скачать книгу бесплатно
– Я, звичайно, розумiю, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але менi здаеться дивним, що люди в лiтаку час вiд часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сидiли у кiмнатцi?
– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотiла його тут бачити.
– Чому ж вiн був на борту?
– Курдашов запросив… здаеться.
Слiдчий задумливо погладив вуса та запитав:
– Скiльки часу ви ще перебуватимете у Киевi, поручику?
– Похорон завтра, на Лук’янiвському кладовищi. Мае приiхати i Сiкорський.
– Справдi? – скосив зацiкавлений погляд у бiк Рахлiна Тарас Адамович.
– Ми мали повернутися до Вiнницi дванадцятого грудня.
– А якщо вас викличуть у суд?
Рахлiн здивовано поглянув на колишнього слiдчого.
– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хiба що Сiкорський привезе документи, якi дозволять нам затриматися у Киевi.
Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв i дивився iм услiд, здаеться й тодi, коли вони сiдали у дрожки, вiзник яких, певно, стомився на них чекати.
Мiра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахлiна бiля ангара. Вiдiгнала думку про другого пiлота Куренiвського аеродрому, який, певно, ховаеться у тiнi якогось лiтака. І чого вiн нишпорив бiля «Гранда»? Хотiв почути, як вони опитуватимуть свiдка?
– Що скажете, Мiро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренiвський аеродром лишився далеко позаду.
– Здаеться, Рахлiна вразило це вбивство бiльше, нiж смертi на фронтi. Хоча ми не знаемо, що вiн бачив на вiйнi.
– Ми не знаемо, що вiн бачив i пiд час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.
– Гадаете, вiн щось приховуе?
– Нi, навпаки. Вiн розповiв нам навiть бiльше, нiж слiдчим iз полiцii.
– Це ви розговорили його, – усмiхнулась дiвчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекорднi перельоти на початку вiйни, якi не стосуються справи.
Колишнiй слiдчий вiдповiв на усмiшку, примружив лукавi очi.
– Люди охочiше розповiдають про досягнення, анiж про дивнi i незрозумiлi подii, свiдками яких стали. А от пiсля кiлькох iсторiй з ними варто говорити про подробицi справи. Однак у його свiдченнях забагато бiлих плям, якi ми з вами спробуемо заповнити iнформацiею.
– Отже, вiн таки щось приховуе!
– Нi, думаю, вiн розповiв усе, що знав. Оскiльки Рахлiн був зосереджений на прокладаннi курсу, то не надто уважно спостерiгав за тим, що вiдбувалося у салонi лiтака. Тому його розповiдь нагадуе перелiк усiх об’ектiв, що потрапляли в поле зору пiд час польоту. Вiн звiтував про все, на що дивився…
Мiра не переривала, хоч i розумiла, куди хилить колишнiй слiдчий.
– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – пiдтвердив ii здогад реплiкою Тарас Адамович, – ми замало знаемо, щоб робити бодай якiсь висновки. Сподiваюсь, вже сьогоднi або завтра наш давнiй знайомий потiшить нас бiльш детальними висновками експертiв, що допоможе просунутися у справi.
– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Мiра.
– Ще нi, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотiв би вiн завiтати на яблучний пирiг? Якось, при нагодi – усмiхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрiчатиметесь iз сестрою бiля Опери – тодi можна було б завiтати у розшукову частину, привiтатися з паном…
– Ви не хочете, щоб в полiцii знали про ваше розслiдування?
Колишнiй слiдчий не вiдповiв, вона зрозумiла без слiв. Уже на кухнi затишного будинку на Олегiвськiй, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Мiра вiдчувала, якими важкими стали повiки – пiсля кiлькох годин на свiжому морозному повiтрi тепло пiдступно огортало ii дрiмотою. Хотiлося сидiти на цiй кухнi вiчно, загорнувшись у ковдру, та слухати iсторii старого слiдчого, i не думати про холод аеродрому, на якому сiв один iз найбiльших лiтакiв iмперii на борту з мертвими авiатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлiн? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навiщо вони пили те шампанське?
