скачать книгу бесплатно
Справа мертвого авiатора
Олександр Вiталiйович Красовицький
Євгенiя Кужавська
Історичний детектив
Третiй рiк Першоi свiтовоi вiйни, Киiв. На Куренiвському аеродромi здiйснюе посадку один iз перших пасажирських лiтакiв iмперii – «Гранд» конструкцii Ігоря Сiкорського. На борт лiтака у Петроградi пiднялися шестеро осiб – авiаконструктор князь Олександр Курдашов iз молодою дружиною та четверо членiв екiпажу, однак у Киевi ступили на землю лише четверо з них. Сiкорський – у минулому студент загиблого князя Курдашова – звертаеться до легендарного колишнього начальника розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiя Рудого, бо полiцiя намагаеться обвинуватити одного з членiв екiпажу, в причетнiсть якого до злочину вiн не вiрить. Георгiй Рудий передае справу своему давньому друговi та колишньому заступниковi – Тарасу Адамовичу, якого дивуе спосiб та мiсце вбивства. Загалом пiдозрюваних четверо. Лишень слiдчий Тарас Галушко вже багато рокiв поспiль уникае будь-яких згадок про пiдкорювачiв неба, бо мае власну болiсну таемницю…
Олександр Красовицький, Євгенiя Кужавська
Справа мертвого авiатора
© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2020
© І. Дубровський, iлюстрацii, 2020
© М. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
І. Дружина заклинателя бджiл
Марта вiдсунула на край столу великий глек i кiлька тарiлок, поставила по центру миску. На згинi ii лiктя – рушник. Полотно бiле, як вершки, що вона подавала зранку до кави. Господиня неквапом перехиляе глек над мискою. У глеку – молоко, ще тепле. Змахуе рукавом. Коли Марта на кухнi, кожен ii рух схожий на чародiйство. Кожен погляд.
Ось вона скосила вiдьомське зелене око в його бiк – зауважила, що вiн спостерiгае. Вправним рухом руки щось розвела у мисцi, накрила рушником. Вiн кiлька разiв бачив, як вона готуе тiсто, але то було давно. Певно, в позаминулому життi. Скiльки рокiв промайнуло? Постарiв лише вiн, чаклунка Марта з темноволосого лукавого дiвчиська перетворилася на поважну повновиду господиню. Зморшки ледь торкнули ii обличчя, пiдкреслили усмiшку, пролягли тонкими лiнiями на чолi. Зморшки iй личили – i тi, що в кутиках вуст, i тi, що мiж бровами. Ранiше вони з’являлися, коли вона сердилася або усмiхалася. Нерiдко вона вдавано супилася, ховаючи усмiшку, як у день iхнього iз Сильвестром Григоровичем весiлля, коли мiстечко замело снiгом i люди й конi грузнули у величезних кучугурах дорогою до церкви.
Повернувшись думками зi спогадiв, вiн зрозумiв, що у кухнi лишився сам – господиня розчинилась за дверима, у сутiнках коридору. Миска, накрита рушником, досi стояла посеред столу – чекала свого часу. Щось таемниче оживало на ii днi, здiймалося i множилося. Марта з’явилася так само несподiвано, як i зникла. Усмiхнулася, поставила на стiлець кошик з яйцями. Зблиснула ножем, зiрвала з миски рушник жестом iлюзiонiста. Вiн не здивувався б, якби звiдти вистрибнув кролик, хоч Марта, найiмовiрнiше, начаклувала б чогось страшнiшого.
– Не знудився? – насмiшкувато запитала. І, не очiкуючи на вiдповiдь, додала: – Сильвестр Григорович стомився чекати за шахiвницею.
І було незрозумiло – говорить вона про сьогоднiшнiй день i його дивну появу на кухнi чи мае на увазi розслiдування, на час якого Тарас Адамович змушений був перервати листування з одним зi своiх давнiх шахових партнерiв. «З Мартою нiчого до кiнця зрозумiти неможливо» – часто повторював ii чоловiк.
Тарас Адамович скосив погляд на кошик, зiтхнув. Чому вiн тут? Хiба не краще було б сховатися вiд розмов, що вiдволiкали, десь у саду. Подивитися, як падае з неба перший лапатий снiг, ковтнути чогось гарячого, з ароматом трав, упорядкувати думки. Натомiсть вiн лишився сидiти у кухнi, де господиня замiшувала тiсто.
