скачать книгу бесплатно
Нiчний молочник
Андрей Юрьевич Курков
Зiбрання творiв Андрiя Куркова
…Вiд чого залежить майбутне краiни? Ви, напевно, думаете, що вiд
валютно-золотих резервiв? Може, й так. Але у автора «Нiчного молочника»
А. Куркова е й iнша версiя. Одна з героiнь його роману щоранку iздить
з передмiстя до Киева, щоб за грошi здати грудне молоко. Один аптекар за
своi фармацевтичнi експерименти розплачуеться життям. Один полiтик
будуе у себе на дачi церкву, щоб усамiтнюватися в нiй з Богом i з пляшкою
«Хеннессi». І вiд усiх трьох залежить майбутне Украiни. Тiльки от невiдомо:
чи всiм сподобаеться таке майбутне?
Андрiй Курков
Нiчний молочник
1
Киiвська область
Макарiвський район. Село Липiвка
На зимовому небi нудьгував обдiлений людською увагою Чумацький Шлях. Нiч була навдивовижу тихою, жодний собака не гавкнув, так наче усiх заколисало низьке зоряне небо. Лише Ірина цiлу нiч не спала, наслухала своi груди, що болiли ще вiд учора. Лежала тихенько й слухала свiй бiль, але турбувати нiкого не хотiла, вирiшила не вставати з лiжка, щоб рипiнням не розбудити Ясю. І пiднялась, як зазвичай, о п’ятiй ранку. Закип’ятила воду в чайнику. Розмiшала у лiтровiй банцi молочну сумiш «Малюк» i поставила ii на гарячу накривку старенького котла, що гудiв стиха в маленькiй бойлернiй кiмнатцi, а згори, зi стелi, ширився солодкавий запах уже висохлих дитячих одяганок i марлечок, якi вона порозвiшувала там сушитися ввечерi.
Перш нiж вийти з дому, Іра поцiлувала свою тримiсячну донечку, що спала солодко в кутку iхньоi затишноi спаленьки, просто пiд образком Миколая Чудотворця. Потiм зайшла до матерi, прошепотiла iй: «То я вже пiду», на що мати кивнула i простягнула руку до тумбочки, на якiй стояла настiльна лампа.
Вийшовши з подвiр’я, Ірина озирнулася на свiй рiдний дiм – чепурний, цегляний, одноповерховий, збудований руками батька, що помер недавно через хворобу печiнки. В одному з чотирьох фасадних вiконець зайнялося тьмяне свiтло. Іринина матiр, покректуючи та буркочучи собi щось пiд нiс, зазирала пiд залiзне лiжко у пошуках своiх розтоптаних капцiв. Панцирна сiтка потрiскувала, але всього цього Ірина вже не бачила й не чула.
Спершу вони опалювали дiм дровами, i iй, маленькiй, подобалося спостерiгати за сивим димком, що вився у вечорове небо. Але коли поставили котел, батько пiч розiбрав. У домi стало просторiше, але комин на даху замовк. Ось i зараз, темного зимового ранку, будиночковi так бракувало цього димка, що здiймався б до неба!
Снiг рипiв пiд ногами. Ірина квапилася до шосе, щоб устигнути на першу «киiвську» маршрутку, де всi одне одного знають, i всi знають водiя Васю, i всi знають, що вiд нього пiшла дружина. Пiшла до iхнього сусiда-зварника, який баптист i взагалi не п’е.
Теплi жовтi кола фар маршрутки виринули на дорозi, щойно Іра спинилась. Маршрутка пригальмувала. Ірi навiть руку пiднiмати не довелося.
А всерединi було тепло й тихо. Охоронець якоiсь киiвськоi будови Петро Сергiйович просто спав, схиливши голову на плече. Решта сидiли у пiвдрiмотi. Іра кивнула супутникам, тим з них, хто звiв на неi все ще сонний погляд, i присiла бiля виходу. Груди й далi болiли, та Іра намагалась на це не зважати.
Через годинку маршрутка висадить iх усiх бiля метро «Житомирська», i вона чекатиме першого потяга, щоб iхати далi, туди, де ii чекають i де iй платять.
2
Киiв. Зимова нiч
Є iсторii, якi одного разу починаються й нiколи не закiнчуються. Вони просто не можуть закiнчитися. Тому що своiм початком породжують десятки окремих iсторiй, i кожна мае свое продовження. Це наче удар камiнця об лобове скло автомобiля, вiд якого вусiбiч трiщинки, i за кожною вибоiною на дорозi то одна з трiщинок видовжуеться, то iнша. Ось i ця iсторiя почалася зимовоi ночi й тривае досi. Але наразi нам вiдомий лише ii зачин. Дiялося те поночi, в Киевi, на розi Стрiлецькоi та Ярославового Валу, зовсiм поруч з готелем «Редiсон» – на тому самому розi, де хтось невiдомий досi лишае на нiч свiй рожевий «хамер». Власне, все почалося у вузенькому проходi мiж припаркованим почасти на тротуарi «хамером» i стiною кав’ярнi «Шкварочка», яку вiдкрили на цьому розi не так уже давно, можливо, рiк тому.
