скачать книгу бесплатно
– Так. – Алiк пожував губами, посвердлив поглядом два огiрки, що самотньо лежали на тарiлцi. – Бачиш, огiрочки я взяв, а до пива вони нiяк… Не гармонiюють! Я зараз!
Алiк пiдвiвся, вiдiйшов до прилавка. Аудрюс задумливо спостерiгав за барменшею, що з уважною усмiшкою на обличчi вислуховувала високого довговолосого клiента. Потiм вона зняла з полицi за своею спиною рифлену пляшку з прозорою горiлчаною рiдиною. І полилася ця горiлка в чарочки, що голодно втупилися своiм розкритим оком у сiру стелю.
– Гей, друже, ти не з Винникiв? – запитав несподiвано Аудрюса чоловiк у чистому ватнику.
– Нi, я з Литви.
– О! – Чоловiк у ватнику пiднiс вказiвний палець перед своiм спiврозмовником. – Я ж говорив, вони не нашi… вони котлети пальцями iдять! Інша культура!..
Роздiл 6
В'iзд до двору будинку з боку вулицi Федорова знову був закритий – цього разу якийсь недотепа залишив перед воротами свiй «жигуль» кольору мокрого асфальту.
Оксана, оглядiвшись, втиснула свою «Чебурашку» мiж двома iномарками, припаркованими пiд Старопiгiйським iнститутом, i, зачинивши машину, ввiйшла до двору. З боку Федорова на цьому будинку номера не було. Може, саме тому автолюбителi з завидною регулярнiстю кидали своi машини пiд воротами.
Пiднiмаючись по дерев'яних сходинках на свiй другий поверх, Оксана прислухалася до iх поскрипування. Сходинки в ii парадному вiдзначалися тихiстю й податливiстю.
Стягнувши з нiг високi осiннi чобiтки, хазяйка пройшла в едину кiмнату маленькоi та затишноi квартири, всiлася на канапу. Перевела подих. Прислухалася до легкого шуму втоми в головi. Вчорашнiй вечiр затягнувся до першоi години ночi, вона з подругами веселила корпоратив страховоi компанii. За столом, як, мабуть, i в самiй страховiй компанii, заправляли жiнки. Декiлька тихих переляканих чоловiкiв серед розслаблених, прикрашених алкогольним рум'янцем панi. Скорiше за все, цi чоловiки не були навiть спiвробiтниками страховоi компанii, а всього лише чоловiками тих, хто святкував.
Усмiшка, викликана думками про минулий вечiр, протрималася на обличчi Оксани недовго. Згадався вiдразу i цей ранок, i вдалий сюрприз у Тараса, що завжди забував про свiй власний день народження. Згадалися подарованi йому рибки. І тут же згадалися такi ж рибки, подарованi вчорашнiм днем собi самiй!
Оксана пiдвела погляд на пiдвiконня, де тепер стояв невеликий акварiум, такий же, який вона купила Тарасовi.
Пiдiйшла, вiдсунула фiранку, нахилилася над своiм власним маленьким водним свiтом. Рибки мирно плавали навколо зелених водоростей.
Оксана витрусила з коробочки на воду трохи сухого корму. Рибки тут же спрямували своi погляди вгору.
– Пригощайтеся, iжте, гостi дорогi! – мовила жартiвливо хазяйка i залишила рибок за фiранкою на пiдвiконнi. Через маленьку кухню пройшла у ванну, вмилася.
Холодна вода не додала бадьоростi. Й тодi вирiшила Оксана трохи вiдпочити. Повернулася до кiмнати i здерлася по крутiй дерев'янiй драбинцi на свое лiжко, що одночасно було дахом зробленоi на замовлення одежноi шафи. Тут же, на висотi майже трьох метрiв, у неi й лампа настiльна стояла для читання, i журнали лежали.
Прилягла на спину, голова на подушцi. Очi самi заплющилися. Задрiмала вона, настроюючи себе, одначе, на дуже коротку дрiмоту, може, на кiлька годин вiдпочинку, не бiльше. Адже день у розпалi. Поблизу шумить площа Ринок, дзюрчить на нiй фонтан, iздять трамваi та цокають по мокрiй брукiвцi каблуки жiночих чобiткiв.
