скачать книгу бесплатно
У кiмнатi Естер бiля стiни навпроти вiкна стоiть картотечна шафа з червоного дерева, яку колись зробив для нього Семен Нечипорук. Однак грабiжники, якi були цiеi ночi на Олегiвськiй, оминули ii увагою, хоч у тiй шафi старий слiдчий теж ховав давнi таемницi. Що, якби…
І обiрвав думку, бо почув, як рипнула хвiртка. Тарас Адамович пiдвiвся, тепло усмiхнувся дiвчинi, яка глянула на нього, й рушив до дверей, що вели на веранду.
Дивно, але вiн чомусь не сподiвався знову зустрiти на порозi власного будинку цього гостя, ще дивнiше – вiдчув, як зрадiв його появi. Колишнiй пiлот Олександр Горенко замiсть привiтання, мовив несподiване:
– Я знаю, що таке «крааль»!
І рушив у будинок, коли господар, без зайвих слiв вiдiйшов, пропускаючи його усередину.
Мабуть, це теж була iдеальна мить, яку мiг би впiймати фотограф Аристарх. Тарас Адамович хотiв би бачити вираз свого обличчя, коли сторож Куренiвського аеродрому ошелешив його реплiкою. Певно, варто було б запросити Аристарха на чай. І чому вiн одразу про це не подумав?
VII
Половина життя
Вiра поставила келих на стiл, i вiн зблиснув гранями у теплому свiтлi розтопленого камiна. Їi сестра сидiла за столом, перечитуючи надруковане. Старий слiдчий поворушив кочергою дрова i запитав:
– Достатньо пишна?
Вiра скептично звела брову, мовила:
– Як можна було й досi не прибрати ялинку до свят?
У кутку кiмнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена i запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мiрi хотiлося вимовити вголос «То, може, лишимо, як е?», однак несподiвано рiшучий вираз Вiриного обличчя чомусь замкнув iй уста. Сестра останнi кiлька днiв була несхожа на себе – дивна меланхолiя робила ii очi темнiшими, а усмiшку – загадковiшою. Це була, певно, ii чергова витiвка, яку вона, як i iншi, звела до рангу iдеi фiкс. Балерина любила прикрашенi на Рiздво ялинки, таемничi вогники свiчок, що спалахували на колючих гiлках, убранi до свят вулицi гомiнливих мiст. Вона здивувалася, коли старий слiдчий сказав:
– Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скiльки рокiв.
– Це ж скiльки? – пiдозрiло перепитала Вiра.
– Щонайменше десять…
Вiра насупила брови. Мiра сховала усмiшку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять рокiв для Вiри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто.
– Мабуть, вiдтодi, як син поiхав до тодi ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович.
– У вас е син? – округлила очi балерина. Мiринi очi, певно, стали такi само круглi, але питання, що турбують iх обох, зазвичай озвучуе молодша сестра – так уже у них повелося, принаймнi останнi рокiв десять. Половину життя.
Старий слiдчий вийшов iз кiмнати зi словами, що принесе дiвчатам зимових яблук, що iх зберiгае у льоху. Врештi, Вiра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитае головою i береться до роботи. Коли за господарем рипнули сiнешнi дверi, вона повiльно проказала до сестри:
– Вiн постiйно дивуе.
– Так, – погоджуеться Мирослава, – повсякчас.
Цiкаво, син Тараса Адамовича – теж слiдчий? Чому вiн поiхав? Чи листуеться з батьком? Мiра обережно перебрала у думках спогади про кореспонденцiю, що ii отримував господар будинку на Олегiвськiй, не згадала жодного листа, що мiг бути вiд сина. Торкнувши пальцями клавiшi староi друкарськоi машинки, якiй Тарас Адамович дав iм’я, подумки додала: «А вiн знае?».
Естер – як, зiзнався нещодавно власник машинки, – iм’я, що колись належало не дружинi старого слiдчого.
