скачать книгу бесплатно
– Так. Продовжуйте.
– Зi слiв несподiваного свiдка, – вiн ковзнув поглядом у бiк Менчиця, однак, не перериваючись, мовив далi: – слiпого старого, який мешкае по сусiдству, ми знаемо, що майстер сказав «п’ять бикiв» перед тим, як помер. Що скажете, пане Менчиць?
– Ми обшукали будинок, нiчого не вкрадено. Навiть грошi у скринi на мiсцi. Злочинцi не обшукували будинок, здаеться, iх цiкавив лише господар…
Вiн змовк, бо згадав розкиданi пiдлогою вiдрубанi пальцi майстра. Не хотiлося говорити про них при Мiрi, тож коротко мовив:
– Я думаю, це щось на кшталт помсти… Можливо, майстер був якось пов’язаний зi злочинцями.
– Чому не припускаете, що його катували, щоб отримати iнформацiю?
– Грошi – у скринi.
– Так, звичайно. Грошi на мiсцi. Але хiба злочинцiв завжди цiкавлять самi грошi?
Менчиць подивився на Тараса Адамовича, який стояв бiля шафи. На що натякае слiдчий? Господар сказав:
– Менi теж пощастило зi свiдками – як вам зi старим, який розповiв про останнi слова бiдолашного. Я говорив iз сусiдкою, город якоi межуе з городом майстра. Вона виявилась доволi багатослiвною, звичайно, не в останню чергу, бо ж ми знайомi – минулого разу лишав для неi цибулиння пiсля експерименту з цибулевим конфiтюром – вона хотiла фарбувати льон. А ще, пiдозрюю, вона мрiе вивiдати рецепт агрусового варення – i я майже готовий таки подiлитися ним з нею, адже ii свiдчення проливають сяке-таке свiтло на мотив злочинцiв.
– То що вона вам сказала? – не витримав Менчиць.
– Про це – трохи згодом. А зараз хочу запропонувати вам невеликий експеримент. Мiро, допоможете менi?
Дiвчина здивовано усмiхнулася i ледь помiтно кивнула. Господар, пiдморгнувши iй, почав оповiдати:
– Уявiть, що ви маете скарб. Це може бути будь-що – грошi чи коштовностi, а може, цiннi папери. Вони теж можуть бути рiзними – банкiвськi облiгацii чи лист вiд дорогоi людини. А можливо – просто обiцянка випити келих вина з вказiвкою мiсця i часу.
Мiра примружилась, пiдсунула аркуш ближче i щось швидко написала на бiлiй поверхнi, потiм склала папiрець удвое та передала Тарасу Адамовичу. Слiдчий узяв послання обережно, наче воно було кришталеве i, вiдчинивши одну з шухляд, поклав його на дно, а потiм так само обережно зачинив шухляду.
– Картотечнi шафи дуже зручнi для зберiгання цiнних паперiв. Цю шафу на мое замовлення виготовив убитий майстер Семен Нечипорук.
Тишу, що запанувала у кiмнатi на хвилину, першим порушив Горенко. Вiн поцiкавився:
– Про що розповiла вам жiнка, яка фарбувала льон?
Тарас Адамович потер пiдборiддя, провiв рукою по стiнцi шафи й мовив:
– Майстер останнiм часом працював над одним особливим замовленням. Здаеться, меблевим гарнiтуром з якогось цiнного дерева – вона не впевнена, знае лише, що Семен тiшився i тiльки й говорив, що про шафи з того замовлення.
Горенко торкнув рукою скроню, запитав:
– А у будинку вбитого?
– Нiяких нових шаф не знайдено.
Менчиць хитнув головою:
– Не розумiю…
– Невдоволенi замовники? Якщо триматимемось версii щодо помсти… – iронiчно припустив Горенко.
Менчиць хитнув головою, думаючи про те, що пiлот навряд чи дозволив собi цю iронiю, якби бачив тiло убитого, але змовчав. Мiра запитала:
– То вони шукали шафи?
– Чи щось, що майстер мiг у них сховати, – кивнув Тарас Адамович, – принаймнi ця версiя здаеться менi дуже ймовiрною.
– Хiба складно щось знайти у шафi? – запитав Менчиць i подивився чомусь на Мiру. Дiвчина вiдповiла на його погляд, намагаючись вiдiгнати думки про сестру, що, здаеться, могла загубити у своiй шафi що завгодно – вiд панчiх чи сукнi до крила найбiльшого лiтака iмперii.
