скачать книгу бесплатно
– Ти знаеш, все глухо. Жодних зачiпок, – повела плечима.
Ще ранiше Власта вирiшила не вдаватися у подробицi. Не розповiдати ж дитинi про частину трупа, яку сьогоднi доставили до мiськвiддiлу.
– Єгор би щось знайшов. Неодмiнно. Якби то вiн брався за справу. Вiн був крутий.
– Знаю, сонце, – Власта обiйняла доньку за плечi. – Вiн крутий.
Обiйнявшись, вони посидiли мовчки кiлька хвилин, кожна думаючи про свое.
– Може, сходимо у цирк? Бачила рекламу – скоро до мiста приiжджае.
– Мам, я тобi казала, я не ходитиму до цирку, у якому використовують тварин. Інша рiч – тi, де самi люди виконують усi трюки, як «Цирк дю Солей»[8 - «Цирк дю Солей» («Цирк Сонця») – вiдомий на увесь свiт цирк, заснований у 1984 роцi у Канадi; не використовуе у своiх виступах тварин.]. Ось це – я розумiю. Ось це – цирк.
– Вони нiколи не приiдуть до Рiвного, – мовила Власта, водночас думаючи про те, що ставлення до цирку – ще одна рiч, яку Катя перейняла вiд Єгора.
«Не думала я, що вiн настiльки вплине на ii життя».
– Зате у нашому мiстi е трупа, яка вирiшила iх наслiдувати, – у них крутi номери й вони не використовують тварин. Здаеться, вони назвалися «Соломон» чи щось таке. Колись вони неодмiнно прославляться на увесь свiт.
– До них можна приходити на виступ?
– Вони влаштовують вуличнi виступи, коли iм заманеться. Треба потрапити.
– Чесно кажучи, не надто уявляю цирк без тварин.
– У тебе застарiле мислення, мам.
– Ну, гаразд, якось сходимо, – примирливо сказала. – Ти не хочеш приглушити свiтло? – Катя «завелася» i Власта розсудливо вирiшила змiнити тему. – У тебе всi лампи горять. Не занадто яскраво? Особливо для пори, коли час лягати?
Катя насупилася, тож Власта й тут вирiшила не наполягати. Зрештою, яскраве свiтло – ще одна звичка Єгора. Коли вiн вiдчував брак свiтла, очi й голова починали болiти, вiн гiрше бачив.
– Ви знову посварилися з Артемом?
– Нi, – здивувалася Власта доньчиним здогадам. – Чому ти так вирiшила?
– Ви часто сваритеся. Не хочеш розповiсти, що мiж вами вiдбуваеться?
– Катю, у нас все добре. Справдi, – й, аби чимшвидше змiнити тему, Власта мовила: – Нам потрiбно нарештi прикрiпити москiтну сiтку на твое вiкно, – кивнула у бiк вiдчиненого вiкна.
– Ми могли б залишити стару, – байдуже зауважила донька.
– Ту, яку подер Маркiз, коли ганявся за метеликом, що невiдомо звiдки тут узявся? – Власта промовила це з роздратуванням, однак одразу змусила себе заспокоiтися й усмiхнутися.
«Тiльки черговоi суперечки з Катею менi не вистачало.»
Патрульна прибрала з доньчиного чола неслухняне свiтле пасмо. На мить вiдволiклася, замислившись про те, якою стала ii дитина. Катя щосили намагалася виглядати по-дорослому: щоранку старанно наносила макiяж, часто змiнювала одяг, обмiнюючись iз подружками спiдницями, футболками абощо, продумувала прикраси до створеного образу, проте обличчя ii й досi було дитячим. Власта усмiхнулася, милуючись мал?ю.
– Ну, гаразд, – зiтхнула патрульна. – Пiду, перекушу. Складеш компанiю? – Власта пiдвелася.
– Нi, мам, не хочеться. Я не голодна.
– Ти взагалi щось iла?
Катя кивнула, вкладаючи навушники назад до вух i вмикаючи музику. Ця поза мала свое значення: «Я в танку»[9 - "«Я в танку» – вислiв, що означае «Мене нi для кого нема».]. Нею часто послуговувався i Єгор.
