скачать книгу бесплатно
Тарас влаштувався за комп'ютерним вiдсiком. Праворуч i лiворуч його iндивiдуальний простiр захищали дерев'янi перегородки.
Монiтор освiтлював маленьку стiльницю з клавiатурою та мишкою краще, нiж будь-яка лампа. Тарас вiдсунув од себе клавiатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потiм дiстав iз кишенi темно-синьоi китайськоi куртки бiлий пластиковий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок. Вiдкрив. І акуратненько висипав на стiл два десятки маленьких камiнчикiв. Деякi з них були темнiшi, деякi свiтлiшi, але всi сiрi. Вiдпив пива ще раз i почав пальцями цi камiнчики рухати.
– У тебе лупи немае? – крикнув вiн у бiк бару.
– Немае, – вiдповiв хлопчина. – Ручка i папiр е, а лупи…
– О! Дай менi паперу! – попросив Тарас.
Хлопчина принiс чистий аркуш А-4.
Тарас вiдразу зсунув долонею камiнчики на бiле полотно паперу. Вони стали помiтнiшi.
– Що це? – запитав працiвник цiлодобового iнтернет-клубу, що затримався за спиною клiента.
– Це? – перепитав, обернувшись, Тарас. – Це лiкувальнi каменi, – пожартував вiн.
– А вiд чого вони лiкують?
– Іще не знаю, потрiбно провести декiлька експериментiв…
Хлопчина, перед тим як вiдiйти назад до барноi стойки, обдарував Тараса пiдозрiлим поглядом.
Допивши пиво, Тарас акуратно зсипав iз паперу камiнчики назад у пластиковий тубус, закрив його i засунув у кишеню.
Розплатився й пiшов.
Туман уже починав здiйматися над Львовом, нiби вулицi самi виштовхували його вгору.
Скрипнули дверi парадного. Тарас подивився на дерев'янi сходинки, кожна з яких, наче клавiша розладнаного рояля, видавала непередбачуваний звук. П'ята сходинка була найгучнiшою та найпронизливiшою. ii звук якимось чином одразу будив сусiда з першого поверху – злопам'ятного Єжи Астровського, колишнього перукаря, колишнього банщика, колишнього палiтурника i колишнього охоронця унiвермагу. Зараз Єжи Астровського можна було назвати просто «колишнiм». Бiльше вiн нiде не працював, зате регулярно пив i, напившись, шукав спiврозмовникiв, при цьому виключно тверезих. До п'яних вiн сам у п'яному станi нiколи не пiдходив – боявся. Може, цiею поведiнкою хотiв пiдкреслити, що i сам вiн небезпечний, коли п'яний? Але у небезпеку, що йшла вiд нього, вiрилося важко. Зовнi вiн був пухнастий i котоподiбний. Навiть коли вiн скандалив iз Тарасом через шум, по його обличчю, худому, красивому, з тонкими рисами, було очевидно, що вiн потребуе ласки та жалостi, а через вiдсутнiсть iх вiн i скандалить.
Тарас переступив п'яту сходинку i, подолавши ще з десяток, зупинився бiля своiх дверей.
Із тихого приймача-брехунця, що стоiть iз незапам'ятних часiв на кухонному столику, долинув Гiмн Украiни.
– Шоста година, – Тарас позiхнув. – Пора лягати. Хто з гiмном лягае, тому Бог дае!
Тарас зi шкiльних рокiв старався бути людиною слова. Ось i цього разу вiн сказав i вже через п'ять хвилин лiг, намагаючись пiдрахувати: що ж йому дав Бог за минулу робочу нiч? Що i скiльки?
Роздiл 4
Через вiдчинену кватирку, окрiм прохолодноi вогкостi, до однокiмнатноi квартири Тараса залетiв iще й дзенькiт недалекого трамвая. Але Тарас солодко спав. Йому снився Жириновський, грубий i рiшучий, i говорив чомусь Жириновський увi снi по-украiнськи, але говорив правильнi слова: «Украiна мае бути вiд моря i до моря! Ми ще вмочимо украiнськi чоботи в Індiйському океанi!»
