скачать книгу бесплатно
Кондитерська «Семаденi» – одна з найвiдомiших у мiстi. Бiлi ряди круглих мармурових столикiв, високi гiрки бонбоньерок, шурхотливий пакувальний папiр i фiрмовi торти у виглядi кошикiв iз квiтами. Вiра любила «Семаденi», бо кава у кондитерськiй радувала смак, а публiка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Мiськоi Думи i Бiржi визначило долю закладу – постiйними вiдвiдувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбранi в оксамит мiськi панни демонстрували нову довжину своiх спiдниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власнi чобiтки – вiйна стрiмко змiнила жiночу моду. Вiйна завжди все змiнюе аж надто стрiмко. Може, й неписанi правила залицяння змiнилися з початком вiйни, а Вiра просто ще не звикла до новоi ситуацii? Як iнакше можна пояснити те, що за столиком у «Семаденi» на неi чекав не таемничий кавалер, заради якого вона вiдкрила сьогоднi коробочку з лавандовою пудрою, а записка вiд нього.
– І що у нiй було?
– Що непередбачуванi обставини змусили його сьогоднi бути на iншому кiнцi мiста. Однак вiн сподiваеться, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Вiра.
– То ти вдома давно? – запитала Мирослава.
– Нi, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.
– Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.
– У «Семаденi», звiсно. Як виявилося, зустрiчi знайомим у цiй кондитерськiй призначаю не лише я. Наш король варення i наливок теж там був.
– Хто? – не вiдразу зрозумiла Мiра.
– Тарас Адамович! – І балерина розповiла подробицi зустрiчi.
Цього вечора Вiра ставила собi за мету вражати. Їi сукня кольору бузку чимось нагадувала кiмоно – мода в Парижi останнiм часом тяжiла до Японii, переймала схiднi мотиви. На перший погляд простий крiй пiдкреслював лiнiю плеча, дивував легкiстю i невагомiстю силуету. Срiбна пiдвiска з аметистом i сережки з тим же загадково-фiолетовим каменем зблискували у приглушеному свiтлi кав’ярнi. Вона не роззиралася навсiбiч, з усмiшкою пiдпливла до метрдотеля, вiн вклонився i провiв ii до столика, за яким на неi чекала дивна записка. Вiра здивовано окинула оком присутнiх у кондитерськiй лише тодi, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусiднiм столиком – здивувалася ще бiльше. Старий слiдчий усмiхнувся до неi та, розпрощавшись iз високим вусатим чоловiком, пiдiйшов до столика, за яким сидiла балерина.
– Дозволите?
– Звичайно, – усмiхнулася вона.
– Ви на когось чекаете?
– Уже нi.
Вiн здивовано звiв брови на лоба, проте бiльше нiчого не запитав. Натомiсть запропонував:
– Як щодо партii?
Дiвчина лукаво примружилась i кивнула. За хвилину офiцiант принiс шахiвницю, каву з тiстечками та пунш. Тарас Адамович пояснив:
– Ми тут iнодi граемо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшуковоi частини полiцii – ви могли його бачити сьогоднi.
– То ви тут у справах?
– Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегiвськiй. Мирослава вам розповiдала…
– Здаеться, – невпевнено мовила Вiра, виставляючи на дошку бiлого ферзя. Королева – завжди на своему кольорi. Невже сьогоднi вона обрала не свiй, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня.
– Чому я завжди граю бiлими?
Тарас Адамович стенув плечима й мовив:
– Бiлi мають невелику перевагу в темпi. Це щось на кшталт фори для менш досвiдченого гравця.
Дiвчина спохмурнiла.
– Чорнi – елегантнiшi.
– Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – менi чомусь здавалося, у вас темперамент бiлих.
Вiра примружилася, вивела коня та запитала:
– Якщо ви зустрiчалися з начальником розшуковоi частини, отже, е нова iнформацiя у розслiдуваннi, що у нього знову вплуталася Мiра?
– А ви не схвалюете вчинок сестри? – вiн вивiв вперед ферзевого пiшака.
– Не знаю. Мирослава говорила – убивство жорстоке.
– Так i е.
– Для вас це звично – грати за чорних, так? – усмiхнулася балерина.
Вiн не вiдповiв, тож дiвчина мовила далi:
– Перший хiд завжди робить злочинець. Вам завжди доводиться грати вiд захисту, сподiваючись, що зможете випередити його, зламати темп, який вiн задае.
Колишнiй слiдчий усмiхнувся.
– Так. Ви маете рацiю – менi звичнiше грати за чорних.
– Якi вже ходи зробили злочинцi у вашiй справi?
