скачать книгу бесплатно
Власта завмерла: скидалося на те, що хтось постукав у дверi. Здалося? Чи знову сусiдський малюк не втримався вiд того, щоб не зачепити ii помешкання? Поки матiр зачиняла дверi, той частенько бешкетував.
Стукiт повторився. Нацiлений, упевнений i вимогливий. Отже, невипадковий.
Власта здивувалася неочiкуваному гостевi. Патрульна завмерла, дослухаючись. Усе повторилося знову, лише цього разу гучнiше й ще бiльш вимогливо. Так, нiби хтось уперто наполягав, що йому зобов’язанi вiдчинити.
Власта здивувалася, коли всерединi все стислося вiд напруги, а поза спиною пробiг неприемний холодок. Страх? Чого б це? Чому вона раптом злякалася якогось непроханого гостя?
Зрештою, мусила визнати, що страшенно зрадiла, коли стукiт припинився. Власта зачекала ще трохи: за дверима – лише тиша. Навшпиньках пiдiйшла до дверей i дослухалася.
Жодного шереху.
Власта зiтхнула з полегшенням, плечi ii розслабилися й вона навiть слабко посмiхнулася. Лише в думках зринало претензiйне запитання: а чому ти, власне, так злякалася? Якби Власта могла побачити себе збоку, то ще бiльше б здивувалася: ii обличчя побiлiло як молоко.
Коли патрульна вже розверталася вiд дверей, гучний неприемний стукiт укотре змусив пiдскочити вiд несподiванки. Розсердившись передовсiм на себе, – за малодушнiсть, – Власта швидко двiчi повернула ключ i розчахнула дверi.
Вiд подиву в неi мало не вiдпала щелепа.
Перед нею стояв блiдий капловухий молодик iз банькатими очима. До болю схожий на того, що зовсiм недавно принiс до мiськвiддiлу вiдтяту ногу. Вiн мовчки витрiщався своiми порожнiми очицями. Мимоволi у Власти зринуло питання: вiн ii взагалi бачить? Однак чоловiк дивився саме на неi. Вiдтак мовчки простягнув папiрець, що тримав своiми кiстлявими пальцями, i майже силомiць уклав iй у руку.
Не вагаючись, Власта потягнула його за правицю, яка передавала послання, рiзко заламавши ii йому за спину. Чоловiк на диво не зронив жодного звуку, хоч вона чудово знала: цей прийом болючий.
«Чому вiн прийшов так вiдкрито? На що розраховував?»
Власта зненацька вiдчула страшну лють i ненависть до цього невiдомого, уся втома i переживання налягли з новими силами. Патрульна притисла нiмого молодика до стiни, все бiльше заламуючи руку. Вперше в життi вона зненавидiла устав: патрульним не дозволялося у позаслужбовий час мати нi кайданок, нi зброi. Тож, щоби не впустити пiдозрюваного, iй не лишалося нiчого, окрiм як оглушити його. І саме тодi, коли вона мала намiр «вiдключити» його, вгативши обличчям об стiну, патрульна на щось наступила п’ятою й частково втратила рiвновагу.
Власта не втрималася й скрикнула, побачивши посинiлу знекровлену чоловiчу руку, що валялася в ii передпокоi. Розгубившись, патрульна мимоволi послабила хватку, а вже за мить вiдчула поштовх. Настiльки сильний, що вiдкинув ii до протилежноi стiни. Велике дзеркало, об яке вона боляче вдарилася, загрозливо задрижало, а пiдозрюваний кинувся навтьоки.
Коли патрульна вилетiла за ним на вулицю, то зрозумiла, що той уже безслiдно зник.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 09:50
– Тобто? Ти хочеш сказати, що це не вiн принiс руку? – вкотре перепитав Войтюк.
– Льошо, скiльки можна повторювати? Не вiн!
Власта знервовано ходила кiмнатою, час вiд часу кидаючи погляд на кримiналiстiв, якi безцеремонно окупували помешкання й вивчали кожен його сантиметр. А надто саму кiнцiвку, що хтозна-звiдки тут опинилася.
– Господи, добре, що Катя всього цього не бачить! – Власта притлумила нудоту, що вкотре пiдступила до горла.
– Думаю, нам варто залишити iх у твоему помешканнi, – кивнув Кир’ях на експертiв, вiд яких тхнуло мiцним запахом цигарок; Женi раптом шалено захотiлося курити. Оперативник змусив себе вiдмовитися вiд цього задоволення. Натомiсть знову принюхався i цього разу розпiзнав ще один запах: ледь уловимий аромат цукерок. Звiсно, ними бавилася не Власта. Катя – ось хто справжнiй любитель солодкого з-помiж усiх його знайомих. – Ми можемо ненавмисне затоптати важливi слiди. Можна випити кави десь неподалiк?
