скачать книгу бесплатно
То був перший полiт на лiтаку, збудованому в iмперii, адже бензиновою коробкою Уточкiна, що лякала вiзницьких коней на Скаковому полi, був французький «Фарман».
Отже, три днi тому на борту лiтака «Гранд» загинув перший авiаконструктор iмперii.
– Що кажуть в полiцii? – поцiкавився колишнiй слiдчий.
– Що саме ти хочеш почути?
– Це не справа зниклоi балерини, яку полiцiя не надто прагнула розшукувати. Уже мали б розпочати розслiдування, вiдправляти телеграми з найменшими подробицями до Петрограда, рити землю в усiх напрямках на аеродромi.
– Розслiдування майже завершене.
– Як?
– Тарасе Адамовичу, не хочу переповiдати iнформацiю з третiх рук. Скажу одне: справу ведуть до фiналу, е пiдозрюваний.
Колишнiй слiдчий уважно подивився на Рудого.
– Ти не вiриш у його винуватiсть?
– Докази не на його користь. Але так – не вiрю.
– Навiщо тобi це?
– Зараз це не мае значення. Важливiше – навiщо це тобi, чи не так? – вiн звичним рухом знов зiставив чарки на столi, – я не наполягаю, щоб ти узявся за розслiдування.
– Я вiзьмуся. Ти знав це вiдразу.
Господар мовчки наповнив чарки. Не зводячи погляд на спiврозмовника, перехилив свою, поставив на мiсце та, поглянувши кудись убiк, мовив:
– Князя i його дружину отруiли. Слiди отрути виявлено у келихах з-пiд шампанського, яке вони пили в лiтаку.
– А у пляшцi?
– Нi, лише у келихах.
– Хто…
– Гатчинський iнструктор, молодший унтерофiцер Дем’ян Осипов вiдкоркував пляшку i налив iм шампанське у келихи. Його заарештовано.
Господар пiдвiвся, зробив кiлька крокiв та вiдчинив дверцята шафи. Тарас Адамович краем ока помiтив акуратнi стоси паперiв, сiрi спинки тек. Рудий витяг одну з тек, повернувся до столу та, не розгортаючи, простягнув ii гостю.
– Тут подробицi, якi менi вдалося дiстати. Те, що мае полiцiя – iмена i вiдомостi про людей, якi були в лiтаку, кiлька версiй i фото. Не думаю, що ця iнформацiя аж надто допоможе тобi, але принаймнi простiше буде почати розслiдування.
Тарас Адамович поклав руку на теку та поглянув на колишнього колегу.
– Якщо князя та його молоду дружину хотiли вбити, навiщо використовувати отруту?..
– Хороше запитання! Авiакатастрофа видавалася б переконливiшою, до того ж розслiдувати ii складнiше. Знаеш скiльки моторiв у «Гранда»?
– Чотири. Ти говорив.
– А знаеш чому?
– Уявлення не маю.
– Колись Ігор Сiкорський мало не загинув, випробовуючи свiй лiтак, – мотор раптово припинив працювати. Йому дивом вдалося сiсти, а коли вiн полiз копирсатися у нутрощах апарата, щоб виявити причину аварii, то побачив, що в мотор забився комар. Комар, Тарасе Адамовичу! Вiдтодi авiаконструктор вирiшив, що лiтак повинен мати резервний мотор, а краще – кiлька. А на борту, окрiм пiлота, мусить бути ще кiлька осiб, якi зможуть ремонтувати лiтак пiд час польоту.
Тарас Адамович скосив погляд у бiк давнього друга та промовив:
– Не думав, що ти настiльки заглибився в авiаконструювання.
Рудий не вiдповiв.
– Отже, чотирьох комарiв для «Гранда» виявилося знайти важче, нiж отруту?
– Це тобi й доведеться з’ясувати.
Теку колишнiй слiдчий розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii розгорнув уже вдома. У кiмнатi, де на столi стояла стара друкарська машинка, яку вiн звав Естер, та чашка чаю iз м’ятою, скупого свiтла зимового сонця ледь вистачало, щоб розбирати не надто калiграфiчнi почерки слiдчих. Тарас Адамович гортав сторiнки, зрiдка пiдводив голову, вирiвнював спину, розминав плечi. Протоколи, записки свiдчення. Те, що вiн думав, бiльше нiколи не побачать стiни цього будинку.
Стiл бiля вiкна вкрито зеленим сукном, на столi – Естер. Їi клавiшi будить Мiра легкими доторками своiх тонких музичних пальцiв. Їi сестра, Вiра, теж говорила:
– Пальцi пiанiстки. – І усмiхалась, виводячи з другоi лiнii коня. Дивилася не на суперника – на чорно-бiлi клiтинки шахiвницi.