V. Учениця Ганса Гросса
Працiвник антропометричного кабiнету розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Якiв Менчиць вирiшив прогулятися пiшки. Вiд Володимирськоi до будинку Тараса Адамовича йти з пiв години, вистачить, щоб ще раз усе обмiркувати.
Кiлька днiв тому вiн встиг вiдчути легкий дотик ностальгiчного смутку, коли зрозумiв, що розслiдування завершилося, а з ним – вечори на верандi в оточеннi яблуневого саду, посиденьки бiля камiна, приправленi ароматом пуншу за особливим рецептом, спокiйнi пiсляполудневi години за кавою. В такi днi вiн мiг сидiти навпроти Мiри Томашевич, пальцi якоi пурхали над клавiшами староi друкарськоi машинки. Меланхолiя увiйшла i по-господарськи всiлася в крiсло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в тi рiдкiснi днi, коли мав настрiй здiйснити вiзит до колишнього мiсця служби.
Менчиць уже навiть почав звикати до цiеi меланхолii, аж раптом Мiра – хто б мiг подумати! – увiрвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всi звикли називати антропометричним кабiнетом. На нiй було сiре пальто, у якому ii постать видавалася ще тендiтнiшою, невеличкий капелюшок у тон. З-пiд ледь розстiбнутого хутряного комiра пломенiла сукня кольору стиглоi вишнi. Усю Менчицеву меланхолiю знесло свiжим поривом зимового вiтру, що увiрвався сюди разом iз нею. Хоча стоси паперiв не розлетiлись навсiбiч, змахнувши у повiтрi крильми, наче зграйка бiлих метеликiв. Отже, вiтер йому примарився?
Мiра розповiла про лiтак i Куренiвський аеродром. Говорила про князя i його молоду дружину. Коли закiнчила, обережно звела на нього очi в обрамленнi темних вiй. Хотiлось вiдповiсти «Я допоможу», натомiсть вiн запитав:
– Вiн погодився розслiдувати?
– Так.
– Але чому? Справа вже в розшуковiй частинi. Над нею працюють… – вiн змовк, обережно добираючи слова, – не початкiвцi.
– А Репойто-Дуб’яго?
– У вiдрядженнi. Його немае в мiстi.
– Тарас Адамович мае сумнiви щодо головного пiдозрюваного у справi. Слiдчi готовi передати справу до суду, але вiн не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрiбне слово, – однозначно. Що як розслiдування справдi йде хибним шляхом?
А вiн сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшуковоi частини доручив справу зниклоi Вiри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишнiй слiдчий Галушко розшукуе дiвчину, спiвпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своерiдною угодою мiж розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирiшив вести незалежне розслiдування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працiвник антропометричного кабiнету приеднаеться до слiдчого у вiдставцi? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волi того, хто на час вiдсутностi Репойто-Дуб’яго посiв пост начальника розшуковоi частини.
– Я допоможу, – врештi вiн вимовив те, що збирався сказати вiдразу.
– Чудово, – вiдповiла дiвчина, – Тарас Адамович плануе спекти на вечiр яблучний пирiг, каже, що ви належите до найпалкiших поцiновувачiв цього творiння.
Молодий слiдчий усмiхнувся. Невже вiн i справдi готовий тiшитися тим, що сталося на аеродромi? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бiк Олегiвськоi, Якiв Менчиць думав, звiдки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводi своеi секретарки в сукнi кольору стиглоi вишнi. Чи почали вони збирати свiдчення, зустрiчалися з очевидцями? Говорити з пiлотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слiдчим iз заплiснявiлого кабiнету на третьому поверсi будинку по Володимирськiй, 15. А вiн же колись мрiяв про закiнчення розслiдування, про те, як ii сестру врештi розшукають i вiн зможе запросити Мiру на вечерю до «Праги». Невже можна й справдi було бути таким дурником – чекати закiнчення розслiдування?
