скачать книгу бесплатно
– Живих – нiколи, – вiдповiв iй Тарас Адамович, якого службовий обов’язок змусив бути на похоронi Петра Нестерова. То оця голова зi скуйовдженим волоссям, що визирала з ангара, незграбна постать i рiзкi помахи рук, що були вимащенi у щось чорне, – належать першому авiатору, якого вiн побачив у своему життi?
Чоловiк озирнувся на гостей.
– Добридень! – сказав вiн низьким хриплуватим голосом.
На вигляд пiлоту не бiльше нiж двадцять сiм рокiв. Вiн був у формi та шинелi, недбало накинутiй на плечi. Смагляве обличчя, грубi риси, важке пiдборiддя. Мiра мимохiдь ковзнула поглядом уздовж стiни ангара, питально подивилася на пiлота. За його спиною височiв лiтак. Перш нiж Тарас Адамович подумки встиг оцiнити габарити i вiдповiсти на вiтання, авiатор вiдрекомендувався:
– Поручик Рахлiн.
– Тарас Адамович Галушко, слiдчий у вiдставцi. Моя секретарка – панна Томашевич.
Офiцiйну частину завершено. Мiра замислилася. Про що запитуватиме колишнiй слiдчий у поручика? Наскiльки вiдвертим буде авiатор? Коли iй дiставати нотатник – зараз чи потiм, коли Тарас Адамович розпочне допит свiдка? А якщо допит уже розпочато? Вона перевела погляд iз поручика на слiдчого.
– Це i е той лiтак, що здiйснив перелiт iз Петрограда до Киева?
– Якщо маете на увазi перелiт другого грудня – так.
– Чи були до того на ньому ще якiсь перельоти?
– Час вiд часу траплялися. Власне, на рахунку лiтака, який вас зацiкавить, щонайменше шiсть таких перельотiв, один iз них – рекордний, з Киева до тодi ще Петербурга за тринадцять годин.
– О, справдi?
– Так, я був мотористом на цьому лiтаку, коли вiн ставив рекорд. Але ж вас цiкавить iнше…
– Ми залюбки послухали б iсторiю про рекорд, якщо, звiсно, ви маете настрiй розповiсти.
Як виявилося за кiлька хвилин, настрiй розповiдати iсторii поручик Рахлiн мав завжди. Вiн запросив iх у каюту-кабiну лiтака i навiть почастував кавою. Мiра здивовано роззиралася навсiбiч, Тарас Адамович уважно вивчав спiврозмовника.
Схожий снiданок – гарячу каву i бутерброди четвiрка авiаторiв органiзувала собi точнiсiнько у цiй каютi два роки тому, у червнi 1914-го. Снiдали вони, пролiтаючи над Вiтебськом, та насмiшкувато поглядали на юрбу, що зiбралася внизу. Тодi екiпаж лiтака скинув униз невелику трубку з прив’язаним до неi довгим шматком тканини. У трубцi – телеграми з борту лiтака та кошти на iхню вiдправку. Як потiм з’ясувалося, телеграми з Вiтебська таки вiдправили до Киева…
– Вилетiли з Петрограда близько першоi ночi – завдяки бiлим ночам. Погода була безвiтряною, лише, спускаючись в Оршi, лiтак потрапив у смугу повiтряних течiй, була вже дев’ята ранку, очiкувався спекотний i задушний день. Лiтак кидало навсiбiч, але посадка в Оршi виявилася вдалою, – розпочав iхнiй перший свiдок та мовив далi:
– Усi розпитували, куди ми летимо i як змогли здiйняти у повiтря такий велетень. Купа людей, квiти… Ми мусили поспiшати – накачати у баки шiстдесят п’ять пудiв бензину – це не жарт. Сiкорський оглядав поле, з якого мали злiтати, i воно його не тiшило. Вузька смуга – п’ятдесят крокiв у ширину i чотириста – в довжину, а далi – урвище i хвилi рiчки! А проте, вiн вирiшив, що ми зможемо злетiти, i лихий поплутав нас усiх погодитися. Далi маршрут пролягав над лiсами й озерами, а отже, слiд очiкувати на потужнi повiтрянi течii. Розiгнали лiтак i вiдiрвалися вiд землi над самим урвищем – досi пам’ятаю, – вiн усмiхнувся, ковтнув кави.
– Мали б прилетiти до Киева до опiвночi, – мовив далi вiн, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.
– І що далi? – збентежено запитала Мiра, перш нiж Тарас Адамович встиг утрутитися.
– Подалися з вогнегасниками на крило, – вiдповiв пiлот.
– Але як?