– Тiсто живе, – говорила вона йому колись, – оживае пiд руками, рухаеться, слухае, вбирае думки, всотуе слова. Над тiстом не можна лаятися.
Певно, i думати про лихе над тiстом не можна. То, мабуть, вiн i справдi дарма тут сидить – насичуе майбутнiй маковий пирiг лихими передчуттями?
– Цок! – проказало яйце, розколюючись над мискою. Марта узяла друге, вдарила по ньому ножем. Розвела двi половинки, витрушуючи золотий жовток, вiдклала шкаралупу та майже вiдразу вихопила з кошика наступне. Вiн дивився, як вона розбивае яйця, i думав, що, певно, доведеться повертатися туди, звiдки приiхав. Кiлька днiв тому вiн закiнчив розслiдування – знайшов зниклу балерину, сестру Мiри. У цей будинок вони приiхали разом: сестри Томашевич та колишнiй слiдчий Киiвськоi мiськоi полiцii Тарас Адамович Галушко. Вiн знов ковзнув поглядом у бiк господинi. Це вона, Марта, дала Мiрi його адресу. Це ii вiн мае тепер звинувачувати у втручаннi у розмiрений ритм його життя в будинку посеред яблуневого саду?
– Можеш розповiдати, – доброзичливо запропонувала жiнка.
– Що розповiдати?
– Чого сидиш у кутку, як хмара. Хiба ти не мав зустрiтися з другом?
Мав. У Фастовi, окрiм Сильвестра Григоровича, жив ще один давнiй знайомий Тараса Адамовича – колишнiй начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiй Михайлович Рудий. Марта знала, що вiн був у нього. То чого ж запитуе?
Вона нахилилася, демонстративно вигинаючи стан, десь зi споду шафи вийняла кiвш, струсила ним у повiтрi. Певно, так зима струшуе снiг iз хмари, як от зараз ця зеленоока викрадачка спокою трусила борошно у свою миску, де оживало тiсто.
– Що вiн сказав? – запитала вона.
– Що мае справу для мене. А ще – що я маю поговорити з Мiрою. Запитати, чи не погодиться вона й надалi працювати секретаркою.
– Я вiдповiдаю за цих дiвчат, – повiльно проказала вона, зупинивши погляд на ньому, – iхнiй матерi обiцяла!
Вiн мовчав. Вона вiдставила кiвш iз борошном, занурила руки у миску. Тонкi зап’ястя. Дивно, що вони лишилися такими самими тонкими, як у юностi, коли вiн бачив ii посеред брукiвки киiвськоi вулички. Марта, не дивлячись на нього, запитала:
– Лиха справа?
Вiн втупився поглядом у миску:
– Лиха, – зiрвалося з його вуст луною.
Вiн не знав, яке вiдчуття змушувало його так говорити. Георгiй Рудий попередив, що розповiсть про справу лише пiсля того, як Тарас Адамович погодиться вислухати його.
– Ти не зможеш вiдмовитися вiд розслiдування, коли дiзнаешся подробицi, – сказав вiн колишньому колезi. І дав час обмiркувати рiшення, поговорити з Мiрою про продовження контракту. Мiра погодилася.
– Вона знае, що саме ви розслiдуватимете?
– Нi. Ще не встиг розповiсти.
Марта говорила, не вiдволiкаючись вiд роботи – вимiшувала тiсто, натискала на нього руками, прокручувала миску. Врештi лишилася задоволена результатом, сховала пiд рушником пухкий колобок та повернулася до печi.
– Ти мусиш розповiсти iй. І запитати знову, – мовила вона, пiдкладаючи дрова у розпечене черево.
– Я можу розповiсти й тобi.
Вона заперечно похитала головою.
– Якщо ти кажеш, що справа лиха, отже, так воно i е. Не розповiдай. Розкажи Мiрi.
Вiн i сам розумiв, що мусить поговорити з дiвчиною. Врештi вона погодилася працювати його секретаркою, бо вiн узявся розшукувати ii сестру. Мiра Томашевич вважала, що Вiру викрали. Їi версiя пiдтвердилась – вони знайшли зниклу балерину. Лишень тепер iм доведеться вистежувати не викрадача – вбивцю. Його секретарка мае знати, у що вiн ii вплутуе.