У Киевi перший снiг. Хрускотить пiд ногами, бадьорить морозним повiтрям. Анi найменшого подиху вiтру, повiтря застигле i в’язке, наче кисiль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулицi – прислухатися до поодиноких снiжинок, що iх трусить велика снiгова хмара, яка зупинилася над мiстом. Пiд цiею хмарою, що затуляе сонце, здаеться, атмосфера у Киевi стала iншою – все завмерло в очiкуваннi чогось, що розiтне застигле кисiльне повiтря, вiдкрие насичену блакить неба для лiтакiв. Складнi фiгури пiлотажу для киiвських пiлотiв – iграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкiн. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамноi «Праги», як Назимов. Добре, хоч останнiй – не пiлот.
Менчиць вiдганяе набридливi думки, крокуе далi. Пiд пахвою тека з документами, що можуть знадобитися старому, який узявся розслiдувати резонансну справу. Це порушення правил, можливо, i злочин – виносити матерiали розслiдування за межi розшуковоi частини, та ще й демонструвати iх будь-кому. Лишень колишнiй слiдчий Галушко – не будь-хто! Вiн пришвидшив ходу.
Олегiвська – безлюдна. Акуратнi парканчики, а за ними такi самi акуратнi вишикувались будиночки. Узимку ця вуличка мае зовсiм iнакший вигляд: не розкошуе зеленню, як у вереснi, що дивним чином еднае у собi кольори лiта i ледь вiдчутну прохолоду осенi в повiтрi. Не грае золотом на сонцi, як у жовтнi та листопадi. Здаеться, вiн не бачив цю вулицю лише у ii веснянiй iпостасi. Якою б вона була? У серпанку туманiв i передчуттi розквiту? Уся в бiлому цвiтiннi вишень? А сад Тараса Адамовича, певно, щовесни виграе рожевими вiдтiнками, струшуючи напiвпрозорi пелюстки додолу. У такому саду можна пити бiле токайське з дiвчиною, яка любить його. Вино, звичайно. Сумно усмiхнувшись власним думкам, вiн торкнув рукою хвiртку.
– Пане Менчиць?! – пролунало за спиною.
Знайомий дiвочий голос. Скiлькох дiвчат вiн мае шанс зустрiти тут, бiля будинку колишнього слiдчого? Ранiше думав – одну. Але голос не Мiрин, та й Мiра навряд чи тепер здивувалася б, побачивши його бiля хвiртки. Отже…
Вiн озирнувся, вже знаючи, кого побачить – молодшу iз сестер Томашевич. Видушив iз себе привiтання, хоч хотiлося запитати, що вона тут робить? Невже Тарас Адамович, узявшись за справу мертвого авiатора, вирiшив залучити до роботи ще одну секретарку?
– Що ви тут робите? – першою запитала вона. Запитання не надто ввiчливе, якби вiн озвучив його, певно, й ворона на деревi каркнула щось на кшталт:
– Яка безтактнiсть!
Оксамитовий – так, здаеться, говорять про особливий, м’який тембр голосу. Вiра дбайливо загорнула в оксамит iнтонацiю, додала усмiшку, лукаво примружила очi. Не дочекавшись вiдповiдi, ошелешила його ще однiею реплiкою:
– Якби я знала, що ви збираетеся провiдати старого педантичного ненависника коней на шаховiй дошцi, попросила б вас про супровiд. Урештi, оперний поруч iз вiддiлком полiцii, а мiсто зараз надто гарне, щоб гуляти вулицями на самотi.
– Я… я залюбки… складу вам компанiю наступного разу.
– Боюся, тепер це станеться не скоро, – вона ступила кiлька крокiв уперед i очiкувально зупинилася. Вiн рипнув хвiрткою, провокуючи каркання ворони, Вiра увiйшла в яблуневий сад.
– Навеснi, тут, напевно, дивовижно, – проворкотала вона, i вiн на мить запiдозрив балерину в читаннi думок. Вiдмахнувшись вiд цих нiсенiтниць, вiн увiйшов у сад слiдом за дiвчиною.