– Є вихiд iз кабiни на крило – якраз для таких випадкiв. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публiку – в Киевi ми лiтали над аеродромом, стоячи на крилi.
– Як щодо екскурсii на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки лiтак на землi.
– Хтозна, – усмiхнувся авiатор, – з лiтаками неможливо передбачити, що безпечно, а що нi.
Але пiлот провiв гостей до вузького виходу з кабiни, що вiв на нижнi крила апарата.
– Саме цi виходи i дають пiлотам доступ до моторiв. Лiтак конструювали таким чином, щоб пiлоти могли лагодити його пiд час польоту. З одномоторними монопланами чи бiпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрiсники з легкоi авiацii верзуть нiсенiтницi про «Гранд» i «Муромцiв» Сiкорського.
– Заздрiсники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш нiж звiдкись знизу пролунав зляканий дiвочий зойк.
Поручик i слiдчий озирнулися у бiк кабiни, де мала стояти Мiра, й остовпiли – дiвчини на крилi не було.
– Зi мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Мiри звiдкись з-пiд черева лiтака. Тарас Адамович зiтхнув iз полегкiстю, вiдганяючи думку про те, чи часто падав зi свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому лiтати.
IV. Агата
Лишень п’ять сантиметрiв пiдбору, м’якi чобiтки з козячоi шкiри. Мiра з Вiрою шили iх на замовлення у похмурого неговiркого шевця, який приховував майстерню на Панькiвськiй за скошеною, майже непомiтною вивiскою. Вiра не хотiла жодних прикрас, нiякого оздоблення.
– Лише квiтковий орнамент на пiдборi, – запевняла вона.
– І все? – запитав швець, насупивши чорнi густi брови.
– І все. Мае бути вишукано i лаконiчно.
У вiдповiдь майстер бурмотiв щось на кшталт:
– Лiпше прикрасити носак чобiтка – його хоч зрiдка видно з-пiд сукнi.
– Можливо, але я хочу орнамент на пiдборi! – пропалений безапеляцiйним поглядом Вiри, швець капiтулював.
Пошитi на замовлення, цi чобiтки були найзручнiшим взуттям, яке коли-небудь носила Мiра. Лишень найзручнiше Мiрине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом лiтака. Але диво – вона не впала на землю! Мiра дивилася на носаки своiх чобiток i думала, може, й справдi iх треба було прикрасити, намагаючись вiдволiктися вiд запитання, що лунало в головi: «Хто мене впiймав?».
Краем ока поглянула вниз, зауважила ремiнець вiд годинника на зап’ястi чиеiсь руки. Ще один пiлот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловiк не опустив ii на землю. Вiдiйшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоiтися.
– Дякую, – проказала, розглядаючи несподiваного рятiвника. Вiн був у шкiрянцi, обличчя – в тiнi. Високий. Мiра вiдчула, як десь iз рiвня мережива, схованого пiд хутряним комiром пальтечка, повiльними хвилями почало пiдiйматися роздратування. Чого вiн мовчить? Що вiн тут робить? Сховався у тiнi, але пропалюе поглядом. Схотiлося розвернутися i пiти, вийти назовнi, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч iз незнайомцем, який викликав не найкращi емоцii. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилi?
– Прошу, – вiдповiв чоловiк пiсля павзи, що, здаеться, тривала кiлька десятирiч.
– Ви – теж пiлот?
– Чому «теж»?
– Як поручик Рахлiн.
– Сподiваюсь, кращий. Це вiн зiштовхнув вас униз?
– Нi!
– То ви стрибнули самi? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки лiтак здiйметься у повiтря…
– Ще кiлька таких зауважень i я справдi мрiятиму про самогубство, – вiдрiзала вона.
– Кращий? Хiба у вихваляннi, – пролунало згори.
Мiра озирнулася i зауважила поручика та колишнього слiдчого на крилi. Рахлiн легко зiстрибнув униз, Тарас Адамович повторив його трюк повiльнiше, притримуючись рукою за крило.
– Сподiваюсь, з вами все гаразд, Мiро? – запитав колишнiй слiдчий. Вона ствердно кивнула.
– Штабскапiтан Горенко, – вiдрекомендувався незнайомець, вийшовши з-пiд тiнi крила та усмiхнувся.
– Ви теж нещодавно лiтали на «Грандi», штабскапiтане? – запитав Тарас Адамович, i, не чекаючи на вiдповiдь, назвав свое iм’я, а потiм представив Мiру.