– А ви спробуйте, – запропонував Тарас Адамович, – якщо, звiсно, запам’ятали, куди я поклав послання панни Томашевич. Менчиць недовiрливо подивився на старого слiдчого, повiльно пiдвiвся i пiдiйшов до шафи. Звiсно, шухляди схожi одна на одну, але вiн точно бачив, куди Тарас Адамович поклав аркуш, який передала йому Мiра. Цiкаво, що вона написала? Ситуацiя схожа на дурний жарт, але таким же абсурдним виглядав й iнший слiдчий експеримент, коли вони намагались якнайшвидше спуститися з сьомого поверху готелю «Прага». А пошук цiнних паперiв у шухлядах шафи – теж спосiб пiдтвердити версiю слiдства чи то просто жарт слiдчого, що нудиться у вiдставцi? Хоча iз сусiдами, яких вбивають через меблевi гарнiтури не знудишся. Менчиць простягнув руку до шухляди, на яку звернув увагу вiдразу – третiй ряд згори, друга вiд початку – i потягнув за ручку. Шухляда плавно висунулася, вiн зазирнув усередину й остовпiв.
– Що там? – спитала Мiра.
– Нiчого, – повернувся до неi учасник експерименту, а потiм зиркнув у бiк Тараса Адамовича, – невже я помилився… Чи можна вiдчинити iншу?
– Яку забажаете, – ввiчливо мовив господар будинку.
Молодий слiдчий вiдкрив сусiдню, потiм – кiлька шухляд iз нижнього ряду, постукав по стiнцi, спробував натиснути на дно у першiй шухлядi, а потiм – i в тiй, що була сусiдньою по лiву руку вiд першоi.
– Є якийсь секрет… загадка.
Горенко уважно спостерiгав за його рухами, здаеться, стежив за кожним. Пiд його поглядом Менчиць вiдчував, як його власнi рухи стають дедалi незграбнiшими. Врештi, вiн повернувся до присутнiх i сказав:
– Боюся, заберу у вас забагато часу, простукуючи кожну щiлину.
– Є кiлька шляхiв, якi допоможуть зекономити час, – промовив Тарас Адамович.
– Наприклад? – поцiкавився Менчиць.
– Ви можете запитати у того, кому вiдома загадка картотечноi шафи.
– Тобто у вас?
– Так. Або…
– У майстра, який виготовив шафу… – прошепотiла Мiра.
– Так, – пiдтвердив ii слова Тарас Адамович, – у майстра.
Горенко вiдкинувся на спинку крiсла – Мiра бачила його профiль i руку, якою вiн сперся на м’яке бильце. Пiлот запитав:
– То майстер не схотiв iм вiдповiсти…
– Чи просто не змiг – вiн же мiг просто не знати, у якiй з його шаф i що саме сховав замовник.
– То що саме вони могли шукати?
Тарас Адамович повiльно стенув плечима:
– Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за тi кiлька сотень карбованцiв, якi полiцiя знайшла у скринi мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умiв робити шафи зi складними механiзмами сховкiв i секретних панелей.
– Як щодо прихованоi панелi вашоi шафи? – спитав Горенко.
– А що з нею?
– Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?
Старий слiдчий на мить замислився, подивився на Мiру, хитнув головою:
– Деякi цiннi папери з часом тiльки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Дверi мого будинку завжди вiдчиненi для вас – якщо хочете дiзнатися таемницю цiеi шафи – можете вiдкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таемницю цiеi шафи дiзнатися не простiше, нiж розплутати загадку смертi майстра, який виготовив ii. Але я таки спробую докопатися до правди. Радiтиму, якщо й ви не вiдступите, – усмiхнувся господар будинку.
– Я теж можу брати участь? – запитала Мiра.
– Якщо ви про розслiдування – буду вдячний, – схилив голову в ii бiк Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.
– Братиму участь в обох авантюрах, – усмiхнулася дiвчина, подумки дивуючись власному пiднесеному настрою, – тiльки залишу за собою право зберегти таемницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.
– Домовились, – широко усмiхнувся iй колишнiй слiдчий Галушко, який, здаеться, усе-таки охоче взявся за нове розслiдування.
