скачать книгу бесплатно
Власта з Кир’яхом нахабно пробралися крiзь людей. Мимоволi у Власти вирвався зойк, а оперативник смачно вилаявся, коли вони збагнули, у чому рiч. Обое вражено перезирнулися.
На пiдлозi лежала чоловiча нога. На нiй вони помiтили приклеену скотчем цидулку.
Пiзнiше Власта та Женя довiдалися: вiдрiзану кiнцiвку привiз сюди невiдомий. Вiн зайшов до мiськвiддiлу, несучи на правому плечi щось загорнуте у чорну брудну тканину. Вiдтак спинився, уважно подивився на чергових, спокiйно роздивився решту присутнiх. Потiм демонстративно розгорнув тканину, показуючи свiй несподiваний дарунок. Поки закляклi вiд подиву правоохоронцi нiмо витрiщалися на вiдрiзану ногу, чоловiк спокiйно вийшов i зник у невiдомому напрямку.
Його так i не знайшли.
* * *
Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30
Попри всi намагання зiбратися з силами, ii думки розбiгалися урiзнобiч – Власта страшенно картала себе за розгубленiсть. Патрульна перевела погляд на колег. Тi зосереджено вивчали записку.
Стурбоване обличчя Кир’яха виглядало сiрим, уздовж чола зiбралися зморшки. Войтюк нервово кусав нижню губу, продумуючи наступнi кроки. Завжди усмiхнений i готовий пожартувати, цими днями вiн виглядав насупленим та сумним. Скидалося на те, що вiн схуд.
Перед ними на столi лежав папiрець з нерiвними краями, який, очевидячки, вирвали з невеличкого блокнота. Кульковою ручкою з неякiсним синiм стержнем хтось нашкрябав коротке послання:
«Хочете знати, хто убив Єгора Скляра? Розгадайте пiдказки».
Кожен iз них розмiрковував над тим, що сталося, й жоден не знав, як порушити мовчанку. До того ж жоден не знав, що робити з отриманою iнформацiею.
– Менi лише одне спадае на думку, – врештi озвався Кир’ях. – Цей псих так поспiшав, що навiть не потурбувався про ручку, яка би добре писала. Ви можете розiбрати, що це за лiтера? Їi майже не видно. Так само, як i цю, – тицьнув пухким пальцем на те, що мало би бути лiтерою «д».
– Та там i без того зрозумiло, що написано, – сухо вiдповiла Власта. – «Розгадайте».
– Хтось хоче гратися, – сердито промовив довготелесий Льоша Войтюк, один iз нечисленних оперативникiв, якого Єгор Скляр уважав своiм другом. Наймолодший з усiх чотирьох приятелiв: лише кiлька днiв тому йому виповнилося двадцять вiсiм.
За результатами графологiчноi експертизи[7 - Графологiчна експертиза – експертиза почерку.], записку написав чоловiк. Гострi кути лiтер свiдчили про завзятiсть, непоступливiсть та рiзкий характер автора. Тiльки вся ця iнформацiя аж нiяк не допомогла у тому, щоб установити i впiймати особу, яка це послання написала.
Нинi для них з’явилося чимало викликiв: довiдатися, хто написав записку та привiз кiнцiвку; чию, власне, ногу привезли до мiськвiддiлу й навiщо; яке вiдношення усе це мало до вбивства Скляра. І, звiсно, найголовнiше: хто вбив Єгора Скляра.
Перехоплення невiдомого, що привiз ногу, вiдбувалося не лише у мiстi, а й районi та областi загалом. За попереднiми даними, до полiцii вiн приiхав краденим стареньким Renault, зайшов до мiськвiддiлу зi складеною навпiл брудною тканиною на плечi, що iмiтувала мiшок, i вiдразу продемонстрував «дарунок». Усе вiдбувалося тихо, вiн не зронив жодного слова, лише якусь мить мовчки дивився на чергових. Вiдтак спокiйно вийшов i зник, залишивши не лише кiнцiвку, а й авто. Скидалося на те, що невiдомий зовсiм не переймався тим, що може бути затриманим.