Власта залишила доньку й подалася на кухню. Запитання Катi про iхнi стосунки з Артемом спантеличило. А й справдi: що помiж ними зараз? Без сумнiвiв, зовсiм не те, що вiд самого початку. І чи взагалi щось було спочатку?
Ось питання, яке турбувало ii останнiм часом.
* * *
Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 22:11
Невисокий худорлявий чоловiк засвiтив едину лампу. Точнiше, то була едина у люстрi лампочка, що давала свiтло. За кращих часiв працювали усi п’ять. Чолов’яга без брiв та вiй усiвся на скрипучий диван, прихопивши зi столу клаптик паперу. Для зручностi пiдклав пiд нього старий журнал. Довгими брудними нiгтями пiдхопив з дивана тоненький стержень вiд кульковоi ручки й замислився над новим посланням.
Із вiдчиненого балкона повiяло осiнньою прохолодою, однак чоловiк у самому лише спiдньому навiть вусом не повiв. Вiн звик до будь-якоi погоди. Вiкна в орендованому ним помешканнi не зачинялися нi влiтку, нi взимку.
Так вiн просидiв добру годину, пишучи й закреслюючи численнi слова на зiм’ятому папiрцi. Кiлька разiв змiнив стержнi – усi до одного заледве шкрябали.
«Цiкаво, чи розгадали вони перше послання? Чи збагнули, що це своерiдна пiдказка?»
Вiн подумав про те, який нахабний i водночас iдеальний план вiн мае честь утiлити в життя. А ще про те, що це вiдповiдь не лише за себе, а й за багатьох iнших, хто колись постраждав так само як i вiн.
Його банькатi очi, не клiпаючи, витрiщалися на списаний клаптик. Вiн завмер, усвiдомивши, що врештi склав у головi бажаний текст. Кiстлява рука зависла над папiрцем, а вже за кiлька секунд швидко почала шкрябати новий, остаточний варiант. Вiдтак кiлька разiв перечитав написане, закреслив одне зi слiв, замiнив на нове. Знову перечитав i тепер лишився задоволеним – посмiхнувся своему новому творiнню.
Його сухi, незвиклi до посмiшок губи потрiскалися до кровi. Вiн облизав iх, вiдчув солоний металевий присмак, та аж нiяк не звернув на нього уваги.
Тепер лишилося придумати, як доставити записку до полiцii.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:31
Льоша Войтюк по-хлоп’ячому всмiхнувся повiдомленню у вайберi. То дружина: не встигнув вiн лишити домiвку – скинула фото доньки, яка кумедно вправляеться зi снiданком.
Молодий оперативник вiдправив картинку LOL[10 - LOL – англомовна абревiатура, що використовуеться в соцмережах для позначення смiху. З англ. laugh out loud – голосно смiятися або lots of laughs – багато смiху.], ще ширше всмiхнувся й уклав телефон до кишенi штанiв. Усi проблеми вмить вiдходили на заднiй план, коли думав про доньку.
Войтюк пропустив сусiдку, яка саме заходила до пiд’iзду, й вискочив на вулицю. Кинув погляд на будiвництво багатоповерхiвки, що велося поряд. Роботи проводилися i вночi, частенько не даючи змоги добре вiдiспатися. Зараз там гучно перемовлялися кiлька чоловiкiв у вимащених цементом робах. Хай як його дратувала ситуацiя, сам будинок, зображення якого вiн бачив на планi будiвництва, страшенно подобався. Інколи вiн переймався, чи не поспiшили вони взяти у кредит грошi на банальне однокiмнатне помешкання у занедбанiй радянськiй будiвлi. Проте на цьому наполягала Таня – надто вже хотiлося мати власну домiвку, де господинею буде лише вона. Їхне подружне життя починалося у квартирi батькiв Танi, потiм вони орендували житло, а пiсля ii численних умовлянь нещодавно придбали свое.
Батьки не схвалили рiшення молодоi пари, навiть зараз будь-яка згадка про кредит могла викликати суперечку мiж двома поколiннями. Спершу Льоша переймався, проте Таня резонно нагадала, що це не перша розбiжнiсть у поглядах. Войтюк бiльш-менш заспокоiвся.