І тут же приснилося Тарасу, що вiн спить i бачить цього Жириновського увi снi, а сам, у верхньому снi, в начебто бiльш пiдконтрольнiй свiдомостi оболонцi сну, думае про те, що потрiбнi Украiнi своi Жириновськi, своi, украiнськi до мозку кiсток. І нехай вони будуть запеклими демагогами i навiть iдiотами, але служитимуть украiнському народовi вiрою i правдою, прищеплюючи йому пильнiсть по вiдношенню до ворога i доладно пояснюючи саме поняття «ворога вiтчизни». Окрiм цих думок, щось iще сторонне вiдносно Жириновського й Украiни було присутне на недодуманому i недомовленому рiвнi. Було присутне i нiби свербiло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром мiсце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, i зрозумiв би, дочекався б Тарас прояснення цiеi недодуманостi. Але тут задзеленчав дверний дзвiнок, струснувши тiло сплячого хазяiна квартири своею фiзичною несподiванiстю. Услiд за цим вибралося тiло зi свого сплячого стану. І, перш нiж зникнути, злилися в одну обидвi оболонки його непростого сну.
Розплющив очi. Дзвiнок уже затих, але вiн устиг пройти наскрiзь через його слух, i вiдлуння дзвiнка все ще дзвенiло в повiтрi квартири i всерединi голови.
Тарас нiкого не чекав, а отже, у дверi мiг зараз дзвонити тiльки його сусiд знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як вiн переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусiда його ранне повернення додому могло тiльки в одному випадку – якщо той узагалi не спав.
Тарас надiв бiлий махровий халат, списаний iз готелю «Жорж» знайомим банщиком. Улiз ногами в капцi й рушив до дверей, налаштовуючись на помiрну грубiсть, аби скоротити до мiнiмуму спiлкування з сусiдом.
Клацнув замком i вiдчинив дерев'янi дверi, прикрашенi слiдами вiд колишнiх замкiв, непрацюючими замками i двома, якi все ще пiдкорялися ключам.
Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальтi сiро-зеленого кольору. На обличчi одвiчна усмiшка, за якою мiг ховатися будь-який настрiй: вiд ехидного i знервованого до свiтлого i святкового. Бiля ii нiг лежала об'емиста господарська сумка, закрита на «блискавку».
– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат iз вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагруднiй кишеньцi.
– Нi, – признався Тарас, не рухаючись iз мiсця.
– Чого стоiш? – усмiшка зникла з губ Оксани. Вона показала поглядом на сумку. – Бери, занось! Тiльки обережненько!
У колi спiльних знайомих було заведено слухатись Оксану. Не те щоб вона командувала або вирiшувала, що кому робити. Просто, хоч вона й була актрисою, але природа дала iй характер режисера.
Тарас пiдняв сумку, вiдразу вiдчувши ii вагу. Позадкував iз сумкою коридором просто до кiмнати. Оксана зайшла слiдом. Зачинила за собою дверi. Зняла i повiсила на гачок вiшалки пальто, скинула чобiтки. Знайшла капцi й – до кiмнати.
– Ну, давай я тебе поцiлую! За вуха смикати буду потiм!
Потягнулася до Тараса, що розгублено зупинився бiля столика.
– У мене що, день народження? – сам себе запитав вiн. – А яке сьогоднi число?
Оксана розсмiялася.
– У паспортi подивись, яке сьогоднi число! Вiсiмнадцяте вересня!
– Бляха-муха! – видихнув Тарас.
І тут же потрапив у мiцнi руки Оксани. Обидвi ii долонi теплими лещатами стиснули його скронi й присунули голову до ii губ.
– Ну, з днем народження, Тарасику! – сказала вона i смачно поцiлувала його спочатку в губи, а потiм, як дитину, в лобик i в щiчку.
Вiдпустивши голову iменинника, Оксана озирнулася на всi боки.
