скачать книгу бесплатно
Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса
Андрiй Юрiйович Курков
«У життi найцiкавiше – це життя», – сказав одного разу Андрiй Курков, звертаючись до своiх читачiв І його новий роман «Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса», де переплiтаються дiйснiсть i вигадка, де немае межi мiж реальнiстю i сюрреалiзмом, яскраве тому пiдтвердження Над сухопутним Львовом лiтають чайки, i в мiстi часом пахне морем Колишнi хiпi в компанii з екс-капiтаном КДБ збираються на Личакiвському цвинтарi бiля могили американського рок-спiвака i гiтариста Джимi Хендрiкса А по стародавнiх вулицях мiста носиться ночами старенька iномарка з людьми, жадаючими вилiкуватися
Андрiй Курков
Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса
Автор висловлюе щиру подяку
меру Львова Андрiю Івановичу Садовомуза запрошення написати роман про мiсто, яке було, е i завжди буде залишатися одним з найцiкавiших i найкрасивiших мiст-загадок на мапi Європи,
власникам i персоналу готелю «Леополiс» за доброту та наданi затишок i комфорт пiд час моiх частих приiздiв i окремо – за вишукану, приголомшливу кухню,
героям цього роману Юрковi Винничуку, Алiку Олисевичута Оксанi Прохорець за згоду стати героями i за те, що впустили мене в свое життя i в своi бiографii,
моiм давнiм i новим львiвським друзям: Михайлу Ватуляку i його сiм 7, Тарасу Возняку, Галинi Вдовиченко та багатьом-багатьом iншим,
видавцевi Юрiю Николишину та видавництву «Апрiорi»за подаровану менi бiблiотеку книг про старий та новий Львiв,
Русланi i ресторану «Старий рояль», працiвникамi завсiдникам кав 'ярнi на Вiрменськiй, кав 'ярнi «Кабiнет», «круглоi» чебуречноi в Брюховичах, гриль-бару в Винниках, безiменному бару на Старознесенськiй, кав 'ярнi «Кафе» на Повiтрянiй, 24 й iншим теплим i затишним куточкам мiста, що свiдомо й несвiдомо надавали менi душевне тепло i можливiсть вiдпочити,
органiзаторам, мешканцям i волонтерамгромади самодопомоги для безхатькiв «Оселя» (Винники), жителям мiста за те, що не помiчали приiжджого письменникаi поводилися природно, тим самим допомагаючи написанню роману.
Роздiл 1
Хода майже завжди видае вiк того, хто йде. У чоловiчка, поки малий, хода цiкава, аж смiеться. Вiн iдучи раз у раз навшпиньки пiднiмаеться, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Нiхто зазвичай не проти, поки вертикальний зрiст чоловiчка не збiльшиться до пiвтора метра. Пiсля цього короткочасно хода стае злегка хулiганистою i гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помiтним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всiм подобаеться, та й побоювання у перехожих викликае: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далi – у кого як. Хто рокiв двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже вiд життевоi позицii та рiвня страху залежить. Проте це правило дiе тiльки у свiтлий час доби. Вночi ж можна ходити, вiдмовившись од своеi денноi ходи i вiд вiку. Нiч розкрiпачуе. Особливо в нiч на вiсiмнадцяте вересня.
Звуки крокiв цiеi вересневоi ночi 2011 року лунали i з Грушевського, й iз Зеленоi, i з Федорова, й iз Замарстинiвськоi, i з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що вiд’iдаються вдень на мiському звалищi бiля села Грибовичiв.
Це були «сольнi» кроки людей, що йдуть окремо й нiколи, навiть у незабутнi радянськi часи, не вмiли крокувати строем. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати iхнiй крок, вiн одразу отримав би «легкi тiлеснi ушкодження». На «тяжкi тiлеснi ушкодження» цi люди були зовсiм не здатнi. Навiть якщо дiзнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тiльки вже в iншому, не буквальному розумiннi, виявлявся хтось iз нещодавно прийнятих до iхнього вузького кола. Вузьке коло, втiм, тiльки нещодавно стало дiйсно вузьким. Ранiше, рокiв двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало пiвсотнi людей, а в серединi кожного вересня – значно збiльшувалося, доповнюючись однодумцями й спiвчуваючими, що приiздили автостопом, потягами i просто приходили пiшки.
