скачать книгу бесплатно
Справа майстра-червонодеревника
Олександр Вiталiйович Красовицький
Євгенiя Валерiiвна Кужавська
Історичний детектив
Жорстоке вбивство сусiда, майстра-червонодеревника, змушуе колишнього слiдчого Тараса Адамовича взятися за розслiдування третьоi справи. Хто i чому мiг катувати Семена Нечипорука напередоднi зимових свят? Про що хотiли дiзнатися злочинцi? Мiстом ширяться чутки про смарагди, якi привiз до Киева колишнiй цукровий магнат Олексiй Тарнавський, хоч нiхто не знае, де вiн сам. Востанне про нього згадують як про замовника особливого меблевого гарнiтура з п’яти предметiв у майстра Нечипорука. Як вiрш Миколи Гумiльова вплинув на подальший розвиток подiй?
Олександр Красовицький, Євгенiя Кужавська
Справа майстра-червонодеревника
Серiя «Історичний детектив» заснована у 2020 роцi
Художник-iлюстратор І. Дубровський
Художник-оформлювач М. Мендор
© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2021
© І. Дубровський, iлюстрацii, 2021
© М. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
I
Крааль
Вiн стоiть обличчям до вiкна, трохи поодаль, нiж сягае вранiшне сонячне промiння. Косi променi падають на стiл, будять теплими цiлунками Естер, збурюють крихiтнi часточки пилу до танцю над старою друкарською машинкою, що вiн дав iй iм’я. Здаеться, саме вчора Мiра Томашевич вiддрукувала останнiй протокол. Тепер машинка спить, бо ж нiхто не торкае ii тонкими пальцями, заправляючи шурхотливий папiр. Може, не варто тривожити iх обох – Естер, з ii клавiшами, що стерлися за цi роки, i дiвчину, яка вiдбивае на паперi ледь помiтну на клавiатурi лiтеру «Р» та найвиразнiшу з усiх – «Ф». Кажуть, клавiшi машинок стираються по-рiзному, все залежить вiд того, хто торкався iх i з якою метою. Може, колись клавiшi Естер друкували поезiю. Щось про вранiшню росу на пелюстках квiтiв i трави, вплетенi в коси, про розлуку чи розпусту, найiмовiрнiше – про зраду. А тепер вони змушують ii вiдстукувати ритм протоколiв убивств. Музику смертi.
Вiн дивиться на Естер та намагаеться не озиратися. За спиною, як могутнiй дуб, що вплiвся гiлками в небокрай, пiдпирае стелю височенна картотечна шафа з червоного дерева. Вiн сам замовив ii рокiв десять тому, ще до вiдставки. Навiщо? Хiба мало картотечних шаф у похмурих кабiнетах розшуковоi частини? Вишикуванi в рiвнi ряди, вони зустрiчали його всi тi роки, як почесна варта. Картотечнi шафи зручнi для зберiгання документiв i таемниць. У власнiй вiн зберiгае ще й давнi спогади.
Їi виготовили за його ескiзом – майстер-червонодеревник усмiхався, тер пiдборiддя i запитував, чи справдi вiн хоче безлiч окремих шухлядок. Тарас Адамович Галушко пригощав його настоянками й говорив про додатковi панелi та сховки в майбутнiй шафi, пропускаючи повз вуха слова спiврозмовника щодо оздоблення рiзьбленням. Однак майстер оздобив замовлення в’юнким орнаментом виноградноi лози, вiдшлiфував шухляди, продемонстрував, на якi панелi господар може натискати, щоб вiдкрити приховане дно. В одну iз шухляд старий слiдчий поклав зошит iз лекцiями Естер та ii листи. Їх було всього п’ять, здаеться, вони й досi пахли ii парфумами. Мали б пахнути – червоне дерево добре зберiгае аромати, однак ту маленьку таемну шухлядку вiн вiдкривав зрiдка, хоч майстер i говорив, що механiзм надiйний i прослужить йому довго.
– І мене, i вас переживе! – усмiхався червонодеревник, салютуючи чаркою.
Майстра пережив. Певно, тепер Тарас Адамович вiдкриватиме таемну шухлядку ще рiдше – бо вже нема того, хто зумiв би полагодити механiзм у разi оказii.
