скачать книгу бесплатно
– Тут вказано, ваш мобiльний викрали. Ви зараз з якого балакаете?
– Менi брат дав свiй старий.
– Чудово. Отже, зателефонуйте менi на цей номер, я спущуся за вами.
– Ви щось знай…
Та Скляр не дослухав – вiн швидко торкнувся на мобiльному червоного зображення слухавки, вiдтак вiдразу перетелефонував таксистовi й безапеляцiйно наказав прийти на той самий час. А вже за кiлька хвилин зосередився на наступнiй справi. Подумки визначив для себе, що справу Лариси Курилович довiрить Кир’яху або Войтюку.
До десятоi вiн передивився бiльшiсть справ, розставивши для себе прiоритети. Два розбоi, три грабежi й одне побутове вбивство розподiлить мiж оперативниками. Особисто вiн займеться вбивством невiдомого, якого знайшли сьогоднi вранцi.
«Скидаеться на те, що справа мае бути вартiсна. Принаймнi цiкавiша за всi тi, що маю наразi».
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 15:07
Широкоплечий брюнет акуратно припаркувався в тихому безлюдному провулку. Знервовано роздивився навколо. Ранiше йому здавалося гарною iдеею домовитися про зустрiч саме тут: менше свiдкiв. Тепер засумнiвався. Людей тут хоч i мало, та вони все ж е.
І саме через брак натовпу його машина тут, як на долонi.
А ще, отой злиденний продуктовий магазинчик, перед входом до якого трое вже п’яненьких чоловiкiв розпивають дешеве пиво. Хоч вони й продовжували затято щось обговорювати, та авто точно помiтили.
Ба бiльше, зовсiм скоро прийде вона – як завжди, розкiшна й, як завжди, привертатиме увагу самою лише своею зовнiш- нiстю.
Хтось обов’язково запам’ятае, що вона сiдала в синiй Ford. Звiсно, номер машини навряд хтось навмисне запам’ятовуватиме, але марки, кольору та моделi машини цiлком може виявитися достатньо.
Погляд його впав на свое вiдображення в дзеркалi заднього огляду: синцi пiд почервонiлими очима й блiде обличчя.
«Необхiдно сходити в солярiй», – подумав.
Чоловiк роззирнувся, все бiльше нервуючи й переймаючись, коли ж нарештi з’явиться дiвчина. Знаючи, що пунктуальнiсть iй не притаманна, вiн навмисне запiзнився – але марно. Їi й досi немае.
А раптом не прийде?
Йому вартувало чималих зусиль переконати ii зустрiтися саме тут. Мовляв, якщо пiд’iжджати пiд саме мiсце роботи, можна витратити чимало часу в заторi (у цiй частинi мiста й справдi забагато автiвок). Тож швидше буде, якщо вона сама пройдеться до сусiднього провулку (не бiльше п’яти хвилин).
Вона думае, що вони поiдуть за мiсто – вiдвiдати новий ресторан з багатим iнтер’ером та найсмачнiшою в околицi кухнею.
Таким був його план. Ще кiлька днiв тому вiн здавався йому iдеальним. Нинi ж чоловiк мало не божеволiв – навiть не уявляв, що втiлити задумане в життя буде так складно. Страшенно хотiлося вiдпочити – усю нiч вiн провозився спершу з тiлом Андрiя, потiм з його машиною. Вранцi викинув з дому всi речi, якi могли б вказати на iхне знайомство. Навiть позбувся склянки, з якоi той вчора пив пиво.
Тепер треба усунути дiвчину.
Вона едина, хто знала, що iхня з Андрiем дружба досi тривала, ба бiльше, що вони разом працювали над грошовитою справою. Якщо бовкне в полiцii – проблем не уникнути.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 15:10
– То що, склали Курилович з таксистом фоторобот? – поцiкавився Скляр.
Єгор вiдкусив сушку й запив кавою, яку кiлька днiв тому сам принiс на роботу. Пити каву його привчила колишня наречена. Дiвчина випивала по кiлька горняток на день, тож йому не лишалося нiчого, окрiм як перейняти цю традицiю. Рiк тому вони розiйшлися, й увесь цей час Єгор намагався вiдучити себе вiд звички, що нагадувала про Таню. Та врештi мiсяць тому здався.
