро. Оскiльки бiльшiсть трав я не впiзнаю, то можу сказати, що не певен у безпечностi чаю, який ми з вами сьогоднi пили.
Дiвчина усмiхнулася. Останнiм часом усмiшка на обличчi Мiри з’являеться щоразу частiше. Це добре, безперечно. Врештi, той глибинний смуток на сподi очей в останнi кiлька днiв розслiдування змушував його думати про справу безперервно. Хтозна, можливо, з цим розслiдуванням буде простiше – принаймнi, Мiра не знайома з тими, чийого вбивцю чи вбивць вони розшукуватимуть.
– Ви хочете розповiсти менi про справу?
– Так.
– Я слухаю.
– Мiро, я хочу, щоб ви розумiли: ви маете право вiдмовитися, коли вислухаете мене.
Вона не вiдповiла, зосереджено вдивлялася в його обличчя. Олiйна лампа ледве свiтила, на стiнi утворилися тiнi – довгi й моторошнi. Даремно вiн обрав для розповiдi цiеi iсторii саме такий час. Поговорили б з нею завтра, за ароматною полуденною кавою. Дурний самовпевнений стариган – тепер налякае ii! Зараз, коли вiн уже привiв дiвчину до цiеi кiмнати та заiнтригував розповiддю про справу, навряд чи вона погодиться вiдкласти розмову до завтра. Що ж…
– На борту лiтака, що летiв iз Петрограда до Киева, було шестеро осiб: перший i другий пiлоти, моторист i гатчинський iнструктор, а також князь Олександр Сергiйович Курдашов i його молода дружина, якi щойно обвiнчалися i вирiшили вiдсвяткувати подiю невеликою подорожжю.
На стiнi заколивалася полохлива тiнь вiд жмутика, що хитнувся. Мiра рiвнiше сiла на лавцi, перевела погляд на Тараса Адамовича, який продовжив розповiдь:
– Лiтак приземлився три днi тому на Куренiвському аеродромi. Однак вийшли з нього четверо: обидва пiлоти, моторист та iнструктор. Князя i його молоду дружину було знайдено у лiтаку мертвими. Констатували смерть ще на борту, приблизно за годину до зниження.
– Але… Що сталося? – здивувалася дiвчина.
– Ось це ми з вами i спробуемо з’ясувати. Якщо, звiсно, ви погодитесь взяти участь у розслiдуваннi, – спокiйно вiдповiв колишнiй слiдчий.
Мiра розтулила вуста, однак Тарас Адамович зупинив ii жестом:
– Не вiдповiдайте зараз… Здаеться, я чую як починае пахнути славнозвiсний маковий пирiг нашоi господинi! Подумайте, Мiро. Це справа про вбивство. Інтуiцiя пiдказуе менi – справа лиха i небезпечна.
– Але ви погодилися ii розслiдувати!
– Я… Є речi, якi бентежать мене. І найгiрше – за словами Георгiя Михайловича, мого колишнього начальника, вони зовсiм не бентежать полiцiю. До того ж ця справа певним чином для мене е особистою.
Вона не запитала. Вiн подумки подякував iй за делiкатнiсть.
– Я допомагатиму вам, – вимовила дiвчина пiсля павзи.
– Я все одно чекатиму до завтра, Мiро. Це не справа про викрадення, як у випадку з вашою сестрою.
Дiвчина сумно хитнула головою.
– Хiба ж то була справа лише про викрадення?
Тарас Адамович не вiдповiв. Добре, що тут немае Марти з ii тiстом, бiля якого не можна лаятися навiть подумки! Вiн ладен був вилаяти себе за необачну реплiку – у справi, яку вони щойно завершили, теж була смерть. Вiн пiдвiвся з лави, узяв до рук лампу та прочинив дверi в коридор, що вiв до кухнi, де зеленоока вiдьма знов заварювала дивний чай, половину трав з якого вiн не мiг упiзнати.
ІІ. Небо над Киевом
– Що ти знаеш про лiтаки, Тарасе Адамовичу? – запитав колишнiй начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiй Рудий.
Слiдчий Галушко з цiкавiстю подивився на давнього друга, хрумкнув огiрком, стенув плечима. Господар маетку пiдсунув свою чарку до чарки гостя, вправним рухом наповнив обидвi по вiнця.
– Власне, те, що й усi. Колись читав у газетах про мертву петлю, дражнив одного гонорового француза тим, що його земляк спiзнився на кiлька днiв…
– Пегу, – кивнув Рудий, – так, француза випередив поручик Нестеров. Пегу пiд час вiзиту до Москви сам визнав за колегою право першостi.