IV
Дiвчина у бузковiй сукнi
Туалетний столик у iхнiй квартирi на Великiй Пiдвальнiй теж був iз червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Вiра повiльно розплiтала волосся, виймаючи шпильки, i з мелодiйним дзвоном ронила iх до кришталевоi скриньки. Вечiрнi Вiринi зачiски вiдрiзнялися вiд денних. Як i макiяж для теплого свiтла вiд масляних ламп та свiчок вiдрiзнявся вiд того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним свiтлом киiвську вулицю, що тяглася до Львiвськоi площi, а вже звiдти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього мiста – на Подiл. Вiрине личко було бiлоснiжним вiд природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тодi, коли виходила на сцену. Щедро наносила ii на пухiвку та усмiхалася сестрi. Говорила:
– Освiтлення на сценi з’iдае кольори обличчя.
Додавала червоноi фарби – rouge – на щоки та вуста, пiдводила брови, жартiвливо коментувала свое вiдображення у дзеркалi:
– Знайомi художники говорять, що iм тепер можна не тягати iз собою палiтру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованоi для виступу балерини.
– Хiба не замало кольорiв? – запитувала Мiра.
– Для справжнього художника червоного, чорного та бiлого достатньо.
Але Вiра використовувала i блакитний. Особлива керамiчна коробочка на туалетному столику зберiгала дорогоцiнну пудру з лавандово-блакитним вiдтiнком, яку вона iнодi наносила на обличчя для особливих вечорiв – тих, якi мала на метi провести у тьмяному свiтлi свiчок за келихом улюбленого розе. Такий вiдтiнок при теплому невиразному освiтленнi надавав ii обличчю дивноi невагомостi порцеляни. Обличчя-загадка.
Мiра простежила за рухом ii руки, зустрiлася у дзеркалi поглядом iз сестрою. Вiра пiднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здiйнявся невагомою хмаркою i звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухiвкою по лiнii носа, затрималася на пiдборiддi.
– Що? – запитала вона, не озираючись.
– Побачення? – чи то поцiкавилась, чи то констатувала сестра.
– Не зовсiм.
– Хiба ти використовуеш цю пудру у випадках «не зовсiм»?
Вiра iгноруе питання, натомiсть примружуеться та завважуе:
– Що сказав наш заклопотаний творець варення про змiну графiка твоеi роботи?
Вiра знае, що вона ходила до Тараса Адамовича. І вже знае, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталi не розпитувала – чи то iй справдi байдуже, чи то – судячи з особливо ретельноi пiдготовки до вечора – мае значно важливiшi справи, анiж грати у шахи у будинку старого слiдчого. Дiвчина, графiк якоi розписано по хвилинах, не схвалюе рiшення сестри працювати у шпиталi пiд час канiкул на Вищих жiночих курсах, що iх закiнчуе Мирослава цього року.
– Ти справдi цього хочеш? – запитуе вона щоразу, коли Мiра повертаеться пiзно – втомлена i сумна.
У шпиталi безлiч поранених i мало рук. Багато болю i ще бiльше – мовчазноi безнадii. Вiра передае через неi грошi до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить бiльше, нiж якщо гаятиме пiв дня у просторих коридорах, якi переповненi пораненими, як це робить старша сестра. Вiра не любить кров i бруд. А з лавандовою пудрою на обличчi у яскраво освiтлених операцiйних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, i так вдосталь у тих коридорах та операцiйних.
Мiра згадувала рiвнi ряди лiжок iз сiнними матрацами, десятки ампутацiй, виймання куль i перев’язок на день, бiлi халати сестер милосердя. Вона любила таемничий спокiй ботанiчного саду, в якому влiтку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони iз сестрою зрiдка гуляли його стежками, сад подобався iй ще бiльше – дерева у снiгових шапках своiм куполом закривали небо, поодинокi лiхтарi срiблили бiле покривало пiд ногами. Навряд чи вона могла пояснити навiть собi, чому вирiшила провести всi святковi днi у шпиталi – Вiра намагалася вiдмовити ii, вiдволiкти на розваги, щебетала про вечiрки та благодiйнi прийоми. А старша сестра лише усмiхалася у вiдповiдь, не намагаючись оформити у слова дивне вiдчуття, що змушувало ii знов i знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихi осiннi днi у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення ii сестри, а потiм – те, як вони знайшли Вiру в пiдвалi будинку на Куренiвцi. Мабуть, людина потребуе отримати спокiй для душi вiдплатою за добро чимось вартiсним. Мiра не була певна, що молитви у церквах – гiдна вiдплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вмiла аж надто палко молитися? Друге розслiдування закрутило ii вихором, змусивши не думати про iншi речi, хоч уже тодi, коли вона чекала на повернення Вiри з гастролей в Одесi, а Тараса Адамовича – з вiнницького вiйськового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто ii потребував. У госпiталi мало рук. У святковi днi це вiдчуваеться особливо – сестри милосердя i лiкарi прагнуть хоч зрiдка бачити рiдних. Зрозумiле бажання. У вереснi та жовтнi Мiра Томашевич теж найбiльше хотiла знову побачити сестру.
