скачать книгу бесплатно
Мiра стежила за рухами старого слiдчого, подумки занотовуючи його дii. Ось вiн зазирнув до маленькоi шухлядки внизу, обiйшов шафу i постукав по боковiй стiнцi, покрутив ручку, знов оглянув усi нiжки i врештi випростався.
– Що ж, пане Гуревич, дякую вам за допомогу.
– Це все? – пробелькотiв Мусiй Макарович, – тобто… з цiею шафою все гаразд?
– А що з нею може бути не гаразд?
– М…можливо, вiн у нiй щось сховав? – пошепки запитав Гуревич, – р-р…розумiете…
Тарас Адамович розумiв. Не треба багато розуму, щоб звести факти докупи – майстра убили й про це плiткують у мiстi, а полiцiя цiкавиться шафою, яку вiн встиг продати незадовго до своеi смертi.
– Як думаете, – запитав Гуревич, i Мiра помiтила, що очi в нього враз стали ще бiльш стомленими i сумними, що вiдразу зiстарило кругле обличчя мало не на десяток рокiв, – менi варто продати цю шафу? Що як…
– Що як вiн мае рацiю? – запитувала Мiра, коли вони полишили будинок на розi Володимирськоi та Прорiзноi. – Можливо, варто, щоб полiцiя…
– Стежила за будинком?
– Так, – сказала Мiра i зазирнула йому в обличчя. Старий слiдчий зупинився i подивився на дiвчину. Мирослава мовила далi: – Що як тi… люди прийдуть по шафу?
– Мiро, на мiську полiцiю, звичайно, можна нарiкати – вона часто варта самих лише нарiкань, однак Олександр Семенович пообiцяв, що цю справу триматиме пiд особистим контролем. А отже… Погляньте на он того юнака, який роздае газети. Не помiчаете нiчого дивного? Тiльки спробуйте глянути впiвока, не надто демонстративно.
Мiра обережно зиркнула у той бiк, куди вiн вказав. Високий хлопчина роздавав газети на перехрестi, неквапом пiдходив до вiконечок екiпажiв, зрiдка прямував у бiк дверей кав’ярнi, з якоi виходили вiдвiдувачi. Вiн нiчим особливим не вирiзнявся, тож Мiра питально подивилася на колишнього слiдчого.
– Полiцiя вже тут. Чергуе з учорашнього вечора, – пояснив Тарас Адамович та погладив вус.
– Переодягнений колпортером?
– А ще один – двiрником. І кiлька вiзникiв. Якщо в цей будинок хтось прийде – ми про це знатимемо.
– Знатиме полiцiя, – зауважила дiвчина.
– Справу передали пановi Менчицю, на мое прохання.
Мiра не вiдповiла i мовчала далi всю дорогу, поки вони йшли Великою Володимирською у напрямку Трьохсвятительськоi. Бо й собi не могла пояснити дивне вiдчуття, що тривожило ii останнi кiлька днiв – вiдтодi як куля, яку в небо над Киевом здiйняв колишнiй пiлот Олександр Горенко, опустилася на Куренiвському аеродромi, а Фогль, звертаючись до Менчиця, сказав «Ваша наречена». Розслiдуючи справу мертвого авiатора, Тарас Адамович не мiг особисто втручатися у дiяльнiсть полiцii, щоб не дратувати слiдчого Івана Арчибальдовича Фогля, давнього суперника, а присутнiсть Мiри у життi Менчиця забезпечувала iм доступ до потрiбноi iнформацii. Лише дивний смуток огортав дiвчину, коли вона згадувала погляд колишнього пiлота Олександра Горенка пiсля слiв Фогля.
Певно, то була погана iдея – вдавати Менчицеву наречену. Вдавати – взагалi погана iдея. І, аби вiдволiктися вiд сумних думок, Мiра запитала:
– То вас найбiльше зацiкавили нiжки шафи?
