скачать книгу бесплатно
– Слух теж можна обдурити. Дотик, запах, смак.
Вiн знав це. Хтозна, як люди запам’ятовують почуте. Навряд чи виокремлюють кожен звук, радше – вловлюють змiст, але тлумачать по-рiзному. Вiн допитував свiдкiв на трамвайнiй зупинцi, якi бачили, як в однiеi з пасажирок ридикюльник вихопив сумку, зiстрибнув iз вагона пiд час руху i кинувся навтьоки. За мить до цього увагу пасажирiв вiдволiк волоцюга, який бiг за трамваем i щось волав. Кожен свiдок надав слiдчому Галушку власну версiю того, що вигукував волоцюга.
Вiн брав свiдчення у постраждалих пiд час вуличних бiйок i знав не гiрше за Ганса Гросса – удар ножем чи влучання кулi спочатку вiдчуваються як поштовх. А той, хто пiд час бiйки отримав кiлька легких поранень i одне тяжке, найiмовiрнiше, не зможе сказати, коли саме отримав останне. Легкi поранення сприймаються жертвами як серйознi, а смертельнi часто взагалi не вiдчуваються.
Чи можна тодi довiряти свiдченням пiлота, який увесь час слiдкував за роботою мотора чи стежив за курсом? Та й хiба його свiдчення бодай якось можуть допомогти iм зрозумiти, що саме сталося? Тарас Адамович подивився на дiвчину, яка поставила запитання i, здаеться, вже доволi довго очiкувала на вiдповiдь.
– Вiро, свiдки – не едине джерело iнформацii. І не найнадiйнiше.
– Що ж ви вважаете бiльш надiйним? – поцiкавилася балерина.
– Та хоч би й висновок медичних експертiв, якi оглядали тiла жертв, – i вiн поглянув у бiк Менчиця.
– Тарасе Адамовичу, – молодий слiдчий, який простягнув теку господаревi будинку, виглядав невпевнено. – Я хотiв сказати вам вiдразу…
– Щось не так, пане Менчиць?
– До матерiалiв справи не долучили висновок медичних експертiв.
– Тiла не оглядали?
– Оглядали, – вiн завагався, – але…
Мiра уважно подивилась на нього, Вiра схилила гарненьку голiвку на руку, якою сперлася на спинку стiльця.
– …до справи не долучили. Слiдчий, який веде справу, вирiшив, що висновку, який пiдтвердив наявнiсть отрути у келихах, цiлком достатньо для обвинувачення.
Тарас Адамович вiдставив чашку.
– Цiкаво… – протягнув вiн.
Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли iнших доказiв, окрiм свiдчень очевидцiв, немае? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?
– То що ми робитимемо? – запитала Мiра.
– Спробуемо знайти бiльше свiдкiв, – усмiхнувся Тарас Адамович.
– Але де?
– На похоронi, звiсно.
VI. Свiдок доброi слави
Вiн пам’ятав похорон штабскапiтана Нестерова. Газети публiкували подробицi його смертi та оголошення про панахиду. Тодi було лiто – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбiльше – фiнальний акорд, який потiм поволi зливаеться з осiнньою мелодiею. Колишнiй слiдчий ховався вiд серпневоi спеки у затiнку на верандi, готував варення. Здаеться, грушеве, адже помiж його яблунь, ближче до паркану, сховалися двi тендiтнi грушки, що кiлька рокiв тому почали давати плоди. Мало хто мiг розповiсти, як саме загинув пiлот, однак усi знали напевно – героiчно.
Похнюплену зграйку хлопчакiв, якi зiбралися на подвiр’i, не тiшили навiть ласощi господаря – надто великим було iхне горе. Тарас Адамович обвiв зацiкавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутнi iнодi кидали короткi реплiки й знову стискали вуста. Вiн спiвчутливо позирав на них, хоч i не мiг до кiнця збагнути, що саме вони вiдчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирiв, якi раптово загинули. Власне, живих теж не мав.