Войтюк похитав головою й теж вiдкусив сушку, простягнув довгi ноги й зручнiше вмостився. Молодий оперативник всiвся на стiлець навпроти Скляра, куди зазвичай сiдають запрошенi свiдки чи понятi. На столi помiж купою документiв полiцейськi спромоглися акуратно розставити двi чашки кави та пакет з гiрчичними сушками. Кабiнетом ширився божественний аромат, що врештi роздражнив Гусейнова та Гочмановського – вони вiдволiклися вiд роботи й теж приготували собi кави. Єгор з Льошею тiльки усмiхнулися.
– Склали. Тiльки в базi такого нема. Вiдбиткiв ми не виявили. Шукатимемо довго, коротше кажучи.
– Вкрадений мобiльний, звiсно, вимкнений.
– Вимкнений, – пiдтакнув Войтюк. – Хлопцi намагаються вирахувати його мiсцеперебування, та поки марно, – зiтхнув i вiдмахнувся. – Кир’ях сьогоднi вiдсипаеться пiсля чергування? – гигикнув молодий оперативник.
Льоша до них перевiвся майже рiк тому й дуже швидко завоював довiру Скляра. Цим здивував чимало своiх колег – мало хто мiг догодити слiдчому. Єгор i сам здивувався своему вiдкриттю. Новий оперативник, майже два метри на зрiст, виявився доволi працьовитим, на диво мовчазним (як i сам Скляр) i доброзичливим. А ще тактовним – нiколи не ставив Скляровi (та й взагалi нiкому) особистих запитань. За рiк спiвпрацi Скляр не раз впевнився, що на хлопця можна покластися. Інколи вiн нагадував йому Ромку, найкращого приятеля та колегу, якого вбили при виконаннi. Вiн теж був набагато молодшим вiд Скляра й дуже скрупульозним у роботi.
– Поiхав додому вiдразу пiсля того, як розiбралися з трупом, – мовив Єгор i вiдкинувся на спинку стiльця. – То якi результати експертизи? – запитав слiдчий – справа про вбивство його цiкавила набагато бiльше, нiж розбiй. – Особу вбитого встановили?
– Поки нi, – заперечно похитав головою Льоша. – Жодних документiв, свiдкiв i нiяких вiдбиткiв чи слiдiв ДНК на мiсцi не виявлено. Тiло туди привезли, як ти й думав. Смерть настала вiд численних ножових поранень в областi живота та грудноi клiтини приблизно опiвночi. Плюс-мiнус година.
Єгор ненадовго замислився.
– Ну так, мiсце вбивця обрав непогане, – нарештi мовив. – Переконаний, заздалегiдь продумав. Треба якомога швидше встановити особу жертви. Першi двадцять чотири години пiсля скоення злочину – найкритичнiшi. За гарячими слiдами легше вирахувати вбивцю. Чим бiльше минатиме часу, тим бiльше слiди «вистигатимуть».
Льоша захоплено дивився на Єгора. Колись, наслухавшись всякого про цього слiдчого, боявся з ним працювати. Та потiм збагнув, що бiльшiсть iз того, що розповiдають, – наслiдок заздрощiв. Так, Скляр iнколи був нестримним та жахливо впертим, та це не заважало йому мати найвищий вiдсоток розкритих справ серед усiх колег. Спершу Войтюк почувався поряд iз ним невпевнено, чекаючи будь-якоi митi спалахiв гнiву чи повних зневаги слiв через будь-якi дрiбницi. Та з часом збагнув: Єгор ставиться до всiх взаемно – тож якщо хочеш мати вiд нього повагу, мусиш ставитися й до нього вiдповiдно.
А ще – пахати, як вiл.
Бо за Єгоровою фiлософiею найбiльший грiх – не вiддаватися роботi на двiстi вiдсоткiв. Особливо коли ти полiцейський, вiд якого залежить життя й здоров’я людей. Саме цим, на думку Скляра, грiшила бiльшiсть його колег. А тi, своею чергою, ненавидiли його, оскiльки й близько не дотягувалися до планки, яку ставив перед собою та iншими Єгор Скляр.
– Подали iнформацiю про нього та його фото в пресу, скоро мають поширити серед населення. Якщо мiсцевий – матимемо результат.
– Результат, Льош, менi потрiбен тут i зараз, – спохмурнiв Єгор. – Хтозна, скiльки мине часу, поки хтось впiзнае…
– Скляр, iнколи таке бувае, уявляеш: не все можливо тут i зараз. Льоша тобi не раб, – озвався зi свого мiсця Гусейнов.
