скачать книгу бесплатно
Ще кiлька разiв макiвкою голови вiн вiдчував у дорозi сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вiрменськiй – едину, що зберегла з давнiх часiв атмосферу доступностi й «самостi»: це коли сам пiдходиш до барменшi, сам замовляеш, сам платиш i сам вiдносиш до свого столу замовлене. Алiку не подобалися кав'ярнi з офiцiантами. Колись вiн зрозумiв, що в краiнi пiдготували надто багато офiцiантiв i для них не вистачило робочих мiсць у ресторанах. Саме тодi вони i хлинули в кав'ярнi, пiднiмаючи цiни на каву й чекаючи чайових.
Пiсля цього кав'ярнi стали «цукернями», «шоколадницями» й iншими гламурними закладами для клiентiв, якi шанують польськi слова «шляхта» i «шляхетно» i примiряють iх на себе. Й Алiк покидав одне за одним цi заклади, залишившись урештi-решт постiйним клiентом «Вiрменки». Коло «нешляхетних» любителiв кави звужувалося й у фiналi могло легко розмiститися за кiлькома столиками цiеi кав'ярнi на Вiрменськiй вулицi.
Ось i сьогоднi насамперед Алiк випив там двi кави по-схiдному, п'ятдесят грамiв лiкеру, а пiсля цього вирушив до Пороховоi вежi. Сидiння у скверику бiля вежi заспокоювало i думки, i нерви, i погляд. Тут нiхто нiкуди не поспiшав. На сусiднiх лавках розташувалися звичайнi львiв'яни – i лiтнi, i молодi. Двi мами штовхали уздовж алеi вiзочки з немовлятами, про щось мирно розмовляючи. Лисий товстун зрiлого вiку в синьому спортивному костюмi вигулював пiдстриженого попелястого пуделя. Собака увесь час оглядався на хазяiна, немов хотiв йому сказати щось приемне.
Цей день Алiк вирiшив провести неспiшно. На роботу до театру треба пiдiйти до шостоi вечора. Через годинку-другу вiн сходить де-небудь перекусити – позаяк дешевi забiгайлiвки на кожному кроцi. А поки що можна розслабитись i послухати птахiв.
Алiк подивився на високi крони дерев, усiянi омелами. Прислухався. До вух долинув шерех червонiючого осiннього листя.
Опустив погляд пiд ноги. Замислився. Згадав Святий сад, у якому провiв стiльки прекрасних годин, згадав хiпiвську молодiсть, яка плавно перейшла в хiпiвську зрiлiсть, пiснi, гiтари, довгий саморобний дрiт-подовжувач, протягнутий вiд студентського гуртожитку просто на iхню галявинку в саду. Згадав мiлiцiонера, який чергував бiля входу до обкому партii, що розташовувався за якихось п’ятдесят метрiв од iхнього гнiзда, вiд iхньоi трави, вiд iхньоi вселенськоi любовi. Мiлiцiонери завжди жили не по любовi, а за статутом. Тому й виникали конфлiкти, тому рвалися подовжувачi, за допомогою яких група «Супервуйки» дiлилася музикою та пiснями з навколишнiм свiтом, який не дорiс до вселенськоi любовi. Що змiнилося вiдтодi? Хiпi пiшли, мiлiцiонери залишилися. Залишилися й колишнi кадебiсти, яким, як виявилося, вселенська любов була не такою чужою, але, як хитрiшi та розумнiшi за мiлiцiонерiв, вони ховалися пiд статутом, як ховали свою службу пiд цивiльним одягом, а всерединi деякi з них були не проти приеднатися до цiеi несхвалюваноi партiею та урядом вселенськоi любовi. І, якщо вiрити розповiдям Рябцева, приеднувалися з ризиком для кар’ери, а можливо, i для життя!
Неголосний шум вiдвернув Алiка вiд роздумiв. Вiн пiдвiв голову й побачив, що до третьоi лавки вiд сходiв, по яких можна було пiднятися вiд трамвайних колiй до Пороховоi вежi, сходяться бомжi з сумками та пакетами в руках. Однi тiльки пiдтягуються, а iншi вже стоять i про щось жваво розмовляють. Зiбрання бомжiв якось спрямувало думки Алiка в iнше русло. Згадалася конституцiя з ii правом на зiбрання. Алiк усмiхнувся. «Всяке створiння Боже збиратися любить», – подумав вiн. І виникли знову в зоровiй пам’ятi iхнi хiпiвськi «зiбрання» тут же поруч, у саду. Промайнули пiдiгрiтi лiтнiми сонячними променями скупчення червоних клопiв-солдатикiв на пеньках у лiсi за його будинком, баченi колись по чорно-бiлому телевiзору з’iзди партii з тисячами одягнених в однаковi темнi костюми людиноподiбних клопiв-солдатикiв. І тут же услiд виринули теж баченi по телевiзору в дитинствi маршируючi солдатики, абсолютно звичайнi, не клопи.