Марта лишилася на кухнi. Мiра iз сестрою, певно, зараз надворi, рум’янiють на морозi. На вулицi тихо, жодного подиху вiтру, зоряно. Перший снiг уже вкрив подвiр’я, посрiблив криницю i паркан, припорошив вулики. Сильвестр Григорович – затятий пасiчник, заклинатель бджiл. Певно, тому на шаховiй дошцi для нього завжди головною фiгурою був не король i навiть не ферзь – королева.
Колишнiй слiдчий зупинив погляд на столi, що стояв бiля вiкна. На рiвнiй поверхнi – шахiвниця, незакiнчена партiя. Вони могли грати ii мiсяцями, якби листування тривало надалi. Тарас Адамович писав би давньому друговi про мiськi плiтки, якi чув вiд розносника газет, повiдомляв би про новий рецепт варення чи про те, що скуштував iдеального сиру, який поеднуеться з гречаним медом. Сильвестр Григорович вiдповiдав би бадьоро – це завжди вiдчувалося у розчерках великоi лiтери «А», яку вiн прописував, наче блискавку. Писав би про сезон медозбору та про бджiл, що поховалися у вуликах, хоч на небi жодноi хмаринки, а отже – вiн мiг сказати напевне – буде дощ. Мiж рядками натякав на те, що залюбки приiхав би у гостi до давнього друга, але – бджоли. І Марта. Про Марту не писав – певно, сподiвався, Тарас Адамович сам здогадаеться. Цi листи були теплими, нiби автор насичував iх сонцем i медом, а вже потiм надсилав до Киева. У кожному листi – хiд, що наближав партiю до фiналу.
Рипнули дверi, Тарас Адамович озирнувся.
На порозi – одна iз сестер. Не та, бачити яку на верандi свого будинку вiн звик останнi три мiсяцi. Інша, балерина. Дивно, що вона молодша. Марта теж говорила йому, що з-помiж них двох холодним практичним розумом вирiзнялася саме Вiра.
– Мiра – мрiйниця, – зауважила господиня будинку, вимiшуючи тiсто.
– Хiба ж це погано? – знизав плечима колишнiй слiдчий.
– Не той зараз час, – похмуро вiдказала вона, – не той.
– Вiйна?
– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своiми вуликами, говорив, що зiрвався основний медозбiр, бджоли лiтали злi. Лiто засушливе – самi падевi меди. Вiйна – вже третiй рiк. Бджоли вiдчувають щось iнше.
Хоч би що там вiдчували бджоли, iхнiй усмiхнений доглядач тiшився – давнiй друг сидiв навпроти за шахiвницею. Тарас Адамович розумiв – партiя довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича пiд загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахiвницi все вiйсько, аби лиш не втратити ферзя. За рiзаниною у центрi навряд чи помiтить слона, який нацiлився на короля. Ось уже вiдкрилася вертикаль для тури. Час.
Вiра сидить поруч, спостерiгае за грою. Хтозна, про що думае. Вона говорила Тарасу Адамовичу, що повернеться на сцену, в балет. Старша сестра, Мирослава, пообiцяла, що повернеться у його яблуневий сад – i надалi виконуватиме обов’язки секретарки. За цi три мiсяцi йому й справдi вдалося впорядкувати стоси паперу, яких, на диво, виявилося чимало, а вiн був певен, що впорядковувати нема чого. Листування iз шаховими партнерами, колекцiя листiвок, газети i кореспонденцiя, тепер ще – «Справа зниклоi балерини», – ось, чим була наповнена картотечна шафа iз червоного дерева у кiмнатi Естер у будинку Тараса Адамовича по вулицi Олегiвськiй, неподалiк зупинки трамвайного маршруту № 13.
Вiн веде слона до краю дошки, перерiзае меланхолiйному королю Сильвестра Григоровича шлях до вiдступу. Кожен на його мiсцi був би меланхолiйним: як iнакше, якщо вiйсько замiсть твоеi безпеки дбае про безпеку королеви? Королева проноситься вихором, розтинаючи ворожого коня. Тепер все, пастку зачинено. Шах. Фiнал. Сильвестр Григорович усмiхаеться, чухае скроню, схиляе голову, визнаючи поразку.
– Хороша партiя, – вимовив вiн, нi до кого не звертаючись.
– Хороша, – погодився Тарас Адамович, – що скажете, Вiро?