– Женю, до мене у квартиру нiхто не заходив. Якi слiди? Вiн стояв на порозi, вклав менi у руку папiрець, а я його вiдразу спробувала затримати.
– Але ж ця рука якось опинилася у твоiй квартирi, – заперечив Женя. – Як iнакше вона могла сюди потрапити, якщо нiкого чужого тут не було?
– Власто, можливо, до тебе ще вранцi хтось приходив? Ну, не знаю, листоноша, скажiмо. Чи просто сусiд? Чи майстер якийсь?
– І я не помiтила, як менi на порiг поклали людську кiнцiвку? Льошо, нiкого тут не було. Окрiм мене та Катi. Навiть Артем уже кiлька днiв не приходив.
– Ну, Власто, так не бувае, – заявив Кир’ях. – Хтось мусив принести цю руку. Не з повiтря ж вона з’явилася. Можливо, ти не помiтила, як вiн ii пiдкинув? Може, вiн заздалегiдь поклав ii на порозi, потiм подзвонив у дверi, а ти вiд шоку, що вiн заявився до тебе додому, не зауважила? Власто, вона вже лежала на порозi i, поки ви боролися, вiн непомiтно штовхнув ii ногою тобi у помешкання. Ось i все, – розвiв руками. – Власне, це едине логiчне пояснення. Ти у цiй ситуацii справдi могла не помiтити. Існуе чимало дуже вправних людей. Знаеш, скiльки я таких зустрiчав за тридцять рокiв служби? Такi люди здатнi поцупити будь-що у будь-кого просто з-пiд носа. Чому не можна так само щось пiдкинути?
Власта замислилася: чи могла вона так схвилюватися, що не помiтила, як незнайомець пiдкинув руку? Якщо все так, як каже Женя, то виходить, вона стала жертвою добре продуманого плану. Вдруге цей чоловiк принiс частину трупа полiцii, а потiм, скориставшись розгубленiстю, втiк. Урештi вiн не мiг не розумiти, що його знають в обличчя i спробують впiймати. Отже, фокус з рукою – добре продуманий хiд?
Усе бiльше деталей вранiшнього iнциденту поставало перед очима. Вона згадала, як одразу ii налякав цей настирливий, нетактовний стукiт. Як пiдiйшла до дверей i дослухалася. У цей час кiнцiвки, без сумнiвiв, на пiдлозi ii передпокою не було. Стукiт повторився, i вона, роздратована наглiстю непроханого гостя та власною боягузливiстю, вiдчинила дверi. А що тодi? Тодi всi думки вмить випарувалися. Окрiм однiеi: перед нею саме той, хто щось знае про вбивство Єгора. Чи дивилася вона собi пiд ноги? Звiсно, нi.
Пояснення Кир’яха видавалося все бiльше логiчним. До того ж воно ii заспокоювало. Ця рука бiльше нiяк не могла потрапити до ii помешкання. Власта знову скоса зирнула на посинiлу огидну кiнцiвку – ii саме пакували до прозорого пластикового пакета. Бордова кров зсохлася у мiсцi вiдрiзу. Вона не сумнiвалася: вiд тiла ii вiдчикрижили тiею ж гострою сокирою, що i ногу. Кому належали цi кiнцiвки?
«От, дурепа! Власто, невже ти справдi могла подумати, що вбивця заявиться до полiцейськоi додому без жодного плану з порятунку? Власто, ти мусила бути уважнiшою! Ти мусила вiдразу збагнути, що для тебе пiдготували пастку! От, дурепа! Власто, як ти могла не помiтити людськоi кiнцiвки, що лежала на твоему порозi?»
Патрульна звела погляд на Кир’яха. Той досi стояв перед нею, чекаючи ii вiдповiдi. Як завжди, спокiйний i розважливий. Мабуть, найбiльш розважливий з усiх полiцейських, яких вона будь-коли зустрiчала. Що то – досвiд!
Власта зiтхнула, вiдтак не втрималася – кинулася Кир’яху в обiйми й розревiлася.
– Ну, все-все, припини, – по-батькiвському спробував заспокоiти ii Женя. – Хлопцi, – звернувся до кримiналiстiв, якi з роззявленими ротами витрiщилися на них, – продовжуйте працювати. Що, нiколи не бачили жiночоi iстерики?