Полiцiя мала вiдеозапис його появи у мiськвiддiлi i купу вiдбиткiв пальцiв, знайдених у машинi. Водночас жодних доказiв того, що вони належать саме цьому чоловiку: у полiцейськiй базi вiдповiдностей не знайшлося.
– Не думаю, що вiн не усвiдомлював, що потрапить на камери й ми матимемо запис iз його зовнiшнiстю, – озвався Войтюк. – А навiть якби й не це, чимало полiцейських бачили його i без проблем би склали фоторобот. Ви коли-небудь зустрiчали злочинця, який сам привозить частину трупа до полiцii й зовсiм не криеться?
– Найбiльше мене турбуе те, що це все якось пов’язане з Єгором. І мене страшенно дратуе, що я нiяк не можу збагнути, як саме, – задумливо промовила Власта.
– У мене вiд усього цього дах зривае, – зiзнався Женя, втомлено розтираючи обличчя. У животi гучно забурчало – вiн не iв од самого ранку.
– Одне ми знаемо точно, – промовила Власта. – Той, хто привiз цю кiнцiвку, знае, хто i чому вбив Єгора. Або ж вiн i е вбивцею.
– Або ж це просто божевiльний, який вирiшив скористатися ситуацiею з Єгором, i потролити полiцiю, – Кир’ях почухав ретельно поголене пiдборiддя.
Урештi йому набридло безрезультатно витрiщатися на цидулку й вiн усiвся за свiй стiл. Зазвичай, розмiрковуючи над справами, вони любили заварити кави, проте сьогоднi цього бажання не виникло. Кир’ях iз жалем кинув погляд на старенький електрочайник i пачку кави, яку лише кiлька днiв тому принiс Єгор – вiн був затятим любителем цього напою. Ба бiльше: вiдучив iх пити маккаву. Лише якiсна арабiка. А його до цього привчила Таня.
«Як там вона?» – Женя збагнув, що так i не висловив дiвчинi своi спiвчуття.
– Що вiдомо про вбитого? – поцiкавилася Власта.
– Нi-чо-го, – Льоша виглядав роздратованим. Оперативник вкинув до рота цукерку, нервово розкусив i прожував. Вiн часто гриз iх, коли чимось переймався. Кабiнетом ширився недоречний запах рiзноманiтних льодяникiв: барбарисових, дюшесових та евкалiптових. – Експертиза встановила, що кiнцiвку вiдтяли чимось дуже гострим, найiмовiрнiше, сокирою. Це поки все, що ми маемо, – розвiв руками. – Іншi частини тiла не знайдено.
– Жах! – не втрималася патрульна, втомлено похитала головою, вiдтак подивилася на годинник: донька саме мала повернутися додому вiд репетитора з англiйськоi.
Цього року Катя перейшла до одинадцятого класу й тепер посилено готувалася до ЗНО.
– Ну, в нас немае iншого варiанту, окрiм як розплутати цей клубок. Ми мусимо знайти того, хто вбив Єгора, – рiшуче заявив Кир’ях.
Дверi кабiнету несподiвано розчинилися, й на порозi з’явився Гусейнов.
* * *
Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30
Цього дня Таня прокинулася рано. Звично повернула голову праворуч – туди, де колись спав Єгор. Зараз мав би з’явитися Маркiз: коли чув, що обое прокинулися – вiн потягувався, вiдтак радiсно пiдбiгав, добряче виспаний за нiч на iхнiх ногах. Кiт хотiв iсти й робив усе, аби це зрозумiли.
Вона не змогла залишити тварину в себе – Маркiз нагадував iй про нареченого. Коли Власта довiдалася, що Таня плануе вiддати кота до притулку, вiдразу зголосилася забрати. Своiм колегам та друзям Таня не зiзналася, що передала кота патрульнiй. Надто вже iй набридли нашiптування, що дружба мiж Єгором та Властою не така вже й невинна. Частенько Єгор заходив до патрульноi у гостi, заприятелював iз ii донькою. Натхненним бiгав мiстом, вишукуючи для малоi подарунок на день народження. Подруги вмовляли Таню вплинути на цi «дивнi» стосунки Єгора з людиною, iз якою мав чимало спiльного: вiд улюбленоi роботи до поглядiв на життя.
