скачать книгу бесплатно
– Сiдайте! – водiй вiдчинив заднi дверцi й тепер зацiкавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелiв.
Машина рушила i немов попливла всерединi туманного молока, як пiдводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.
– А ви мою вулицю знайдете? – не без сумнiву в голосi запитав Алiк.
– Або ми ii, або вона нас знайде. Головне – не поспiшати. Ви ж не поспiшаете?!
Мала швидкiсть заспокоiла Алiка.
– Ти як? – запитав вiн у Аудрюса.
– Нормально.
– Як ти думаеш, Рябцев правду сказав?!
Аудрюс знизав плечима. Вiдповiдати йому не хотiлося, та й не було в нього конкретноi вiдповiдi.
iхали з пiвгодини мовчки, i враз у туманi, що раптово розступився, з'явилися стовбури сосен i знайомий паркан мiлiцiйноi лiкарнi.
– Ну от, – видихнув полегшено водiй. – Вам далi?
– Ага, тут уже недалеко, – Алiк кивнув. І знов озирнувся на Аудрюса. – Посидимо у мене трохи, вiдпочинемо, – сказав.
– Менi б поспати кiлька годин, – мовив Аудрюс утомлено.
– Тодi спочатку поспимо, а потiм вiдпочинемо, – сказав Алiк i позiхнув.
Роздiл 2
Висадивши довговолосих пасажирiв, «опель» розвернувся i поiхав назад, цього разу в бiк центру.
– У нас такiе хiпi давно вимерлi, – сказав по-росiйськи з помiтним акцентом вусатий пасажир. – Наркотiкi, гашиш… Хiпi вообще долго не жiлi, зато с сексом i весело! Ми ещо спробуем?
– Що спробуемо, пане Ярек? – здивувався водiй, в якого з усього щойно сказаного поляком у головi залишилися тiльки слова «секс» i «весело».
– Ну а за что я тебе плачу, курва-мать?!
Водiй уважно вдивився в дорогу. Туман розсiювався.
– Спробуемо, – закивав вiн i позiхнув, одночасно натискаючи на педаль газу.
По протертiй вологою ганчiркою ночi брукiвцi вулицi Шпитальноi, розсовуючи туман фарами й корпусом, «опель» Тараса «мчав» зi швидкiстю двадцять кiлометрiв за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир пiдстрибував на правому передньому сидiннi. Тарасу навiть ця швидкiсть здавалася небезпечною. Але нiякий туман не був спроможний скасувати капiталiзм, який в Украiнi настав двадцять рокiв тому. А капiталiзм – це жорстко. Хочеш iсти – йди працюй!
– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка рокiв п'ятдесяти, що спецiально приiхав до Львова.
Мiсяць тому цей поляк знайшов в Інтернетi рекламну сторiночку Тараса й зацiкавився. Зацiкавився – i приiхав. Скiльки сюди вiд Польщi iхати? Смiшно подумати. Польща цiлком могла виявитися передмiстям Львова – такi тут вiдстанi!
– Ви якщо втомилися, то пристебнiться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закiнчити на сьогоднi?
– Нет, – хитнув головою поляк i перейшов з ламаноi росiйськоi на польську. – Веш цо. Може, еще трохе… мiнут петнаща. – Пан Ярек говорив, зцiпивши вiд болю зуби. Його очi були згаслими, такими ж, як i голос.
– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихiше та обережнiше спробував Тарас наполягти на своему пiсля хвилинноi паузи. – В такому туманi…
– Завтра?! То задрого бендже… Хiпi ваших одвозили тоже за муй рахунек?
– Гаразд, – видихнув Тарас.
Сiрий «опель вектра» з довгою i мiжнародною бiографiею – Нiмеччина кiнця вiсiмдесятих, Польща дев'яностих, Бiлорусь двотисячних i ось тепер Украiна 2011 року – рушив i покотився по горбатiй, нерiвнiй брукiвцi, передаючи водiевi та пасажировi в точностi кожну вiбрацiю, кожен поштовх, кожну ямку.
Тарас нахилився ближче до лобового скла. Вiн майже лежав грудьми на кермi. Вдивлявся. Стрiлка спiдометра пiднялася до «60». Пасажир мовчав, пiдстрибуючи на дорозi разом iз машиною та ii водiем.
Особисто розробленi «лiкувальнi» маршрути нiчним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навiть повз якi будинки вони проiжджають i якi машини пiд цими будинками найчастiше стоять. Коли б не туман – нiяких проблем.
Пан Ярек рiзко застогнав, кинув руки в пах, затиснув мiж стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотiв iх зiгрiти.
Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помiтна усмiшка. Рiшучiше натиснув на педаль газу, i машина помчала по густо затуманенiй вулицi як скажена.
В очах Тараса застигли одночасно азарт i страх. Страх був присутнiй на самому кiнчику його погляду, що впирався разом iз променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрiв на двадцять, але, з'явися на дорозi якась перешкода, неважливо – жива чи нi, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра брукiвка не набагато краща за звичайну ожеледь.