Олегiвська тиха, не стривожена зойком жiнок, гавкотом собак, що казитимуться за парканами сусiдських господ, коли прибуде полiцiя. Тiло майстра-червонодеревника, про вбивство якого розповiв йому розносник газет, повантажать на пiдводу. Стомлений кiнь потягне пiдводу до найближчоi лiкарнi, де експерти зможуть оглянути тiло. Полiцiянти оточать будинок, доки працюватимуть слiдчi всерединi та снуватимуть туди-сюди, мов щури, вишукуючи здобич. Невдовзi зберуться базiки, хлопчаки повсiдаються на сусiдськi паркани, а потiм, коли всi розiйдуться, майнуть, як зграйка горобцiв, у двiр Тараса Адамовича оповiдати новини про побачене й ласувати варенням. Вiн може дiстати iм особливе – агрусове, пригостити трав’яним чаем. Улiтку вони б розсiлися у дворi на стiльцях, та й просто на травi, однак зараз кiнець грудня, нехай i на диво безвiтряного, проте снiжного. Старий слiдчий, звичайно, запросить iх до кiмнати з камiном.
Невже вiн сидiтиме i чекатиме, аж поки малi збирачi плiток не почнуть стукати у хвiртку? Час знову витiкае крiзь пальцi, наче пiсок, що його дiд мiшав iз сiллю, щоб грiти на ньому каву у джезвi. Може, до цiеi кiмнати вiн увiйшов, аби лише послухати тихе рипiння шафи, механiзми якоi вже пережили ii творця. Що сказав Кость? Спогади зовсiм свiжi, не затертi розмовами з iншими людьми, ранковими зустрiчами чи газетними новинами. Хлопчина рвучко вiдчинив хвiртку, струсив снiг iз кiлькох яблуневих гiлок, привiтався, ледь схиливши голову. Вiн був збуджений, побачене на власнi очi загострило його обличчя, зробило плутаною та швидкою мову. Кость проторохтiв:
– Старого Семена Нечипорука… Його ж забили! Сам бачив тiло крiзь шибку в будинку. Так, пане слiдчий, сам бачив… Аж поки червона жандармська пика мене не нагнала…
– То полiцiя вже там?
– Нi, – невпевнено вiдповiв хлопець, – не знаю, там усе тихо…
Вiдiгнавши спогад, старий слiдчий вправним рухом дiстав чорну валiзку слiдчого з-пiд столу, вже у сiнях надяг пальто, надiв трохи прим’ятий капелюх та вийшов на порiг. Морозно. Тихо. Снiг сяе на сонцi дiамантами. Не дивно, що Мiра Томашевич так любить дивитися на нього у цьому саду. Невже вiн зараз хоче втягнути дiвчину в ще одну справу? Нехай у курсистки мають бути канiкули на свята, але ж не гоже витрачати такi днi на те, щоб вислуховувати роздуми старого слiдчого у вiдставцi, коли у Шато де Флер вiдкриваеться ковзанка, оркестр грае вальси, а у кав’ярнях на Хрещатику подають тепле вино. Їi сестра точно не сидiтиме в чотирьох стiнах у цi днi, хоч вона й обiцяла продовжити iхне шахове протистояння. Балерина швидко забувае обiцянки, або просто не вважае недбало кинутi реплiки такими.
Вiн крокуе до хвiртки, чуе, як рипить снiг, а здаеться, що рипить картотечна шафа у кiмнатi Естер. То сентиментальна звичка вiдлюдника – прислухатися до тужливого рипiння старих меблiв чи боятися збудити друкарську машинку необережним рухом. Невже зараз вона жене Тараса Адамовича на мiсце вбивства? Саме тепер можна все оглянути до прибуття полiцii – таке випадае слiдчому у вiдставцi не часто. Випадковостями не варто нехтувати. Навiть якщо потiм вiн перекаже все побачене слiдчим, зараз мае принаймнi подивитися на вбитого. Вони не були друзями, навряд чи могли вважатися близькими сусiдами – червонодеревник жив за кiлька хат вiд будинку Тараса Адамовича. Однак цiеi хвилини вiн чомусь думав про акуратнi невеликi шухляди власноi шафи, й це викликало дивне бажання пришвидшити ходу. «Старому Нечипоруку» було не бiльше нiж сорок п’ять рокiв, то лише для Костя всi, хто був старший за Якова Менчиця, видавалися старими. Може, полiцiя вже вирушила сюди? Колишнiй слiдчий на мить прикрив очi повiками, уявив, як жандарми лiниво чекають на сходах будинку по Володимирськiй, 15, начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii, Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго думае, кому б передати справу, помiчае свого заступника Івана Арчибальдовича Фогля, який прогулюеться коридором зi своею кривою усмiшкою на вустах, зупиняе його зi словами:
– Іване Арчибальдовичу, маю для вас нову справу.