– Саме так. І, думаю, ви знаете, чому, – кивнув Тарас Адамович, нiяк не прокоментувавши ii не надто ввiчливе мовчання останнiх десяти хвилин.
Володимирська блимала вогниками гiрлянд, пахла прянощами й теплим вином. Мiра з усмiшкою поглянула на рожевого вiд морозу, схожого на круглу ялинкову фiгурку, хлопчика, який гордовито тримав у руцi яскравий льодяник, i мовила до старого слiдчого:
– Перед смертю майстер сказав щось про п’ять бикiв…
– Так. І нiжки тiеi сандаловоi шафи вирiзьбленi у формi копит. А отже…
Мiра не переривала. Слiдчий на мить замислився, нахилився i простягнув замурзаному малому хлопчинi грошi, взявши з його рук кiлька яскравих цукрових пiвникiв.
Перехопивши ii здивований погляд, колишнiй слiдчий пояснив:
– Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моему будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвiв руками Тарас Адамович.
А потiм без вступу повернувся до iхньоi розмови i сказав:
– Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсiм не про кiлькiсть нападникiв. Вiн говорив про меблi зi свого останнього замовлення. І з його слiв ми можемо зрозумiти, що десь, сподiваюсь, у мiстi е ще п’ять таких шаф…
– Не обов’язково шаф, – проказала Мiра.
– Так. Не обов’язково. Але нам конче потрiбно знайти цих «п’ять бикiв», якi майстер, хтозна-чому, розпродав у рiзнi руки.
Вiн зупинився бiля крамнички, де у вiтринi поблискували бiлими боками керамiчнi янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос:
– Тарасе Адамовичу!
– Вiтаю вас, пане Менчиць, – усмiхнувся колишнiй слiдчий.
Мiра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустрiти його тут, посеред вулицi, та ще й тодi, коли вона кiлька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Киiвськоi мiськоi полiцii – поруч. Менчиць мае бути на службi. Певно, вiн теж стежить за будинком на розi Прорiзноi. Чи керуе тими, хто стежить – молодий слiдчий невловимо змiнився вiдтодi як вони шукали ii зниклу сестру, балерину Киiвськоi мiськоi опери. З не надто впевненого i нервового працiвника антропометричного кабiнету перетворився… Складно оформити невиразнi вiдчуття у слова, а думки про Менчиця останнiм часом були все невиразнiшi. Мiра серйозно розмiрковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому iще якихось листiв. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував ii вiдкладати розмову на потiм. Тепер – на пiсля свят. У цiй метушнi зараз нiхто нiкому не вiдповiдае на листи, навiть Тарас Адамович занедбав свою кореспонденцiю. Чи пiсля закiнчення розслiдування, цього разу нового, бо ж убивцю авiатора Курдашова та його дружини вони вже знайшли. Чи тодi, коли з мiста поiде Менчицева мама, яка вiдверто ненавидить сестер Томашевич пiсля прикрого епiзоду в кав’ярнi «Бiля чеськоi корони» – молодша iз сестер Томашевич вирiшила не поступатися поважнiй панi зручним столиком бiля вiкна, чим i викликала ii невдоволення. Якiв Менчиць вiдволiк ii вiд думок несподiваною фразою:
– Добре, що я зустрiв вас тут.
Вiн звертаеться лише до старого слiдчого, отож, певно, радiе саме йому. І чому вона взагалi зараз мiркуе, чи радiе Менчиць, коли бачить ii, чи нi?
– На Олегiвськiй знову пригода, – сказав молодий слiдчий.
– Убивство? – звiв брови мешканець названоi вулицi.
– Принаймнi я точно знаю, що убили не вас, – мимоволi усмiхнувся Менчиць i додав: – Але нi. Пограбування!
– А ось тут я не певен, що пограбували не мене, – спокiйно мовив слiдчий, – дивнi часи. Колись Олегiвська була найспокiйнiшою вулицею у мiстi, – i старий слiдчий повiльно рушив у напрямку, де Володимирська зустрiчалась iз Трьохсвятительською, а далi – сяяв банями Фролiвський монастир.