Несподiвано «опель» пiдкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся макiвкою стелi салону. Поляка струсонуло сильнiше, i вiн зцiпив зуби, мовби намагаючись зупинити виття, що ось-ось мало вирватись iз його нутра назовнi.
Тарас кинув нервовий погляд на пасажира.
– Стой, стоп! – заволав пан Ярек, розцiпивши зуби, i тут же мовби судома скрутила все його тiло. Скрутила i вiдразу ж вiдпустила. Вiн обм'якнув, якось увесь зiщулився, опустив лiктi до нiг. Губи на його зблiдлому обличчi витяглися в трубочку, наче вiн збирався свиснути.
Тарас ударив ногою по педалi гальма. «Опель» кинуло до бровки.
Поляк простягнув лiву руку до Тараса. Рука тремтiла. Тарас миттево, завченим рухом витягнув iз-пiд свого сидiння лiтрову скляну банку i передав поляковi.
Вимкнув двигун. Завмер. Туман iз нав'язливою цiкавiстю облiпив собою «ослiплу» машину та ii мешканцiв.
А пасажир, продовжуючи стогнати, вiдчинив дверцi. Квапливо й водночас незграбно вибрався назовнi. Зупинився спиною до машини, спустив джинси, нахилився вниз. Рукави шкiряноi куртки дивно-жорстко шелестiли через рухи його рук.
Тарас заплющив очi. Нi, особливоi втоми вiн не вiдчував. Його бiологiчний ритм давно включив у себе нiчнi поiздки по мiсту. Просто туман зазвичай не входив до його планiв. Туман завжди заважае. Але все-таки туман куди краще, нiж снiг або ожеледь! Адже випаде снiг, потiм розтане, потiм знову вдарить морозець – i все, прощай, заробiток, до весни! Дивно, що робота, як-не-як, безпосередньо пов'язана з медициною, i та може виявитися сезонною! Хоча iснують же сезоннi захворювання! Тарас, щоправда, до лiкування цих сезонних захворювань нiякого вiдношення не мав. У цьому, мабуть, i полягав головний парадокс.
У цiлковитiй тишi пролунав дзвiнкий удар камiнчика об скло, i тут же задзюркотав струмочок – поляк мочився у скляну банку, що тремтiла в його руках.
Потiм бжикнула залiзна «блискавка» – поляк застебнув «блискавку» чи то на джинсах, чи то на куртцi.
До вух Тараса долетiло важке i часте дихання пасажира. Той iще стояв, тепер нерухомо i беззвучно. Стояв перед сплячим триповерховим будинком, перед сплячими вiкнами мiста. Вiн перебував метрiв за два вiд фасаду будiвлi, й навiть у цьому короткому промiжку мiж каменем i людиною, яка щойно позбулася маленького, але настирливого ниркового камiнчика, висiв туман.
Тарас терпляче очiкував. Знову почулося дзюрчання – пасажир акуратно виливав сечу зi скляноi банки в каналiзацiйнi грати.
Через кiлька хвилин вiн обережно сiв на свое мiсце поряд iз водiем. Опустив на килимок пiд ноги порожню банку, а водiевi простягнув розкриту долоню, на якiй лежала мокра сiра крупинка, маленький, розмiром iз гречане зернятко, камiнчик. Тарас увiмкнув свiтло в салонi, акуратно взяв двома пальцями крупинку, пiднiс до очей.
– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим вiд згадок недавнього болю голосом.
– На пам'ять, – спокiйно i неголосно вiдповiв водiй. – Щоб було що дiтям показати, коли запитають: а що ти, тату, ранiше робив?
Втомлена усмiшка зробила обличчя Тараса привiтним.
– Маш джечi? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напiвшепiт.
– Немае, i дружини немае теж.
– А iле маш лат?
– Тридцять сiм.
– О! Та ви младше вашей автувкi! – посмiхнувся пасажир.
– Нi, вона молодша. На кiлька рокiв.
Поляк знову полiз до внутрiшньоi кишенi куртки i видобув звiдти гаманець.
– Вот, – простягнув вiн Тарасу кiлька купюр по двадцять злотих.
– Вас до готелю пiдвезти? – ввiчливо запитав Тарас.
– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».
Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання i зник у туманi.
Тарас зачинився в машинi. Дiстав iз бардачка маленький пластмасовий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок вiд кашлю й опустив усередину камiнчик, отриманий вiд поляка. Вимкнув освiтлення.
Захотiлося подрiмати. Опустив спинку водiйського крiсла, вiдкинувся, заплющив очi. У салонi було темно, тепло i затишно. Цього тепла вистачить на пiвгодини-годину, а потiм сира прохолода сама його розбудить.
Роздiл 3
Повiтряна вогкiсть, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щiк Тараса. І вiн прокинувся. Напiвсонний, одразу полiз рукою до кишенi куртки i витягнув заробленi цiеi ночi злотi. Ввiмкнув свiтло в салонi. Очi, спрямованi на затиснутi в пальцях купюри, наповнювалися рiзкiстю. Голова, здавалося, вже повнiстю вiдiйшла вiд дрiмоти, але ноги i руки поки що не слухалися. Заснув вiн сидячи, а сон у такiй позi тiлу не подобаеться. Ось воно i мстить. «Треба б розiм'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, пiдняв спинку сидiння. Завiв мотор.