Тарас Адамович тримав слово – навчав сестру секретарки грати в шахи. Вiра завжди починала з коней. Колишнiй слiдчий жартував, мовляв, ii дебюти – бальзам на душу кавалериста на вiйнi.
– Ви говорили, кавалерiю використовують щоразу менше?
– Я вас дезiнформував. Просто кавалерiя стала iншою. Солдати пересiли на залiзних коней з крилами. Але я не радив би вам, Вiро, застрибувати конем у кiльце моiх фiгур. Боюся, з цiеi мертвоi петлi йому не вдасться вийти живим.
– У мене е ще один.
Тарас Адамович здивовано звiв лiву брову.
– Хiба ж не ви звинувачували мене у жорстокостi, коли я розмiнював коня?
– «Жертв на вiйнi не уникнути» – так ви сказали тодi?
Вiн хитнув головою та пробурмотiв:
– Деякi жертви можуть обiйтися надто дорого.
І, перегортаючи сторiнку iз сiроi теки Георгiя Рудого, колишнiй слiдчий вiв слона до розгубленого короля балерини та гонив думки про абсурднiсть смертi авiаконструктора в небi над Киевом.
III. Белерофонт i монгольф’ери
Куренiвський аеродром простягся вздовж i вшир, здiймаючи край поля три поверхи ангарiв, що в них конструювали лiтаки Киiвського повiтроплавального товариства. Куренiвськi луки на правому березi рiки Почайни привабили мiсцевих мрiйникiв, якi починали будувати лiтальнi апарати, хто де мiг – Ігор Сiкорський, наприклад, першi моделi збирав у сараi у дворi батькiвського дому по вулицi Великiй Пiдвальнiй, 15. Його одногрупник iз полiтехнiчного iнституту теж намагався не пасти заднiх i сконструював кiлька власних моделей. Мотори використовували закордоннi, лiтаки ж робили з вiтчизняного матерiалу – спецiально висушених високоякiсних порiд деревини. Коли постало питання, де випробовувати сконструйованi моделi, товариш Сiкорського лише усмiхнувся.
– Нам потрiбен аеродром, – упевнено заявив вiн.
– Уточкiн лiтав над iподромом, – зауважив Сiкорський.
– Так. І тiльки гожого дня. Аби створити щось, що допоможе нам перекреслити оцю рабську залежнiсть вiд кiлькох хмаринок у небi, нам потрiбен аеродром.
У вереснi 1911 року новий аеродром на Куренiвських луках було офiцiйно вiдкрито. Окрiм ангарiв на ньому розмiстилися трибуни для глядачiв, буфет, погрiб для пального та сигнальна щогла Киiвського повiтроплавального товариства. Одногрупником Ігоря Сiкорського був Федiр Терещенко, на кошти якого i було вiдкрито новий аеродром.
Мiра здригнулася, коли вiзник проминав бiлi стiни старовинноi церкви. Одна з найдавнiших у мiстi – Кирилiвська, що розташована на територii однойменноi психiатричноi лiкарнi. Звiдси кiлькасот метрiв до аеродрому. Чому вона напросилася поiхати з Тарасом Адамовичем?
Колишнiй слiдчий сидiв навпроти, iнколи позирав на неi, однак розмову не починав. Вiзник пiдганяв коня. Знайомий маршрут – дiвчина вiдмахнулась вiд спогадiв, що холодними пальцями торкнули шию. А могла б лишитися в затишному будиночку посеред яблуневого саду та, попиваючи чай, друкувати свiдчення очевидцiв iз розповiдей Тараса Адамовича. Однак щось на сподi його очей, схоже на тривогу чи серпанок смутку, змусило ii безапеляцiйно сказати колишньому слiдчому:
– Я поiду з вами!
– Не варто. Ми можемо зустрiтися пополуднi, я все розповiм.
– Дарма згаемо час. Я поiду, занотую свiдчення, вам не потрiбно буде потiм переповiдати менi все почуте.
– Мiро, ми поiдемо…
– Знаю, на Куренiвку. Туди, де вiн тримав мою сестру. Все гаразд.
Тарас Адамович уважно подивився на неi i несподiвано для себе погодився. Хтозна, що саме переконало його у непохитностi ii рiшення. Тонкi стиснутi губи, металевий вiдблиск блакитних очей? Аеродром пустував – Рудий попередив, що там вони знайдуть хiба кiлька апаратiв, якi навряд чи лiтають, i, можливо, аероплани, що тимчасово зупинилися у Киевi, аби екiпаж вiдпочив перед вiдльотом на фронт у напрямку ризького аеродрому. Ескадра повiтряних кораблiв розмiстилася пiд Вiнницею – туди летiли чотиримоторнi «Муромцi» Ігоря Сiкорського, сам конструктор теж перебував на вiнницькому аеродромi. Кого ж iм опитувати тут, на Куренiвцi?
