скачать книгу бесплатно
– На позаминулих вихiдних. У недiлю. Зустрiлися випити пиво.
Карпов хотiв щось додати, та раптом запнувся. Скляр запам’ятав цю паузу.
– Де ви були? Де пили пиво?
– У Броварнi на Грушевського.
– У його машинi знайдено вашi вiдбитки.
Насправдi полiцiя поки що змогла встановити лише одну з трьох осiб, чиi вiдбитки знайшли в машинi. І вони належали не Карпову. Та Єгор вирiшив пiти ва-банк.
– І чого б це? – iронiчно поцiкавився Карпов. – Ми з ним приятелювали. Я неодноразово iздив з ним у його автiвцi.
– Ви сварилися з ним останнiм часом? Мали якiсь конфлiкти?
– Та н-нi. Ми нiколи не сварилися, ми ж приятелювали, – стенув плечима чоловiк.
Сунув руки до кишенi, проте майже вiдразу вийняв та схрестив на грудях.
«Схрещенi руки – захисна реакцiя. Чого ти боiшся, га?»
Скляр мовчки вдивлявся в обличчя хлопця. Ось доглянута борода чорного кольору, вуса, почервонiлi вiд хвилювання щоки, наляканi очi… Суб’ект не витримав погляду Скляра й вiдвiв очi. Лише на мить, проте слiдчому цiлком достатньо: вiд нього щось приховують.
– Брешете, – вiдрiзав Скляр i пильнiше вдивився в обличчя викладача вишу.
Карпов запнувся на пiв словi. Хлопець iз роззявленим вiд подиву ротом глянув на слiдчого. Хтось зi студентiв iз ним привiтався, вiн вiдсторонено вiдповiв, заледве повернувши голову. Три студентки побiжно (але з цiкавiстю) оглянули рудого невiдомого та свого викладача й зайшли до вбиральнi, що була зовсiм поряд. За ними з гуркотом зачинилися дверi.
– Не брешу. За кого ви мене маете? – обурився Карпов. – Ви приходите до мене на роботу, у мiй робочий час i звинувачуете в невiдь-ч?му, не маючи при цьому жодних доказiв! Яке ви маете на це право?
Скляр мовчав, лиш уважно спостерiгав, як приятель Павелкова, сам того не усвiдомлюючи, видае себе з головою. У хлопця аж слина з рота вилiтала. На бородi лишилося кiлька дрiбних краплинок, на губi – бiла пiна, i Скляр вiдчув, що його зараз знудить. Гучний дзвiнок – заклик на пару – перервав тираду Карпова.
– Менi потрiбно йти. Я не витрачаю свiй час на порожню балаканину на роботi.
Не чекаючи дозволу, Карпов зробив кiлька крокiв у бiк кафедри. З туалету вийшли трое дiвчат, з якими вiн мало не зiштовхнувся, знову кинули зацiкавленi погляди на двох чоловiкiв i пiшли до аудиторii. Єгор вiдчув приемний запах парфумiв, що линув вiд котроiсь iз них.
– Оксано! – гукнув Карпов, – пара у двiстi двадцять восьмiй?
– Так, Кириле Миколайовичу.
Єгор помiтив у ii руках журнал. «Староста», – вмить збагнув.
– Шановний! – кинув Карпову навздогiн Скляр.
Той знехотя озирнувся.
– А я вам i не казав, що звинувачую вас у вбивствi. Чому раптом ви так подумали? – Єгор пiдiйшов, став впритул. – Я сказав, що не вiрю в те, що ви з ним не мали конфлiктiв.
Двое чоловiкiв дивилися один на одного. Слiдчий зацiкавлено спостерiгав, як змiнюеться вираз обличчя Кирила Карпова: злiсть перетворилася на розгубленiсть. Вiн бiльше нiчого не сказав, мовчки попрямував на кафедру.
– Зайдете сьогоднi в мiськвiддiл – у вас вiзьмуть вiдбитки, – кинув навздогiн Єгор.
Карпов рiзко озирнувся, та вiд подиву не промовив i слова: слiдчий зблефував, коли заявив, що вони мають його вiдбитки! Скляр лиш глузливо посмiхнувся.
Довжелезний коридор поволi порожнiв: студенти та викладачi розбрiдалися по аудиторiях. За двi хвилини все стихло, лиш де-не-де чулися кроки тих, хто ще не встигнув добiгти до мiсця призначення.
За кiлька хвилин з кафедри фiлософii знову вийшов Карпов. У руках вiн тримав стос паперiв (очевидно, реферати) i темного кольору папку. Йшов вiн понуро, опустивши плечi. Взявшись за ручку дверей аудиторii (вони були лиш за два метри вiд кафедри), чоловiк спинився, немов щось вiдчув. Озирнувся.
На нього мовчки витрiщався слiдчий, з яким щойно так безглуздо завершилася розмова.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 16:35
Скляр втомлено посмiхнувся. Вiн знав, що знайде Кир’яха тут. Якщо його немае в кабiнетi (але колеги при цьому запевняють, що той у мiськвiддiлi), то, скорiше за все, вiн курить на вулицi.
– Я не буду гасити цигарку, – попередив Кир’ях, щойно помiтив Єгора.
Єгор тiльки байдуже махнув рукою. Обое вiдiйшли подалi вiд входу. Оперативник випустив дим з рота й тiльки пiсля цього заявив:
– Чув, що сталося. Ти хоч не посварися з Михайловичем, – порадив, маючи на увазi керiвництво. – А Гусейнову можеш натовкти пиву. Покличеш – допоможу, – посмiхнувся.
Єгор виглядав блiдим i нiби ще бiльш худим (хоч куди ще бiльше бiлостi та худорлявостi?). Сьогоднi Гусейнов офiцiйно передав одну зi своiх нових справ Єгоровi – якийсь грабiж. Скляр i без того не знав, за що хапатися.
– Що робитимеш?
Скляр знизав плечима:
– А в мене е якийсь вибiр? – нарештi озвався. – Я тiльки не розумiю, як Гусейнову вдалося вiдкараскатися вiд цього розслiдування.
Кир’ях зробив глибоку затяжку – примружуючись вiд задоволення – i врештi викинув сигарету до смiтника. Вирiшив не дражнити Єгора – т?му й без того не легко.
– Єгоре, ти мов маленький, iй Богу. Ти що, Антона не знаеш? Пiшов до керiвництва – як завжди, з виразом на обличчi «Пошкодуйте мене, я такий нещасний» – i вуаля – справу вiддають тобi, – розвiв руками оперативник. – Вiн тебе ще з часiв стажування в Харковi ненавидить. Вiн же ж так хотiв поiхати туди.
