скачать книгу бесплатно
– Заходьте, заходьте! – крикнула йому Оксана з кiмнати.
Сусiд пройшов по коридору й зупинився на порозi.
За круглим столиком уже сидiли iменинник i його гостя. Три наповнених шампанським келихи запрошували до негайноi дii.
Сусiд сiв на вiльний стiлець, поставив поряд iз пляшкою шампанського пляшку горiлки й подивився запитливо на жiнку, що мала не лише командирську дикцiю, але й беззаперечний погляд.
– Якщо можна, – заговорив вiн, – мене звати Єжи Астровський…
– Можна, – кивнула Оксана, простягаючи руку за келихом.
– Я – колишнiй перукар i мiг би дати вам раду…
– Потiм, – перебила його Оксана i вказала поглядом на Тараса. – Спочатку тост за iменинника!
– Так-так, – Єжи взяв келих у руку. – Вiтаю! По-сусiдськи бажаю миру… любовi, – при цьому словi вiн глянув скоса на Оксану, – щастя i, головне, щоб були грошi… От.
Тост розморозив iменинника, що перебував у внутрiшньому замiшаннi через несподiване настання власного дня народження.
Три келихи знайшли загальну точку зiткнення над столиком, укритим жовтою лляною скатертиною зi слiдами минулих свят, що не вiдмиваються. З келиха iменинника вихлюпнулися кiлька крапель шампанського i впали просто на порiзану салямi.
– Дякую! – Тарас кивнув. – Я дуже зворушений. – Погляд iменинника, що доторкнувся до очей сусiда, цiлком серйозно пiдтвердив значення сказаних слiв.
Сусiд випив шампанське одним ковтком. Іменинник, що спостерiгав за ним, зробив те ж саме. Тiльки Оксана виявилася скромною – ii келих був iще майже повним. Тарас потягнувся до шампанського.
Оксана дiловито вiдкоркувала пляшку горiлки.
– Мiй тато, – заговорила вона, перевiвши погляд iз хазяiна квартири на його сусiда, – коли був вiйськовим, iз друзями завжди коктейль «Пiвнiчне сяйво» робив, i нiчого! Нiчого не болiло.
– А що це за коктейль? – жваво зацiкавився Тарас.
– У пiвсклянки шампанського вливаеться пiвсклянки горiлки.
Єжи Астровський здригнувся, почувши рецепт коктейля.
– Я пiду, мабуть, – неголосно мовив вiн, зупинивши погляд на пляшцi горiлки в руцi у Оксани. Його очi виявляли тугу й нiжнiсть.
– Нi, ви не можете так швидко пiти! Це не по-сусiдськи! – Оксана пом'якшила голос.
Сусiд приречено кивнув. Перевiв погляд на Тараса. Іменинник налив собi й сусiдовi по пiвкелиха шампанського, а Оксана долила в iх келихи горiлки.
– Ви мусите менi дещо пообiцяти, – наприкiнцi недовгого застiлля звернулась Оксана до Єжи.
– Що? – злякано запитав сусiд iменинника, стискаючи в руцi порожнiй келих.
– Нагадуйте Тарасу, що вiн тепер живе не сам! – попросила Оксана.
Сусiд задумливо i трохи знiчено оглядiвся на всi боки, потiм повернув погляд на Оксану.
– Добре…
– Нагадуйте, що рибок треба годувати щодня, – вона кивнула на пiдвiконня. – І домовтеся з ЖЕКом, аби сходинки полагодили.
– Та я iм уже сто разiв говорив, а вони п'ятдесят гривень вимагають! – Із сусiда вирвалося звичне для нього обурення.
Оксана мовчки дiстала гаманець i вийняла звiдти п'ятдесят гривень.
– Оксано! Я сам! У мене е! – Тарас, обличчя якого вже виявляло складну суть випитого коктейлю, пiднiс над столом руку. Його пальцi мiцно стискували зiм'ятi купюри, витягнутi з кишенi джинсiв.
– Та я… – Єжи побiгав очицями вiд п'ятдесятоi в руцi Оксани до пом'ятих двадцяток у руцi Тараса. – Я органiзую. Я зроблю!..
Вiн обережно витягнув у Тараса три двадцятки, звiвся на ноги, кивнув на прощання й пiшов.
– Тобi посуд помити? – запитала Оксана.
– Я сам, облиш!