– Я не граю у шахи.
– Тодi тим паче. Якi враження вiд гри? – поцiкавився колишнiй слiдчий.
– Думаю, вона доволi жорстока, – проказала дiвчина, – шкода вашого коня.
– Навряд чи вдасться уникнути жертв на полi битви, – погладив довгий вус Тарас Адамович.
– Сильвестр Григорович зберiг своiх коней.
– І програв. Ви любите коней, Вiро?
– А ви – нi?
Тарас Адамович уважно подивися на неi та мовив:
– Якщо говорити про тварин на шаховiй дошцi, вiддаю перевагу слонам, – вiн ледь торкнув пальцем струнку фiгуру.
Дiвчина звела брову:
– Чому? Вони сильнiшi?
– Зовсiм нi! – втрутився Сильвестр Григорович.
– Звичайно, – вiдповiв Тарас Адамович та усмiхнувся, – хоч iз приводу цього можна сперечатися вiчно.
Вiра перевела погляд з одного шахiста на iншого.
– Не розумiю…
Сильвестр Григорович супився i мовчав, Тарас Адамович спробував пояснити.
– У шахах усе залежить не лише вiд фiгури. Важливим е позицiя, iншi фiгури на дошцi, етап гри. Традицiйно слона i коня вважають рiвноцiнними, але я бiльше довiряю практицi. Мiж двома конями i двома слонами я оберу двох останнiх. Якщо говорити про комбiнацii, то слон у супроводi пiшакiв сильнiший, нiж кiнь у такiй самiй компанii. Якщо на дошцi лишаться тiльки два слони, теоретично мат супернику поставити можна, двома конями – нi.
– Це справдi так? – запитала Вiра у Сильвестра Григоровича.
От недовiрливе дiвчисько! Колишнiй слiдчий подумки усмiхнувся. Дивно, що вона не грае у шахи. Шкода, що не грае.
Сильвестр Григорович у вiдповiдь на ii запитання кивнув та повагом додав:
– Так, у багатьох ситуацiях слон… – здавалося, вiн ретельно добирав слова, – видаеться переконливiшим.
Тарас Адамович iронiчно звiв брову, але господар мовив далi:
– Однак…
І справдi було «однак», навiть не одне. Зважаючи на особливу увагу Сильвестра Григоровича до ферзя, конi на шаховiй дошцi перетворювалися на грiзну силу – комбiнацiя ферзя i слонiв iм програвала.
– Королю складно ховатися вiд шаху коня, а для слона чи тури треба розчищати лiнii, – пояснив Сильвестр Григорович i показав: – Кiнь ходить ось так, – намалював вiн лiтеру «Г», – може перестрибувати через iншi фiгури.
– Так, я бачила.
– Кавалерiя завжди може сплутати карти супернику.
Тарас Адамович хитнув головою:
– Слони – теж кавалерiя.
– Десь в Індii хiба що.
– Ганнiбал завойовував Рим на слонах.
– А Олександр Великий – Вавилон. На конях.
Тарас Адамович знав, що його партнер наведе цей аргумент пiсля згадки про Ганнiбала. Засяяв переможною усмiшкою.
– Можеш не продовжувати, безсоромний манiпуляторе, – усмiхнувся йому у вiдповiдь Сильвестр Григорович, – я знаю, що ти скажеш.
Надворi загавкав собака, господар пiдвiвся i рушив до дверей. Тарас Адамович повагом розставляв фiгури, певно, розраховуючи, що суперник вимагатиме реваншу.
– Що ви хотiли сказати про Олександра Великого i Вавилон? – озвалася до нього Вiра.
– Олександр повернув з Індii. Цей нахабний слiдчий говоритиме вам, мовляв, злякався бойових слонiв, але ви йому не вiрте, – кинув через плече Сильвестр Григорович i рипнув дверима.
Вiра усмiхнулася.
– І все-таки це жорстоко – використовувати тварин на вiйнi.
– А людей?
– Люди хоч самi роблять вибiр!
– Справдi? – запитав Тарас Адамович. Дiвчина не вiдповiла, вiн додав: – Колись навiть бджiл на вiйнi використовували.
– Це як?
– Кидали вулики у печери чи пiдземнi тунелi, якщо вороже вiйсько намагалося пробратися ними у мiсто. Подейкують, навiть на цiй вiйнi у деяких частинах фронту так роблять.