Урештi пирiг та чай усе ж таки привели iх до тями – хлопчаки почали оповiдати йому подробицi похорону, бо ж вiн сам зiзнався, що був присутнiм лише на панахидi. Не те щоб йому справдi було цiкаво, але вiн не наважувався переривати сумних промовцiв.
– Близько десятоi години надворi вже була справжня юрма.
– Ранiше! – зауважив Федiр, який був не iз сусiдських дiтлахiв i хтозна, як прибився до iхнього гурту, – я йшов iз Панькiвськоi десь о восьмiй, уже було не проштовхнутися.
– Купа людей зiбралася бiля собору…
Панахиду по Петру Нестерову вiдправили у Микiльському вiйськовому соборi, на якiй був присутнiй увесь генералiтет. Вiддати шану загиблому прибула навiть Велика княгиня Милиця Миколаiвна, уроджена чорногорська княжна, поцiновувачка усього мiстичного i перша покровителька старця Распутiна, iз сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пiлотом, усю у квiтах, винiс iз собору саме князь Роман Петрович разом з офiцерами повiтроплавальноi роти.
– І потiм усi рушили до Аскольдовоi могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.
– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.
Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.
– Бiля могили стрiляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формi гiмназиста. І чого вiн тут?
– А потiм… – якийсь хлопчина хотiв пiдхопити оповiдь.
– Виступали всiлякi поважнi пани, щось говорили, доволi довго. Я схотiв iсти, то вiдкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.
На Софiйськiй площi – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими вiйськами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потiм – «вiчна пам’ять», яку виводять десятки голосiв. Гра контрастiв.
Похорон князя Олександра Курдашова був зовсiм скромним порiвняно з процесiею, що йшла за труною ранiше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слiдом за невеликою групкою з рiдних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбраннi люди видаються стрункiшими? За кiлька крокiв вiд нього йшли Якiв Менчиць та Мiра. Дiвчина у капелюшку з вуаллю, молодий слiдчий – у темному костюмi та пальтi, що враз додали йому дивного шарму впевненостi. Навiть Мiра, коли зустрiла його на порозi будинку Тараса Адамовича, здивовано усмiхнулася.
– Мiро, – сказав колишнiй слiдчий напередоднi, ретельно добираючи слова. Вона звела очi над чашкою i питально подивилася на нього.
– Я хотiв би попросити вас про послугу.
– Яку?
– Пам’ятаете, я колись говорив вам, що приватних детективiв у нас…
– Не надто схвалюють?
– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав iз мовчазноi згоди начальника розшуковоi частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.
Вона вiдставила чашку, склала руки на краечку столу. Колишнiй слiдчий мовив далi:
– Тепер ситуацiя iнша. Слiдчi хочуть закрити справу, в них е пiдозрюваний i вони мають доволi серйознi докази. Ми, так би мовити…
– Вставляемо iм палки в колеса?
– Вступимо у конфронтацiю, якщо надалi проводитимемо розслiдування i нашi висновки не збiгатимуться – а я в цьому майже впевнений – з iхнiми.
– Що ж нам робити?
– Те, що мусимо. Але спробуемо уникати гострих кутiв.
Вiн пояснив iй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.
На Лук’янiвському кладовищi незатишно. Снiг тримаеться на дорiжках i могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволi рiзко посунула осiнь на другий план. Тарас Адамович розглядае присутнiх, супиться. Врештi, вiн любить плавнi, майже непомiтнi переходи, коли лiто обережно пiрнае в осiнь, поволi розфарбовуючись у ii барви, а зима ввiчливо запрошуе весну, день у день розчищае дорiжки вiд снiгу, дозволяе проглянути з-пiд заметiв першим квiтам. Взаемини осенi та зими складнiшi. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вриваеться в мiсто раннiми сутiнками, холодним подихом вiтру, зриваючи з дерев останнi жовто-багрянi гiрлянди та змушуе городян кутатися у шалики i хутро. А проте киiвська осiнь романтична. Прикрашае вулицi, наповнюе мiсто пахощами. Осiнь зазвичай полишае мiсто зi сльозами – заливае Хрещатик, а потiм змiшуе мокрий снiг iз багнюкою. Цей снiг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане пiд останньою осiнньою iстерикою i, врештi, затримаеться надовго, коли зима повнiстю вступить у своi права.