Повз монастир Святого Альфонса провiнцii Чина найсвятiшого Рятiвника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспiшае. Вулиця Замарстинiвська, якою поспiшав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своею цегляною рукою i до Брюховичiв, але чомусь не зробила цього. Їi довжинi досi можуть позаздрити паризькi бульвари, а якби ii порiзати на рiвнi шматки й переставити цi шматки вулицi правильно пересiчними лiнiями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцiнний нiмецький райцентр зi славною iсторiею. Адже на нiй, на Замарстинiвськiй, чого тiльки не було за ii довге життя, що все ще тривае. Вулицi живуть довго, переживаючи людей, якi iх населяють, поколiння за поколiнням. На Замарстинiвськiй завжди багато молилися, виробляли та пили горiлку й лiкери, у фiльмобазi обласноi контори кiнопрокату зберiгали фiльми i тут же iх показували в кiнотеатрi iменi Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочi, навчали водити автомобiлi й навiть лiкували хворих i поранених мiлiцiонерiв. Втiм, лiкують iх на цiй вулицi й дотепер. І лiкують, i вiдспiвують у прилiкарнянiй каплицi тих, кого не змогли повернути в «стрiй». Усе мае бути за правилами, i всякий рух мусить мати ознаку майбутньоi завершеностi, як усяке речення, хоч скiльки б у нiм було ком, зобов'язане закiнчуватися крапкою, трьома крапками або емоцiйнiшим роздiловим знаком.
Той, хто йде, – вiн прожив у самому кiнцi цiеi вулицi свое не бiдне подiями життя, – завжди носив Замарстинiвську з собою. Вiн ii вiдчував, як гарний водiй вiдчувае, не звертаючи на це свiдомоi уваги, габарити своеi машини, заздалегiдь знаючи, в яку браму вона в'iде, а в яку – нi.
Обличчя того, хто йде, було затулене вiд неба крислатим шкiряним капелюхом коричневого кольору. Із-пiд капелюха на плечi опускалося довге волосся з сивиною. Усi iншi деталi можна б i опустити. Хiба що високi, на вигляд вiйськовi черевики, жорстко зашнурованi, вiтчизнянi, надiйноi пiшохiдноi моделi, що iменуеться в останнi 50 рокiв «гiвнодави». Китайцi так i не навчилися робити цю модель. iм здаеться, що на ii виробництво йде надто багато гуми особливоi твердостi й особливоi якостi, й надто багато грубоi шкiри. Останнiм оплотом виробництва «гiвнодавiв» поки що залишаються Бiлорусь i Приднiстров'я. Але й у Львовi залишилися ще умiльцi, якi не тiльки здатнi вручну циганською голкою проколоти шматок товстючоi свинячоi шкiри, але й так скрiпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянськiй армii скрiпити 1939-го Захiдну Украiну зi Схiдною. Та й по звуку крокiв гарний швець завжди зрозумiе: сфальшував виробник чи по совiстi взуття змайстрував. Адже обидвi пiдошви мають звучати в унiсон. І у Львовi, в мiстi тонкоi звуковоi культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лiвий каблук стукав по брукiвцi, як лiвий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара. У того, хто йде, в кишенi задзвонив мобiльник.
– Алiку, ти далеко? – поцiкавився голос давнього друга.
– Ми ж не нiмцi, нам поспiшати нiкуди, – вiдповiв той. – А ти де?
– На Личакiвськiй.
– Зрозумiв, – сказав Алiк. – Скоро буду.
Коли Алiк пiдiйшов до зачиненоi брами Личакiвського цвинтаря, з-пiд дерев, що ростуть поблизу, виступили душ десять. Вийшли неспiшно, обступили його, вiн якраз дiставав iз кишенi ключ вiд брамного замка.
Ключ уже шмигнув у щiлину до поворотного механiзму, коли за спинами присутнiх, рiзонувши слух, пролунали «непарнi» кроки. Алiк теж озирнувся i побачив двометрового, трохи сутулого чоловiка. Його довге русяве волосся мовби говорило: «Я – свiй».
– Labas vakaras![1 - Доброго вечора! (Лит.)] – неголосно мовив вiн.
– Аудрюс?! – здивувався вголос Алiк, провiвши по мовцевi очима i зупинивши погляд на його гостроносих i тонкопiдошовних туфлях. – Потягом?
– Так, через Киiв, – кивнув той.
Люди, що завмерли на хвилинку, ожили, почали пiдходити до Аудрюса, обiйматись. Алiк обiйняв його останнiм.
– Давно тебе не було, – сказав.
Потiм обернувся до ворiт, провернув ключ, i сталева дуга висячого замка вискочила з паза.