– Я тут, щоби повiдомити своiй сестрi, що разом iз театром iду до Одеси.
І чого тих балерин так вабить Одеса?
– А ще, звiсно, щоб стерти поблажливу посмiшку з обличчя…
– «Старого педантичного ненависника коней на шаховiй дошцi»? – озвався з веранди господар.
– Пiдслуховуете чужi розмови, пане слiдчий? – запитала балерина.
– Завжди. Це чи не найважливiший iнструмент у моiй роботi – умiти вчасно почути необхiдну iнформацiю, – усмiхнувся вiн i жестом запросив гостей до будинку.
У вiтальнi трiскотять дрова у камiнi, посеред столу випускае пару з вигнутого носика круглобокий чайник, розмальований маками. У будинку затишно й пахне яблуками, як восени у саду. А ще пахне травами.
– Судячи з аромату, Марта не поскупилася й обдарувала вас своiми скарбами, – скосила погляд на господаря будинку Вiра.
– Поскупилась, – усмiхнувся Тарас Адамович, – найцiннiшi не дала.
Хто така Марта, Якiв Менчиць не знав. Як почати розмову з дiвчиною, яка сидить за столом за друкарською машинкою – теж. Однак магiя цiеi домiвки врештi дае змогу йому вдихнути ароматного повiтря на повнi груди, всiстися на стiлець бiля столу та заспокоiтися.
Тарас Адамович розливае чай, ставить на стiл розетки з варенням, тарiлку з пухкими скибками хлiбу. Чiльне мiсце посеред столу тепер належить пирогу, що потiснив чайник у маках.
– З яблуками? – поцiкавилася Вiра.
– Не лише, – лукаво усмiхнувся господар, – власне, я хотiв додати ще ягiдного варення, однак потiм передумав. Окрiм яблук, тут…
– Айви? – лишивши едину нотку питальноi iнтонацii, проказала Вiра.
– Айви, – пiдтвердив господар будинку, – зранку ми з вашою сестрою були заклопотанi, тому не встиг вигадати щось цiкавiше для начинки пирога.
– Вiн i так бездоганний, – прокоментував Менчиць, вiдкушуючи шматок. – То ви були на аеродромi?
Вiра питально поглянула на сестру.
– Я не розповiдала, бо… – почала Мiра.
– Вважаете це таемницею слiдства? – запитав Тарас Адамович, – Мiро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробицi розслiдування, якщо, звiсно, не знудиться, вислуховуючи нашi припущення.
– Знуджуся, – пообiцяла Вiра, – ви ж розслiдуете вбивство у лiтаку? Його все одно обговорюе пiв мiста. Якщо якась вiнценосна особа не здiйснить вiзит до Киева чи ще когось не вб’ють, усi плiткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижнi. А ви ходили на аеродром, щоб знайти свiдкiв?
– Так.
– Отримали потрiбну iнформацiю?
– Ще не впевненi.
– Тобто?
– Робота зi свiдками… завжди непроста.
Про свiдкiв Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнiм часом спливали у пам’ятi дедалi частiше, обпiкаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетiв, хоч це нiколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерiдко помиляються частiше за iнших. Вiн розповiдав iй, як зi свiдками працював Георгiй Рудий – дивився в очi, вивчав, кидав слова, якi провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя мiста, знаходив очевидцiв, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свiдкам Рудого не вiрили присяжнi. Але з iхньою допомогою начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii виявляв докази, якi не могли iгнорувати в судi.
Блiдий овал обличчя, темне волосся, завжди зiбране, нiби замкнене у в’язницi зi шпильок. Зрiдка вона прикрашала зачiску мерехтливою шпилькою iз метеликом. Вiн пам’ятав ii темнi сукнi з комiрцями-стiйками, тендiтнi бiлi руки – певно, iм не вистачало сонця, бо нерiдко вiн помiчав, що вони бiлiшi за папiр. Прозорiшi за папiр.