– Я чогось не розумiю, – сказала. – А шампанське що, в холодильнику?
Їi погляд вимогливо вперся у вiчi хазяiна квартири.
– Я зараз, п'ять хвилин… – забелькотав вiн. – Тiльки перевдягнусь. Якраз i грошi вчасно помiняв!
Кинувши халат на розстелену канапу, Тарас натягнув брюки, светр.
– Секунду! – крикнув вiн уже вiд дверей.
І дверi гримнули, зачиняючись. Заскрипiли, як закричали, сходинки пiд його ногами.
Оксана всiлася на стiлець. Їi увагу раптом привернуло ледве чутне дзижчання з боку завiшеного двошаровим тюлем вiкна.
Пiдiйшла, трохи не спiткнувшись об принесену iз собою господарську сумку, вiдсунула тюль i побачила на широкому пiдвiконнi саморобну теплицю iз плексигласу, всерединi якоi росли кругленькi кактуси без колючок, а над ними сяяли три тонкi довгi лампи денного свiтла.
Оксана так захопилася розгляданням дивних лисих кактусiв, що росли у пластикових кубиках, що не почула, як скрипнули, вiдчиняючись, дверi й як увiйшов до квартири Тарас iз пакетом у руцi.
– Все, шампанське е! – радiсно оголосив вiн.
Швиденько дiстав зi старенького буфета два келихи. Виклав iз пакета вже в магазинi нарiзану шинку та ковбасу, сир.
– Почекай, а подарунок?! – зупинила його метушню Оксана. – Так, iди сюди!
Вона нахилилася до сумки, бжикнула «блискавкою» i розвела в сторони краi сумки, що розiмкнулася.
Насамперед дiстала з неi й передала до рук iменинниковi маленький порожнiй акварiум.
Тарас сiв навпочiпки поруч. Опустив акварiум на паркет. На обличчi – здивування, погляд застиг на сумцi, немов звiдти зараз Оксана, як фокусник, збиралася дiстати за вуха величезного кролика.
– Бери i красиво розклади на днi! – простягнула Оксана Тарасу важкий пакет iз морськими камiнчиками.
Настрiй Тараса потихеньку ставав дiйсно святковим. «Ну, молодець, – подумав вiн про Оксану. – Не може без сюрпризiв!»
Слiдом за пакетом з морськими камiнчиками iз сумки було витягнуто шестилiтровий пластиковий бутель iз не дуже прозорою водою.
– Спецiально у Винники на озеро заiжджала, – пояснила Оксана походження води. – Бачиш, скiльки через тебе моя «Чебурашка» сьогоднi наiздила! Виливай, тiльки акуратно!
Тарас наповнив акварiум водою, а перед ним уже з'явився прозорий пакетик, в якому, теж у водi, тiльки абсолютно прозорiй, гойдалися водоростi, що росли в коричневих пластикових мiнi-горщиках.
– Цю воду теж туди? – обережно запитав Тарас.
– Можна!
Акварiум на очах наповнювався життям. Іменинник опустив три горщики з водоростями в акварiум, i довге листя-лопатi загойдалось у потривоженiй руками Тараса водi.
А з сумки вже з'явився черговий пакет iз прозорою водою, в якiй нервово, короткими ривками плавали червоно-синi екзотичнi рибки – деякi не довшi за мiзинчик, а iншi не меншi за вказiвний.
Через хвилину акварiум був уже наповнений не лише водою та камiнням, але й рухливим життям.
– Ну от, тепер тобi буде тут не так самотньо! – сказала Оксана, з гордiстю дивлячись на свiй подарунок. – Подобаеться?
– Немае слiв! – здивовано хитнув головою Тарас. – Тiльки куди його краще поставити?
– Як куди? – здивувалася гостя. – У тебе на пiдвiконнi якраз вистачить мiсця! Поряд iз кактусами.
– Та я хотiв туди ще одну теплицю… Може, краще на пiдвiконня в кухнi?
– Якраз туди краще твою другу теплицю! – вiдрiзала Оксана рiшуче. – Живим рибкам на кухнi не мiсце! Вони можуть тебе неправильно зрозумiти!