Ярославовим Валом з боку Золотих ворiт до цього рогу йшов у дивному станi аптекар i завзятий грибник Едуард Іванович Зарвазiн. Одягнутий вiн був по-осiнньому, мав на собi довгий плащ i капелюх, а на ногах полискували у свiтлi нiчних лiхтарiв лаковi гостроносi черевики. Так! Вiдбувалося те не восени, а взимку, в серединi сiчня. І в тому-таки свiтлi тих-таки нiчних лiхтарiв вилискувало все, насамперед снiг i лiд. Зарвазiн iшов неквапом, наче й не мав якоiсь iншоi мети, крiм прогулянки спокiйноi зимовоi киiвськоi ночi милими, чарiвно-принишклими вулицями так званого «тихого центру».
А в цей час Стрiлецькою вулицею вбiк Ярославового Валу дещо квапливою, нервовою ходою наближалася молода тридцятилiтня жiнка в довгiй, проте легкiй лисячiй шубцi, котру iй два роки тому придбав на лiтньому розпродажi вже призабутий сьогоднi залицяльник. Їi золотаве волосся нiжно реагувало особливим, ледь помiтним блиском на м’яке нiчне освiтлення. Тонкий носик ледь почервонiв через легкий морозець, а може, таку ж легку нежить. Але залишмо тут як причину почервонiння морозець. У красивих дам не бувае нежитi. Принаймнi надворi та вночi.
Вона спинилась на мить бiля Норвезького посольства, намагаючись прочитати оголошення, де зазначалися години прийому документiв на вiзи. Зрештою, iй не потрiбна була норвезька вiза. Вона належала до тих мрiйливих осiб, якi люблять читати назви вулиць, крамниць, кав’ярень i ресторанiв, але найдовше затримуються бiля рукописних оголошень на кшталт «загубилася кiшечка».
Коли вона рушила далi, вулицю Стрiлецьку з боку готелю «Редiсон» почав переходити молодцюватий i доволi кремезний чоловiк рокiв сорока у темно-синiй куртцi, джинсах i коричневих кросiвках. Його погляд фiксував зимову вулицю з незворушнiстю веб-камери. Навiть чоловiк у капелюсi й пальтi, який iшов назустрiч, не викликав у нього нiякоi цiкавостi. Але коли з-за рожевого «хамера», припаркованого на самому розi вулиць, вийшла золотоволоса жiнка, чоловiк у капелюсi спинився, i в його руках зблиснула сталь.
Жiнка, помiтивши той самий зблиск ножа, спинилася за два кроки вiд чоловiка в плащi i скрикнула.
Молодик у синiй куртцi стрибнув уперед – йому здалося, ще мить, i вiн не встигне врятувати перелякану до смертi даму в шубi. А та, притиснувшись спиною до стiни кав’ярнi, завмерла i навiть не встигла збагнути, що трапилося, як ii схопив за руку чоловiк у куртцi й потягнув за собою. Вона тiльки встигла озирнутися й помiтити, як мiж «хамером» i стiною нарiжноi кав’ярнi нерухомо лежало тiло, а поруч – нiж, який уже не блищав. А чоловiк у куртцi бiг униз, вулицею Івана Франка. Бiг i тягнув за собою жiнку. Вiн мiцно стискав ii долоню у своiй, раз у раз озирався, квапив ii поглядом i порухом губ, що ворушились у ритмi слова «Давай!». Високi пiдбори iталiйських чобiткiв заважали iй бiгти. Розстебнута шуба маяла, як прапор невiдомоi зимовоi краiни, а в ii очах застиг, неначе замерз, подив.
3
Аеропорт Бориспiль. Ранок
Свiт не без бадьорих людей. Ось i митник-кiнолог Дмитро Коваленко, обходячи зi своею вiвчаркою Шамiлем ряди зареестрованого багажу, мугикав собi пiд нiс цiлком невiдповiдну для цiеi пори доби пiсеньку двох телевiзiйних школярок «Нас не наздоженеш!». Шамiль принюхувався до валiз i портпледiв ще з четвертоi ранку. На початку змiни його очi сяяли, блищали, горiли службовим азартом, але пiсля трьох годин роботи азарт дещо пригас. Шамiль просто чекав закiнчення собачоi змiни. Авiапасажири, як на зло, виявилися навдивовижу законослухняними. Наркотиками в iхньому багажi навiть не пахло. А так хотiлося вiвчарцi потiшити господаря, чий погляд узагалi не знав слова «азарт». Так хотiлося, щоб вiн перестав позiхати.