Тарас Адамович подивився на дiвчину, хитнув головою:
– Якщо дозволите використати вашу метафору про шахи, – вiн усмiхнувся, – вони вивели уперед слона i навiть встигли забрати нашого пiшака. Ми поки не розумiемо iхньоi стратегii, але можемо вгадати кiлька наступних ходiв.
– То вбитий – усього лише пiшак?
– Пiшака не варто недооцiнювати. Але так – вбитий майстер – випадкова жертва. Його не збиралися грабувати, iм не потрiбна була його смерть, лише iнформацiя – позицiйна перевага.
– І вони ii отримали?
– Складно вiдповiсти. Ми знаемо, що майстер працював над особливим замовленням. Полiцii вдалось дiзнатися, що останнiй виготовлений ним предмет – шафа з чорного дерева, яка була доставлена в один iз прибуткових будинкiв Киева. Ми маемо адресу, тож зможемо завтра побачити цю шафу i, можливо, поговорити iз замовником. Буду вдячний, якщо ви перекажете це вашiй сестрi, – вiн витяг олiвець i швидко написав щось на серветцi. Дiвчина, не дивлячись, поклала серветку в сумочку.
– Невже його вбили через якусь шафу? – мовила Мiра, розгортаючи серветку.
– Не можу нiчого стверджувати про шафу, але одного надокучливого старигана я сьогоднi ладна була вбити через його слона, який з’являеться аж надто несподiвано i завжди тодi, коли моему королю нiкуди вiдступати, – похмуро сказала Вiра i перехилила келих iз рештками вина.
– До речi, – озирнулася вона вже на порозi своеi спальнi, – Тарас Адамович сказав, що у надрах його картотечноi шафи ти лишила якусь записку.
– То… просто слiдчий експеримент, – тихо сказала Мiра.
– Не люблю експерименти iз записками.
– Вiдколи?
– Вiд сьогоднi. Добранiч, – i дiвчина у бузковiй сукнi «з темпераментом бiлих» – за словами старого слiдчого – зачинила дверi вiдразу, як почула у вiдповiдь:
– Добранiч.
V
Найспокiйнiша вулиця у мiстi
То був височенний прибутковий будинок на розi Володимирськоi та Прорiзноi, з червоного та бiлого каменю, оздоблений пiлястрами та кiлькома шатровими баштами, якi вiн так любив бачити на фасадах нових будинкiв у Киевi. Цей був схожий на королiвський палац iз давньоi нiмецькоi казки, особливо схожiсть пiдкреслювали брамантовi вiкна, що утворювали вгорi арки, вiдбиваючи променi холодного сонця вiд шибок. Тарас Адамович пам’ятав цей будинок, бо ж бачив його мало не щодня ще пiд час служби – його звели тут 1902 року, ранiше на цьому мiстi розташовувався приземкуватий одноповерховий будиночок iз сiрими стiнами. Тепер височiв п’ятиповерховий елегантний велетень з електричним освiтленням i лiфтами. На першому поверсi – аптека, книгарня i маленька кондитерська з вивiскою «Оса». Тарас Адамович усмiхнувся Мiрi Томашевич, яку завважив бiля вивiски. Дiвчина подивилася на нього спокiйними блакитними очима i теж усмiхнулася у вiдповiдь:
– Певно, власник хотiв, щоб вiдвiдувачi злiталися на його ласощi, як оси, – мовила вона замiсть привiтання.
– Оси надокучливi, – завважив старий садiвник.
Вiн рипнув дверцятами з вiтражем, якi вiдiзвалися мелодiйним дзвiночком, i пропустив дiвчину вперед.
– Хiба ми не мали зустрiтися з власником прибуткового будинку?
– Кав’ярня теж належить йому, – вiдповiв iй Тарас Адамович, – добре, що вiн виявився порядним городянином i сам повiдомив у полiцiю, що загиблий Семен Нечипорук виготовив йому шафу на замовлення незадовго до своеi смертi.
Усерединi пахло святом – принаймнi Мiра завжди радiла аромату какао i хвоi у рiздвянi днi. Як цього року промайне Рiздво? Вони скромно повечеряють iз сестрою у своiй квартирi, розгорнуть кiлька подарункiв – вiд панi Марти та Тараса Адамовича чи навiдають старого слiдчого на Олегiвськiй? Вiра не любить велелюднi святкування у рiздвяний вечiр. Інша рiч – новорiчнi бали-маскаради, якi влаштовувалися у будинках Купецького та Дворянського зiбрання, таемний бал у театрi, на який запрошували обмежену кiлькiсть осiб. Вiра вихором носилася вiд театру до майстерень модисток, iй навiть кiлька разiв вдалося затягти на примiрку старшу сестру. У модистки, майстерня якоi ховалася у затiнку саду на Панькiвськiй, теж пахло какао з корицею та хвоею, як у цiй кондитерськiй.