А бомжi прибували, i вже бачив Алiк, що е серед них i не бомжi, а просто злегка обiдранi життям i суспiльством бабусi та дiдусi, що мали iншу ходу й iншi рухи тiла, рухи, якi немов пiдказували, що цi бабусi та дiдусi мають пiчку або плиту, мають стiл, за яким сидять. У бомжiв такi рухи вiдмирають через непотрiбнiсть.
На алеi раптом з'явилася машинка-«пирiжок», бiла, з написом «Оселя». Зупинилася бiля цiеi ж третьоi лавки, тiльки заiхала на траву. Публiка, що зiбралась, об'еднана зовнiшнiм неблагополуччям, вишикувалася в чергу. Бiля машини з'явились i пристойно одягненi люди – дiвчата й жiнки. Вони обiйшли чергу, що вже налiчувала осiб двадцять п'ять. Зупинилися, пояснили щось тим, що стояли. Заднi подвiйнi дверцi машини вiдчинились, i чергою пробiгла хвиля пожвавлення.
Алiк iз цiкавiстю продовжував спостерiгати за тим, що вiдбуваеться. Вiн навiть забув про те, що хвилину тому вже хотiв пiдвестися й пiти в яку-небудь забiгайлiвку перекусити.
Вiн дивився на чергу, на обличчя людей, не помiчаючи, що симпатична кругловида панi, одягнена в джинси та в коротку синю дуту курточку, уважно дивиться на нього. У неi на грудях висiв на ремiнцi фотоапарат iз великим об'ективом. Вiдвернувшись од Алiка, вона кiлька разiв сфотографувала чергу та дiвчат, якi, стоячи бiля вiдчиненого багажника машини, наливали в одноразовi пластиковi миски гарячий суп iз бiдона-термоса. Третя дiвчина видавала тим, що отримали суп, одноразовi ложки та чорний хлiб.
Алiк, затримавши погляд на машинi та людях, що зiбралися бiля неi, замислився про людськi цiнностi, про простi й важливi речi. Про любов i тепло, про цвiтiння дерев, про м'яку траву, про метеликiв i дiтей.
– Даремно ви соромитеся пiдiйти! – пролунав над його головою сильний жiночий голос. – Адже з кожним може статися!
Вiн пiдвiв голову i побачив перед собою симпатичну кругловиду жiнку з фотоапаратом у руках, вона тримала одноразову миску з гарячим супом.
Алiк i не помiтив, як миска опинилась у нього на колiнах, а в руках тепер вiн тримав хлiб i ложку.
– Смачного! – Жiнка сiла поруч, не зводячи з нього добрих зелених очей. – Ви, напевно, вперше сюди прийшли…
Вiд несподiваноi появи цiеi жiнки в Алiка пропали слова. Вiн тiльки заперечно хитнув головою, теж не зводячи з неi очей.
– Ви iжте, iжте! Суп гороховий, не з концентрату! На копчених ребрах. Смачно, – говорила вона, i голос ii ставав м'якший i задумливiший, наче вона ось-ось замовкне й сама порине в якi-небудь роздуми та спогади. – На перемiну в нас пюре з сосискою. І компотик!
Погляд жiнки раптом став суворим, як у виховательки в дитячому садку, i Алiк, розумiючи, чого вiд нього хочуть, став з апетитом поглинати гарячий суп.
На обличчя зеленоокоi жiнки з кучерявим коротким волоссям повернулась усмiшка. Вона спокiйно, краем ока спостерiгала за iдцем, устигаючи думати i про щось свое.
Тiльки-но одноразова миска спустiла, жiнка взяла ii з колiн Алiка, забрала й ложку i, сказавши: «Я зараз! Ми смiття з собою вiдвозимо!» – вiдiйшла.
Спантеличений Алiк провiв ii поглядом i буквально через хвилину цим же поглядом зустрiв ii наближення. На його колiна опустилася одноразова тарiлочка з пюре i сосискою. З пюре стирчала пластикова вилка.
– Як вас звати? – здивовано запитав Алiк.
– Оксана.
– А я – Алiк.
– Ви iжте, поки гаряче!
Алiк кивнув i взявся за перемiну.
А Оксана, жiнка iз зеленими очима, продовжувала на нього дивитись, i в ii поглядi прочитувалася щира жалiсть, спiвчуття чужому горю.
– У нас у Винниках i гарячий душ е, i пральна машина! – заговорила вона пiсля паузи. – Приiздiть! Виперетесь, помиетеся. Ви, напевно, зовсiм нещодавно на вулицi…
– Так я вранцi сюди прийшов, – почав було Алiк, але погляд Оксани знову став суворим, як у виховательки, i вiн замовк, повернувшись до гарячого пюре та сосиски.
– Я можу вас до безкоштовного перукаря записати, тут недалеко, – знову сказала Оксана, подивившись на його довге волосся.