По цвинтарю йшли мовчки. Пiднявшись на пагорб, спинилися, оглядiлись. Алiк заклично махнув рукою i повiв iнших за собою вслiд мiж могил i огорож. Спинився бiля залiзного хреста, який нiби спецiально сховався вiд стороннiх поховань за стовбуром старого дерева i двома кущами, що розрослись. Огорожi тут не було. Довговолоса немолода компанiя стовпилася навколо непримiтноi могилки. На iржавiй табличцi, приваренiй до самоi хрестовини, неможливо було прочитати нi iменi, нi прiзвища покiйного. Один iз тих, що прийшли, опустився навпочiпки перед хрестом, уткнувся колiнами в край могильного насипу й дiстав iз кишенi куртки пакетик. Розгорнув. Виклав на все ще зелену траву бляшанку з бiлою фарбою. У руках з'явився пензлик.
Тверда рука вивела на табличцi бiлими масними лiтерами:
«Jimy Hendrix[2 - Джимi Хендрiкс (англ Jimi Hendrix, повне iм'я Джеймс Маршалл Хендрiкс, англ James Marshall Hendrix, iм'я при народженнi Джоннi Аллен Хендрiкс, англ Johnny Allen Hendrix, 27 листопада 1942, Сiетл, Вашингтон, США – 18 вересня 1970, Лондон, Англiя) – американський гiтарист, спiвак i композитор 2009 р журнал Time назвав Хендргкса найвидатнiшим гiтаристом усiх часiв Широко визнаний як один iз найбiльш смiливих i винахiдливих вiртуозiв в iсторii рок музики] 1942–1970».
У безвiтрянiй тишi цвинтаря раптом хруснула гiлка. Десь зовсiм поряд. Алiк напружився вслухаючись. Іншi затамували подих.
Хрускiт повторився. Почулися трохи метушливi кроки людини. Зашарудiло жалiбно опале листя пiд ii ногами.
«Сторож?!» – подумав Алiк.
Тiею ж дорогою, мiж могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловiк у кепцi. Звичайний чужий. Тi, що зiбралися бiля могили, дивились на його наближення байдуже. Цiкавiсть – доля юних, а присутнiм було вже за п'ятдесят.
– Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гiсть, зупинившись для розмови на ввiчливiй вiдстанi. – Я давно хотiв… Хотiв поговорити…
– Говорiть, – спокiйним голосом дозволив йому Алiк.
– Ви мене не впiзнаете? – запитав чоловiк i зняв iз голови кепку.
Обличчя прибульця, незважаючи на нiчний час, було достатньо освiтлене неповноправним, урiзаним мiсяцем. Проте обличчя це, хоч i освiтлене, нi про що Алiку не говорило. Звичайне обличчя, яких свiт наштампував мiльярди: вуха, нiс, очi, усе немов за единим ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовуеться або впадае у вiчi.
Алiк заперечливо хитнув головою.
– Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькi. Проти вашоi волi, звичайно. Я – капiтан КДБ Рябцев.
– Ой, – вирвалося в Алiка, i вiн примружився, все ще дивлячись в обличчя несподiваному спiврозмовниковi. – А тут що ви робите, капiтане? Ви тепер, мабуть, капiтан у вiдставцi?
– Капiтан запасу, – поправив Алiка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотiв… І дещо сказати.
– Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алiк. – Тiльки швидше. Ми ж тут не вас послухати зiбрались, – i вiн кивнув на залiзний хрест зi свiжим бiлим написом.
Капiтан надiв кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.
– Взагалi, вибачте, хлопцi! Й мене, i Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового мiхура… Вiн теж за вас вiдповiдав…
– Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий i бородатий чолов'яга у шкiрянiй куртцi, бiльше схожий на байкера, нiж на хiпi.
– Ну, хвилинку послухаемо, – видихнув Алiк. – Ну ж бо, капiтане, лаконiчнiше висловлюйтеся! Хлопцi втрачають терпiння i час!
– Якщо коротше, – Рябцев заговорив тихiше i менш виразно, – то спочатку вам вiд мене спасибi за те, що тридцять п'ять рокiв тому познайомили мене з Джимi! Джимi Хендрiкс перевернув менi життя. Я через нього втратив iнтерес до кар'ери. Тому я капiтан, а не полковник… І саме тому ми з хлопцями 1978-го дiстали для вас частинку його тiла, його кисть. Щоб була у Джимi своя могила й тут, у Львовi, i щоб вам було куди ходити, окрiм Святого саду.
– Що?! – Очi Алiка округлилися. – Та його кисть привезли хлопцi з Прибалтики, а iм допомогла литовська дiаспора у Штатах! Скажи, Аудрюсе! – Алiк обернувся до найвищого з присутнiх. – Пам'ятаеш?