Сльози котилися обличчям, потроху надаючи Властi полегшення. Кир’ях з Войтюком утомлено перезирнулися.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:00
– Ти добре мене зрозумiв? – уточнив Адрiян Скляр, зупинивши погляд на крихiтнiй вазочцi з квiтами, що раз на кiлька днiв розносив по номерах готельний персонал, аби створити красу та домашнiй затишок. Троянди всохли ще вчора, проте iх досi нiхто не замiнив.
– Я вiзьмуся за це негайно ж, не переймайся, – запевнив тихий, однак упевнений чоловiчий голос.
Адрiян Скляр посмiхнувся кутиком рота – единий вид посмiшки, на який був здатен. Вiн ретельно витер губи серветкою, зiм’яв ii та вiдкинув убiк.
«А щоб тобi!» – вилаявся, коли бiлий зiжмаканий папiр покотився задалеко i зрештою впав на пiдлогу з протилежного боку столу. Колишнiй слiдчий хотiв був пiдвестися, щоби пiдняти, та в цю мить озвався його спiврозмовник:
– Скажи менi ще раз останне прiзвище.
– Криштальська. Тетяна Криштальська. Вона – колишня наркоманка. Але менi потрiбно знати не лише ii минуле, але й те, чим вона живе зараз. Мiсця, де вона бувае, з ким спiлкуеться, на що витрачае грошi, як у неi з фiнансами. Все. Так само i про iнших. І не забувай: усе це термiново, – вiдсунув подалi тарiлки, з яких ще кiлька хвилин тому смакував готельним снiданком № 2.
Чоловiк у слухавцi мугикнув, записуючи завдання. Не вперше колишнiй слiдчий звертався до нього, цiкавлячись iнформацiею, яку цiлком легко дiстати, коли ти працюеш у полiцii. Натомiсть Скляр регулярно вiддячував йому вартiсними порадами пiд час розслiдування рiзноманiтних справ, переважно кримiнальних. Антiн Дуборiз був единим, з кого колишнiй слiдчий нiколи не брав платню за своi консультацii, очiкуючи натомiсть швидкоi реакцii на власнi запити.
Із Дуборiзом вони встигли пропрацювати у полiцii вiсiм рокiв, перш нiж Адрiян Скляр пiшов у заслужену вiдпустку. Однак i пiсля цього спiвпраця не припинилася. Їхнi стосунки не можна було назвати дружнiми, радше робочими. З Дуборiза – його можливостi оперативника, зi Скляра – багаторiчний досвiд i талант розшукувати найхитрiших злочинцiв. Крiм того, цього разу Дуборiз мав ще одну вагому причину допомагати Скляревi: сам начальник полiцii Луцька, хороший приятель Скляра, прохав про це.
– У Днiпро, як незалежний консультант, я так розумiю, ти не поiдеш? – обережно поцiкавився Антiн Дуборiз.
– Нi, передай, що не поiду, – Скляр скривився, вiдчувши запах барбарисових цукерок, що непрохано долинув з вiдчиненого вiкна за його спиною. – Аванс я поверну – надiшлю на той самий рахунок, звiдки менi його вiдправили. І, будь ласка, не турбуйте мене жодними проханнями про консультацii. Поки не завершу справу сина, я не братимусь за новi розслiдування.
Адрiян Скляр пiдвiвся й пройшовся готельним номером. Без поспiху вiн обiйшов стiл i пошукав поглядом зiжмакану серветку.
«Куди вона подiлася? – насупився. – Та бiс iз нею: прибиратимуть номер – знайдуть i викинуть.»
– Всьо, я зрозумiв, – тим часом вiдповiв його спiврозмовник.
Антiн Дуборiз поставив ще кiлька уточнювальних запитань, вiдтак пообiцяв виконати усе за максимально короткий термiн.
Телефонну розмову Адрiян Скляр завершив цiлковито задоволеним. Перед тим як залишити номер, вiн зачинив вiкна (нiколи не лишав iх вiдчиненими, йдучи з готельного номера), дiстав iз вази всохлi квiти та з огидою викинув. Його голова була настiльки зайнятою складанням наступних планiв, що вiн так i не звернув уваги: зiжмакана серветка якимсь дивом уже опинилася у смiтничцi разом з iншим непотребом.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:30
– Дякую, – мовила Власта, вiдводячи погляд, щоб офiцiантка не помiтила ii заплаканих очей.
На стiл перед нею поставили бiлий чайничок iз трав’яним чаем та горня з блюдцем, поклали стiки з цукром. Поряд iз чаем одразу запарували двi порцii американо, якi замовили Кир’ях та Войтюк. Кав’ярня, в яку вони зазирнули, розташовувалася у сусiднiй багатоповерхiвцi. Примiщення розраховане лише на чотири маленькi столики, проте виявилося порожнiм, коли вони прийшли. Цей заклад Єгор вважав iдеальним мiсцем для усамiтнення, i саме сюди вони з Властою частенько приходили кавувати. Вдома у Власти досi порядкувала слiдчо-оперативна група, тож вона вклала Маркiза у котячу переноску й дозволила хлопцям привести себе сюди.