Вiра прикрашала ялинку, як звикла це робити у тiтчиному будинку у Варшавi. Колись вони так само убирали рiздвяне дерево до свят iз матiр’ю – спочатку розвiшували рум’янi яблука, потiм – апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках. По яблука Тарас Адамович уже пiшов, тож зараз Вiра обережно розвiшуе яскравi оранжевi плоди i iхнiй запах змiшуеться iз запахом хвоi та вина. Балерина пурхае навколо ялинки, нiби танцюе – лишае на гiлках горiхи у срiблi та золотi. Ось повернувся господар – тепер дiвчина зможе додати на гiлки важкi червонобокi яблука. Вона вiдходить кiлька крокiв назад, до камiна, пiдхоплюе зi столу келих та оцiнюе свое творiння. Зробивши ковток, Вiра завважуе:
– Не вистачае хлопавок. Але добре, що е цукерки.
Тарас Адамович накупив цукерок у кращих кондитерських Киева – був i в «Семаденi», i в кондитерськiй «Жорж». Вiра узяла до рук шоколадного сажотруса, усмiхнулася, повiсила його мiж яблуком i мандарином. Господар будинку простягнув iй кошик iз пряниками на ягодах та меду.
– Є ж ще iграшки, – мовила старша сестра.
– Я пам’ятаю, – безтурботно вiдповiла молодша, прив’язуючи стрiчку до чергового пряника.
Пiсля пряникiв i цукерок урештi настала черга для керамiчних янголят i крихких скляних куль. Їх Вiра розвiшувала з особливою обережнiстю. Наостанок – час свiчок, чий золотий вiск повiльно стiкае, як мед. Ялинка сяе. Вiра, здаеться, щаслива. Чи нi?
– Як справи з вашим новим розслiдуванням? – запитала балерина, пiднiсши трiпотливий вогник до гнота останньоi свiчки. Вiдблиски вогню торкнули обличчя дiвчини, заграли iскорками на сподi очей.
Чому вона запитуе? Що хоче дiзнатися? Зазвичай Вiра запитувала про чергове розслiдування, аби лише пiдтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньоi балаканини вдосталь. На носi новорiчнi бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хiба лиш на те, щоб набрати в легенi повiтря. Вiра шие якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зiбрання, здаеться, кольору оливи. Мiрi навряд чи личитиме такий колiр, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у нiй дивовижно. Олива вiдтiняе блiду шкiру темнокосоi Вiри, робить очi глибшими, вуста виразнiшими. Для такоi сукнi дiвчина обере особливу пудру – бiлоснiжну. Останнiм часом вона узагалi не вiдкривае коробочку з лавандовою. Здаеться, навiть сховала ii десь на сподi однiеi iз шухляд туалетного столика. Туалетний столик у iхнiй квартирi виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсiм немае таемних шухляд чи панелей, на якi потрiбно натиснути, щоб вiдкрити сховок. Хоч iнколи здаеться, що таки е – у метушливi днi, коли Вiра переривае всi шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вмiе губити речi будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумiв би ii вiдшукати, навiть, якби знав таемницю шухляд тоi шафи.
– Ми отримали кiлька цiкавих вiдповiдей, – усмiхнувся старий слiдчий, вiдповiдаючи на запитання балерини, про яке Мiра вже встигла забути.
Секретарка здивовано подивилася на колишнього слiдчого. Про що вiн говорить? Якi вiдповiдi? Усе, що вони знають – принаймнi те, що встигла сьогоднi вiддрукувати Мiра до того, як у будинок iз мiхом гiрлянд i прикрас для ялинки увiрвалася ii сестра – кiлька слiв, що iм напередоднi встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишнiй пiлот хвилювався тодi, коли увiйшов до будинку Тараса Адамовича та завважив iх iз Менчицем у кiмнатi. А коли промовив дивне слово «крааль», Мiра вiдчула, що починае хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таiть у собi найголовнiшу загадку. Розгадають ii – знайдуть убивцю.
Слова Горенка, певно, вiдбилися розчаруванням на ii обличчi, бо ж вiн, нiби вибачаючись, додав:
– Звичайно, це нiчого не пояснюе…
Загадковим краалем вiн назвав тип поселень африканських народiв, коли всi будиночки розташовувалися по колу, а у центрi поселення мiстився загiн для худоби.
– Що ж, це, принаймнi, пов’язано з биками, – стенув плечима Тарас Адамович, – а звiдки ви дiзналися, що означае те дивне слово?
Горенко вiдповiв не вiдразу, хтозна, чого вагався. Зрештою, обвiвши поглядом присутнiх, сказав:
– Я не можу точно згадати, але менi здаеться, я… Я майже певен, що колись читав вiрш про п’ять бикiв i крааль. Можливо, то був вiрш моеi сестри.