– Так, – кивнув Аудрюс. – Пам'ятаю цих хлопцiв. Йонас, Кястутiс, Рамунас…
– Звичайно, вам передали кисть вони, а iм iз Штатiв ii передали нашi люди, – капiтан Рябцев знову виголошував слова твердо i по-вiйськовому чiтко, як виголошують правду або наказ. – Москва про це не знала. Це ми з покiйним Мезенцевим тут, у Львовi, придумали спецоперацiю в Штатах iз частковоi нелегальноi ексгумацii його тiла. Сплатила Москва, але якби вони знали всю правду, я б зараз iз вами не розмовляв…
Хтось iз тих, що слухали, дуже важко зiтхнув. Капiтан пошукав очима того, що зiтхнув, витримав паузу.
– Це я розповiдаю для того, щоб ви не тримали на нас зла. Ми не були тупими бульдогами. Я вам хоч зараз можу бiографiю Джимi Хендрiкса по роках розповiсти, можу слова його пiсень в оригiналi по пам'ятi прочитати. Спiвати не можу, вибачте! У моiх батькiв не було грошей нi на пiанiно, нi на гiтару. В дитинствi у мене був тiльки один музичний iнструмент – свищик! Я ще радий, що не став мiлiцiонером!
– Я тебе згадав, – мовив Алiк задумливо. – Якщо те, що ти кажеш, правда, то нам доведеться знайти стiл, за який ми всi, – вiн обвiв рукою присутнiх, – можемо всiстись. І нам доведеться випити i згадати минуле детальнiше.
– Все, що я сказав, – правда, – мовив капiтан Рябцев. – Менi немае сенсу вас обманювати. Я не на службi. Вже п'ятнадцять рокiв, як не на службi.
Алiк подивився собi пiд ноги, помовчав. Перевiв погляд на хрест зi свiжим бiлим написом.
– Джимi, ти чуеш? – сказав вiн, звертаючись до хреста. – В нашi з тобою стосунки знов уклинились органи. Але ми не переглядатимемо нашi з тобою стосунки. Ми тебе не зрадили нi до 18 вересня 1970 року, нi потiм. І не було такого року, щоб ми тут не зiбрались i не обновили твою могилу. Навiть тодi, коли нам дуже хотiли перешкодити!
Десь недалеко, голосно завиваючи, промчала «швидка допомога». Сирена поступово затихла.
– Ну що, хлопцi? – заклично мовив Алiк. – Я почну!
Вiн дiстав iз кишенi конвалютку з люмiналом, узяв пiгулку, присiв до могили, опустив бiлу пiгулку на землю i, почекавши хвилинку, втиснув ii вказiвним пальцем усередину, пiд корiння трави.
– Спи спокiйно, – прошепотiв i звiвся на ноги.
Капiтан зробив крок назад, мовби не хотiв заважати. Але залишився стояти нерухомо, спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться.
Бiля могили присiв iнший лiтнiй хiпi, на його долонi – заготовлена пiгулка снодiйного. Ритуал повторився. Наступним до могили навпочiпки присiв Аудрюс. Зашепотiв щось литовською. Потiм теж втиснув вказiвним пальцем у землю могильного горбика бiлу пiгулку.
Небо над Личакiвським цвинтарем потемнiло. Закапав по ще не опалому листю дерев i кущiв дощик. Зашелестiло листя, зашепотiло, навiваючи вiдчуття небезпеки, що причаiлася.
Алiк кинув погляд угору.
– Усе, як рiк тому, – мовив вiн. – Пора…
Вони вирушили назад, до виходу, спускаючись iз пагорба, обходячи могилки й огорожi, склепи i пам'ятники.
У потилицю Алiку дихав Льоня.
– Море хвилюеться раз, – зашепотiв вiн раптом, i його тепле дихання торкнулося вух Алiка. – Море хвилюеться два, море хвилюеться три, в щасливiй фiгурi замри!
Очi Алiка вихопили з темряви велике розп'яття на кам'яному хрестi. Обличчя розп'ятого Ісуса Христа здалося Алiку на мить щасливим.
Коли браму було вже замкнено, просто перед Алiком опинився капiтан Рябцев. Вiн був нижчий за Алiка майже на голову.
– Ну що, хлопцi, пiдемо шукати великий стiл?! – запитав Алiк i, не чекаючи вiдповiдi, повернув праворуч i попрямував уздовж цегляно-гратчастоi огорожi цвинтаря. Іншi рушили за ним. Замикаючим виявився капiтан.