Багато рокiв тому iхнi батьки були проти раннього одруження своiх дiтей, тим паче, що Танi на той час виповнилося лише вiсiмнадцять. Найбiльше претензiй було до Льошi. Його батько вимагав, щоби той спершу закiнчив юридичний, знайшов гарну роботу i лиш опiсля створював сiм’ю. Знаючи впертiсть власних батькiв, Льоша вирiшив удатися до хитрощiв. Йому не вартувало особливих зусиль умовити майбутню дружину на авантюру. Пара слухняно погодилася iз вмовляннями зачекати, проте за пiв року оголосили, що чекають дитину. А позаяк живiт уже встигнув трiшки вирости, то батьки самi наполягли на якнайшвидшому весiллi.
Попри побоювання старших, що надто раннi стосунки можуть виявитися нетривкими, шлюб Льошi й Танi досi залишався мiцним. За всi роки у них не виникло серйозних суперечностей. Єдине, у чому не помилилися батьки молодого подружжя, – що тi неодмiнно матимуть фiнансовi складнощi, особливо пiсля народження дитини.
Пiзнiше ще одним шоком для батькiв Войтюка стала його вiдмова вiд перспективноi кар’ери юриста (хресний Танi працював у судi й мiг тому посприяти). Натомiсть Льоша надумав податися у полiцейськi. На той час вiн уже був одруженим самостiйним чоловiком, тож цього разу йому майже не суперечили. Таня пiдтримала його, а для Льошi це було набагато важливiшим за схвалення батькiв. Ось уже шiсть рокiв вiн працював у правоохоронних органах.
На вайбер надiйшло нове фото доньки. Льоша всмiхнувся, проте цього разу не вiдписав. Вересневi ранки стали несподiвано швидко холодними, тож вiн поспiшав до автiвки – старенькоi Lada, яка колись належала батьковi. Той подарував ii на весiлля, ще вiсiм рокiв тому.
Оперативник привiтався iз сусiдом, перекинувся кiлькома словами з приятелем iз сусiднього будинку й знову пришвидшився: автiвку вчора довелося припаркувати доволi далеченько вiд пiд’iзду. А все тому, що останнiм часом машин побiльшало, а путньоi автостоянки бiля старого панельного будинку у радянськi часи не передбачили.
Вiн так i крокував – швидко й на позiр безтурботно, аж поки у полi зору не з’явилася машина. Точнiше, ii прочинений багажник. Льоша вкляк, намагаючись збагнути, чи мiг минулого вечора забути зачинити його. Та проблема ховалася у тому, що ось уже кiлька днiв вiн навiть не користувався ним.
Оперативник уважно роззирнувся, але не помiтив нiкого пiдозрiлого. Лише школярi, що прямують до школи, молодi батьки, якi ведуть крихiтних дiтей до дитсадка, та численнi перехожi, якi, як i вiн, iдуть на роботу чи навчання. Тиха спокiйна вулиця.
Все, як i щоранку.
Льоша наказав собi заспокоiтися, утiм про всяк випадок вiдкрив кобуру, перевiряючи швидкодоступнiсть зброi. Повiльно пiдiйшов до машини.
Знов уважно роздивився, привiтався зi стареньким сусiдом, що важко перевалювався з ноги на ногу при ходьбi, рухаючись у напрямку запинки.
Обережно простягнув руку й рiзко вiдчинив багажник.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:36
Йому часто казали, що вiн страшенно блiдий. Неодноразово радили перевiритися у лiкаря. Вiн лише байдуже стенав плечима. Нетактовнi знайомi прискiпливо роздивлялися його зовнiшнiсть, тому вiн обмежив коло свого спiлкування. З часом кiлькiсть тих, з ким вiн був готовий спiлкуватися, скоротилася до нуля. Це його аж нiяк не бентежило. Навпаки.
Чоловiк мовчки роздивлявся полiцейського, який стовбичив перед своею автiвкою та стурбовано витрiщався на прочинений багажник – наслiдок банального пранку, метою якого було поки що просто налякати. І хоч дивився вiн на Войтюка, його внутрiшнiй голос щоразу прокручував думку про те, що сiмейство Склярiв мусить збагнути, що вони не всесильнi. І, тим паче не такi вже й тямущi слiдчi, якими себе вважають.