Сьогоднi – вперше за багато рокiв – iй страшенно захотiлося курити. Цю шкiдливу звичку вона кинула майже десять рокiв тому, i, хоч спершу було важко, потiм з цим не виникало жодних проблем. І ось знову.
До того ж вона вiдчула смак кокаiну, на який свого часу «пiдсадив» кавалер. Пригадала, як легко i добре ставало пiсля нього. Проблеми зникали й вiдчувалося блаженство. Вони частенько ним балувалися пiсля вечерi у дорогому ресторанi. Тодi iй, кухарцi з дешевенькоi забiгайлiвки, цi вечори у розкiшному ресторанi зi смачними, гарно оформленими стравами та забезпеченим чоловiком поруч, який не втомлювався сипати комплiментами, видавалися раем. Саме тодi вона зрозумiла, що прагне працювати у такому ж красивому закладi, i навiть бiльше – самiй заснувати подiбний. У той час, поряд iз коханим багатим чоловiком, iй це здавалося бiльш нiж реальним. Вона лишила хлопця, з яким саме зустрiчалася тодi, i цiлковито захопилася новим життям.
А потiм довелося повернутися до реальностi. Бо, як виявилося, ii грошовитий кавалер мав зовсiм iншi плани на життя. Хто-хто, а Таня у цi плани не входила.
Дiвчина залишилася нi з чим. Ба гiрше: тепер вона не мала доступу до дорогого наркотику, вiдтак була змушена перейти на дешевий. Їi вигнали з роботи; люди, яких вважала друзями, лишили; натомiсть з’явилися новi знайомi – переважно наркомани та дрiбнi злочинцi. Одного разу вона заледве уникнула ув’язнення за одну з крадiжок, якi вони час вiд часу влаштовували, аби знайти грошi на новi дози. То була одна з перших справ Єгора, i вiн би кинув ii за грати, якби потерпiла не забрала заяву (серед крадiiв виявився ii син). Ще за кiлька мiсяцiв Таня мало не померла вiд передозування.
Тодi, роздивляючись укритi грибком стiни лiкарняноi палати, вiдчуваючи на собi зневагу медперсоналу i навiть острах, пригадуючи свое, хай бiдне, проте гiдне життя до появи наркотикiв, вона вирiшила, що бiльше так не житиме. Реабiлiтацiя проходила важко, але поряд були батьки – iхня пiдтримка зiграла вирiшальну роль. Ще за кiлька мiсяцiв Таня спромоглася знайти роботу кухарки, знову повернувшись до улюбленоi справи.
Коли, багато рокiв по тому, доля знову звела ii з Єгором, вiн ii не впiзнав. На той час вона вже працювала у дорогому ресторанi, мала прекрасний квiтучий вигляд. Вона б нiколи не нагадала Єгоровi, де та за яких обставин вони вперше зустрiлися. Тiльки несподiвано втрутився Адрiян Скляр, який звiдкись дiзнався про ii минуле. Таня люто зненавидiла старого за те, що насмiлився посягнути на ii так важко здобуте благополуччя. На щастя, Єгор проiгнорував батьковi вмовляння покинути колишню наркоманку. Вiн став першою людиною ii нового життя, яка довiдалася про ii минуле i не покинула ii. Ба бiльше: вiн став першим, кого вона пiдпустила не лише до свого тiла, а й до душi.
І ось тепер людина, яка мало не зруйнувала ii життя кiлька рокiв тому, сидить перед нею i ставить запитання.
– Таню, подумайте добре. Можливо, Єгор щось згадував у розмовах? Можливо, хтось йому погрожував? Щось мусило бути, – наполягав сивочолий чоловiк в окулярах.