«Додому рано, ще сусiда розбуджу, – вирiшив вiн. – Помiняю, мабуть, я краще злотi й посиджу години до шостоi в iнтернет-кафе».
Поглянув на годинник. Пiв на п'яту.
Фари освiтили тонкий туман, пробили його метрiв на сорок.
Тарас гмикнув, зрадiвши тому, що туман розсiюеться. Повз сiрого «опеля» попливли неспiшно будинки вулицi Шпитальноi.
Як йому набридла ця осiнь! Дощi, тумани. Майже як у Лондонi, в якому вiн нiколи не був. До лiта далеко. А було б непогано зараз потрапити в лiто, в тепло. Викупатися де-небудь у морi або в рiчцi…
На обличчi Тараса чiтко проступила страдницька гримаса. Хто придумав побудувати це розкiшне мiсто так далеко вiд моря? А ще гiрше – далеко вiд води! Навкруги суцiльна суша, найближчий пляж – у Винниках, але там улiтку ступити нiде. Може, поiхати? Перебратися до Одеси? Одеса теж прекрасне мiсто, до того ж на морi!
Попереду праворуч з'явилася трамвайна зупинка, а поряд iз нею цегляна будiвля для надання двох дуже важливих для кожноi людини послуг, про що повiдомляли двi скромнi вивiски: «Ремонт годинникiв» i «Обмiн валюти». Ремонт годинникiв, звичайно, вночi нiхто не робить, а ось вiконце обмiнника сяяло яскравим жовтим свiтлом. До цього вiконця по вулицi Івана Франка Тарас пiд'iжджав iнодi по три-чотири рази на тиждень. Це якщо, звичайно, була робота. Інодi мiг i тиждень не приiжджати. І тодi залишалося тiльки сидiти вдома, читати книги та газети або бродити-блукати по Інтернету.
Адже вiн мiг би так само комфортно й без особливих претензiй жити i в Одесi, теж на другому поверсi. Так само, як i тут, у Львовi. Вiн був би не проти, навiть якби там, в уявному одеському будинку, так само скрипiли дерев'янi сходинки i була така ж дивна наскрiзна проникнiсть звукiв. Йому наплювати. Було б море! І люди навколо! Будуть люди навколо, – знайдуться i клiенти для його надiйного заробiтку. Головне – знайти в Одесi поганi дороги. Але хiба це проблема? Немае, напевно, в краiнi мiста, в якому важко було б знайти нерiвнi брукiвки! І слава Богу!
Машина зупинилася навпроти обмiнки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Пiдiйшов до сяючого вiконця.
Злегка затемнене скло з маленькою вирiзаною нiшею внизу для прямого контакту з клiентами дозволило розгледiти симпатичну дiвчину – беззмiнну нiчну працiвницю цiеi цiлодобовоi обмiнки. Хто працював у цiй обмiнцi вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обмiну валюти.
– Доброi ночi! – Тарас усмiхнувся, дивлячись iй у вiчi й просовуючи у вирiзану в склi нiшу чесно заробленi злотi.
– Доброi, – вона кивнула.
Їi рука в бiлiй ажурнiй матер’янiй рукавичцi, що йшла пiд рукав червоного светра i, напевно, доходила майже до лiктя, забрала купюри.
Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.
– Ось, вiзьмiть, – просунула вона в нiшу гривнi.
– Вам там не холодно? – грайливо поцiкавився Тарас, затримавши погляд на ii тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.
– Не турбуйтеся, – вiдповiла вона. – У мене тут тепловентилятор.
Тарас прислухався i дiйсно почув легке дзижчання.
– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.
– Буде холодно, сама напрошуся! – трiшки ехидно прозвучав ii голосок.
Тарас, уже пiдiйшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дiвчини звiдси було не розгледiти. Яскрава лампа, що свiтила в обмiннику, виштовхувала свое свiтло у вiконце з такою силою, що воно било по очах.
Тарас залишив «опель» пiд своiм будинком на Пекарськiй, а сам вирушив пiшки до найближчого «Інтерактивного клубу».
Загадково-тьмяне освiтлення пiдкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цiлодобовий i не дуже популярний. Декiлька столикiв iз комп’ютерами, лiворуч – гола барна стойка, праворуч вiд неi – холодильник зi скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нiкого.
– Гей! – неголосно крикнув Тарас.
– Що, хто там? – прохрипiв iз-за барноi стойки чоловiчий голос.
Тарас пiдiйшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мiшкуватому светрi.
– Вам що, Інтернет? – сонно запитав вiн.
– Нi, спочатку пива, потiм кави.
– Кави немае, пиво е. Берiть у холодильнику.
Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчинi. Той вiдкрив, дiстав чисту склянку.
– Може, вам Інтернет увiмкнути? – запропонував.
– Увiмкни, – знизав плечима Тарас.
Хлопчина вийшов iз-за барноi стойки, сiв за комп'ютер. Монiтор засвiтився, з'явилося зображення.
– Ну от, сiдайте! – поступився вiн мiсцем Тарасу.