– Давай я за тобою догляну, – всмiхнувся Женя, наливаючи у Властине горня гарячого запашного чаю. – М-мм… Пахне ромашкою, мелiсою i ще чимось, не можу збагнути.
– Не знала, що ти тямиш у травах.
Власта з удячнiстю подивилася на Кир’яха й сумно посмiхнулася. Його очi були червоними вiд утоми, пiд ними темнiли кола, а ще патрульна помiтила, що вiн неголений. Його дружина, Майя, нiколи не дозволяла такоi сваволi, тож це могло свiдчити лише про одне: Женя не був удома вiд учорашнього ранку.
– Тобi багато чого про нього невiдомо, запевняю тебе, – пожартував тим часом Войтюк.
Якби патрульна краще знала Льошу, а Кир’ях не вiдволiкся, випадково проливши чай, то хтось iз них обов’язково помiтив би, що молодий оперативник сьогоднi почуваеться не у своiй тарiлцi.
– Ти мав нiчне чергування? – запитала патрульна у Женi, коли той насипав цукор у свою каву.
– Є таке, а що?
– Тобто, ти не спав уже бiльше як добу?
Кир’ях вiдмахнувся, мовляв, не вперше, а вiдтак усе ж поцiкавився у Войтюка, чому той постiйно вовтузиться й не може спокiйно всiстися. Льоша завмер, до цiеi митi вiн не помiчав, що його поведiнка так впадае в око. Молодий оперативник по-хлоп’ячому посмiхнувся й урештi змусив себе заспокоiтися. Й усе б нiчого, якби не те нав’язливе вiдчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилицi ще зранку. Так, нiби щомитi хтось супроводжуе його, куди б вiн не подався.
– Ти когось чекаеш? – поцiкавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.
– Я? Нi, нi. Нiкого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всмiхнувся Войтюк. – Скажiть, ви вiрите у передчуття? – несподiвано запитав. Вiн хотiв сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.
– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподiваним для Власти, що вiдразу ж повернуло неспокiй.
– Льошо, не давай своiм страхам i негативним вiдчуттям себе захопити. Те саме стосуеться i тебе, Власто. Я розумiю, що за цi днi чимало сталося. Але повiрте менi, старому слiдчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молодi й лише недавно у полiцii, проте саме в цей час усе й починаеться.
Власта та Льоша звели на Женю зацiкавленi погляди.
– Через два роки, вiдколи я перевiвся у вiддiл розслiдування злочинiв проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собi не уявляете. Я не спав, я мучився, я боявся. Менi на кожному кроцi ввижалися вбивцi. Знаете, скiльки разiв менi погрожували розправою за час моеi служби у полiцii?
– Ну, якщо менi вже неодноразово погрожували за тi шiсть рокiв, що я тут, то можу уявити, скiльки разiв ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволi зиркнув у вiкно: жодних пiдозрiлих осiб. Слова Женi – мов бальзам на душу. А раптом вiн справдi накручуе себе?
– З цим навiть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у полiцii, – закивала Власта й усмiхнулася. Знову сьорбнула чай, вiдчула, як гаряча рiдина приемно стiкае горлом, заспокоюючи. Цi кiлька днiв виявилися найгiршими в ii життi.
– Сьогоднi вранцi я пiдiйшов до машини й помiтив, що багажник вiдчинений, – зiзнався Войтюк.
– Щось викрали?
– Нi, Жень, нiчого. Я все уважно оглянув.
– А чому ти не викликав слiдчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволi вистигав, але задоволення вiд пиття не зменшувалося.
– Гм… Я так розгубився, що навiть не подумав, – заклiпав очима Войтюк. – Та й нiчого ж не викрали.
«Цiкаво, чи спiлкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, нi – вони б розповiли. Винюхуе все старий.»
Льоша великим ковтком допив американо i повернув горня на блюдце – у тишi кав’ярнi вийшло занадто гучно.
– Усе ж варто було викликати. Хай би зняли вiдбитки. Це, певно, якiсь нарiки намагалися щось поцупити, але iх хтось злякав. Могли б запросто вирахувати, у нашiй базi зберiгаеться чимало вiдбиткiв. Справу ми б не вiдкрили, оскiльки нiчого не викрадено, та все ж могли б побалакати з ним чи з ними. Так би мовити, по-дружньому. Щоб не совалися, куди не слiд.