Вони мовчки випили, у повiтрi зависло несказане «царство небесне». Чи бажають цього мертвим льотчикам? Можливо, тiльки iм i варто бажати.
Нестеров загинув 1914-го, знов утверджуючи за собою право зватися першим – цього разу першим льотчиком, який виконав таран. На початку вiйни лiтаки використовували переважно задля розвiдки, зброi на борту не було. Отож погожого вересневого дня два роки тому в небi над мiстечком Жовква, коли маленький одномоторний моноплан – Нестеров лiтав на «Моранi-Сольнье», – набираючи висоту, наздогнав австрiйський бiплан, атакувати суперника йому було нiчим. Очевидцi потiм розповiдали, що моноплан зайняв позицiю над бiпланом на вiдстанi 15–20 метрiв, зробив над лiтаком коло, а потiм рiзко спланував зверху просто на лiтак, який переслiдував. Зiткнення – i ось обидва лiтаки падають на землю. Нестеров, як i австрiйцi, якi були у бiпланi «Альбатрос», загинув вiд удару об землю. Таран виявився смертельним трюком, на вiдмiну вiн мертвоi петлi.
– Розумiеш, у справi, що я пропоную тобi, теж е своерiдна мертва петля. Маю сумнiви, що в полiцii ii розплутають.
– Як щодо подробиць? – запитав Тарас Адамович.
І Георгiй Рудий розповiв йому те, що вiн потiм майже дослiвно переповiсть Мiрi. Зокрема про те, що князя i його молоду дружину було знайдено мертвими у салонi лiтака.
– У салонi? – поставив на стiл чарку Тарас Адамович i додав: – Менi потрiбно було зупинитися кiлька чарок тому або випити ще зо три. Щось я не розумiю, Георгiю Михайловичу…
– Схвалюю твою другу пропозицiю, – усмiхнувся господар, знов зсуваючи iхнi чарки.
– Що ти маеш на увазi, коли говориш «салон»?
Колишнiй начальник розшуковоi частини примружився:
– Он воно що! Тарасе Адамовичу, саме тому я й запитав, що ти знаеш про лiтаки? Ми живемо у стрiмкий час. Пегу запiзнився на кiлька днiв, а ти, щонайменше, на два роки, якщо, думаючи про лiтак, уявляеш конструкцiю з кабiною для однiеi людини.
Вiн знов наповнив чарки.
– Сiкорський… Так, це прiзвище тобi вiдоме, але я зараз говорю не про батька. Син, Ігор Сiкорський, зумiв здiйняти у повiтря дещо бiльш громiздке, нiж бiплан. Кажуть, на борту його останнього творiння е навiть вбиральня. Чотиримоторний велетень «Гранд» – ось який лiтак приземлився три днi тому на Куренiвському аеродромi.
Тарас Адамович уважно стежив за рухами спiврозмовника. Рудий прибирав зi столу спорожнiлi тарiлки, пiдсував до гостя новi наiдки. Зима стукала у шибки, однак вiдсахувалася вiд теплого серця будинку, у якому господар розтопив пiч та частував дорогого гостя.
Георгiй Михайлович Рудий був на пiв голови вищий за Тараса Адамовича, зате поступався тому в ширинi плечей. Роки залишили небагато вiдбиткiв на обличчi Рудого, хiба зробили його прозорiшим, висушеним на сонцi, порiзаним тонкими, ледь помiтними зморшками. Акуратнi вуса Георгiя Михайловича вдоволено ворушились, коли гiсть здiймав чарку або куштував щось iз наново вишикуваних тарiлок – господар непомiтно для давнього друга знов здiйснив змiну страв.
– Що кажуть в полiцii? – запитав Тарас Адамович.
– Про це згодом. Спочатку – про князя.
– А що з князем? Окрiм того, що вiн встиг одружитися i померти менше нiж за добу?
Рудий усмiхнувся.
– Устиг сконструювати лiтак i пiднятися на ньому в небо над Киевом за шiсть днiв до того, як те саме зробить Ігор Сiкорський.
– Теж на Куренiвському аеродромi?
Рудий хитнув головою та коротко мовив:
– На iподромi.