VI
Аристарх
Олегiвська сповнена незвичноi тривоги. Паркани найближчих будинкiв ховають неспокiй, що просочуеться з подвiр’iв. Назву вулицi змiнили не так давно. Дiд Тарас Адамовича пам’ятав зовсiм iншу, ту, що була, певно, з часiв перших киiвських князiв. Дорога, яку обступали акуратнi будиночки, пiдiймалася до Щекавицького кладовища i з давнiх-давен звалася Погребальною. Олегiвською – на честь князя, який, за легендою, похований на горi Щекавиця – вона стала не бiльш як пiв столiття тому. Може, й малий Тарас застав цю вулицю пiд первiсним iменем, лише не пам’ятав про це.
Вiн звик до ii ранковоi урочистоi тишi, яку зрiдка порушував собачий гавкiт чи рипiння барабанiв криницi, вiтання сусiдiв через паркан чи мекання iз сусiднього двору, куди вiн звик приходити по козячий сир, молоко i свiжi вершки. То що ж вiдбуваеться на цiй вулицi, що останнiми днями мало не щодня вiтае полiцiю?
Якiв Менчиць, зосереджений i мовчазний, зараз стояв поруч, i так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекi будиночки й паркани. Мiра сказала:
– Тут усе тихо. Мабуть, потрiбно пройти трохи далi.
І вони пiшли, не перемовляючись мiж собою i не висловлюючи припущень. Складно щось припускати пiсля того, як бачив тiло закатованого мешканця вулицi кiлька днiв тому. Що могло статися тут, у самому серцi давнього мiста, де акуратнi будиночки вишикувалися рiвними рядами за парканами? Будь-що.
Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далi, повз будинок сусiдки, якiй вiн вiддавав цибулиння пiсля приготування варення. Вона привiталася зi слiдчим у вiдставцi через огорожу. Далi озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городi найгарнiшi у Киевi соняхи й нерiдко сварився на хлопчакiв, яких спокушали круглi, мов тарiлки, жовтогарячi голови, повнi насiння. Ось акуратний будиночок шевця, далi – кiлька вибiлених хатинок, що по-святковому притрушенi снiгом. Олегiвська гарна пiд час рiздвяних свят, хоч фотографiв клич.
Фотографа вони зустрiли у дворi одного з будиночкiв, що був схожий i несхожий на решту по цiй вулицi. Невисокий паркан, розчищенi дорiжки вiд снiгу, дзявкотливе собача бiля буди й полiцiя, присутнiсть якоi вони завважили ще звiддаля.
Менчиць привiтався з фотографом, запитав:
– То що тут сталося?
– Пограбування. Але, здаеться, нiчого цiнного не поцупили.
– То чому ж тут полiцiя?
– Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарiв не було вдома – гостювали у родичiв. Зранку жiнка повернулася – побачила скоене, – вiн нервово усмiхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотiли позбутися ii.
– Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович.
Фотограф нiяково усмiхнувся i пробурмотiв:
– Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане.
Тарас Адамович не застав часiв, коли в полiцii був постiйний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковiй частинi, який би виiжджав разом зi слiдчими на мiсце злочину – нi. Хоч фотографiв нерiдко запрошували до спiвпрацi, зокрема на цьому наполягав Георгiй Рудий.
Худорлявий чоловiк зi свiтлою борiдкою i тихим сумом на сподi запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слiдчого, але далi мовчав. Тарас Адамович запитав:
– Ви сфотографували?
– Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли…
І не договорив. Певно, згадував кiмнату, в якiй знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тiла фотографувати складнiше, нiж розламанi частини шафи, нехай i з цiнного дерева.