– Тiеi, яка лiтала на кулi? – запитав Менчиць.
Колишнiй пiлот уже розповiдав iм iз Мiрою про те, як пiдiймав у небо над Киевом повiтряну кулю, аби покатати на нiй родичку, яку вiн називав сестрою, хоч сам зiзнавався, що насправдi вона доводиться йому кимось на кшталт троюрiдноi тiтки.
– То вона пише вiршi? – запитав Тарас Адамович, потираючи пальцями скроню. – І ви вважаете, що «п’ять бикiв» i «крааль» – слова з ii вiрша?
– Припускаю, – кивнув Горенко. – Я надiслав iй листа, вона зараз мае бути в Слепневому – це родинна садиба пiд Твер’ю, але хтозна, коли ми отримаемо вiдповiдь.
Старий слiдчий нахмурив кошлатi брови, мовив:
– Якби ж тут можна було погортати котрусь з ii книжок.
– Але ж у тому вiршi може не виявитися нiчого корисного для нас, – холодно проказав Якiв Менчиць, i нiхто так i не зумiв заперечити йому.
Упевненостi у тому, що вiрш невiдомоi iм жiнки може якось допомогти – не було. Гiрше – була пiдозра, що передсмертнi слова майстра-червонодеревника були маренням закатованоi людини й не мали жодного значення для розслiдування. Що ж iм лишалося? Спостерiгати за прибутковим будинком на Прорiзнiй та сподiватися, що вдасться арештувати тих, хто вночi за кiлька днiв до Рiздва вдерся до будинку майстра.
Мiра дивилася на трiпотливий вогник свiчки бiля шоколадного сажотруса на ялинцi та згадувала дивний погляд Якова Менчиця у дворi будинку, в який увiрвалися грабiжники, щоб розламати шафу. Молодий слiдчий був мовчазний та похмурий i хтозна-чому – певно, дивним блиском очей – нагадував йому таку само похмуру Вiру, яку огортала меланхолiя останнi два днi. А ще – був незвично рiзким у словах, хоч звертався не до неi, а до фотографа, який працював на мiсцi злочину. Цю рiзкiсть Мiра завважила майже випадково, коли вони вже виходили з двору, i Тарас Адамович зачиняв хвiртку будинку майстра. Чи то iй лише здалося – врештi, люди можуть бути нервовими на мiсцi злочину. А Менчиць iз фотографом бачили не лише розламану шафу, а й убитого червонодеревника.
Перевiвши погляд на Тараса Адамовича, Мiра запитала:
– А чому цю справу передали Менчицевi?
Колишнiй слiдчий, який саме взявся за перечитування протоколiв, що iх Мiра тiльки-но вiддрукувала, вiдклав папери та мовив:
– Я запропонував таке рiшення Репойто-Дуб’яго. Бо… – вiн завагався i мовив, – хотiв втрутитися у розслiдування. А з Менчицем ми вже працювали ранiше – нам доволi зручно координувати своi дii.
Мiра наморщила чоло, згадуючи холодний тон молодого слiдчого, вiдказала:
– Здаеться, вiн не вважае, що слова Горенка вагомi. І що це правильний шлях у розслiдуваннi.
– На початку правильний шлях узагалi визначити складно, – стенув плечима Тарас Адамович. – Я узагалi не певен, що ми рухаемося. Однак iнодi важливiше почекати й отримати iнформацiю, нiж будувати логiчний ланцюжок на основi домислiв. Домисли – небезпечнi, саме вони й можуть завести у глухий кут.
– Це ж як? – запитала Вiра.
Тарас Адамович погладив вус, знов у камiнi поворушив дрова кочергою та пiдкинув ще одне полiнце – полум’я огорнуло його вiдразу, весело затанцювало жовтогарячими язиками, нiби на мигах перегукуючись iз вогниками свiчок на ялинцi. Дiвчата мовчали – чекали пояснень. Навiть зазвичай нетерпляча Вiра лише загадково усмiхалася, позираючи у бiк господаря будинку.
– Якщо слiдчий починае довiряти власному враженню вiд людей i подiй, зважати на всi пiдозрiлi погляди чи рiзко кинутi слова, досить легко почати пiдозрювати зовсiм непричетну до справи людину.