Певно, саме так i скаже людинi-моноклю начальник розшуковоi частини. І Фогль вирушить на Олегiвську, щоб свердлити ледь згорблену постать Тараса Адамовича лихим поглядом риб’ячого ока з-пiд монокля. Запитуватиме:
– Хiба у вас немае нагальних справ, Тарасе Адамовичу? Готувати варення чи запiкати яблука в тiстi?
Нагальнi справи е завжди. Тарас Адамович щойно завершив розслiдування, отже, може повернутися до вiдкладених партiй з давнiми партнерами. Мосье Лефевр, певно, думае, що поштова служба десь згубила листа вiд киiвського суперника, iнакше як пояснити те, що Тарас Адамович i досi не надiслав вiдповiдь? А вiн не писав французовi, що взявся за нове розслiдування. Тепер, можливо, доведеться повiдомити, що вплутуеться у чергову, вже третю справу. Торiк узимку вiн надсилав у листах до нормандця хiба оповiдi про погоду i пирiг, що спiк напередоднi. Ця зима сповнена урочистоi величi та тривог, мерехтить бiлою ковдрою, заслiплюе очi на сонцi. Неспокiйна, хоч i безвiтряна.
Рипнув хвiрткою у чужий двiр, приготувався почути гавкiт – червонодеревник тримав великого кудлатого собацюру на прив’язi бiля буди. Гавкiт пса був схожий на кашель старого курця, а очi свiтилися недобрим вогнем – навряд чи те дивне кудлате створiння визнавало бодай когось, окрiм власного господаря. Його знали як безжального убивцю всiх сусiдських котiв, що наважувались ступити на це подвiр’я. Сусiдськi ж хлопчаки запевняли колишнього слiдчого, що собацюра якось сам пiдманюе довiрливих муркотунiв, аби вмить чинити над ними криваву розправу. Тарас Адамович почекав iз хвилину i, роззираючись, ступив у двiр. Собаки не було, лише мiцний ланцюг обвивав буду, ховаючи за нею свiй край. Гiсть пiдiйшов ближче, хоч уже знав, що побачить. За будою лежав кудлань iз висолопленим язиком. Смерть вiд отрути лиха, чи то йому тепер так здаеться, коли вiн розплутав загадку з отруеними на борту лiтака молодятами? Ще раз глянув на собаку й подумав, що тепер сусiдськi коти почуватимуться вiльнiше. Ступив на порiг хати.
Цiеi митi працiвник антропометричного кабiнету Якiв Менчиць пiдiймався схiдцями на третiй поверх будинку, де розмiщувалася розшукова частина Киiвськоi мiськоi полiцii. Пiдiймався повiльно, бо ж здавалося, що високi сiрi стелi нависають над ним тягарем. Хотiлося вийти iз цiеi будiвлi, йти вулицею далi, туди, де ще вчора у Золотоворiтському скверi грала музика з гучномовцiв, а поруч стояла й усмiхалася дiвчина, яка колись першою надiслала йому листа. Нiколи не думав, що кабiнети у цiй будiвлi так гнiтитимуть його, огортатимуть безпросвiтним серпанком нудьги. Вiдчинив дверi до того, в якому звик проводити довгi години буденного дня, i зупинився, почувши, як хтось озвався до нього.
– Пане Менчиць!
Холодний хрипкуватий голос. Останнiм часом вiн чуе його надто часто, ранiше Іван Арчибальдович Фогль зрiдка виявляв бажання вийти зi свого кабiнету, щоб поговорити з кимось у коридорi. Невже лишилися нерозв’язанi питання у справi вбитого авiатора – князя Курдашова? Навiщо вiн спинив його?
– Вiтаю вас, пане Менчиць! – повторив заступник головного слiдчого.
Крива усмiшка, незмiнний монокль. Фогль не з тих людей, до яких вiдчуваеш симпатiю з першоi хвилини знайомства. Молодому слiдчому складно уявити ситуацiю, коли хтось узагалi може вiдчувати симпатiю до цього власника хрипкуватого голосу та риб’ячих прозорих очей.
– Хiба ви не чули новини? – запитав Фогль, проте, почитавши вираз нерозумiння на обличчi Якова Менчиця, додав: – Убивство!
Тривожне передчуття стискае молодому слiдчому горло, змушуе слухати Фогля, не перериваючи. Той уповiльнюе слова, розтягуе реплiки, нiби насолоджуеться ефектом. Та й справдi ж насолоджуеться!
– Убили якогось старого на Олегiвськiй, – сказав Фогль, спостерiгаючи, як кам’янiе обличчя спiврозмовника.