Менчиць, привiтавшись iз колегами й перемовившись кiлькома словами, лишився з Мiрою на подвiр’i, Тарас Адамович пройшов усередину. Вiн знав господиню – свiтловолосу, зазвичай, усмiхнену жiнку, яка зараз злякано зазирала йому в очi бiля розламаноi шафи. Може, якби вона лишила шафу десь у кухнi, де рiвнi ряди глечикiв визирали з буфету, а пiч пломенiла маками та пiвнями, ii це не так шокувало б, як розтрощена шафа бiля лiжка. Господар будинку – якийсь дрiбний думський службовець – ось-ось мав би повернутися додому – по нього вже послали. Тарас Адамович оглянув рештки шафи, торкнув рукою вiдламану нiжку, мовив:
– Цiкава форма…
Жiнка звела на нього вологi темнi очi, проказала, мов у трансi:
– Так… У формi копит. Ми здивувалися, але ж Семен був вигадником. Любив вирiзати всiлякi цiкавинки.
Кiмната свiтла i простора, вибiлена i виметена. На стiнах – килимки та рушники. Фотограф увiйшов до кiмнати тихо. Стомлена i налякана жiнка вийшла кiлька хвилин тому – здаеться, чоловiк урештi повернувся з роботи. Тарас Адамович не запам’ятав прiзвище худорлявого з фотоапаратом, схожих на який колишнiй слiдчий нiколи не бачив.
– Тут подвiйний об’ектив, – пояснив фотограф, який, вислухавши прохання про кiлька додаткових фото, взявся до роботи. Тарас Адамович оглянув iще кiлька уламкiв, сподiваючись, що грабiжники не забрали iз собою найцiннiшi. Здавалося, щось важливе випустили з уваги i фотограф, i полiцiя.
– Хiба не в усiх фотоапаратiв такий?
– Нi, – енергiйно захитав головою Аристарх, – колись фотоапарати були досить громiздкими, складалися з двох ящикiв. Зараз такi використовують хiба у фотоателье.
– А ви не любите фотоателье?
– Ненавиджу. Хоч i набивав руку саме там. Не люблю зрежисованi фото, вони несправжнi.
Тарас Адамович здивовано гмикнув, пiдсунув ближче до фотографа частину нiжки розтрощеноi шафи.
– А якi ж справжнi?
– Складно пояснити. Ви… читали «Фауста», пане слiдчий?
Тарас Адамович примружився, але не вiдповiв.
Фотограф висунув об’ектив, клацнув затвором фотоапарата.
– «Спинися, мить!», – урочисто проказав вiн i додав: – Найпрекраснiшi – зупиненi митi на фото. Людина не бачить, що ii фотографують, вона рухаеться так, як звикла. Смiх, сльози, вигуки, усмiшка – все на таких фото видаеться справжнiм. Ось тiльки громiздкий апарат не дозволить вам вихопити таку мить. Навiть бiльш легкi моделi – з об’ективом-мiхом – вимагають багато уваги, – вiн знову клацнув затвором фотоапарата.
Тарас Адамович поклав поряд на пiдлозi двi, зiрванi з петель, половинки дверцят шафи й вiдiйшов. Аристарх байдуже сфотографував i продовжив свою оповiдь:
– Установити апарат на штатив, навести на рiзкiсть по матовому склу, потiм – замiнити матове скло касетою з пластинкою, зробити фото. Потiм – знов замiнити касету матовим склом, скласти триногу. Досить просто прогавити iдеальну мить для фото.
– А ваш пристрiй дае змогу не прогавити? – запитав Тарас Адамович.
– Двооб’ективний фотоапарат, – мовив Аристарх, – так, дае змогу. Не найкращий, але в наш час я радiю й такому.
– У наш час? – не зрозумiв слiдчий у вiдставцi.
– Вiйна. Заводи з виробництва оптики працюють iз перебоями – з Германii вже давно нiхто не постачае скло. Запас скла – то ще не така проблема, як крокус, – вiн звiв очi на зацiкавленого спiврозмовника й пояснив, – сам колись працював на заводi – розумiю деякi нюанси. Нiмецькi майстри не хотiли вiдкривати секрет виготовлення крокусу.
