скачать книгу бесплатно
– Навiщо? Що в тих шафах?
Знову тиша. Вони, звичайно, все одно розкажуть – iхнi очi бiгають, слова плутаються, вузлуватi пальцi одного злегка тремтять, його товариш – стискае i розтискае кулаки, нiби розминае закляклi кiнцiвки. Навряд чи вони й самi вiрили в успiх, якщо шафи шукають злодii усього мiста, бо хто вони такi? Дрiбнота. Але й випустити фарт iз рук, вiдмовившись вiд справи, не гоже.
– То що у шафах? – запитуе Якiв Менчиць так само спокiйно, – чи ви не хочете говорити, бо дещо знайшли? – Вiн перегортае кiлька паперiв i завважуе: – Певно, варто зафiксувати це, – молодий слiдчий кивае погляд у бiк Мiри, – що у другiй шафi все ж таки було знайдено сховок, бо ii не розламали. Сподiваюсь, знахiдка була варта Лук’янiвки. Мiсто чекае, щоб ми врештi вказали на вбивць майстра з Олегiвськоi, i я не бачу пiдстав вiдкладати наш висновок.
– Ваше високоблагородiе! – вигукуе молодший. – Хiба ж то наша спецiальнiсть? Замок збити – то так. А в тiй шафi ми й не зламали нiчого…
– І нiчого не знайшли, – нервовiше додав старший, – жодних смарагдiв!
– Смарагдiв? – вражено шепоче Мiра i застигае пiд поглядами кiлькох пар очей, що втуплюються у неi.
Історii про казковi скарби й справдi люблять ворожки з Андрiiвського. Вони називають це мiсто лiгвом Змiя, кажуть, що тут варто шукати дорогоцiннi каменi – десь на Лисiй горi, проте Лисих гiр у Киевi чимало.
Грабiжники розповiдають усе, що знають, однак знають вони небагато. Тарас Адамович лише зрiдка щось перепитуе чи уточнюе. Історiя звучить надто фантастично, щоб повiрити в неi. Але цi два чоловiки, здаеться, вiрять, але ж вони й не видаються аж надто метикуватими. Вони говорять про чутки, що ширяться сутiнковим Киевом, про смарагдовий скарб, який привiз з Індii напiвбожевiльний колишнiй цукровий мiльйонер Тарнавський, який любив подорожi та врештi спустив на них усi своi статки. Подейкують, що то була його остання подорож, бо про нього вiдтодi нiхто не чув. Зате розповiдi про величезнi смарагди, якi вiн сховав десь у мiстi, обростали найнеймовiрнiшими подробицями.
– До чого тут Семен Нечипорук? – запитав Тарас Адамович.
– Хто? – не зрозумiв лисуватий, втупивши вузькi чорнi очi в сутулу постать слiдчого, який сидiв у кутку.
– Семен Нечипорук, – терпляче повторив колишнiй слiдчий Галушко, – майстер-червонодеревник, який мешкав на Олегiвськiй i якого нещодавно там убили.
Молодший примружив очi, проказав ледь чутно:
– Знаете старого Гавру з Андрiiвського?
– Знаю, – вiдповiв Менчиць, – скупник краденого.
– То вiн розпустив плiтки. Мабуть, щоб усi кинулися шукати. Складно знайти щось у такому великому мiстi. А так до кожного торбохвата на базарi дiйшло…
Сутiнковий Киiв – як глибока печера чи замулене озеро. Щоб знайти у ньому – марно пiрнати чи сходити вниз, намагаючись навпомацки дiстати потрiбне. Краще збурити каламутну воду чутками про скарб – тодi з дна може пiдiйнятися дещо справдi цiнне. Марвiхери та ридикюльники, грабiжники й навiть хипезники розбiжаться тарганами вузькими вуличками з надiею вихопити собi хоч крихту здобичi. Ось такi тугодуми з грубезними руками, наприклад, знайшли шафу з нiжками у формi копит. Меблi з останнього замовлення Семена Нечипорука можуть бути розкиданi всiм мiстом – i iх уже почала шукати кримiнальна верхiвка Киева. Це безперечно, iнакше б старий лисячий хвiст Гавра не розпускав би чуток.
– То як ви дiзналися про шафу на Прорiзнiй?
– Кудлатого той пан найняв вантажником. Ми перевезли шафу з Олегiвськоi на Прорiзну й ледь животи не надiрвали, пiдiймаючи ii сходами на другий поверх, – буркнув молодший.
– Кудлатого? – перепитав Менчиць.
– Це вiн про мене, – сказав лисий.
– Коли почули вiд Гаври, що у шафi з копитами можуть бути смарагди – спершу подумали, що то брехня, – сказав чорнявий.
Той, кого вiн називав Кудлатим, додав:
– Але потiм зрозумiли, що шафи у мiстi шукають… не останнi шнiфери…
– Шнiфери? – запитала Мiра у Тараса Адамовича, коли заарештованих вивели.
– Нiчнi злодii, зломники. Гер Дiтмар Бое наполягае, що назва походить вiд нiмецького schniffen — красти.
– Смарагди? – питально глянув на колишнього слiдчого Менчиць.
– Не знаю, що сказати, пане Менчиць, – вiдповiв Тарас Адамович. – Хiба що смарагди пояснюють смерть Семена Нечипорука i спосiб убивства. І, звичайно, додають купу нових питань.