Киiвський Сирецький iподром, або, як його називали мiстяни – Скакове поле, – ранiше був частиною Сирецьких вiйськових таборiв. Величезний плац, що простягався до Бабиного Яру та хутора Нивки, був пусткою. Врештi 1906 року цю територiю передали мiськiй владi, яка й iнiцiювала створення iподрому Киiвськоi заохочувальноi скаковоi спiлки. Щоправда, не лише кiннi змагання були основою програми нового мiсця для розваг киян. На iподромi розмiстили спорядження для гри у футбол та занять iз гiмнастики. Двадцять першого квiтня 1910 року iз Сирецького скакового поля розпочав свое повiтряне турне найвiдомiший в iмперii мотогонник, який став авiатором, – Сергiй Уточкiн.
Тарас Адамович примружив очi, замислився. Здавалося, вiн навiть у повiтрi вiдчув терпкий аромат айвового варення. У квiтнi колишнiй слiдчий зазвичай вiдкривав решту лiтнiх та осiннiх запасiв у очiкуваннi нового сезону. Дiставав iз полиць у льоху найнеймовiрнiшi знахiдки – агрусове чи вишневе, варення з пелюсток троянд або чорничне. Сусiдськi хлопчаки щедро намащували солодкою в’язкою сумiшшю м’якi скибки свiжоспеченого хлiба, наминали з апетитом, встигаючи розповiдати йому останнi новини. У квiтнi того року всi чутки, що iх розносили прудконогi збирачi iнформацii, так чи iнакше крутилися навколо однiеi теми – лiтакiв.
– Це така величезна коробка, – говорив бiлявий верткий хлопчак, який вже встиг вимастити обидвi щоки чорницею, – ще й гуркоче…
– Була негода – перебиваючи його, голосно додав смаглявий хлопчик.
– Ет, яка рiзниця, у квiтнi завжди така погода!
– Було б чисте небо, вiн би лiтав довше! – не погоджувався його товариш.
– …На бензинi, – поважно додав гiмназист, який дивом прибився до босоногих хлопчакiв, – ще й хмарки диму пускае!
Тарас Адамович гладив довгий вус та усмiхався, слухаючи обурливi вигуки голосних промовцiв, iнколи щось запитував. Вони залюбки розповiдали йому, намагаючись перекричати один одного, адже кожен вважав, що саме вiн запам’ятав найголовнiшi подробицi.
– А сам вiн такий…
– Рудий! – вигукнув смаглявий хлопчина i хитро примружив оченята.
– І чоботи… такi жовтi з тупими носаками…
– І капелюх, – гiмназист пошукав очима схожий предмет i радiсно вигукнув, вказавши кудись лiворуч: – Ось точнiсiнько, як у вас! – i шiсть пар вражених очиць подивилися у напрямку його вказiвного пальця.
– Не такий, – заперечив смаглявець.
– Менший. Це ж бриль, а у пана авiатора… – бiлявий хлопчик змовк на пiвсловi та поглянув на Тараса Адамовича.
– Канотье, – пiдказав колишнiй слiдчий.
Хлопчаки клiпали очима та здивовано переглядалися.
– Не зважайте, – махнув рукою Тарас Адамович. – То що, коробка лiтала?
– Так! – вiдповiв йому хор голосiв, який за секунду знов розпався на реплiки.
– Отак – вжжжж!
– А потiм бах!
– Конi заiржали i нумо задкувати!
– А бричка пана аптекаря таки перекинулася – дурна коняка злякалася, – засмiявся бiлявий Юрась.
Гiмназист додав:
– А потiм вiн катав пасажирiв.
Пiсля цiеi реплiки запанувала тиша. Тарас Адамович обвiв поглядом похнюплену зграйку, намагаючись стримати усмiшку. Здогадатися, що iх не було серед пасажирiв авiатора Сергiя Уточкiна, нескладно.
– Катав усiляких дiвиць, – сумно зронив Юрась.
– Багато людей було? – запитав Тарас Адамович, намагаючись вiдволiкти iх вiд болючоi теми.
Хлопчаки знов заторохтiли навперебiй. Багато, тисяч двадцять. А може, й навiть п’ятдесят. Чого ж вiн не пiшов? І справдi, чого не пiшов… Кажуть, Петро Нестеров уперше побачив лiтак на одному з авiашоу Уточкiна.
– За мiсяць пiсля виступу Сергiя Уточкiна, двадцять третього травня, у небо над iподромом на лiтаку власноi конструкцii пiднявся професор Киiвського полiтехнiчного iнституту князь Олександр Курдашов, – мовив Георгiй Рудий, вриваючись у спогади Тараса Адамовича.