Але господар цього ранку позiхав щиро, а не вiд службовоi нудьги. Не вдалося йому попередньоi ночi виспатися. На роботу довелося йти просто з-за святкового столу. Молодшiй сестрi Надьцi виповнилося двадцять п’ять, ось i погуляли на славу. Гостей було душ з двадцять, але всi своi, рiднi. Втомившись iсти й пити, розважалися караоке. Звiдти й причепилася до нього пiсенька про те, що нас не наздоженеш! «Та кому на фiг вони потрiбнi?!» – весело мiркував собi про двох спiвачок-школярочок Дiма, але прогнати пiсеньку з голови нiяк не вдавалося.
А Шамiль мокрим носом витягував з повiтря запахи, поки зненацька один новий, незвичний дух не привернув його увагу.
Запахом вирiзнялася чорна пластикова валiза на колiщатках. Валiза була новенькою – це теж було присутне у запаховi, але, крiм новизни, була в ньому ще й якась дивна важка й недобра веселiсть. Тож Шамiль не загавкав iз запалом, як завжди у таких випадках, а стурбовано обернувся до господаря, що також зупинився, але дивився кудись убiк, туди, де бiля вже завантаженого валiзами автокару стояли двое вантажникiв, Боря i Женя, у зелених комбiнезонах. Стояли, палили i сумирно про щось бесiдували.
Боря, який носив пишнi вуса, що спускалися до нижньоi лiнii пiдборiддя, кинув погляд на прикипiлого до мiсця кiнолога, на його собаку. І замовк, спостерiгаючи за ними. Другий, Женя, також обернувся.
– О! Щось винюхав! – сказав Женя.
– Мимо каси! – сумно кивнув на те Борис i зiтхнув. – Одна така валiзка, i можна роботу назавжди похерити!
Обидва кинули пiд ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевикiв, як вимагали правила пожежноi безпеки, i попрямували до Дiми.
– Ну, що? – спитав у кiнолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валiзу. – Знову вiддаси здобич своему мудацькому начальству, щоб вони пересiли з БМВ на «лексуси»?!
Обидва запитально глянули Дiмi просто у вiчi. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.
– А що робити?! – здвигнув плечима Дiма.
– Собака не скаже, а ми допоможемо цiй валiзочцi покинути охоронну територiю, – сказав один.
– І господаря вiд тюрми врятуемо, – докинув другий. – Теж добре дiло!
Дiма вiдчув тривогу. Його тiлу пiсля безсонноi ночi було важкувато. Пiсня про те, що «iх не наздоженеш», далi крутилась на язицi.
– Ну? – домагався вiд нього ясностi вусань.
Дiма, вирiшивши воднораз спекатися всiх проблем, рiшуче махнув рукою.
Вантажник Боря кивнув, вийняв з кишенi комбiнезона крейду i поставив на валiзi галочку.
– Що витрiщаешся? Далi пiшли! – звелiв Дiма Шамiлевi. – Твоя справа – нюхати, а не дивитися!
Але Шамiль не розумiв, чому господар не виймае валiзку. Зазвичай у таких випадках вiн видобував з нагрудноi кишенi рацiю i говорив у неi слова, якi не належали до собачих команд, а тому Шамiлевi були незрозумiлi. Але те, що вiн говорив, також було командою, бо за якихось кiлька хвилин до них пiдбiгало кiлька осiб, один сканером зчитував штрих-код багажноi бiрки, а iншi жваво пiднiмали валiзу й несли ii геть.
– Тобi що, не ясно?! – кричав Дiма на Шамiля. – Служити!
І Шамiлевi стало ясно. Ясно, що треба рухати носом далi, вздовж наступних багажних мiсць. Вiн понюхав кiлька сумок, коричневу валiзку, клунок, загорнутий в полiетилен. Вчув запах непоганоi сухоi ковбаси, тютюну, сала. З пащi звисла й сягнула пiдлоги слина голоду. Зупинився. Озирнувся на господаря.
– Знову щось знайшов? – злякався Дiма i також озирнувся, глянув на вантажникiв, що прямували до автокару, залишеного бiля вiдчинених ворiт. – Та ну його!
– Лежати! – скомандував йому Дiма.
Вийняв сигарету й також рушив до вiдчинених ворiт попалити.
4
Киiвська область
Макарiвський район. Село Липiвка
За вiкном цiлу нiч завивала вiхола. До п’ятоi години нарештi заспокоiлася, вкриваючи вчорашнiй снiг сьогоднiшнiм.