– Ну, гаразд! – кивнула гостя. – Я теж пiду, е справи! Про рибок не забувай!
Залишившись сам, Тарас пiдiйшов до вiкна, постежив за рибками, що спокiйно плавали навколо водоростей.
– Сьогоднi, схоже, землетрусу не буде, – прошепотiв сам собi Тарас. – Значить, можна ще трiшки поспати.
Перед тим як знову влягтися на канапу, вiн кинув погляд на стiл iз неприбраним посудом i рiшуче вiдмахнувся вiд нього жестом руки.
Роздiл 5
Алiк i Аудрюс прокинулися ще перед заходом невидимого цього дня сонця. За вiкном квартирки Алiка в самому кiнцi Замарстинiвськоi вулицi намагався ще бадьоритися день, насуплений низькою хмарнiстю. У головi в обох трохи шумiло – мабуть, через чарку «Немирова» i кiлькох чарок литовського бальзаму «Три дев'ятки», випитих на пам'ять про Джимi Хендрiкса. Спали вони одягненими.
Алiк на своiй вiчно розкладенiй канапi поверх ковдри. Аудрюс заснув, не пiдводячись iз крiсла.
– Ти надовго? – запитав, протираючи очi, Алiк.
– Не знаю, – Аудрюс знизав плечима. – Я ж переiхав. У мене тепер хутiр кiлометрiв за сорок од Вiльнюса. Поблизу – нiкого.
– Це добре, – закивав Алiк. – Менi теж iнодi хочеться, щоб поблизу – нiкого! Але е своя привабливiсть i в зворотному… Хоча в мене тут поблизу тiльки мачуха та кiлька миролюбних сусiдiв. Щось у мене в животi нудно…
– Я б теж з'iв… i випив би…
– Випити легше. – Алiк пiдвiвся з канапи, розiм'яв плечовi суглоби. – Коли людина п'е, в неi тiльки слух працюе! А от щоб жувати, потрiбна енергiя…
– А в тебе е що пожувати? – поцiкавився Аудрюс.
Алiк заперечливо хитнув головою.
– Був хлiб, було масло, але я щороку пiд вiсiмнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…
– Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.
Алiк замислився.
– Можна було б у круглу чебуречну бiля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'iдалiвки. Як ти думаеш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобi було…
– У мене пам'ять на порожню голову i тверезий шлунок не працюе, – видихнув Аудрюс.
– Ти нiчого не переплутав? – утупився в товариша Алiк.
– Що переплутав? – здивувався Аудрюс.
– Ну… порожня голова… тверезий шлунок…
– А-а! А що я сказав?! Росiйську забуваю потихеньку, на хуторi по-росiйськи говорити нi з ким.
– Так ти так i сказав, що навколо нiкого i що ти на хуторi сам.
– От i кажу, що нi з ким! – Аудрюс для переконливостi своiх слiв закивав. – Може, в тебе ризькi шпроти е? – запитав вiн. – Ранiше в кожному будинку був запас ризьких шпротiв!
– Звiдкiля в мене ризькi шпроти? Ходiмо! – Алiк заклично махнув рукою.
На вулицi пахло сирою лiсовою прiлiстю. За негустим частоколом соснових стовбурiв мелькали машини, що мчали у бiк Брюховичiв.
За спиною у досить струнких для свого вiку хiпi завелася машина. Алiк обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусiда по двору. Махнув йому рукою – чи то вiтально, чи то запитально.
– Пiдвезти? – ввiчливо поцiкавився сусiд, опустивши донизу пiвскла дверець.
– Угу, – кивнув Алiк.
Вони всiлися на задне сидiння, жорстке i трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.
Машина виiхала на дорогу й повернула лiворуч, у бiк мiста.
– Вам куди? – обернувся водiй.
– Та думали в Брюховичi… у чебуречну…
– Нi, я на Повiтряну, – мовив сусiд i натиснув на гальмо.
– Паняй, паняй! – пiдбадьорив його Алiк, що не бажав виходити з «москвича» i знов опинитися на вулицi перед вибором, який починав дратувати. – Там, здаеться, теж кафешка е!
– Еге, – пожвавився сусiд. – «Кафе» на Повiтрянiй, 24! Там такi смiшнi цiни! Зеник iз Ткацькоi там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два днi на роботу не ходив. Його там i спати залишили, от який сервiс! Спробуй у «Макдональдсi» засни! Нiзащо в свiтi! Викинуть, як… як… – сусiд-водiй чи то втратив нитку, чи то просто одне потрiбне слово i знову озирнувся до своiх пасажирiв.