– А що це? – запитав слiдчий, перекладаючи уламки й занотовуючи щось у нотатник.
– Полiрувальний порошок для скла i лiнз. Секрет його знали лише кiлька майстрiв. Хоча, врештi, секрет нiмецького крокусу вдалося вивiдати, чи то лиш плiтки…
– І як саме? – запитав Тарас Адамович.
– Банально. За допомогою ключа, якого дiбрали до шухляди письмового столу одного з майстрiв.
Тарас Адамович востанне окинув оком кiмнату з розтрощеною шафою i вийшов. Секрет майстра-червонодеревника виявилося вивiдати складнiше, нiж таемницю майстра нiмецьких оптикiв. На подвiр’i вiн упiймав Мiрин занепокоений погляд, наспiх попрощався з фотографом i запросив дiвчину та молодого слiдчого на чай.
– Що скажете про шафу? – запитав Якiв Менчиць уже за столом, на якому господар будинку розставив чашки з теплим напоем, що розбурхував апетит ароматами.
– Їi розтрощили. А отже…
– Вони щось шукали у нiй. Думаете, знайшли?
– Хтозна. Думаю лише, що майстер нiчого не розповiв iм про таемнi шухляди, бо iнакше вони не повелися б з шафою так…
– По-варварськи, – тихо сказала Мiра.
Отже, це все, про що iм вiдомо – тiло убитого майстра, розтрощена шафа; мають невиразний здогад про п’ять предметiв меблiв з останнього замовлення майстра i ще одну шафу у прибутковому будинку на розi Прорiзноi. І, звичайно, про незрозумiле слово «крааль», яке Семен Нечипорук вважав настiльки важливим, що вишкрябав на дерев’янiй пiдлозi у кiмнатi свого будинку. Як це все можна звести в один стрункий ланцюжок? Де шукати решту меблiв? Що саме шукали грабiжники i чому?
– Свiдкiв, якi б бачили злочинцiв, знов немае.
– Може, й на краще, – стенув плечима Тарас Адамович, – нашi грабiжники не надто сентиментальнi.
Вiн пiдсунув фаянсову тарiлочку зi шматком пирога до Мiри, яка майже не втручалася у iхнiй дiалог i, здавалося, думала про щось свое. Вона не видавалася зажуреною чи наляканою – лише стомленою, i та втома невагомим серпанком увиразнювала риси ii обличчя, додавала легких, зворушливих тiней. Певно, цей серпанок завважив фотограф розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii, який намагався зупиняти митi на фотокартках. Тарас Адамович згадав, як вiн направив свiй подвiйний об’ектив iз вiкна, клацнув затвором фотоапарата, фiксуючи образ його тендiтноi секретарки. І чого той худий чоловiк з амбiцiями художника працюе у полiцii? Хтозна. Може, так простiше ловити митi – на мiсцi злочину люди виявляють найрiзноманiтнiшi емоцii. Треба буде попрохати Аристарха вiдзняти ще й шафу з будинку на Прорiзнiй – можливо, це теж допоможе.
Убивство на Олегiвськiй надто рiзко увiрвалося в життя зимового мiста, що убралося в гiрлянди. Невже це i е той хаос, про який йому говорив аферист Мiхал Досковський за столиком у кав’ярнi «Бiля чеськоi корони»? Маячня. Убивства i пограбування трапляються в Киевi постiйно, можливо, його вивело з рiвноваги те, що вiн знав майстра-червонодеревника. Ковтнув чаю, скосив погляд у бiк дверей, що вели до кiмнати Естер. У тiй кiмнатi вони з Мiрою провели чимало годин за друкуванням свiдчень i протоколiв. Мабуть, i зараз потрiбно попросити дiвчину надрукувати новi вiдомостi, спробувати систематизувати думки. Естер – стара друкарська машинка, вже встигла вiдпочити вiд попередньоi справи.