Акуратнi кругленькi столики, бiля них – м’якi крiсла i стiльцi, оббитi жовтим оксамитом. Високi шафи-вiтрини з гiрками еклерiв та мiнiатюрних тiстечок у хмарках бiлоснiжного крему, кришталева люстра на стелi та струнка ялинка з пишними вiтами – ось що завважила Мiра, коли роззирнулася, перш нiж побачила, як назустрiч iм пiдвiвся круглолиций приземкуватий чоловiчок, який читав газету за одним зi столикiв.
Складно було визначити його вiк – якась невловима мiмiка круглолицього робила його схожим то на веселого студента, який прогулюе лекцii, то враз пiдкреслювала нервовий блиск запалих очей людини, яка стрiла щонайменше сорок п’ять зим, схожих на цю дивно-безвiтряну, з ароматом какао i хвоi.
– У вас доволi гарно, – сказала Мiра пiсля того, як чоловiк привiтався та вiдрекомендувався.
– Ох, дякую, панно! – розтягнув великого рота в усмiшцi Мусiй Маркович Гуревич, саме так звали цього чоловiка. – Не всi у мiстi схвалюють ялинки – вчора якась панi говорила менi, що то бiсiвськi традицii, але кондитерська без такоi прикраси у свята – не кондитерська. Маленькi керамiчнi янголята зблискували у приглушеному свiтлi, ледь похитувалися великi склянi кулi, червонiли яскравими бантами фiгурки з печива – власник кондитерськоi подбав про те, аби хоч естетично реабiлiтувати ялинку в очах аж надто активних представникiв церковноi пастви. Мiра любила ялинки. Тарас Адамович, який уже вiдсунув для неi жовтий оксамитовий стiлець за столиком, до якого iх провiв Гуревич, певно теж, бо кинув у той бiк кiлька захоплених поглядiв.
– Я думав, полiцiя прийде по обiдi.
– Певно, так i буде, – вiдповiв Тарас Адамович i ледь схилив голову.
– Але ж ви сказали, що хочете побачити… – власник кондитерськоi чомусь стишив голос i ледь чутно проказав: – Шафу.
– Саме так, – вiдповiв Тарас Адамович.
– Ви не з полiцii? – знов гучно запитав Мусiй Маркович, i чомусь подивився на Мiру. – Хоча… це все пояснюе… Але навiщо вам шафа?
– Я знав майстра, який виготовив ii. Як вона потрапила до вас?
Хтозна-чому Мусiй Маркович Гуревич розповiв iм цю iсторiю. Тарас Адамович не вимагав вiдвертостi, не говорив звичну напiвправду про службовий обов’язок, не розпитував аж надто ретельно – просто слухав розповiдь стомленого кондитера iз запалими очима. Гуревич запропонував тiстечка до кави, i Мiра, яка ще на порозi завважила неймовiрноi краси еклери, не змогла вiдмовитись. Смак не поступався оздобленню, однак дiвчина встигла дiстати нотатник i почала робити записи, поки власник кондитерськоi поволi оповiдав.
– Майстер, якого ви знали, – Семен Нечипорук – сам прийшов до мене два тижнi тому.
Два тижнi тому Тарас Адамович був на вiнницькому вiйськовому аеродромi – розслiдував справу отруених на борту лiтака авiаконструктора та його дружини. Може, якби вiн не встряг у те розслiдування, то мiг би запобiгти вбивству на Олегiвськiй? Будинок Нечипорука – усього за кiлькасот метрiв вiд його власного. Кудлатий собака, кiмната-майстерня у глибинi будинку, запах фарб i лакiв для деревини – ось що спливало у пам’ятi, коли думав про вбитого. Невже шафа, про яку теперiшнiй власник говорить чомусь пошепки, стала причиною того, що трапилося?
– Це навiть добре, що ви прийшли раненько – сказав Гуревич. – Ми вiдчиняемо кондитерську о дев’ятiй – хвилин за п’ятнадцять з’являться працiвники. Тодi нам не вдалося б поговорити… кон… конф… конфiденцiйно.
– А це так важливо?
– Звичайно! – звiв кудлатi брови Гуревич. – Якщо у мiстi дiзнаються, що в цьому будинку е шафа, яка мае стосунок до вбивства! Ви не розумiете… Менi i так доводиться борсатися у павутиннi серед конкурентiв. Але чутки… про вбивство, – вiн заклiпав своiми запалими очима i знов перейшов на шепiт, – вони нi до чого…
– Я розумiю, – мовив Тарас Адамович, – ми теж намагаемось уникати розголосу. Розкажiть, що знаете.