– Чому тебе це дратуе? – запитувала Естер.
– Дратуе? Зовсiм нi. Але ти говориш, що свiдки не мають жодного значення в роботi слiдчого.
– Не зовсiм так.
Це була ii улюблена реплiка. Вона говорила «не зовсiм так», навiть коли сперечалася про якiсть кави чи фасон сукнi. Вплiтала ii у мереживо довгих розмов, коли хотiла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усмiхалася, зустрiчаючись iз ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, нiби ненароком, однак вiн знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своему до кiнця.
– Професор Ганс Гросс… – повiльно вимовляла вона iм’я, яке вiн чув вiд неi у кiлька разiв частiше, нiж мiг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, вiдчувала, як пiсля цього iменi повiтря ставало ваговитим i задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки вiн закочував очi, намагаючись залишатися спокiйним, хоча розумiв: дарма – Естер читала думки.
– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, нiби насолоджуючись посмаком iменi, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорii свiдка.
– Ти дарма дратуешся, – говорив йому Георгiй Рудий, – валiзку слiдчого придумав якраз австрiець, про якого торочить Естер. Якщо теорiя свiдка i справдi iснуе, то започаткував ii, певно, теж бiсiв професор Ганс Гросс.
Естер говорила, чому не варто довiряти свiдкам. Усiм, а не лише повiям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих киiвських околицях, шокуючи мiських чиновникiв. Ганс Гросс колись був судовим слiдчим, потiм – помiчником прокурора, врештi – професором Грацького унiверситету, з-пiд пера якого вийшов «Порадник для судових слiдчих, полiцейських чиновникiв, жандармiв». Естер могла цитувати «Порадник» цiлими абзацами. Ганс Гросс був ii духовним учителем, орiентиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковiй частинi Киiвськоi мiськоi полiцii вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати кримiналiстику студентам Чернiвецького унiверситету. Тодi ж кiлькiсть згадок про професора у реплiках Естер перейшла всi дозволенi межi. Вона марила поiздкою до Чернiвцiв. Можливо, якби ця дивна жiнка зi шпилькою-метеликом менше говорила про австрiйського кримiналiста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослiдження сприйняття людиною зовнiшнього свiту. Можливо, вiн мав рацiю. Найiмовiрнiше, таки мав.
– Ми просимо свiдкiв перелiчити факти. Але як вiдрiзнити факт вiд висновку? – запитувала вона i вiдразу вiдповiдала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столi» – це факт чи умовивiд? Якщо склянку на столi показав вашому свiдку iлюзiонiст, – ви впевненi у його свiдченнях? А сама людина впевнена, що то була справдi склянка, а не iлюзiя, створена свiтлом чи системою дзеркал? Якщо темноi ночi свiдок бачить обриси людини у сукнi, вiн свiдчитиме – «я бачив жiнку». Але чи справдi то була жiнка? Вiн зробив висновок з огляду на кiлька деталей i, можливо, надав неправдиву iнформацiю слiдчому.
– Сумнiватися у свiдченнях – наш обов’язок, – вiдповiв iй Тарас Адамович. Але ж вона це знае. І знае, що вiн так вiдповiсть.
– Але свiдчення очевидцiв вагомi для розслiдування, без них неможливо рухатися далi. – додав слiдчий Галушко.
– Ти говориш «очевидцi», маючи на увазi осiб, якi могли бачити щось важливе? Але свiдки мають й iншi органи чуттiв. Найцiкавiше те, що всi нашi чуття легко обманути.
– Наприклад? – запитав вiн, наперед знаючи, якi приклади вона наведе.
– Пiд час дощу споруди можуть видаватися ближчими, люди в темному одязi – бiльш худорлявими порiвняно з тими, хто обирае свiтлi кольори, вогонь вночi також видаеться ближчим, нiж е насправдi.
– Це закони оптики, а не обман. Слiдчий повинен це розумiти.