Роздiл 7
Життя Тараса по кiлька разiв на день давало трiщину, мовби вiн навчився у свого старенького комп'ютера «зависати». Саме у цi моменти порожнечi, що несподiвано виникала в головi, вiн автоматично натискав кнопку «старту» i переводив свiй приморожений погляд на монiтор. Стежив байдуже за процесом оживання екрана, слухав таемничi звуки, що супроводжували запуск комп'ютерних програм. Коли монiтор прикрашався «дозрiлими» «iконками», Тарас пiдводився i приносив iз пiдвiконня два-три кактуси у пластикових кубиках-вазонах. Ставив iх пiд монiтором, аби вони перехоплювали та втягували у себе всю шкiдливу комп'ютерну радiацiю. iм-то що? Вони, як i будь-якi рослини, створенi, щоб фiльтрувати повiтря, переробляти вуглекислий газ на кисень! Тарас не знав, на що кактуси переробляли шкiдливе комп'ютерне випромiнювання. Вiн не був упевнений, що це випромiнювання шкiдливе, i навiть iнодi сумнiвався, що воно взагалi iснуе. Але iгнорувати народнi мудростi було безглуздо. І якщо одного дня хтось вирiшив, що перед працюючим монiтором треба ставити кактус, то Тарас пiшов iще далi й почав ставити не один кактус, а три! «Комп'ютернi кактуси» Тараса нiякоi ботанiчноi цiнностi не мали. Цiннiсть мали iншi кактуси, що росли в маленькiй теплицi пiд лампами денного свiтла. Це були кактуси, над якими вiн старанно проводив експерименти, намагаючись схрестити iх iз живими каменями – лiтопсами. Для таiнства схрещування вiн уже купив у магазинi для художникiв тонкий колонковий пензлик. Але поки що вiн лежав без дiла. Три лофофори Вiльямса готувалися до цвiтiння. Кiлька лiтопсiв теж готувалися до цвiтiння, але домогтися вiд лiтопсiв «одвертостi й вiдкритостi» було справою непростою. Вже кiлька разiв iхнi бутончики засихали до цвiтiння.
«У вас три нови листи!» – повiдомило монiторне «вiконце» з намальованим жовтим конвертом. Тарас навiв стрiлку на конверт i «кликнув» мишкою.
Два листи пропонували недорого та швидко подовжити пеню на 8 сантиметрiв. Третiй лист виявився конструктивнiшим.
«Я у вашому мiстi й пишу на оголошення. Передзвонiть менi на мобiльний 0967049657. Льоня».
Думки витiснили з голови Тараса раптову порожнечу. З'явилася перспектива заробiтку. Рука витягнула з кишенi бiлого махрового халата мобiльник.
– Алло, Льоня? Ви менi прислали e-mail! Вас турбують каменi?
– Це уролог? – перепитав метушливий чоловiчий голос.
– Я – по каменях, – вiдповiв Тарас, який не наважився назвати себе представником лiкарськоi професii.
– Ага, – сказав голос. – Так шо, можна зараз зустрiтися? Де ваш кабiнет?
– Я працюю на виiздi, не в кабiнетi, – пояснив спiврозмовниковi Тарас. – Вiбротерапiя зазвичай виводить камiнь години за двi-три… Інодi, щоправда, процедура може тривати й довше.
– Це шо, спецiальний вiбратор?
– Нi, спецiальна машина, на якiй я вас возитиму по спецiально вибранiй дорозi, щоб виникала вiбрацiя… Перевiрений метод.
– Ну добре, куди пiд'iхати?
Тарас глянув на настiнний годинник.
– Іще рано, треба дочекатися, коли дороги будуть вiльними. Годинi об одинадцятiй, а краще опiвночi… Тiльки годинки за двi до процедури треба випити склянку коньяку й посидiти в гарячiй ваннi.
– У мене тут ванни немае, а з коньяком – немае проблем! Нi, давайте я зараз пiд'iду. Менi однаково робити тут нiчого! – не вгамовувався потенцiйний клiент Льоня. – Я пiвдоби в потягу iхав… До речi, теж вiбрувало… Тiльки не допомогло.
– Потяг не годиться, – зi знанням справи заявив спiврозмовниковi Тарас.
– Ну, шоб познайомитися, шоб легше було ввечерi один одного впiзнати! – Льоня повернувся до однiеi зi своiх попереднiх думок.
– Згода, – зiтхнув Тарас. – Пiд'iжджайте до Опери, перед входом через пiвгодини. Як вас упiзнати?
– У мене на головi – сiра кепка!
«Цiкаво, звiдки це вiн приiхав? – замислився Тарас, намагаючись уявити собi людину в сiрiй кепцi. – Може, з Росii? У нас нiби так не „шокають"!»
Через пiвгодини бiля оперного театру дiйсно стояв лиш один чоловiк у сiрiй кепцi. Був вiн також одягнений у свiтло-сiрий плащ, чорнi брюки, на ногах – туфлi зi свiтло-сiроi замшi. У руцi стискував великий картонний конверт iз написом «Foto». Худорлявий, невисокий, вiн переступав iз ноги на ногу i трохи нервово водив поглядом по обличчях перехожих.