– Радий знайомству, панно Томашевич, – усмiшка на його обличчi видавалася щирою, але продовжувала дратувати. Чимсь невловимо схожий на Назимова – ii сестрi подобалися такi типи: з пронизливими темними очима й флером iронiчноi брутальностi. Надто правильнi риси обличчя, жодних непевних лiнiй, як у Рахлiна. Мабуть, колишнiй кавалерист, який тепер керуе лiтаком, наче конем. Вiн точно не впав би з крила. Але й Вiра б не впала – зависла б на краечку, як метелик, i спурхнула б униз – грацiйнiше, анiж поручик Рахлiн, значно швидше, нiж колишнiй слiдчий Галушко. Мiра вiдмахнулася вiд своiх думок, прислухаючись до вiдповiдi Горенка.
– Лiтав. На sister-ship цього лiтака. А потiм i на iнших моделях – «Муромцях». Але пана колишнього слiдчого, певно, цiкавить останнiй сумнозвiсний полiт «Гранда»?
– Поза сумнiвом.
– Мене не було на борту. Про перелiт iз Петрограда вам краще розпитати поручика. Якщо менi бiльше нема кого тут ловити, – вiн зробив павзу, ледь схиливши голову в бiк Мiри, – з вашого дозволу, я пiду, – i вiн рушив до виходу з ангара.
– Не зважайте, – звернувся до них поручик, – Горенко з Курдашовим були давнiми друзями. Штабскапiтан… може бути рiзким, якщо з ним говорити про цей полiт.
– А де був штабскапiтан, коли його друг летiв iз Петрограда? – холодно запитала Мiра.
– Тут, на аеродромi, – почулося з боку виходу, i дверi ангара грюкнули, щiльно зачинившись.
– Повернiмося у лiтак? – запропонував поручик.
Нотатник Мiра дiстала вже в кабiнi. Швидко занотувала кiлька подробиць про злiт, набiр висоти i погоднi умови, пiдкреслила iмена тих, хто був на борту. Акуратно вивела iм’я молодоi дружини князя Курдашова, замислилась. Їi iм’я застигало на вустах терпким присмаком охолодженого червоного вина – Агата.
Князь Олександр Курдашов виявився нащадком шляхетного дворянського роду, що походив вiд татарських ханiв Бiхана та Саiд-Ахмета. Генерал-майор Микола Курдашов був героем вiйни 1812 року, учасником Бородинськоi битви, близьким другом фельдмаршала Кутузова. Брат генерал-майора, Сергiй Курдашов, був камергером iмператорського двору, киiвським губернатором. У родинi сина останнього, Сергiя Сергiйовича Курдашова, статського радника, i народився Олександр Сергiйович Курдашов. Молодий князь закiнчив Петербурзький iнститут iнженерiв шляхiв сполучення, працював iнженером на залiзничнiй лiнii вiд Тифлiсу до Карсу, здобув чин титулярного радника, на його ж прохання був вiдряджений як викладач до Киiвського полiтехнiчного iнституту. Саме у Киевi вiн сконструював ферменний бiплан, що важив 320 кiлограмiв iз мотором «Анзанi» потужнiстю 35 кiнських сил. Бiплан мав передне кермо висоти, кермо керування i хвостове оперення-стабiлiзатор. Каркас бiплана являв собою конструкцiю з дерев’яних рейок, якi iнженер Курдашов обтягнув прогумованим полотном.
Двадцять третього травня 1910 року лiтак перевезли вiд хiмiчного корпусу iнституту на Сирецький iподром. Того ж дня у присутностi членiв Киiвського товариства повiтроплавання та численних репортерiв князь Курдашов здiйняв бiплан у повiтря. Вiн пролетiв на своему творiннi лише кiлька десяткiв метрiв, але став першим авiаконструктором iмперii. Звiстка про намiр нащадка давнього i шляхетного роду, талановитого iнженера, одружитися з юною дiвицею без iменi та статкiв – модисткою Агатою Дашук вразила i Киiв, i Петроград не менше, нiж його полiт шiсть рокiв тому.
– Що ви можете сказати про молоду дружину? – запитав Тарас Адамович.
– Що сказати. Красуня – безперечно, але… Не дарма заздрiсницi сичали iй у спину.
– Назвете iхнi iмена?
– Навряд чи. Я просто кажу про атмосферу…
– Ви сказали «але».
– Але з такими не одружуються. Принаймнi не нащадки роду Курдашових.
Мiра поставила крапку та звела очi на свiдка.
– Чому вони летiли до Киева? – далi поцiкавився Тарас Адамович. – Навiщо цей перелiт?