– Але ж ви самi колись говорили, що iнтуiцii довiряти варто, – мовила Мiра.
– Так. Потрiбно балансувати, – слiдчий у вiдставцi усмiхнувся балеринi, яка колись розповiдала йому, як тримае рiвновагу, – зважати на факти, довiряти внутрiшнiм вiдчуттям, однак не переоцiнювати нi те, нi iнше. Інколи ось такi павзи – на чашечку кави чи вечiр, коли в будинку палае камiн i хтось прикрашае ялинку до свята – допомагають бiльш зважено оцiнити ситуацiю. І, звичайно, дочекатися необхiдноi порцii iнформацii.
– На яку iнформацiю ви чекаете? – прямо запитала Вiра.
Вiн усмiхнувся та сказав:
– Пам’ятаете нашу останню партiю? Коли ви дiйшли пiшаком до краю шахiвницi. Мiй друг – Сильвестр Григорович – цiнуе такi речi. Ексельсiор – перехiд пiшака у ферзя – певно чи не найулюбленiший його етюд. Ви змогли дiйти пiшаком до мети, однак я не мiг спланувати наступнi ходи, аж поки ви не обрали фiгуру, на яку змiните пiшака. Ферзь не мiг урятувати вас вiд поразки, однак я чекав. Бо був варiант, який мiг сплутати менi карти, i врештi, ви таки обрали його.
Мiра здивовано подивилася спочатку на сестру, потiм на Тараса Адамовича. Слiдчий пояснив:
– Ваша сестра обмiняла пiшака на коня, i мiй король опинився пiд шахом. Я не мiг планувати гру далi, поки не отримав цю iнформацiю.
– Отже, зараз… – прошепотiла Вiра.
– Так, ми чекаемо iнформацii про хiд наших суперникiв. І, здаеться, вже дочекалися, – усмiхнувся вiн i пiдвiвся, почувши, як у дворi рипнула хвiртка.
Мiра вiдчула дивну сумiш радостi та занепокоення, легкий рум’янець вкрив ii щоки, коли дiвчина збагнула причину своеi радостi. Вона ковзнула поглядом у бiк сестри, яка сидiла у крiслi, сперши тендiтну руку на спинку. Навiть у розслабленiй, вiдверто лiнивiй позi, Вiра мае вигляд грацiйно-невагомий. Мiра обережно поклала руки на стiл, намагаючись побороти дивну закляклiсть у тiлi, яка зазвичай з’являлася через хвилювання. Вона знала, хто зараз мае з’явитися на порозi. Здогадувалася, на звiстку вiд кого чекав Тарас Адамович. Хвилювалася, бо радiла появi пiзнього гостя, i червонiла, придушуючи у собi майже непристойну радiсть.
– Невже Менчиць дiзнався щось нове? – байдуже запитала Вiра, пiдносячи келих до яскравих губ.
– Чому Менчиць? – усмiхнулась ii сестра, дивуючись тому, що цього разу несхибна iнтуiцiя Вiри пiдвела ii.
Якi новини може принести Якiв Менчиць, якщо Тарас Адамович чекае на розгадку таемничих слiв, що iх залишив по собi закатований майстер? Пiдказати правильний напрям у розслiдуваннi може тiльки колишнiй пiлот, який, певно, отримав вiдповiдь телеграмою.
– Думаю, Менчиць. Вiн же мав стежити за будинком iз тiею шафою. Мабуть, полiцiя щось дiзналася, – так само байдуже пробурмотiла балерина, i Мiра вiдчула, що ледь стримуеться, щоб не кинути iй в обличчя: «Пропоную парi!».
Вона б поставила зараз будь-що на те, що Вiра помиляеться – пляшку бiлого токайського, записку, що сховала у шафу, половину життя. Майже переможною усмiшкою вона сяйнула у бiк дверей, що вели до кiмнати. На порозi завмерла знайома постать – то був Якiв Менчиць.
VIII
Лiгво Змiя
Якiв Менчиць говорив швидко, уникав питального погляду Вiри, лише iнколи позирав у бiк старшоi сестри. Вiн коротко розповiв про арешт двох нападникiв, якi пробралися крiзь вiкно другого поверху будинку на Прорiзнiй до кiмнати, в якiй стояла таемнича шафа з нiжками у формi копит. Тарас Адамович слухав, щось занотовуючи, кiлька разiв поставив уточнювальне запитання. Врештi звiв погляд вiд нотатника на молодого слiдчого i запитав:
– Їх уже допитали?