Тарас розсмiявся.
– Вони що, ще й людей розумiти можуть? – з ехидством у голосi прорiк вiн.
– Не всiх. Але таких, як ти, – зможуть. Якщо ти будеш до них нормально ставитися. До речi, це дуже кориснi рибки! Ти навiть собi не уявляеш! Вони тобi життя врятувати можуть! Менi продавець сказав!
– Ой! – Тарас вищирився в широкiй усмiшцi, й тут же Оксана помiтила, що цього ранку вiн зуби не чистив.
– Будеш смiятися – подарую тобi наступного разу тюбик «Колгейта»!
Тарас натяк зрозумiв i заховав зуби за губами, що стулилися.
– Цей вид живе в японських озерах i вiдчувае наближення землетрусу! Утямив? Якщо раптом вони починають вiсiмки по поверхнi виписувати – можеш одразу вибiгати на вулицю!
Тарас замовк. Обличчя його стало нестерпно серйозним. Вiн втупився у червоно-синiх рибок, якi мирно i неспiшно освоювали новий водний простiр.
– А ти що, теж вiриш, що скоро буде землетрус?
– Вiрю чи не вiрю, а готуватися треба! Вже стiльки разiв про це писали! Гори ж зовсiм близько! Так, став рибок на пiдвiконня й наливай!
Тарас акуратно пiдняв iз паркетноi пiдлоги акварiум. Лiктем вiдсунув подвiйний тюль i опустив акварiум на пiдвiконня праворуч вiд теплицi.
– А навiщо ти кактуси голиш? – запитала iз-за спини Оксана.
– Це такий вид! Вони вiд природи лисi. Називаються лофофора вiльямс. Унiкальнi кактуси! З iх допомогою ацтеки i майя зi своiми богами розмовляли. Як-небудь розповiм!
Тiльки-но Тарас вистрiлив шампанським у високу стелю, вiд якоi тут же вiдвалився шматочок штукатурки, з коридора долинув довгий дзвiнок у дверi.
– Йопересете! – вирвалося у Тараса. – От же сука! Обов'язково момент зiпсуе!
– Хто це?
– Та сусiд! Розумiеш, я випадково на п'яту сходинку наступив… Ну коли за шампанським вибiгав. А вiн iз цього приводу щоразу скандал улаштовуе.
Тарас зробив крок до дверей, що ведуть у коридор.
– Стiй тут! – зупинила Оксана його рiшуче. – Я сама.
За дверима Оксана побачила чоловiка у спортивному костюмi з неабияк пом'ятим обличчям i безладно скуйовдженим, злегка кучерявим волоссям на головi. Його спочатку сердитий вираз обличчя пiд питально-вимогливим поглядом Оксани «поплив» i зробився вибачливо-нейтральним.
– Ви прийшли привiтати Тараса iз днем народження?
– Я? – повторив вiн, спохмурнiвши вiд думки. – А що, сьогоднi?… Так-так, звичайно!
– А де пляшка? – запитала Оксана, опустивши свiй виразний погляд на зчепленi в замок п'ятiрнi сусiда.
– Пляшка? – перепитав вiн, нiяк не в змозi зосередитися на несподiванiй ситуацii. – Пляшка… Горiлки?
– Авжеж, пляшка горiлки! – Оксана кивнула. – Несiть! Ми чекаемо! Так, Тарасе? – вона озирнулася.
– Ага, – почувся нетвердий голос хазяiна квартири. Сусiд затрiщав по сходинках униз, до себе.
– Я дверi вiдчиненими залишу! – крикнула йому в спину Оксана. – Тiльки швидше!
Хвилин через п'ять вiн дiйсно з'явився iз пляшкою горiлки в руках. Одягнений уже був у пожмаканий коричневий костюм. На рожевуватiй сорочцi настовбурчувалася широка й коротка краватка зеленого кольору, сорочка була неохайно заправлена в брюки, на босих ногах – капцi.