Ірина вибiгла на дорогу, на ходу зав’язуючи сiру пухову хустку. Спинилася на узбiччi, вдивляючись у темряву. Чекала, поки з цiеi темряви виринуть два яечнi жовтки фар.
Хвилин п’ять Ірина не зводила очей з дороги. Мороз щипав, поколював голочками нiс i щоки. Іра занервувала. Запiзнюватися було неприпустимо. Начальниця сувора. Скаже: «Бiльше не приходь!». І що тодi? Де брати грошi?
Два помаранчевi вогники фар вiдволiкли ii вiд тривожних думок. Вона зробила крок уперед, вийшла на дорогу й уважно придивилася. Фари були iншi, незнайомi.
«Інша маршрутка?» – подумала вона i про всяк випадок пiдняла руку.
Поруч пригальмувала червона «мазда». Водiй, чоловiк рокiв сорока у чорнiй шкiрянцi з пiднятим комiром, перехилився, прочинив дверцята.
– Куди це ви вдосвiта?
– А ви на Киiв?
– Сiдайте!
У машинi було тепло. Ірина зняла хустину.
– Вона вам не пасуе, – похитав головою чоловiк. – Так ви набагато красивiшi!
– Краса вiдволiкае, – вiдказала на це Ірина. Вiн кинув на пасажирку здивований погляд.
– Кого?
– Наприклад, вас вiд дороги! А це небезпечно… А мене вiд…
Водiй розсмiявся.
– А вас ваша краса теж вiдволiкае?
– Та ну, що ви з мене смiетеся! – обурилася вона цiлком серйозним тоном. – Яка я красива? Гадаете, якщо я з села, то менi все пiдряд говорити можна?
– Я також iз села, – водiй знизав плечима. – Можете менi також усе пiдряд казати!
– А в мене тримiсячна донька, – ображено кинула Ірина. – Я вам не якась там…
– Ну, вибачте, – чоловiк прибрав усмiшку з обличчя.
Ірина, сповнена дурноi, самiй iй незрозумiлоi образи, раптом, як порятунок, як промiнь лiхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбiччi знайомий мiкро-автобус. Поруч – декiлькох давнiх знайомих попутникiв i водiя, що рачкував бiля переднього колеса.
– О! Це моя маршрутка! – вигукнула Ірина. – Дайте вийти!
– Та вона ж поламана! – здивувався водiй. – А вам до Киева! Замерзнете тут на узбiччi, поки вашого «бусика» вiдремонтують!
– Зупинiть! Це моя маршрутка! – вперто повторила Ірина.
Чоловiк здвигнув плечима й загальмував.
Ірина, забувши навiть подякувати, побiгла до водiя маршрутки.
– Ви чому мене не забрали?! – голосно спитала вона ображеним тоном.
Водiй пiдняв на неi очi.
– Графiк зсунули на п’ять хвилин. Тепер ранiше виiжджаю…
– А якщо б я вас не наздогнала?!
– Слухайте, – роздратовано пирхнув водiй. – Менi сказали на п’ять хвилин ранiше виiжджати, я й виiхав! Он, – кивнув вiн на решту пасажирiв, – вони ж усi сiли! Тому що на п’ятнадцять хвилин ранiше на дорогу виходять. А ви спите довго, от i не сiли! Не заважайте!
Ірина дивилась на водiя i не могла повiрити в його байдужiсть i бездушнiсть. Не могла повiрити, що людина, про чие особисте життя вона знае стiльки непотрiбних iй фактiв, може так поставитися до неi, до своеi постiйноi пасажирки.
А водiй, зiтхнувши, випрямився.
Сказав усiм сiдати. Пасажири мовчки зайняли своi мiсця. Ірина сiла на свое сидiння бiля дверей. Маршрутка рушила, i все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмi серед звичних заспаних облич.
Доiхавши на метро до «Арсенальноi», вона вийшла з напiвпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помiтила, що вона цiлком сама на довжелезнiй платформi. Пiднялась ескалатором, першим i другим. І далi сама-самiсiнька. Згори, iй назустрiч, також нiхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станцiя така мертва. Сюди чомусь люди пiзнiше приiжджають, лише вона одна така рання.
А груди болiли, тиснули. Ескалатор повiльно повз угору. Йому-бо куди поспiшати?
Ірина згадала водiя, що пiдiбрав ii на дорозi. Згадала й спершу зiтхнула через свою дурнувату поведiнку, а потiм усмiхнулась. Смiшний вiн якийсь! Але про хустку вiн, звiсно, мав рацiю. Треба б ii перефарбувати.
5
Киiв. Вулиця Рейтарська