Його маленькi очицi прискiпливо роздивлялися худеньку темноволосу дiвчину, яка сидiла перед ним. Сьогоднi без макiяжу, з почервонiлими вiд слiз очима та носом. Таня нервово заламувала пальцi, уникаючи погляду. Вiн достеменно не знав, скiльки iй рокiв, однак йому було вiдомо, що вона не набагато молодша вiд сина. Колись вони з Єгором планували одружитися. Тодi вiн так i не схвалив вибiр сина, а коли цi двое розiйшлися, подумки зрадiв. Вiн нiколи не довiряв цiй жiнцi. А тепер – виявляеться, вони помирилися. Адрiян Скляр стиснув вуста у тоненьку, мов волосина, лiнiю.
Дiвчина тим часом заперечно похитала головою. Як не намагалася, нiчого подiбного у пам’ятi не зринало. Їй страшенно хотiлося, щоби непроханий спiврозмовник нарештi пiшов. Сьогоднi iй дозволили взяти вiдгул, i все, чого бажалося, – повернутися у лiжко й нi про що не думати. Лiжко, яке ще досi зберiгало у собi запах i тепло Єгора.
У першiй половинi дня Таня стiйко витримала дзвiнки, вислуховуючи спiвчуття вiд рiзних людей. Телефонували навiть колеги Єгора, яких вона майже не знала. Навiть тi, якi, як вона вважала, не мають ii номера: зокрема кiлька з Луцька, Антон Гусейнов i Тарас Нагай. Пiсля обiду Таня вимкнула мобiльний i спробувала заспокоiтися.
Адрiян Скляр заявився без дзвiнка.
– Ви не сварилися останнiм часом?
Таня звела здивований погляд на батька Єгора. Свiтло вiдбивалося вiд скелець його окулярiв, однак ворожi й безжальнi очi вона бачила чудово. Вiд цiеi людини вiяло крижаним холодом.
– До чого це запитання? – у ii карих очах умить спалахнула неприхована неприязнь.
Адрiян Скляр аж нiяк не збентежився через виклик у поставленому запитаннi. Навпаки: своiм прискiпливим спогляданням укотре за зустрiч змусив дiвчину знiтитися. Таня на мить вiдвела очi, а потiм так i не наважилася на новий прямий погляд – дивилася повз нього. Дiвчина чекала на вiдповiдь, але так i не отримала ii. Натомiсть укотре переконалася, що Єгоровi мало бути дуже несолодко з цiею людиною.
«Не дивно, що вони не були близькими», – спало на думку.
– Ми не сварилися, – холодно промовила Таня.
Скляр-старший вичiкувально мовчав. Чоловiк уважно роздивлявся ii обличчя, не оминаючи жоден мiлiметр. Таня ж тим часом затялася розпiзнати у ньому бодай щось, що нагадало б Єгора. Якась риса у характерi, якась схожiсть в обличчi, жестах чи мiмiцi.
Марно.
Навiть зовнiшнiсть у двох чоловiкiв виявилася рiзною: Єгор був рудим й сiрооким, а чоловiк перед нею, – колись безумовно брюнет, – iз чорними, мов непроглядна темрява, очима.
І знову холод пройшов у неi поза спиною. Запанувала незручна для неi мовчанка. Таню продовжували безцеремонно роздивлятися. Кам’яне обличчя колишнього слiдчого жодного разу не здригнулося, його змiiнi очi не клiпали. Зрештою, у кутику рота ii спiврозмовника з’явилася презирлива посмiшка. Поряд iз цим чоловiком ставало дедалi бiльше незатишно.
«Не хотiлося б потрапити до нього на допит за офiцiйних обставин. Щастя, що вiн уже на пенсii.»
– Були якiсь пiдозрiлi дзвiнки? Можливо, вам здавалося, що Єгор щось приховуе вiд вас? Тетяно, менi необхiдна будь-яка iнформацiя, яка б, на ваш погляд, могла пролити свiтло на те, хто мiг бажати йому смертi. Будь-що, що якось вiдрiзняло ваш плин життя вiд звичного. Розумiете мене? – вiн говорив спокiйно, але настирливо.
Зрештою Таня зрадiла цим запитанням. Краще вони, анiж терпiти мовчанку, а головне – незручну тишу.