Вона звикла до жовтих стiн головноi будiвлi шпиталю у формi лiтери «П», рядiв цегляних зимових корпусiв – улiтку у дворi на лiтнiх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останнiми променями на верхiвцi Косого Капонiра i закочувалося за Черепанову гору, коли Мiра Томашевич закiнчувала роботу i знiмала перед дзеркалом у вбиральнi бiлу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тiльки якщо збираешся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для бiлоi хустини сестри милосердя зручнiшi довгi коси, зiбранi шпильками на потилицi – вони не розсипаються у найнесподiванiшi моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрiбно схилитись над пораненим. Невже у Вiри з’явився новий залицяльник – iнакше чому вона так ретельно убиралася сьогоднi? Знов якийсь вiйськовий, але ж i Сергiю Назимову вона нiби не сказала остаточне «нi». Та й навiщо? Вiра вмiе балансувати мiж кiлькома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що вiдчувають вони, коли помiчають у полi зору суперникiв.
Простукотiла пiдборами довгим лунким коридором, вислизнула за дверi – час повертатися додому. Зранку на неi чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що вiн робив, поки вона була у шпиталi. Чи просунулося розслiдування? Кого встиг опитати старий слiдчий? Чи передасть начальник розшуковоi частини справу Менчицевi, чи iм знову доведеться уникати всевидющого ока Фогля, який дивиться на свiт крiзь холодну поверхню монокля, та правдами й неправдами шукати iнформацiю, проводячи незалежне розслiдування?
Мiра сiдае в екiпаж, що везе ii додому. Поодинокi лiхтарi за вiконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гiрлянди, у якi центральнi вулицi мiста убралися напередоднi свят. Навряд чи вона застане сестру в iхнiй квартирi на Великiй Пiдвальнiй. Розповiдь про чоловiка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почуе вже по обiдi – суботнiми ранками Вiра прокидаеться не ранiше одинадцятоi, а слiдчий з Олегiвськоi чекатиме на свою секретарку вже о десятiй.
Мiра пiдiймаеться сходами й вiдчиняе дверi iхньоi квартири, довго знiмае пальто в коридорi у свiтлi тьмяного маленького свiтильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старi дошки пiдлоги, проходить до вiтальнi та злякано зойкае – помiчае силует на тлi вiкна. Жах холодною рукою торкае шию, змушуе остовпiти.
З надр темноi кiмнати чуеться смiх, Мiра видихае i смикае за шнур вiд лампи. Жовте м’яке свiтло повiльно розливаеться кiмнатою.
– Ти мене налякала, – говорить вона сестрi, яка сидить на пiдвiконнi, – чому сидиш у темрявi?
І чому вона повернулася так рано?
– Хотiла бачити вулицю, – вiдповiдае сестра.
Вiра хмiльна – це вiдчуваеться у дивному блиску очей i розслабленiй усмiшцi. У сукнi, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома?
– Вибач, – говорить молодша сестра i знову смiеться. Ковтае вино з келиха. Мiра здивовано дивиться на неi, озвучуе здогад:
– Невдале побачення?
– І так. І нi, – знизуе тендiтними плечима балерина.
– Тобто? – Мiра опускаеться на стiлець, повертае на столику до себе пляшку вина етикеткою. Бiле токайське. Вiра рiдко п’е ii улюблене вино.
– Вiн не прийшов, – тихо говорить молодша сестра.
Мiра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуацiя. Вона зараз видаеться не засмученою – радше здивованою. Нiби вiдкусила шматок пирога, а вiн виявився на смак зовсiм не таким, як вона очiкувала. Вiра повiльно ставить келих на пiдвiконня та усмiхаеться.
– Уявляеш?
Мiра зморщила лоба, запитала:
– А ти точно не переплутала час i мiсце?
– Точно. Ми домовилися зустрiтися сьогоднi у «Семаденi». Не впевнена о котрiй, але ввечерi.
Це типово для Вiри – не пам’ятати час зустрiчi, але ii залицяльники, зазвичай, терплячi, й нерiдко вмiють розважати себе самi. Невже цей виявився не таким?