Тарас зупинився на хвилинку метрiв за двадцять од нього. Потiм пiдiйшов, одрекомендувався.
– Шо, може пiдемо сядемо? – дiловитою скоромовкою випалив Льоня.
– На каву? – уточнив Тарас.
– А шо, ти вдень не п'еш? – блакитнi зiницi Льонi стали на мить колючими.
– Я ж за кермом буду.
– Так то ж завтра, пiсля дванадцятоi…
Тарас вiдчував, як втрачае в очах Льонi залишки пошани до себе, але навiть якби вiн i не сiдав цього вечора за кермо, пити з людиною в сiрiй кепцi йому б не захотiлося. Дуже вже iнший був цей чоловiк, iз якимось iншим життям та iншими правилами. Це Тарас вiдчував. Дивився на Льоню i вiдчував. І тут щось iще втрутилось у простiр мiж ними – запах бензину.
Тарас озирнувся на всi боки. Вiд проiжджоi частини вони стояли далеченько. Про всяк випадок пiднiс рукав куртки до носа, перевiряючи, чи не вiд куртки йде цей запах.
– Шо? – запитав Льоня. – Але ж поговорити треба! Ходiмо! Гаразд, вiзьмеш собi каву!
Тарас, «звiльнений» од необхiдностi випити, жвавим кроком повiв майбутнього клiента до кафешки на Вiрменськiй. Там вони влаштувалися, хоча теж не без виразного невдоволення Льонi, якого барменша поставила перед фактом: горiлки нема, е тiльки лiкер.
– Шось у вас тут чаркових не видно! – сказав Льоня, вихиливши чарку лiкеру i подивившись на ще три повнi чарочки, якi стояли перед ним.
Тарас ледве не розсмiявся. Претензii майбутнього клiента до його рiдного Львова говорили тiльки про велику вiдстань мiж Львовом i тим мiсцем, де жив Льоня.
– А ви звiдки приiхали? – запитав вiн.
– Та з Ворожби.
– А де це? – здивувався Тарас.
– Шо, не знаеш? Це ж найбiльший залiзничний вузол! – пояснив Льоня. – Сумська область!
Тарасу знову здалося, що поблизу запахло бензином. Вiн озирнувся на всi боки. За сусiднiм столиком сидiли двi лiтнi панi, пили каву й iнтелiгентно iли штрудель. Вiд них пахнути бензином не могло.
– Суми знаю, – кивнув Тарас, повернувши погляд на спiврозмовника.
– Ти ось шо, рентген мiй подивися, шоб знати! – Льоня дiстав iз фотоконверта рентгенiвський знiмок i простягнув його Тарасовi.
Тарас напружився, вiдчув незручнiсть, мовби вiн був шахраем, а не фельдшером-недоуком. Узяв у руки знiмок, пiдняв його на рiвень очей i розвернувся зi знiмком у руцi в бiк вiкна. Виразно впiзнаванi двi великi квасолини нирок заспокоiли його. Вiн одразу помiтив три каменi, що завдають Льонi прикрощiв. Два в лiвiй нирцi й один – у правiй. Той, що був у правiй нирцi, явно готувався «до виходу».
Тарас подумки прорахував шлях руху каменiв до виходу назовнi. За одну нiч iз цими камiнчиками впоратися було нереально. Їм iще належало пройти по сечоводах у сечовий мiхур, а потiм уже по уретрi далi на свiт Божий.
Тарас кинув погляд на обличчя Льонi, уявив це обличчя в момент фiзичного болю, уявив i його голос у момент крику. Вiдразу розхотiлося займатись цим клiентом.
– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.
Тарас важко зiтхнув.
– За одну нiч не вийдуть, – сказав вiн.
– Навiть якщо всю нiч iздити? – Льоня нахилився вперед, i тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.
– Усю нiч ви не витримаете, – м'яко мовив Тарас.
– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня i скривив губи. – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?
– Гаразд, спробуемо, – заспокоiв Тарас Льоню. – О дванадцятiй я вас пiдберу там же, бiля Опери! А зараз менi треба у справах…
Льоня задумливо кивнув. Прослiдкував, як Тарас пiдiйшов до барменшi та розплатився за випиту каву. Потiм сам пiдiйшов до стойки i замовив iще три чарочки лiкеру.
Опiвночi Тарас знайшов Льоню бiля оперного театру. Той стояв, притулившись до лiвоi колони. Козирок його сiроi кепки був збитий налiво. Свiтло-сiрий плащ розстебнутий, руки в кишенях плаща. Поглядом Льоня впирався у тротуарну плитку.
– Ну що, ви готовi? – ввiчливо запитав його Тарас.
– Шо? – Льоня рiзко пiдвiв голову, обернувся. – А! Так, завжди напоготовi!