Якiв Менчиць лишае Фогля у коридорi, так i не прокоментувавши його реплiку. Затим мерщiй проноситься повз вiдчиненi дверi кабiнетiв та завмирае лише бiля тих, де на порозi вимальовуеться начальник розшуковоi частини – дiйсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго…
Потiм Якiв Менчиць спускаеться вниз, до виходу, бачить жандармiв на першому поверсi, якi рухаються уповiльнено, наче увi снi. Чи то вiн й справдi потрапив у сон, в один iз нiчних кошмарiв, у якому з величезного лiтака – «Ілля Муромець» конструкцii Ігоря Сiкорського хтось скинув бомбу саме на будинок посеред яблуневого саду на Олегiвськiй. Увi снi Менчиць прийшов туди на свiтанку й побачив лише велику чорну воронку на мiсцi будинку зi заскленою верандою та акуратною дорiжкою вiд хвiртки. На краю воронки щось, присипане землею, зблискувало на сонцi. Вiн торкнув рукою i зрозумiв – то клавiатура староi друкарськоi машинки.
Але зараз то був не сон. Вiн iхав у автомобiлi поруч iз Репойто-Дуб’яго, якому, здавалося, передалося Менчицеве занепокоення. Не дивно – начальник розшуковоi частини – не лише колега i шаховий партнер старого з Олегiвськоi, а й давнiй друг. Вiн, певно, теж не сумнiваеться, що на тiй вулицi нiкого вбивати, крiм старого надокучливого слiдчого у вiдставцi, який мiг знову вплутатися в якусь ризиковану справу. Вони iхали швидко, хоч i доводилося об’iжджати дорогою замети снiгу.
Узимку в цьому мiстi всi лаються через снiг – городяни нарiкають на власникiв трамвайних маршрутiв, власники маленьких кав’ярень та крамниць – на мiських двiрникiв. Останнi не поспiшають розчищати снiг поблизу трамвайних колiй та сварять бельгiйцiв, якi рокiв десять тому викупили акцii в тодiшнього трамвайного короля – Лазаря Бродського i мали б дбати про колii та дiлянку за три метри вiд них. Менчиць також подумки лаяв двiрникiв, якi мали б розчистити вулицi. Автомобiль непевно почуваеться на заснiжених мiських дорогах, однак Репойто-Дуб’яго не визнае iншого транспорту. Молодий слiдчий поглянув на начальника розшуковоi частини, намагаючись збагнути, про що вiн думае.
– Пане Менчиць, – нiби прочитав його думки Репойто-Дуб’яго, – хiба Тарас Адамович розслiдував щось iще, окрiм…
– Справи зниклоi балерини?..
– …та вбивства авiатора i його дружини?
– Нi. Принаймнi, я нiчого такого не знаю…
Репойто-Дуб’яго змовк, насупив кошлатi брови.
Олегiвська тиха, як найтихiша околиця Киева. Чи то Флорiвський монастир осяюе ii благодаттю, вимальовуючи чiткий обрис дзвiницi на тлi сiро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолiею вiе з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там похованi його дiд i батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, вiн жене лихi передчуття геть, вдивляеться у чужi паркани, намагаючись вiдволiктися. Думки повертаються, обплутують голову на рiвнi скронь, шепочуть недобре на вухо.
Треба якось повiдомити Мiрi. Мабуть, вона знов убереться у сiре пальто та капелюшок iз вузькою смужкою чорноi вуалi, що закривае очi. Мiринi очi блакитнi, як небо у серпнi. Вiн бачив iхню пронизливу блакить навiть з-пiд вуалi тодi, на кладовищi, бiля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слiдчого сплив силует iншоi дiвчини пiд вуаллю. Насмiшкуватий дзвiнкий голос, аромат яблучних парфумiв, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемнiша вереснева нiч. Крiзь ту вуаль вiн спочатку не мiг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дiзнався, що вони темнi, iз зеленим вiдблиском, хоч i змiнюють колiр залежно вiд освiтлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слiдчого, який був iнiцiатором ii арешту.
Автомобiль зупинився бiля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривленi гiлки старих яблунь обплiтали будинок з усiх бокiв. Молодий слiдчий рипнув хвiрткою, завагався. Якщо це справдi мiсце злочину, варто зважати на деталi – слiди на стежцi, акуратно виметений порiг.
– Ви гадаете… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго.
– Не впевнений, – вiдповiв той. – Про вбивство розповiв двiрник, якому, своею чергою, розповiв хлопчина з газетами, малий говорив про тiло у будинку, сказав, що багато кровi.
Менчиць повiльно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним iз перших виявив тiло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипiння хвiртки. Молодий слiдчий та начальник розшуковоi частини озирнулися. Бiля хвiртки завмерла дiвчина у темному пальтi. Зараз вона була без вуалi. І з вiдстанi у кiлька крокiв Якiв Менчиць мiг бачити пронизливу блакить ii очей кольору серпневого неба.