Знав Мусiй Маркович не так багато. Тiльки те, що два тижнi тому до нього прийшов Семен Нечипорук i сказав, що мае шафу для його кондитерськоi. Мусiй Маркович ранiше мав справу з майстром i знав, що меблi вiн робить добре – горiхове бюро, що стояло в його кабiнетi вже три роки, хвалили всi гостi Гуревича, а деякi навiть хотiли купити. Крiм горiха, майстер використав рожеве дерево в оздобленнi та прикрасив бюро рiзьбленням. Меблi Семена Нечипорука коштували дорого, однак були вартi кожноi копiйчини. Тому Мусiй Маркович неабияк здивувався, коли майстер прийшов до нього з дивною пропозицiею.
– Чого вiн хотiв?
– Щоб я купив шафу i поставив ii тут, у цiй залi.
Тарас Адамович повiльно обвiв поглядом невеличку кiмнатку, знов зупинив погляд на ялинцi.
– Нi, – похитав головою Гуревич, – зараз ii тут нема. Розумiете…
Шафа була висока, масивна й похмура, як небо негожого дня. Для неi майстер обрав зовсiм не горiхову деревину з елементами рожевоi – для оздоблення. Шафа була тяжкою, як брила, i темною, як нiч. Вона зовсiм не пасувала до його кондитерськоi, в ii iнтер’ерi доречними видавалися хiба напiвневагомi шафи-вiтрини з гiрками тiстечок та цукерок.
– То вона вам не сподобалася? – запитав колишнiй слiдчий.
Гуревич усмiхнувся, подивився кудись крiзь спiвбесiдника й поволi проказав:
– Те, що виготовляе…. – вiн затнувся, – виготовляв Семен Нечипорук не може не подобатися. Якщо ви бачили його роботи, маете про це знати. Та шафа – неймовiрна. А ще – найдивнiше – вiн попросив за неi вiдверто низьку цiну. Я не мiг не погодитися.
Тарас Адамович подумки усмiхнувся, вголос запитав:
– То ви покажете нам ту неймовiрно дивовижну i – так само неймовiрно – недорогу шафу?
Мусiй Маркович якось знехотя пiдвiвся i провiв ранкових гостей на другий поверх будинку, до якого був вихiд iз кав’ярнi, що ховався за однiею з шаф-вiтрин. Мiра кинула прощальний погляд на ялинкових янголят, коли пiрнала у темний прохiд, що iм його показав власник кондитерськоi.
Вони пiднялися схiдцями, хоч власник i похвалився, що мае лiфт у будинку. Мiрi згадався лiфт у готелi «Прага», його червона кабiнка на дванадцять осiб i маленький пiдiймач у кухнi, яким зазвичай у ресторан пiдiймали iжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зiмiтувала пожежу в готелi, а потiм втекла з Лук’янiвськоi в’язницi до Одеси. Мусiй Маркович рипнув дверима однiеi з квартир на другому поверсi, вiдволiкаючи Мiру вiд роздумiв, i провiв iх до кiмнати, що ховалася вiдразу за передпокоем. Простора i свiтла – перше, що подумала про неi дiвчина. А потiм вона побачила шафу.
Темно-коричнева, висока i громiздка, вона здiймалася до стелi та привертала увагу тих, хто заходив до кiмнати. Навiть витонченiсть, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв бiля протилежноi вiд шафи стiни, зблякла вiд такого сусiдства. Вiзерунки, якими була вкрита ii поверхня, хотiлося розглядати. Мiра впiймала себе на думцi, що хоче пiдiйти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очiкуючи на запрошення господаря.
– Я вже встиг пожалкувати, Мiро, що ми не узяли iз собою фотографа, який працював на мiсцi злочину.
– Ви хотiли сфотографувати шафу? – здивувалася дiвчина.
– Так. Вона варта фото. Можливо, навiть не одного. Погляньте, – вказав колишнiй слiдчий кудись униз. Дiвчина опустила погляд, однак не встигла зрозумiти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне колiно бiля шафи. Мiра подивилася, на що вiн вказуе рукою, i вражено заклiпала очима.
– Це ж…
– Нiжки у формi копит, – усмiхнувся у вуса слiдчий, – вельми цiкава шафа.
Із дозволу господаря вiн вiдчинив дверцята, зазирнув усередину – всерединi було порожньо.
– Ви пiдготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович.
– До вiзиту полiцii? – уточнив Гуревич. – Звичайно. Але зберiгав у нiй не так уже багато речей.