– А де ми знайдемо пiлотiв, якi керували «Грандом»? – запитала Мiра.
– Маемо iхнi свiдчення, хоч i доволi скупi, – вiн постукав рукою по чорнiй валiзцi.
Мiра вже звикла до його злегка згорбленоi постатi у капелюсi з валiзкою у руцi. З цiею чорною валiзкою колишнiй слiдчий не розлучався, коли вирушав iз дому у справах розслiдування. Вона могла б упiзнати його, певно, й серед юрми на Софiйськiй площi, що зустрiчала Імператора кiлька тижнiв тому.
– То вони не на аеродромi?
– Навряд чи.
Вiн уважно подивився на неi.
– Мiро, вам доводилося ранiше бачити авiаторiв?
Дiвчина усмiхнулася, кинула задумливий погляд на узбiччя. Дрожки неслися вперед, змiшуючи з багнюкою снiг, i вiд того ставало сумно.
– Так. У Варшавi, ще на початку вiйни. Загiн авiаторiв розмiстився тодi у готелi «Бристоль», а галасу вiд них було на все мiсто. Загiн жартома так i називали – «бристольським».
Тарас Адамович звiв брову.
– Не нiмцi, – вiдповiла вона, – союзники. А чому ви спитали про авiаторiв?
– Розумiете, Мiро, останнiм часом я помiчаю, що беруся за вкрай дивнi для моеi професii справи. Слiдчий так чи iнакше зустрiчаеться з досить рiзними людьми. Але я не мiг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет i спiлкувався з балеринами, окрiм того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…
– Ви нiколи не спiлкувалися з пiлотами?
Тарас Адамович лише розвiв руками, а його секретарка сховала усмiшку в кутиках вуст. Колишнiй слiдчий мовив далi:
– Що вiдчувають люди, якi злiтають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – вiн насупив брови. – Я прочитав свiдчення, якi менi передав Георгiй Михайлович Рудий. Усi вони – поверховi, скупi, майже формальнi. А проте слiдчi спiлкувалися з людьми, якi щодня дивляться в обличчя смертi, сiдаючи у кабiну.
– Не всi пiлоти здiйснюють вильоти щодня, тим паче бойовi.
Вiн зацiкавлено поглянув на неi. Дiвчина бадьоро мовила далi:
– Так, ми спiлкувалися час вiд часу з пiлотами – врештi, тiтка живе неподалiк «Бристоля», а у будинку ii знайомоi нерiдко органiзовували «музичнi вечори». Вiру кликали грати на фортепiано. «Бристольський загiн» був на тих вечорах ледь не в повному складi.
– Що ж, тодi я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усмiхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на моi помилки!
– Ваша iнтуiцiя допоможе iх оминути, – ледь помiтно схилила вона голову.
– Тобто?
– Пам’ятаете, ви говорили Вiрi, що кавалеристи просто пересiли на iнших коней – залiзних, iз крилами? Так, один iз пiлотiв розповiдав нам, що сам – колишнiй кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, якi перейшли в авiацiю, простiше за iнших, мовляв, схожi принципи керування вуздечкою та шенкелями.
– Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справдi, пересiли, – пробурмотiв вiн кудись убiк, обмiрковуючи почуте.
Мiра кивнула та додала:
– Вiра тодi смiялася i говорила, що польська кавалерiя завжди була крилатою.
Вiзник зупинив коня бiля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мiрi руку, окинув поглядом рiвнi ряди ангарiв. Незайманий снiг вкривав дахи споруд i лавки трибун. Колишнiй слiдчий i дiвчина рушили в бiк будiвель, якi видавалися покинутими.
– А якщо ми тут нiкого не знайдемо?
– Про одну зустрiч я домовився, – заспокоiв свою секретарку Тарас Адамович, – товариш нашого пiдозрюваного погодився поспiлкуватися. І що найвагомiше – вiн був на борту лiтака, коли сталося вбивство.