– Дзвiнкiв не пригадую. І що, на ваш погляд, мав приховувати вiд мене Єгор?
«Будь-що, що якось вiдрiзняло ваш плин життя вiд звичного, – замислилася Таня. – Було. Таке однозначно було. Але тобi, старий шкарбан, я цього не розповiдатиму».
– Скажiмо, проблеми на службi, – пiдказав Адрiян Скляр. – Можливо, мiй син вам щось розповiдав про якiсь розслiдування?
– Єгор нiколи не дiлився зi мною робочими питаннями. Вiн узагалi всi проблеми тримав у собi. Мучився з ними сам, замiсть того, щоб дiлитися ними iз близькими. Не знаете, часом, хто привчив його до цього?
– Чоловiк не повинен нiкого обтяжувати своiми проблемами. Тим паче жiнку, – сухо промовив колишнiй слiдчий. – На те вiн i чоловiк.
– Навiщо ж тодi питаете, чи вiн чимось зi мною дiлився? – уiдливо поцiкавилася Таня.
Адрiян Скляр важко зiтхнув, а вiдтак пояснив, мов малiй нерозумнiй дитинi:
– Мiй син завжди був занадто м’якотiлим. Путнього чоловiка з нього так i не вийшло.
* * *
Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:45
– Власто, а що ви тут робите? – Гусейнов неспiшно всiвся, вiдтак звiв на неi глузливий погляд.
Не очiкуючи цього запитання, патрульна витрiщилася на слiдчого: тон його насторожував.
– Ви маете щось проти моеi присутностi? – видобула з себе Власта.
– Ну, що ви, проти вас я абсолютно нiчого не маю, – повiльно почав Антон Гусейнов. – Але ви не маете права брати участь у розслiдуваннi, – вiн зручнiше вмостився; крiсло пiд його вагою неприемно заскрипiло. – Ви ж тут для цього, чи не так? Думаю, вам уже встигли розповiсти чимало зайвого, так? – у голосi з’явилися нотки невдоволення – Гусейнов перевiв погляд на обох оперативникiв.
Запанувала нiякова мовчанка. Трое приятелiв перезирнулися, кожен намагався осягнути несподiваний поворот подiй. Властi не дозволено брати участь у розслiдуваннi? Теоретично, звiсно, так. У неi зовсiм iншi повноваження в полiцii. Але ж… Гусейнов прекрасно знае, що вони з Єгором приятелювали й Власта неодноразово допомагала не лише порадами, а й активними дiями. Так само як i вони чимало допомагали iй зi свого боку. А тепер, коли Єгора вбили, як можна заборонити iй проводити розслiдування разом iз ними?
Гусейнов пiдвiвся, налив у чайник води й заходився готувати каву.
– Хтось складе менi компанiю? – увiчливо поцiкавився. – Можливо, ви, Власто? Це смачна кава, витончена. Їi принiс Єгор.
Власта заперечно похитала головою. Згадка про Єгора боляче вколола, до горла пiдкотився клубок – вона б i ковтка цiеi кави не спромоглася зробити.
Поки Гусейнов, мов король, не поспiшаючи, готував собi каву, Войтюк з огидою роздивлявся слiдчого. За останнi кiлька мiсяцiв Гусейнов добряче погладшав. Розлучившись багато рокiв тому, цей чоловiк так i не навчився дбати про себе самостiйно. Як наслiдок – його одяг завжди виглядав прим’ятим та неохайним; каштанове волосся, де-не-де посрiблене сивиною, милося рiдко, а на плечах частенько можна було побачити лупу. Гусейнов багато курив i за день випивав до десяти горняток кави, що не могло не вплинути на стан зубiв. До того ж вiд нього часто смердiло потом та дешевими цигарками.
Вiн та Єгор – двi разючi протилежностi. Як у зовнiшньому виглядi (Єгор ще той чистоплюй), так i у веденнi справ. Якщо Єгора недолюблювали за рiзкий характер та суворiсть, то Антона – через його лiнь та халатнiсть. А ще його вважали заздрiсником. Не дивно, що Власта обурилася, довiдавшись, кому доручили головувати над розслiдуванням.