Зрештою, як i iхнi друзi.
Високе старе дерево бездоганно приховувало невiдомого вiд допитливих очей. Вiн пiдвiв банькатi очi у небо, мружачись вiд сонця, що все бiльше пригрiвало. Скидалося на те, що попри прохолодний ранок, день обiцяе погiднiсть.
Сонце вiн недолюблював.
Байдуже роздивився перехожих, якi проминули його зовсiм недалеко. Вiдтак розвернувся й рiшуче попрямував геть. Його похилi плечi у чорнiй зношенiй куртцi зi шкiрозамiнника швидко вiддалялися й зрештою зникли, коли чоловiк нарештi завернув за рiг, оминувши шлагбаум.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:53
Перед мiськвiддiлом, як завжди зранку, було велелюдно. Територiя поволi заповнювалася службовими автiвками. Хтось iз полiцейських – у формi чи ж у штатському – саме приiхав на службу, а хтось збирався додому пiсля нiчноi змiни.
Олексiй Войтюк зупинив свою стареньку Lada поряд iз Toyota Prius. Утомленим поглядом молодий оперативник провiв двох патрульних, що саме вийшли з машини, тримаючи за лiктi п’яну жiнку. Затримана вигукувала нерозбiрливу лайку, щосили пручалася й навiть кiлька разiв спробувала копнути дебелого копа – того, що крокував праворуч.
Войтюк переглянув надiслану дружиною свiтлину доньки, силувано всмiхнувся. Думки про сiм’ю заспокоювали – щоразу, рятуючись од негативу, що часто спiткав на службi, вiн переглядав фотографii або ж читав переписку iз Танею. Такий пiдхiд рятував завжди.
Окрiм сьогоднiшнього ранку.
Мало йому прикрого iнциденту iз багажником, то ще й батько Єгора телефонував кiлька хвилин тому – призначив зустрiч.
«Навiщо цьому стариганю знадобилося балакати зi мною?»
Льошi вiдразу стало цiкаво, чи телефонував Скляр-старший до Кир’яха чи когось iще зi служби.
«Що, Льоша, карма? – глузливо запитав самого себе. – Так швидко почала дiяти?»
Льоша не вважав себе настiльки старим та побитим життям, щоб сумнiватися у тому, чи вiдкривав учора багажник. Вiн його точно не чiпав. Якби то була спроба пограбування – неодмiнно викрали б новий набiр iнструментiв, який Войтюку недавно подарували на день народження. Той вартував чималеньких коштiв.
Якщо не заради наживи, то навiщо комусь було лiзти туди?
Хiба невiдомi просто не встигли здiйснити крадiжку. Хтось сполохав?
«Що ж, цiлком може бути.»
Заходячи до мiськвiддiлу, Льоша мимоволi озирнувся й уважно роздивився. Йому здалося, що вiн вiдчув на собi чийсь ворожий погляд.
Холодний ворожий погляд на своiй, коротко стриженiй потилицi.
* * *
Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 08:31
– Ти зможеш сьогоднi завезти мене на службу? – Власта поклала посуд до мийки, переклала мобiльний з лiвоi руки у праву, вiдтак квапливо вигнала з кухнi кота, який, скориставшись ii неуважнiстю, застрибнув на обiднiй стiл.
Патрульна скривилася, вiдразу пошкодувавши про власну рiзкiсть. Вiдколи Маркiза забрали сюди, певно, це вперше вiн прийшов до неi на кухню. Ранiше кiт належав сусiдам Єгора. Скляр забрав тварину до себе, коли господарi покинули ii, переiхавши до iншого мiста. Тепер Власта – його нова власниця, вже третя. Отже, Маркiза полишали двiчi.
«І як поясниш тваринi, що Єгор би нiколи не залишив ii навмисне?»
По той бiк слухавки чулися чоловiчi голоси, хтось голосно розсмiявся й гукнув Артема.
– Не знаю, сонце. Поки нiчого не можу сказати, – мовив бойфренд, вiдтак вiдповiв комусь: – Зараз, зачекай.