Дивно, що з мосье Лефевром вони досить недовго говорили про лiтаки – француз завжди iз захопленням вiдгукувався на будь-яку згадку про авiацiю. Чи то вiн не хотiв писати, чи то його нормандський шаховий партнер вiдчував холод вiд листiв, коли торкався iсторiй про пiдкорювачiв неба. Мосье Лефевр мiг писати про Адольфа Селестена Пегу, який був родом iз мiстечка Монферра, що на пiвднi Францii. Пегу воював у африканському полку легкоi кавалерii, потiм, пiсля хвороби й одужання, потрапив до 12-го гусарського полку. Мосье Лефевр старанно оповiдав усi подробицi з життя Пегу, радше – переповiдав те, що читав у газетах. Адже вiдтодi, як авiатор почав крутити в небi над Парижем мертвi петлi, газети не стомлювалися писати про нього, порiвнюючи з Белерофонтом – першим вершником на крилатому конi. Мосье Лефевр писав, що жаданий brevet de pilote Пегу отримав особливого дня – 13 лютого 1913 року. Хтозна, можливо, двi тринадцятки стали фатальними для француза? Дивний пiлот iз хворобливим кольором обличчя з дикоi та, як вважали французи, – нелiтаючоi краiни випередив його, виконавши мертву петлю над Куренiвським аеродромом.
Землi, що лежали на схiд вiд Царства Польського, недарма вважали територiею, вiльною вiд польотiв. Ще за часiв Катерини ІІ на будь-якi спроби подолати земне тяжiння тут дивилися в кращому разi як на розвагу чи дешевий ярмарковий балаган. У той час, як над Парижем лiтали монгольф’ери – першi аеростати, – з-пiд пера Катерини виходили укази про заборону будь-яких повiтряних об’ектiв, якi могли спричинити занепокоення або пожежi у мiстах. Так чи iнакше, прогрес докотився i сюди: врештi, аеростати було вирiшено використовувати у вiйськових цiлях – спочатку як пункти для спостереження за силами супротивника. Однак поки так чи iнакше налагодилося виробництво аеростатiв та почалася пiдготовка кадрiв, Імперiя встигла програти Кримську, а потiм – i вiйну на Далекому Сходi. У 1910 роцi Перший схiдносибiрський повiтроплавальний батальйон було розформовано. На його базi майже вiдразу створили 7-му повiтроплавальну роту, яку розмiстили у Киевi. І хоч аеростати i закрiплялися за артилерiйськими полками, морально застарiти вони встигли у короткi мiжвоеннi канiкули – чи то вiдразу пiсля Кримськоi вiйни, чи то незабаром пiсля Росiйсько-японськоi. На аеростатах тепер каталися хiба що рожевощокi мiськi панянки, якi, однак, могли повихвалятися неабиякими успiхами у здiйсненнi розвiдки i збираннi iнформацii, що ii потiм поширювали у виглядi плiток. Киiвськi ж авантюристи з повiтроплавального товариства в тi часи мрiяли про керованi лiтальнi апарати – i вже починали iх будувати.
Ігор Сiкорський здiйняв у повiтря лiтак власноi конструкцii навеснi 1910 року. І це також була iсторiя про те, як один фантазер випередив iншого: нинi покiйний Олександр Курдашов злетiв на власному аеропланi за шiсть днiв до Сiкорського.
– Можливо, якби вiн почав iз конструювання лiтакiв, його навряд чи хтось випередив би, – зауважив Рудий, коли оповiдав йому, Тарасу Адамовичу, подробицi справи, – однак Сiкорський спочатку взявся за конструювання машин iз гвинтами – вони мали б злiтати вертикально, без розгону, але здiйняти iх у повiтря з пiлотом йому не вдалося. Тiльки пiсля двох невдач вiн почав конструювати лiтаки.
Мiра невпевнено роззиралася увсiбiч. На тлi височенного ангара вона здавалася вразливою, схожою на тендiтного метелика, що загубився серед зимового поля. Тарас Адамович пiдiйшов до неi, однак не встиг нiчого сказати – дверi ангара рипнули…
– Ви, певно, Тарас Адамович Галушко? – пролунало з прочинених дверей. Мiра подалася на крок уперед, колишнiй слiдчий залишився на мiсцi. З вузького проходу визирнула голова i за мить сховалася. Мiра здивовано озирнулася на Тараса Адамовича.
– Прошу! – знову пролунало з ангара.
Тарас Адамович натиснув на дверi, збiльшуючи прохiд, ступив усередину та жестом запросив дiвчину слiдувати за ним.
«Ти не захочеш вiдмовитися вiд справи, коли дiзнаешся подробицi» – пригадав вiн нещодавнi слова Георгiя Рудого.
Скiльки рокiв Тарас Адамович вiдмовлявся слухати новини про успiхи в небi? Холодно вiдповiдав на листи мосье Лефевра, вiдмовчувався, коли той запитував про киiвських авiаторiв? Ігнорував приiзди вiдомих пiлотiв до Киева? Щонайменше – п’ятнадцять. Вiдтодi, як побував на фестивалi повiтряних куль на Сирецькому iподромi. Болючi спогади. Не варто думати про це зараз.
– Ви й справдi нiколи не бачили авiаторiв? – майже пошепки промовила Мiра.