Мiра дiстала вiддрукований аркуш iз машинки, поклала його на стiл i, перевiвши погляд iз Менчиця на колишнього слiдчого, запитала:
– Яких саме?
Колишнiй слiдчий вiдповiв не вiдразу, погладив вус, замислився i почав перелiчувати, час вiд часу зупиняючись та обмiрковуючи сказане.
– Чи справдi Тарнавський привiз якийсь скарб – нехай i смарагди – до Киева? Чому вiн передав iх Нечипоруковi? Чому меблi не були доставленi замовниковi, а розпорошилося мiстом? Де сам Тарнавський? Що про скарб мiг знати покiйний Нечипорук? І ще з пiв дюжини таких запитань. Однак… – колишнiй слiдчий майже радiсно подивився на молодих помiчникiв, – одне можемо сказати напевно: знайдемо скарб – якщо вiн справдi iснуе – знайдемо й убивць.
Мiра думала про слова слiдчого по обiдi в госпiталi, коли обережно загортала у шурхотливий папiр звичний набiр – два апельсини, плитку шоколаду, невеликий згорток iз тютюном i ще кiлька дрiбничок – жителi мiста зiбрали кошти на новорiчнi подарунки для поранених. У цих стiнах – як i у всьому мiстi – настрiй передчуття свята. Вiн протримаеться до останньоi декади сiчня, доки лунатиме музика на прикрашених гiрляндами мiських ковзанках, доки благочиннi бали збиратимуть найщедрiшi врожаi пожертв на потреби поранених. А потiм – зiбгаеться, як вiтальна листiвка, що ii малювали для солдатiв гiмназистки чи вихованцi одного з дитячих будинкiв Киева, затреться у круговертi однакових днiв у цих стiнах, зблякне, як святкова ялинка, з якоi обiрвали бiльшу частину смачних прикрас.
Мiра йде коридором, тримае у руках кошик iз подарунками. Обличчя тих, до кого вона приходить майже щодня, змiнюються. Чиiсь рожевiють i щоразу частiше сяють усмiшками, чиiсь – блiднiшають i нiби стираються, е й такi, що зникають, змiнюються новими. Мiра запам’ятовуе багатьох, хоч намагаеться цього не робити. Пам’ять курсистки, яка звикла слухати довгi лекцii професорiв, вловлювати суть i закарбовувати найважливiше – пiдступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лiнiю брiв, шрам на щоцi чи дивний, по-дитячому наiвний усмiх. І голоси. І крики. Ледь чутнi стогони.
Глибоко вдихнула перед тим, як вiдчинити дверi до палати, торкнула рукою дверну ручку.
– Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешнiй. Вона чула його ранiше, хоч i не в стiнах госпiталю – нi, на зимовому аеродромi, у його прозорiй безмежностi. А ще – у будинку старого слiдчого, у кiмнатi, яку зiгрiвав камiн та аромат особливих настоянок.
Озирнулася, без усмiшки привiталася з колишнiм пiлотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору киiвського госпiталю.
– Не думав, що зустрiну вас тут.
– Я теж, – мовила дiвчина i порожевiла – безтактно натякати на те, що вiн бiльше не на вiйнi, а отже, й до вiйськового госпiталю не потрапить. Слова завжди вимовляються ранiше, нiж усвiдомлюеться iхнiй справжнiй сенс. Слова пiдступнi – таять у собi прихованi сенси.
Вiн усмiхнувся i миролюбно сказав:
– Радий буду бiльше нiколи не бачити цих стiн.
– Але зараз ви тут.
– Домовився про зустрiч iз… сестрою.
– Тiею, що троюрiдною тiткою зветься? – запитала Мiра.
– Так, щось на кшталт. Але з iншою, – вiн знову всмiхнувся, – це складно пояснити… Я ж обiцяв знайти вiрша про крааль. Здаеться, знайшов, – вiн простягнув iй прим’ятий сiрий зошит.
Мiра звела на нього очi, запитала:
– То це таки вiрш вашоi сестри?
– Нi, ii чоловiка. Аня надiслала телеграму, сказала, що збiрка може бути в ii сестри з Киева. Я читав цей вiрш рiк чи два тому в ii зошитi, Аня любить роздавати знайомим рукописнi збiрки поезiй. Називае це гутенбержанням, – вiн завагався i додав, – це…
– Так, натяк на друкарський станок, я зрозумiла.
Кутик його рота смикнувся вгору, нiби вiн хотiв усмiхнутися, але чомусь стримався. Вiн розгорнув зошит i запропонував.
– Прочитайте.
Угорi вона зауважила назву – «П’ять бикiв», а потiм швидко пробiглася очима рядками вiрша.
Я служил пять лет у богача,
Я стерег в полях его коней,
И за то мне подарил богач
Пять быков, приученных к ярму.
Одного из них зарезал лев,
Я нашел в траве его следы,
Надо лучше охранять крааль,
Надо на ночь зажигать костер.
А второй взбесился и бежал,
Звонкою ужаленный осой,
Я блуждал по зарослям пять дней,
Но нигде не мог его найти.
Двум другим подсыпал мой сосед
В пойло ядовитой белены,
И они валялись на земле
С высунутым синим языком.
Заколол последнего я сам,