– …як тварюку останню? – запропонував свiй варiант кiнцiвки Аудрюс iз м'яким литовським акцентом.
– Ага, – кивнув погоджуючись водiй.
Бiля будинку номер 24 по вулицi Повiтрянiй Алiк i Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».
– Я як назад iхатиму – загляну до вас, – напучував iх сусiд-водiй. – Коли що, додому пiдвезу!
Аудрюс, побачивши перед собою вивiску «Гастроном», одразу попрямував до входу.
– Гей, нам не туди, правiше! – крикнув йому в спину Алiк i, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримiтну, але багатообiцяючу, особливо на порожнiй шлунок, вивiску «Кафе».
Усерединi було гамiрно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотiла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергii цьому хору вповiльнених алкоголем чоловiчих голосiв.
– Он, – Алiк ткнув пальцем у правий далекий кут.
Там дiйсно за столом сидiли тiльки двое, а могли до них сiсти ще не менше чотирьох.
– Ти йди сiдай! Я вiзьму! – скомандував Алiк i вiдiйшов до прилавка, пiд склом якого, прикрашенi цiнниками, що викликали посмiшку, лежали продукти, якi рiдко псуються.
Двое сусiдiв по столу, один у свiжовипраному ватнику, другий у костюмi з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алiк поставив на стiл два келихи пива i тарiлку, на якiй безсоромно вмостилися двi котлети по-домашньому, два солонi огiрки та двi таранi розмiром з долоню.
– Ти менi все-таки скажи, що думаеш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алiк, уже всiвшись навпроти литовського друга.
Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавцi, а синiй поношений светр видавав недостатнiсть м'язового i жирового покриву кiсток.
– Ти обидвi iж! – Алiк недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європi… Там вижити складнiше…
Аудрюс узяв котлету пальцями, пiднiс до носа, понюхав i посмiхнувся.
– Може, i справдi, – сказав вiн, дивлячись на котлету в руцi. – Сам подумай! Розкопати могилу в Штатах, вiдрiзати у небiжчика кисть, запакувати, щоб не просмердiлася, перевезти через Атлантику в Литву i звiдти потягами до Львова… Хiба хiпi коли-небудь знали слово «логiстика»?
– А що це? – запитав, зупинивши ковток пива, Алiк.
– От бачиш, – сказав Аудрюс. – Не могли цi хлопцi самi таке прокрутити.
– Це в коренi змiнюе багато чого, – задумливо мовив спроквола Алiк i продовжив перерваний ковток.
– Що змiнюе? – Аудрюс втупився в очi давньому друговi.
– Ну… картину нашого всесвiту… Джимi Хендрiкс був ворогом капiталiзму, i при цьому його цiнували в КДБ?
– Послухай, збоченцi е скрiзь! Мiй знайомий голубий дi-джей iз Каунаса якось так запав на одну барменшу, що трохи не помiняв орiентацiю! З кожним може статися! Не лише з кадебiстами! Та й цей твiй капiтан… вiн якийсь м'який…
– Ти що, думаеш, вiн дотепер за нами…
Аудрюс заперечливо хитнув головою, через що довга шевелюра ледве не зiйшлась, як завiса, на його обличчi, залишивши тiльки нiс i частину очей.
– Нi. – Вiн поправив рукою волосся. – Вiн романтик. Видно, випадково до органiв потрапив.
– Так, але вiн сказав, що iх там багато було, тих, хто допомiг Москву обдурити й за грошi Москви привезти нам його генiальнi пальцi…
– Охолонь! – Литовець узяв у руку другу котлету по-домашньому. – Ти живеш у прекраснiй краiнi, у прекрасному мiстi, де навiть у радянськi часи кадебiсти любили Джимi Хендрiкса! Та iм пам'ятник треба поставити, вашим кадебiстам!..
– Ну, ти теж романтик! Може, ще поряд iз могилою Джимi такий пам'ятник увiткнути?!
– Старий. – На обличчi Аудрюса розпливлася злегка зарозумiла посмiшка. – Ти що, забув? Make love, not war! Головне в нашому життi – любов. І якщо нас колись любили кадебiсти i при цьому старалися не трахати? Хiба це не прекрасно?