Льоша вiдмахнувся.
– Пiзно вже.
Войтюк на мить заплющив очi, розмiрковуючи над словами Кир’яха. Вiдтак несподiвано, вперше за весь день, розслаблено посмiхнувся:
«Женя мае слушнiсть. Це все нерви. Треба ж було так себе накрутити. Войтюк, кому ти потрiбен?»
Молодий оперативник розплющив очi. Знову сповнений сил i готовий працювати. Та навiть якщо хвилювання й полишило його, то совiсть усе одно продовжувала мордувати.
Вiн завинив перед Єгором. Страшенно завинив.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 12:30
Женя Кир’ях виглядав похмурим. Якби хтось спостерiгав за оперативником, то здивувався б, наскiльки разюче змiнився вираз його обличчя, щойно машина Войтюка зникла за поворотом. Незадовго до того вони провели Власту до ii помешкання, наказавши вiдпочити та заспокоiтися перед нiчною змiною.
– Ти мусиш розумiти, Власто, коли ти втомлена й засмучена, ти навряд здатна комусь допомогти. А робота твоя полягае саме в тому, щоб служити й захищати. Пам’ятаеш цей девiз? – наставляв вiн хвилин десять тому.
Пообiцявши тримати ii у курсi справ, оперативники приедналися до слiдчо-оперативноi групи, цiкавлячись результатами, якими тi могли наразi подiлитися.
– Ми знайшли вiдбитки, – повiдомив Олександр Завара, високий русявий кримiналiст, що виявився лиш на два сантиметри нижчим вiд довготелесого Войтюка.
Рiзниця мiж зовнiшнiстю обох чоловiкiв полягала у тому, що Льоша був страшенно худим, iнший – кремезний. Тож, навiть не поступаючись зростом, молодий оперативник вiзуально виглядав набагато меншим за кримiналiста.
– Дуже схоже, що цi вiдбитки збiгаються зi знайденими у покинутому Renault. Хоча остаточний висновок – лише пiсля детального вивчення. Рука, пiдказуе менi чуйка, належить тому ж тiлу. Проте, знову ж таки, все – пiсля проведення експертизи.
Нинi чимала кiлькiсть полiцейських була «кинута» на вивчення прилеглоi територii, допит сусiдiв Власти та iнших людей, якi працюють та живуть поблизу. Кир’ях мав великi надii, що колеги щось виявлять. Щоправда, побалакавши з черговим оперативником Тарасом Нагаем, дiзнався, що пошуки невiдомого не увiнчанi успiхом. Кир’ях скривився.
Хвилину тому Войтюк, за дорученням Гусейнова, поiхав до мiськвiддiлу. Слiдчий наказав йому зайнятися справою наркоторговця, якого вони впустили у Львовi. І тепер, коли Женя лишився один, вiн мiг не приховувати власноi тривоги. Оперативник намагався тримати нiс за вiтром поряд iз Властою та Льошею. Але нiде правди дiти: вiн був стривожений не менше за цих двох.
Оперативник повернувся до кав’ярнi, замовив нову порцiю американо й заходився мiркувати над розслiдуванням.
Вiн подумав про Гусейнова. Слiдчий був переконаний, що до справи може мати причетнiсть наркоторговець. Чоловiк утiк, щойно на площi Ринок почалася стрiлянина. Не дивно: цей тип не мав жодного бажання перебувати у мiсцi, куди за кiлька хвилин неминуче приiде чимало полiцii. Войтюк поривався негайно затримати його, та колеги втримали: у них не було нiчого суттевого проти цього чоловiка. За вiдсутнiстю достатньоi доказовоi бази його би за деякий час неодмiнно вiдпустили (оборудка, на яку всi вони так чекали, з якихось причин не вiдбулася). Вчинити так, як бажав Войтюк, – означало дати зрозумiти баризi[11 - Барига – так полiцейськi називають торговцiв наркотиками.], що на нього полюють. Як наслiдок, упiймати його стало би набагато важче. Зрештою, полiцiею було прийнято рiшення, як i ранiше, продовжувати таемне стеження.
Женя Кир’ях не надто вiрив у версiю Гусейнова. Навiть якщо припустити, що барига якось дiзнався про органiзоване у Львовi стеження. Навiщо наркоторговцю вбивати полiцейського на очах у всiх та ще й у момент, коли поряд чимало iнших правоохоронцiв? У полiцii нiчого конкретного проти цього чоловiка не було. Вони чудово знали, чим вiн займаеться, але не володiли жодними доказами, прийнятними для суду. Як не крутив Женя цю iдею, пазлики не складалися.