– Не треба, – прожовуючи шматок сосиски, вичавив iз себе Алiк.
– Вам не треба соромитися вашого стану, – Оксана мовила м'яко, з iнтонацiею фронтовоi медсестри. – Запам'ятайте! Ми тут по четвергах iз першоi години дня! Я вам зараз компот принесу.
Кругловидий ангел на iм'я Оксана зник i знову з'явився iз пластиковим стаканчиком.
Вона пiшла, дочекавшись, коли Алiк доiсть перемiну. Одноразову миску i виделку понесла з собою, стаканчик попросила викинути в урну i на згадку залишила листiвочку з адресою i телефонами безкоштовного гарячого душу та пральних машин у Винниках.
Алiк довго пив солодкий вишневий компот. Пив i знову думав про дрiбнi цiнностi й цiннi дрiбницi звичайного людського життя. Листiвочку з адресою вiн склав учетверо i засунув до кишенi джинсовоi куртки. Подивився на своi джинси, якi завжди цiнував зокрема й за те, що бруд на них був практично не видний. «Може, дiйсно випрати iх?» – подумав, перш нiж пiдвестися з лавки.
Геть вiд нього по алеi вiд'iжджала бiла машина-«пирiжок» iз написом «Оселя». Людськi збори, що виникли навколо цiеi машини, теж розсмоктувалися, розсипалися, розосереджувалися, розходилися. Вже пiдвiвшись, Алiк пошукав очима Оксану, але ii серед тих, що залишалися бiля третьоi лавки, не було.
Роздiл 16
Зовнiшнiм боком кухонного вiкна повiльно сповзали великi краплi вечiрнього дощу. Тарас залив свiжозварену каву в металевий термос, щiльно закрив корком, потiм накрутив кришку-чашку. Тепер, коли пив або варив каву, вiн не мiг не думати про Дарку, про ii веселi очi, про ii чарiвнi дивноти. Думати про Льоню, якого вiн цiеi ночi побачить утрете i востанне, не мало нiякого сенсу. Льонi з'являються i зникають, а Дарка залишаеться у своему нiчному обмiннику на вулицi Івана Франка, за маленьким вiконцем iз вузенькою нiшею для обмiну одних купюр на iншi.
Ще про жодну жiнку не думалось Тарасу в життi так легко i приемно. Нi, в його життi було вдосталь романтичних пригод, але панi йому траплялися, хоч як дивно, тiльки двох типiв: мовчазно-млоснi, якi чогось вiд нього чекали й полюбляли триматися за руку пiд час прогулянки, i стерви, якi завжди чогось вимагали та голосно хотiли, через що стосунки у Тараса з ними виявлялися напрочуд короткими, а кiнець цих стосункiв щоразу приносив нi з чим не порiвнянне душевне полегшення та думки про неймовiрну цiннiсть самотностi як способу життя. Йому доводилося вибирати мiж мовчанням i криком, хоча хiба це вибiр? Пiсля чергового стерва Тараса зачаровувало млосне i значуще мовчання якоi-небудь задумливо-флегматичноi красунi, й вiн брав ii за руку i вiв до кав'ярнi, i вона йшла, легко та беззастережно пiдкоряючись вибраному ним напряму руху. Нi, про них, про цих колишнiх супутниць його романтичних прогулянок, йому не хотiлося зараз думати. Тiльки про неi, про Дарку, немов саме заради зустрiчi з нею йому потрiбно було носитися на старiй машинi по найбiльш вибоiстих вулицях Львова, витрушувати зi своiх пасажирiв нирковi каменi-конкременти, отримувати вiд них же за свою медичну винахiдливiсть i за працю грошовi купюри, й тiльки потiм iхати до тiеi, що сховалася в глибинi обмiнника, до ii вiконця, що свiтиться вночi, за яким таiлися не стiльки грошовi знаки рiзних народiв, скiльки вона сама, Дарка, чарiвниця в кольорових, до лiктя, рукавичках. І вiн приiжджав удосвiта i просовував у нижнiй прорiз вiконця заробленi купюри, немов звiтуючи перед нею за чергову трудову нiч свого життя.
Опiвночi, коли Тарас пiд'iхав до оперного театру, дощ уже припинився. Перед входом до театру стояла самотня постать у сiрому плащi й такiй самiй сiрiй кепцi. Тарас, не виходячи з машини, постежив за Льонею. Потiм вибрався, гукнув його, i клiент попрямував до старого «опеля» дрiботливою ходою, не львiвською, що змусило Тараса поблажливо посмiхнутися. Вiн навiть устиг уявити собi, нiби хода Льонi була типовою ходою жителiв мiстечка Ворожби, звiдки Льоня прибув. І тут уже, уявивши собi вулицю невiдомого йому мiста, заповнену Льонями, що ось так чудно крокують у своiх справах, Тарас розсмiявся.