Усi чудово знали, що Гусейнов сам попiклувався, аби справу доручили саме йому. Вдале ii розкриття (а вона вже встигла набути чималого розголосу) обiцяло золотi гори й довгоочiкуване просування по службi.
Кабiнетом ширився запашний аромат Єгоровоi кави. Гусейнов не без задоволення сьорбнув, глузливо роздивляючись кожного. Його розповнiле обличчя так i свiтилося щастям та усвiдомленням того, що життя вдалося.
* * *
Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 21:38
Власта вiдiмкнула дверi й переступила порiг, одночасно намацуючи вимикач – темно, хоч в око стрель. Лише тоненька лiнiя свiтла навколо дверей доньчиноi кiмнати свiдчила про те, що вдома вона не одна.
Патрульна зазирнула до дитячоi й переконалася, що припущення правильнi: Катя не зустрiла ii на порозi, адже знову слухае у навушниках музику. Єдиний, хто вiдчув ii повернення, – Маркiз, однак вiн нiколи не вважав за потрiбне ii зустрiчати. Кiт байдуже подивився на неi й повернувся до сну. Саме у кiмнатi Катi розмiстили хатинку, яку Єгор придбав, щойно у нього з’явився кiт. Першi днi свого перебування тут Маркiз не лишав домiвку, зроблену у виглядi вiгваму, старанно уникаючи будь-кого. Це вперше Власта бачила його не в хатинцi, а на лiжку доньки. Зважаючи на те, як Катя переймалася за улюбленця Єгора, Власта зовсiм не здивувалася. Мала носилася з ним, мов з дитиною. Не тому, що вважала його милим красивим створiнням.
Це – кiт Єгора. І тим все сказано.
Можливо, у Маркiза скоро з’явиться апетит? Із вгодованого кота вiн знову перетворювався на худого та нещасного. Таким, яким свого часу Єгор забрав його до себе, пiсля того, як вiд нього вiдмовилися власники.
Власта пiдiйшла ззаду й обiйняла доньку за плечi.
– Мам! Не роби так бiльше! У мене мало серце з грудей не вистрибнуло! – обурилася мала, розвернувши стiлець на колесиках i дiстаючи з правого вуха безпровiдний навушник.
– А скiльки я тебе просила не вмикати музику на повну гучнiсть? – усмiхнулася патрульна. – Шкiдливо для вух, пам’ятаеш?
– Мам, я вже доросла. Припини мене вчити.
Катя дiстала з лiвого вуха навушник i склала обидва на столi. Нещодавно Артем подарував iй новiшi з мiкрофоном, проте дiвчинка вперто користувалася саме цими. Їх iй презентував Єгор на минулий день народження. Інколи Властi здавалося, що ставлення доньки до Артема змiнилося, проте щоразу, коли запитувала прямо, отримувала ухильну вiдповiдь.
– Ти була з Артемом? – донька вичiкувально глянула на матiр своiми великими сiрими очима. Щоразу дивлячись у них, Власта згадувала колишнього чоловiка – зовнiшнiстю Катя дуже подiбна на батька.
Донька виглядала змученою, пiд очима вже який день не сходили синцi – Власта пiдозрювала, що дiвчинка погано спить. Та хiба ж вона зiзнаеться? На столi Власта зауважила розкиданi зошити та пiдручники.
«І що в цiеi дитини на думцi?»
– Нi, я була на роботi. Склади все акуратно на столi, будь ласка… Ти вже вечеряла?
– А коли я на тебе чекала? – звела мала ображений погляд. Не тому, що Власта, як завжди, повернулася пiзно зi служби – до цього вже звикла. Чим старшою вона ставала, тим бiльше ii дратувало, що матiр постiйно вчить, як треба робити.
– Катю, не ображайся, що я пiзно, – Власта сiла на лiжко, погладила кота. – Розслiдування проходить непросто.
– Щось дiзналися? – Катя пересiла ближче до матерi.