– Нi, Репойто-Дуб’яго вирiшив, що ви захочете бути присутнiм на допитi. Вiзник чекае на вулицi.
Тарас Адамович кивнув i подивився на Мiру:
– Поiдете з нами?
Дiвчина звела брови й перепитала, по-дитячому не вiрячи у пропозицiю:
– У полiцiю?
– Так. Отримаемо вiдповiдi разом.
Вона справдi хоче iхати? Того разу напросилася сама, щоб слухати свiдкiв, зважувати iхнi вiдповiдi та зважуватися на висновки. Чому ж зараз вагаеться? Чи то просто розчарування вiд появи Менчиця на порозi будинку старого слiдчого заважае iй зараз мислити тверезо. Але ж Вiра…
– Вiро, ви теж поiдете? – перервав Мiринi думки Тарас Адамович.
– У полiцii нудно, – стенула плечима балерина. – Але, – раптом мовила далi вона, – я не вiдмовилася б вiд кави зi славетним брендi Репойто-як-його-там-звуть, – вона з усмiшкою поглянула на старого слiдчого. – Але… краще забiжу в театр, маю кiлька справ. Однак знайте, що менi цiкаво було б потiм послухати iсторiю про тих невдах, якi дерлися аж на другий поверх, щоб врештi потрапити за грати.
Невдахи сидiли в одному з кабiнетiв iз сiрими непривiтними стiнами на третьому поверсi будинку Киiвськоi мiськоi полiцii. Тут не було окремого кабiнету для допитiв, хоч слiдчi найчастiше обирали напiвпорожню кiмнату у кiнцi коридору. От i зараз Тарас Адамович разом iз Менчицем та Мiрою розмiстилися тут. Присутнiсть Мирослави звiльняла вiд необхiдностi залучати до процедури секретаря, тож вона сiла за столик бiля вiкна i пiдсунула до себе ближче друкарську машинку. Ця машинка була легша за Естер i, певно, молодша. Клавiатура не така стерта, але i тихоi ледь вiдчутноi магii затишку, що огортае ii, коли вона прокручувала барабан Естер, заправляючи папiр, тут немае. За цiею машинкою, мабуть, сидiли десятки рiзних людей, не надто дбаючи про те, щоб торкати ii обережно, майже лагiдно.
Тарас Адамович сiв у кутку в протилежному боцi кабiнету, Якiв Менчиць – за стiл, навпроти грабiжникiв-невдах. У кабiнетi – двое жандармiв, якi вiдверто нудьгують, однак стежать за рухами арештованих. Але ж у них точно немае зброi, а отже, цей допит – безпечнiший, нiж той, що його вiв Тарас Адамович в ангарi Куренiвського аеродрому, коли хотiв вивести на чисту воду вбивцю князя Курдашова та його дружини. Що як i зараз – як тодi – старий слiдчий узяв секретарку на допит не просто так? І знову не попередив ii?
Мiра вiдiгнала неприемнi думки, намагаючись зосередитися на роботi. Менчиць уже почав допит – зi стандартних запитань, однак Мирослава помiтила, що молодий слiдчий чомусь нервуе. Тарас Адамович мовчав у кутку i, здавалося, мав намiр мовчати до кiнця розмови. Грабiжники, спочатку обережно, потiм дедалi впевненiше розповiли iм iсторiю, яка могла б стати однiею з тих, що iх оповiдають ворожки у закутках Андрiiвського.
– То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зi шрамом бiля скронi, у темнiй одежинi фабричного робiтника.
Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисiлий вусань, ствердно на це кивнув i додав:
– І шафу не ми ламали, просто хотiли вивезти ii. Нам сказали, що у будинку нiкого не буде вночi – i справдi не було.
– Що ви шукали у шафi? – запитав Менчиць.
Грабiжники мовчали.
Молодий слiдчий продовжив допит далi:
– Тепер доведеться вiдповiдати за два пограбування i вбивство, – спокiйно сказав Менчиць i схилився над паперами.
Арештованi, перебиваючи один одного, знову вигукували, що нiкого не вбивали.
– Тi шафи тепер шукають усi, – сказав один.
– По всьому мiсту! – додав другий.