Бiля могил вони стоять пiвколом. Мiра – поруч з Яковом Менчицем. Його привiв сюди службовий обов’язок, ii, за iхньою легендою – бажання вiддати належне пам’ятi першого Киiвського авiаконструктора, адже iхнiй батько теж був пiлотом.
– Вiн був звичайним солдатом, – заперечила Мiра у будинку Тараса Адамовича.
– А от цього вищим чинам Киiвськоi мiськоi полiцii знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…
– Вiн брав участь у розслiдуваннi справи моеi сестри?
– Щось на кшталт. Тому зараз вiдчувае… певну вiдповiдальнiсть за вашу долю.
– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дiвчина.
– Не обов’язково звiтувати про це слiдчим, якi будуть на похоронi. Але хай краще вони звикнуть до вашоi присутностi у життi пана Менчиця. Щось менi пiдказуе, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врештi остаточно роздратуемо полiцiю.
Тарас Адамович сховався за спинами присутнiх, хоч i розумiв – його давно помiтили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цiкаво, хто з родичiв прибув до Киева на похорон князя? Чи е тут знайомi Агати? За крок вiд нього – дiвчина. Одяг простий, навiть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнiшими, на ii щоках сльози. Зовсiм юна, молодша за Мiру. Хто вона? Кого саме оплакуе? Князя? Навряд чи родичка. Вiн обережно пiдступив ближче, сказав ледь чутно:
– Тяжка втрата…
Банальнiсть, але як iще починати розмову в таких декорацiях? Дiвчина зiщулилася, готова спурхнути з мiсця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Вiн мовчав, намагаючись не налякати ii ще бiльше.
– Ви знали…
– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоiвкою нареченоi князя, – швидко вимовила вона, нiби хотiла вiдкараскатися вiд його уваги.
– А тепер?
– Немае нареченоi – немае роботи, – вiдповiла вона. – Ви з полiцii?
– Щось на кшталт. Коли ви востанне бачили панi Агату?
– Ввечерi, напередоднi вiдльоту. Вдень вони обвiнчалися, вранцi мали летiти до Киева. Я говорила молодiй панi лишитися, казала, що менi наснився поганий сон.
– А вона?
– Смiялася, але я помiтила, що ii це збентежило.
– Чому?
– Бо ввечерi вона про щось говорила з князем, а вiн гучно вiдповiдав «Нi!». Вони навiть сперечалися – так менi здалося.
– Як думаете, про що?
– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, панi Агата намагалася переконати його не летiти.
– Повiрила в те, що ваш сон – пророчий?
– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – i сльози знов потекли по ii щоках. Вiн не радив би плакати на морозi, але вирiшив змовчати.
Колишнiй слiдчий спiвчутливо поглянув на дiвчину, вiдiйшов убiк, роздивляючись незнайомцiв. Рахлiн говорив, що на похоронi буде Сiкорський. З одного боку – його не було в лiтаку, з iншого – вiн знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свiдки з давнiх-давен подiляються на «видокiв» i «послухiв». Видоки – очевидцi. Послухiв ще називають свiдками доброi слави, вони можуть розповiсти про життя жертви чи пiдозрюваного, його розмови i стосунки з друзями i рiдними, описати характер чи особливi звички. Слiдчому варто говорити i з першими, i з другими. Сiкорський мiг стати свiдком доброi слави, адже Курдашов колись був його професором, а потiм – колегою. Найiмовiрнiше, вiн знае i пiдозрюваного – Осипова.