– Агата хотiла цього перельоту. Вона з Киева i не бажала лишатися у холодному Петроградi, доки ii чоловiк перебуватиме на фронтi. Зважаючи на те, що родина Курдашова була шокована мезальянсом, ii неважко зрозумiти. Курдашов iз Киева вiдразу мав летiти до Вiнницi – Ескадра там. Нам дали невеличку вiдпустку на честь його одруження.
– Напередоднi вильоту з Петрограда ви не помiтили нiчого дивного?
– Нiби нi. Курдашов iз молодою дружиною дещо спiзнилися на аеродром. Вiн занiс ii у лiтак на руках, Остапчук – моторист, фотографував. Ми допомогли з валiзами i скринею з посагом – дивна малоросiйська традицiя могла коштувати менi пальця на нозi, коли бiсiв Прусiс – перший пiлот – впустив свiй край скринi. Злетiли швидко i без пригод.
– Що було далi? – запитав Тарас Адамович.
– Зробили кiлька кiл над мiстом на висотi чотириста метрiв – Прусiс сказав, що Курдашов хотiв вразити Агату краевидами. Це потребуе уваги. Пiлоти одномоторних монопланiв i бiпланiв не наважуються лiтати над мiстом так низько – у разi зупинки мотора та вимушеноi посадки в таких умовах пiлот, найчастiше, гине. Я стежив за курсом, Прусiс вiв лiтак. Остапчук перевiряв мотори. Коли я йшов у кабiну, Агата сидiла в салонi бiля вiкна та усмiхнулася.
– А що робив пiд час польоту молодший унтерофiцер Осипов?
– Складно вiдповiсти. Слiдчi вже допитували мене. Я не бачив його, допоки не зустрiв у салонi з пляшкою шампанського. Вiн повiдомив, що панi Курдашова оголосила, що не питиме чаю в небi.
Колишнiй слiдчий не запитував. Чекав на продовження iсторii. Пiлот фатального перельоту додав:
– Зробили посадку в Оршi. Наповнили баки.
– А молодята? – уточнив Тарас Адамович.
– Агата поскаржилася на погане самопочуття, запитала, чи не бувае в авiаторiв морськоi хвороби? Молодята лишилися в окремiй кiмнатцi, – вiн кивнув у бiк дверей, – i не виходили майже весь полiт.
Слiдчий Галушко та його секретарка не виявили нiчого особливого у тiй кiмнатцi; вони ще раз оглянули кабiну лiтака та вийшли назовнi. Загубитися на лiтаку складно. А сховатися i пiдмiшати отруту в келихи? Вiдволiкти увагу жертв? І навiщо?
– То ви знайшли тiла?..
– Тут, у салонi, за годину пiсля злету з аеродрому в Оршi. Осипов стежив за мотором. Я мав невелику перерву, увiйшов до тiеi кiмнатки. Курдашов спав на канапi, його обличчя було прикрите газетою. Але оскiльки Агата лежала на пiдлозi, я зрозумiв, що щось трапилося. Покликав Остапчука. Поруч молодят знайшли келихи. Пляшка шампанського стояла на столику. Ми… – вiн подивився на Тараса Адамовича, – намагалися привести iх до тями, я ледь не розлив на обличчя дiвчини нашатир.
– Коли ви зрозумiли, що вони мертвi?
– Курдашов був холодний – я ледь торкнув руку. Потiм ми увiйшли у смугу хмар над мiстом, нас кидало. Остапчук кричав, що спочатку нам потрiбно сiсти, потiм кликати лiкарiв, я пiшов вирiвнювати курс. Агата була тепла, вона була ще жива. Мусила бути, – застиглим поглядом вiн втупився у дверi до кабiни пiлотiв.
– А що Осипов?
– Його трусило. Вiн говорив, що цього не може бути, кидався до Агати. Ми всi добре знали – ранiше вiн був закоханий в неi, здаеться, вони навiть збиралися побратися, але потiм Агата познайомилася з Курдашовим.
– То в полiцii вважають, що це помста залицяльника-невдахи? – запитала Мiра.
– Я не знаю, що там вважають в полiцii.
– Але ж ви знаете, що Осипова заарештували? – запитав Тарас Адамович.
– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме вiн.
– То у шампанському справдi була отрута? – поцiкавилася Мiра, озирнувшись на Тараса Адамовича.
– У келихах, не у пляшцi. Ми маемо деякi матерiали слiдства, – пояснив вiн поручику.
– Чому ж тодi ви не маете моiх свiдчень? Я все це вже розповiдав полiцii.
– Маемо. Але повторна розмова зi свiдком – завжди корисна. З’являються новi подробицi.
– Наприклад?