– Мiро, навiщо ви сюди прийшли?
Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дiвчину й додав до реплiки слiдчого:
– Панно Томашевич, я змушений попрохати вас…
– Щось тут трапилося? – тихо запитала дiвчина.
– Ми не знаемо напевно, – вiдповiв iй Менчиць, – але, здаеться, тут сталося убивство. Тарас Адамович…
– Вплутався у нову справу?
Невже вона ще не здогадалася? Чи iй надто боляче усвiдомлювати, що колишнiй слiдчий Галушко бiльше не вплутаеться у жодну зi справ… Мiра усмiхнулася. Дивна реакцiя, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця i мовила фразу, на яку молодий слiдчий точно не очiкував:
– Панi Марта передала вам якiсь особливi трави для чаю. Доброго ранку!
Менчиць хоче запитати, хто така панi Марта i навiщо йому трави, а потiм помiчае широку усмiшку на обличчi Репойто-Дуб’яго. Вiн прослiдковуе за поглядом начальника розшуковоi частини й теж усмiхаеться – бiля дверей веранди стоiть той, до кого на похорон Мiра, можливо, колись i убереться у чорну вуаль, однак не сьогоднi.
– Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподiвано бачити вас тут разом, хоч я i здогадуюся про причину вашого вiзиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду.
– Ми думали, вас убили, – щиросердно зiзнався Репойто-Дуб’яго та усмiхнувся. Його молодий колега почервонiв.
– О-о-о? – питально звiв на лоба густi брови Тарас Адамович. – Що ж, матиму на увазi, що у разi моеi смертi за справу вiзьметься особисто начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.
– Наступного разу не приiду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти вiддав Боговi душу. То що тут сталося на цiй вулицi, яку не кожен знайде у лабiринтах Подолу?
– Вбивство. За кiлька будинкiв звiдси.
– Отже, таки вбивство, – спохмурнiв Репойто-Дуб’яго. – Тобi щось вiдомо?
– Я оглянув тiло. І будинок.
Колишнiй колега хитнув головою.
– Імпровiзуеш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш?
– Кiлька речей непокоiть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самi й побачите на власнi очi. Мiро, – раптом звернувся вiн до дiвчини, – ви говорили щось про трави… Панi Марта у Киевi?
– Так, – ледь чутно прошепотiла Мирослава.
– Тодi залюбки пригощу вас усiх особливим чаем панi Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слiдчий та подивився на Менчиця.
– Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Майстром-червонодеревником.
– І тебе щось непокоiть?
Тарас Адамович на мить замислився та згодом вiдповiв:
– Так, кiлька речей. Найбiльше – напис, який вiн залишив на пiдлозi.
– Вiн устигнув щось написати?
– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумiю.
Мiра стояла блiда – розмови про вбивства та ще й до ранковоi кави не додають настрою. Проте Менчиць не мiг позбутися вiдчуття неймовiрного полегшення, яке намагався приховати. Репойто-Дуб’яго запитав далi:
– І що за слово?
Тарас Адамович узяв iз рук Мiри пакунок, ширше прочинив перед нею дверi на веранду та вiдповiв:
– «Крааль».
– Крааль?
– Так.
– І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Отож i я не розумiю. Однак, окрiм напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, якi вас зацiкавлять.
Репойто-Дуб’яго кивнув i промовив:
– Зустрiнемось по обiдi. Не думаю, що закiнчимо ранiше.
Тарас Адамович кивнув у вiдповiдь i рушив услiд за Мiрою вглиб будинку.
ІІ
Горiховий стiлець
Колишнiй слiдчий розгорнув пакунок на столi у вiтальнi, де весело потрiскував камiн. Трави – духмянi, складенi акуратними жмутиками – змiшували своi аромати, визираючи сухими гiлочками iз шурхотливих обiймiв паперу. Марта сушить лаванду i мелiсу, збирае чебрець. Вiн завжди пропускае цвiтiння лаванди, тому рiдко додае ii у чай. Марта, навпаки, розвiшуе духмянi гiлочки по всiй оселi, досипае засушенi квiти у заварник, пiдморгуе зеленим оком. Мiра теж любить чай з лавандою?
Дiвчина лишила у передпокоi сiре пальто i дивноi форми капелюшок, що нагадував дзвiн.
– Капелюшок-клош – так називае його Вiра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творiння модистки. Його секретарка ранiше не носила таких, на вiдмiну вiд балерини, яка не боялася експериментувати.