Родина Сiкорських була вiдомою в Киевi. Тепер уже i завдяки сину-авiаконструктору. Однак, коли Ігор Сiкорський ще навчався у Першiй киiвськiй гiмназii – найпрестижнiшiй у мiстi – гiмназiйнi вчителi уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прiзвище. Іван Олексiйович Сiкорський був вiдомим лiкарем-психiатром, професором Унiверситету Святого Володимира. За рiк до трагiчноi загибелi Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексiйович був одним з експертiв зi сторони обвинувачення у справi Менделя Бейлiса.
Як називати свiдка обвинувачення, який не був очевидцем подii? Свiдок лихоi слави? Якби Естер чула промову професора Сiкорського у залi суду, вона могла б довго i натхненно критикувати ii. Натомiсть iз критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психiатрiя» майже вiдразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психiатрiв у повному складi пiдписалося пiд схожою за змiстом резолюцiею. Навеснi 1913 року XII Всеросiйський пироговський з’iзд лiкарiв ухвалив резолюцiю проти експертизи Сiкорського.
Микола Красовський, якого вiдсторонили вiд справи, холодно сказав йому:
– Чортiвня. Я не знаю, може, всi професори психiатрii рано чи пiзно стають схожими на своiх пацiентiв, чи то тимчасове затьмарення, або…
– Свiдчення пiд тиском?
– Байдуже. Вони намагаються повiсити убивство на невинувату людину.
У теплому затишку кiмнати з камiном у будинку Тараса Адамовича Мiра поставила запитання, яке змусило його пригадати дiалог iз Красовським.
– Чому ви впевненi у тому, що слiдчi помиляються?
– Не впевнений. Просто маю деякi сумнiви.
– То, може, варто…
– Залишити все як е i сподiватися, що полiцiя докопаеться до правди? Мiро, я залюбки так i зробив би, якби вiрив, що полiцiя поставила собi саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо iншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертiв не долучили до справи, лише пiдтверджують спробу полiцii…
– Я розумiю.
– У цьому складнiсть справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслiдувати роками. Навiть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справi про вбивства шукати потрiбно лише вбивцю. І добре, якщо його справдi шукають, а не обирають з найбiльш зручних варiантiв.
Мiра не вiдповiла, поставила на стiл бiля Естер горщик iз геранню, яку принесла iз собою, аргументуючи тим, що квiти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кiмнату, залишився вдоволений побаченим – герань освiжала спартанський iнтер’ер.
Зараз вiн думав не про iнтер’ери – колишнiй слiдчий стояв бiля свiжих могил, бачив краечки темних трун у квiтах, Мiру у вуалi поруч з Яковом Менчицем. За кiлька метрiв вiд них – обличчя авiаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рiвний нiс, насупленi густi брови, маленький прямокутник вусiв. Зовсiм молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…
– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив iз ледь вiдчутним дотиком руки до його плеча. Вiн чув цей хриплуватий тембр ранiше. Що ж, цього слiд було очiкувати. Не озираючись, вiн так само тихо вiдповiв:
– Вiтаю вас, пане Фогль.
Дiйсний статський радник, заступник начальника розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Іван Арчибальдович Фогль, чоловiк-монокль – бо ж iз ним вiн нiколи не розлучався. Саме його iм’я Тарас Адамович побачив на тецi, що ii принiс Якiв Менчиць.
– Вiн особисто веде розслiдування? – запитав, розумiючи, Менчиць знае – питання риторичне.
– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радiсть побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокiйним, – а оскiльки це мiсце навряд чи призначене для таких почуттiв, хотiв би попросити вас… Не знаю навiть, як краще сказати.
Тарас Адамович скосив погляд у його бiк. Фогль зморщив носа i мовив:
– У цьому мiстi, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишнi слiдчi теж умiли б зникати.
– Я прийшов…
– Я знаю, чого ви прийшли, – вiн зробив павзу i за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чiплятися до людей, якi пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.