Мiсто затихало. Вiяв несильний вiтерець. Гасли вiкна будинкiв.
– Ми спочатку проiдемося по Личакiвськiй двiчi, щоб каменi вашi розбудити, а потiм по Городоцькiй – вона жорсткiша, – почав пояснювати Тарас уже в машинi. – А потiм, якщо не…
– А менi хоч по Дерибасiвськiй, – махнув рукою клiент напiдпитку. – Аби вийшли вони на хер!
Тарас замовк i вирiшив бiльше нiчого не пояснювати Льонi. «Опель» рушив iз мiсця. Звичнi вiбрацii налаштували водiя на робочий лад. Вiн озирнувся на пасажира – той позiхав.
– Ви тiльки не заснiть, – сказав йому Тарас. – А то все буде марно!
– Ну, тодi музику ввiмкни! – вiдповiв пасажир.
Тарас увiмкнув радiо, й вони виiхали на Личакiвську пiд пiсню «Бумбокса».
Назустрiч машинi помчала нерiвна, укладена дрiбним кругляком вулиця. Замигтiли обабiч сiрi будинки, зачиненi магазинчики та перукарнi. Тарас усiм тiлом прислухався до вiбрацii машини, щоб зрозумiти: яка швидкiсть скорiше «розбудить» i приведе в рух каменi клiента. Клiент тупо дивився вперед. Тiшило одне – вiн не спав, його очi були розплющенi. Не тiшило те, що по його обличчю було неможливо зрозумiти: слухае вiн свое тiло чи думае про щось зовсiм сторонне.
– Ви що-небудь вiдчуваете? – врештi-решт запитав Тарас.
– Га? Шо? – Пасажир обернувся до водiя.
– Каменi! Вiдчуваете що-небудь?
Вираз обличчя Льонi змiнився. Вiн тепер явно намагався прислухатись до того, що вiдбуваеться в його нирках. Навiть почав мацати живiт рукою.
– Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!
Пiдбадьорений порадою фахiвця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, пiдстрибуючи на нерiвностях дороги разом iз машиною. Потiм ойкнув i завмер.
– Ну як? – запитав його Тарас.
– Шось сталося, – приголомшено прошепотiв Льоня i спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летiла йому назустрiч.
– Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переiдемо на Городоцьку! Перевiримо…
Тарас звернув iз Личакiвськоi, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'iхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю i знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкiстю.
– Стiй! – закричав Льоня, схопившись за живiт. – Боляче!
– Процес пiшов, – iз усмiшкою мовив Тарас. – Тепер зупинятися не можна! Потерпiть!
У Льонi очi на лоб полiзли вiд болю, вiн кинув на водiя збожеволiлий погляд, але рота не розкрив – не хотiв розцiплювати зуби, затиснутi вiд болю. Нагнувся вперед, до панелi, не прибираючи рук вiд низу живота. Бiль, колючий i навiть дряпучий, нiби повiльно переповзав iз мiсця на мiсце. Льоня виразно вiдчував його рух.
– І довго так? – здавлено запитав вiн хвилини через три-чотири.
– Хвилин п'ятнадцять, – вiдповiв Тарас. – Потiм, якщо не вийде, перерва, i продовжимо.
Ця нiч здалася Тарасу нескiнченною. Пiсля чотирьох повних дистанцiй вулицi Городоцькоi, а це мало не тридцять кiлометрiв, Льонi стало зовсiм зле. І тут на дорозi промайнула пiдсвiчена зсередини смугаста палиця даiшника. Тарас зупинився. Даiшник ввiчливо попросив документи i з пiдозрою втупився на Льоню, точнiше, на його скорчене вiд болю обличчя.
– До лiкарнi везу, – знайшовся Тарас. – Товаришевi погано.
– Щасливоi дороги! – даiшник повернув права i документи на машину.
Через три години, вже вiдмовившись вiд довгих «вiбрацiй» Городоцькоi та Личакiвськоi вулиць, переiхав Тарас на «короткi вiбрацii» вулицi Лiсовоi. Лiсова була дiйсно коротенькою та крутою вуличкою з такими дiрками в дорозi, що машину пiдкидало там майже на пiвметра. Вулиця Лiсова i допомогла витрусити з Льонi перший камiнчик, який дзвiнко вдарився об дно лiтровоi скляноi банки пiд дзюрчання власноi сечi, що не порадувало у цей момент Льоню. Вiн стояв скорчившись, спиною до машини i лицем до сходiв, якi ведуть на гiрку, до парку «Знесiння». Коли дзенькнув об скло камiнчик, Льоня завмер i так нерухомо, розкарячившись, простояв кiлька хвилин, осяяний розсiяним жовтим свiтлом самотнього вуличного лiхтаря.