Власта закусила нижню губу: останнiм часом вона все рiдше бачила Артема. Робота забирала увесь його час. У слухавцi додалися голоси – отже, вже в офiсi. Артем мав будiвельну фiрму. Рiк тому йому вдалося пiдписати кiлька вигiдних контрактiв з поляками й, щоби не втратити шансу розкрутити фiрму на мiжнародному рiвнi, доводилося чимало працювати. Вони обговорили, коли зможуть побачитися, вiдтак попрощалися, побажавши одне одному гарного дня.
Трохи помiркувавши, Власта знову зателефонувала. Цього разу потрiбна iй людина не вiдповiла. Патрульна дослухала гудки до завершення й замислилась, чи не повторити спробу.
«Побачить, що я телефонувала – передзвонить», – заспокоiла себе.
Без ентузiазму Власта кинула погляд на посуд, що залишився пiсля снiданку. Сьогоднi Катина черга його мити, проте донька запiзнювалася до школи.
– А нехай тобi! – вилаялася, виявивши, що закiнчилися екопакети для смiття (донька суворо заборонила купувати звичайнi).
«Не життя, а малина! – Власта вiдчула, що починае серйозно дратуватися. – Ну, гаразд, зi смiттям потiм розберуся.»
Вона керувалася правилом: життя у брудi проблемам не зарадить. Власта страшенно не любила неохайну кухню. Вже за кiлька хвилин посуд був вимитий та висушений, а ще за двадцять i сама кухня сяяла так, немов уранцi сюди нiхто не заходив. Тим паче роздратований пiдлiток, який запiзнювався до школи. Незiбранiсть та дратiвливiсть не були властивими доньцi, проте дiвчинка все ще страшенно переймалася через смерть Єгора.
Минуло кiлька рокiв, вiдколи Власта розлучилася, перед тим проживши у шлюбi цiлих тринадцять. А вiднедавна Властине особисте життя налагодилося: вона зустрiла Артема. Саме донька примудрилася iх познайомити. Патрульна багато часу проводила на службi – кожна змiна тривала по дванадцять годин, не враховуючи часу на добирання туди-назад, часу на шикування, проходження медогляду та отримання й здавання зброi. І це, якщо не брати до уваги затяжнi виклики, якi могли суттево подовжити змiну, а також численнi збори. Катя дочасно стала самостiйною: дiвчинка готувала, прибирала i навчалася без сторонньоi допомоги. Втiм, вона все ще залишалася дитиною.
Подii, що трапилися у Львовi, вибили з колii й Власту. Цими днями iй вартувало чималих зусиль змусити себе робити бодай щось. Усi думки займало бажання знайти того, хто хотiв смертi Єгору. Їi страшенно переймало, що Гусейнов заборонив iй брати участь у розслiдуваннi.
На початку десятоi Власта iз задоволенням виявила, що встигае на йогу. Ще кiлька рокiв тому вона би нiколи не повiрила, що так любитиме повiльнi розмiренi тренування. Це в той час як улюбленими iграми завжди був активний баскетбол, навiть футбол. Йога допомагала заспокоiтися пiсля важких змiн або ж морально пiдготуватися до наступних. Попереду на неi чекали двi нiчнi змiни, а також розслiдування справи Єгора. Попри заборону Гусейнова, Кир’ях та Войтюк обiцяли тримати ii в курсi справи. Та й сама вона не мала намiру пливти за течiею.
Збадьорившись планами, Власта почимчикувала до кiмнати – збиратися. Краем вуха почула кроки на сходовому майданчику. Як завжди в цей час, вiдчинилися дверi сусiдньоi квартири, й голова сiмейства – хлопець рокiв двадцяти п’яти – побiг сходами донизу. За кiлька хвилин його дружина поведе сина до дитсадка. Все знову затихло, проте ненадовго. Тепер Власта почула, як згори збiгала такса, гавканням пiдганяючи господаря.
Ця вранiшня пора нiколи не була спокiйною: хтось прямував на роботу, хтось на навчання. Рiвне поки залишалося у жовтiй карантиннiй зонi, тож плин життя практично не змiнився. А якщо говорити вiдверто, то нiхто особливо не дотримувався карантинних обмежень.