Незабаром огорожа цвинтаря залишилася позаду. Обабiч дороги тепер сiрiли сплячi будинки вулицi Мечникова. Алiк раптом вiдчув слабкiсть у ногах. Вiн iшов попереду, вiн показував шлях своiм давнiм друзям, тим, iз ким разом його забирали в юностi до РВВС, i думав одночасно про те, що там, попереду, нiякого конкретного великого столу немае. А вiн був такий потрiбний зараз, цей стiл. Ранiше, в старi недобрi часи Рад, навiть маленький прямокутний кухонний столик, обставлений табуретами, здавався великим i круглим. Тi часи i тi столи тепер у «подвiйному» минулому: iнше столiття й iнша краiна. Тепер хотiлося повноцiнного стiльця – видно, дула з роками стала вимагати нiжностi й зручностей. А нiжнiсть i зручностi на кожному кроцi не трапляються.
– Може, в «Жорж»? – тепле дихання приятеля наповнило вушну раковину. – Там Геник у сторожах, пустить…
Алiк, не зменшуючи кроку, глянув скоса на мовця.
– Нi, краще… – заговорив вiн i осiкся. Запропонувати щось свое Алiку не вдалося.
Несподiвано у нього заболiла голова i ще сильнiше вiдчулася слабкiсть у ногах. Перед очима темне повiтря заворушилося, немов хтось у нього струмiнь сигаретного диму пустив.
– Туман опускаеться, – мовив капiтан Рябцев, що виник праворуч, мiж Алiком i стiною будинку. – Це нижнiй туман, – додав вiн голосом обiзнаноi людини. – Вiн нас зараз залле… Краще зупинитися.
Алiк зупинився. Зупинилися поруч i тi, що йшли за ним. На очах у тих, що стояли пiд надомною, освiтленою слабенькою лампочкою табличкою «Личакiвська, 84-А», темрява наповнювалася повiтряним молоком туману.
У ротi в Алiка, на язицi, на пiднебiннi, вiдчулася легка солодкiсть.
«Фабрика «Свiточ»?! – подумав Алiк. – Цей туман явно звiдти… повiтрянi вiдходи молочного шоколаду?!» – посмiхнувся вiн своiм по-дитячому iронiчним думкам.
Втупився у надомну табличку, що зникала на його очах.
– Алiку, я пiду, – сказав голос капiтана Рябцева. – Іншим разом.
– Яким разом? – запитав Алiк.
– Ти ж нi разу не переселявся, – доброзичливо говорив капiтан. – Адресу я твою iз сiмдесятих знаю. Зайду, розповiм тобi все. Може, навiть завтра.
Хлопцi попрощались i розчинилися в цьому раптовому нiчному туманi. Залишився поруч тiльки Аудрюс, вiн стояв, майже торкаючись плечем Алiка.
– iдьмо до мене, – запропонував Алiк своему прибалтiйському другу. – У мене бальзам е.
– У мене також, двi пляшки «Трьох дев'яток», – вiдповiв той.
Алiк дiстав мобiльник. Набрав фiрму таксi, але телефон диспетчера не вiдповiдав. Набрав iншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Вiн пам'ятав, що стояв поряд iз дорогою. Намацав пiдошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бiк, звiдки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина. Ступив на проiжджу частину, заздалегiдь пiдвiвши праву руку.
Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсiм поряд. Алiк зробив iще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, i машину понесло по мокрiй брукiвцi просто на Алiка. Правий жовток фари несильно вдарив його в колiно, i вiн вiдскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рiвновагу та втриматись у вертикальному положеннi, але не втримався.
Машина зупинилась. У салонi спалахнуло свiтло, i в цьому свiтлi Алiк побачив два переляканi обличчя. Одне належало молодому, можливо, тридцятирiчному чоловiковi, друге було старше. Гострота носа i доглянутi вуса старшого пасажира видавали в ньому iноземця, скорiше за все, поляка. Молодий вiдчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтiли. Вiн був у шоку.
– З вами все гаразд? – запитав вiн Алiка, який знову стояв на ногах, потираючи забите колiно. – Я вас не бачив!
– Нiчого, нiчого, – примовляв Алiк. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся вiн.
– Тут, – вiдповiв приятель, пiдходячи ближче до машини.
– Може, вас вiдвезти куди-небудь? – запитав водiй старенького «опеля», зчепивши п'ятiрнi в замок, аби спинити тремтiння.
– А я якраз машину ловив, щоб iхати, – мовив трохи вiдчужено Алiк. – На Замарстинiвську, в кiнець…