– Антоне, пий каву, яку придбав я, i не втручайся, – пiдморгнув Скляр Гусейнову й iз викликом посмiхнувся.
На мить у кабiнетi запанувала мовчанка. Гочмановський вiдволiкся вiд перечитування показiв свiдкiв. Льоша безшумно прокусив сушку й так само обережно проковтнув. Скляр та Гусейнов вороже дивилися один на одного. Аж ось Войтюк наважився знизити напругу – нiби нiчого не трапилося, продовжив обговорювати роботу:
– У нього на плечi е татуха лева, – промовив спершу обережно, потiм впевненiше. – Така, знаеш, дуже примiтна. Розiслав приватним майстрам тату та салонам. Якщо раптом робив у Рiвному – за годину чи двi матимемо результат.
Єгор звiв нiмий погляд на Войтюка – щось сказати йому забракло слiв. Кмiтливiсть та бажання працювати – ось за що вiн найбiльше любив цього оперативника. Слiдчий радiсно усмiхнувся, чим знову неабияк здивував, як Гусейнова, так i Гочмановського.
Скляр рiдко радiсно посмiхаеться.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 15:20
Вiн вкотре подумав про те, щоб зателефонувати. Спиняло небажання залишитися останнiм додзвонювачем на ii мобiльний. З iншого боку, вона запiзнилася вже на двадцять хвилин. Може, взагалi не прийде? Таке вiд неi запросто можна чекати. Ще ранiше вiн попередив, що телефонувати йому буде марно – мовляв, збираеться вiддати смартфон на перепрошивку. Отож вона не зможе попередити, якщо раптом змiнилися плани.
Напруга зростала, вiн нервово крутив у руцi мобiльний, судомно намагаючись збагнути, як дiяти.
П’янички й досi стовбичили перед магазином, час вiд часу кидаючи зацiкавленi погляди на його машину. Ще б пак! На цiй безлюднiй вулицi бiльше немае на що дивитися. А скоро прийде вона, i стане ще гiрше. Цi чоловiки точно не втратять нагоди роздивитися красиву молоду жiнку.
Вiн вiдчував, як обличчя починае пашiти – його бездоганний план летiв шкереберть. Знову майже торкнувся позначки «Виклик», та вчасно спинив себе. Врештi вiн зачекав ще п’ять хвилин i поiхав.
Дiвчина з’явилася рiвно за хвилину.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 18:34
Десять хвилин тому Войтюк забiг до кабiнету Скляра з результатами запитiв до майстрiв татуювання.
Довготелесий оперативник просунув голову у дверi, посмiхнувся на всi тридцять два, гучно шмигнув носом i видав одне коротке слово:
– Є.
Вiдтак швидко зайшов до кабiнету, обережно минув свiдка Гочмановського, з яким саме завершував допит слiдчий, i поклав перед Єгором аркуш А4 з усiею новою iнформацiею. Гочмановський з цiкавiстю спостерiгав за сценою, забувши про свого гостя.
– Робив у приватного майстра кiлька мiсяцiв тому, – випалив Льоша. – Чувак веде облiк усiх клiентiв, тож змiг надати iм’я та прiзвище. Нашого жмурiка[8 - Жмурiк – покiйник.] звати Андрiй Павелкiв. У мiстi проживае шiсть чоловiкiв з цим iменем. Двое пiдходять по вiку. Одному двадцять шiсть, iншому – тридцять два. У базi фото немае, тож я заглянув до фейсбуку. Обидва там зареестрованi. Фото одного iдентично нашому трупу, – протараторив Войтюк.
– То ти хочеш сказати, вiн i за життя так жахливо виглядав? – усмiхаючись, зiронiзував Єгор i клiпнув почервонiлими вiд довгого читання очима.
Скляр виглядав змученим – увесь день вiн тiльки те й робив, що вивчав iнформацiю з рiзних справ, спiлкувався зi свiдками та понятими, а ввечерi вкотре за мiсяць звiтувався про виконану роботу.
– За життя вiн виглядав трохи краще. У нього не було ножових поранень на тiлi, – Льоша показав чорно-бiле роздруковане з фейсбуку фото померлого, яке до цього часу тримав у руках, приховуючи зображення.
Єгор мовчки роздивився свiтлину, намагаючись збагнути, якою людиною був Павелкiв за життя. На мить його вiдволiк дзвiнок мобiльного – хтось телефонував Войтюку.
– Танюш, зачекай, будь ласка, зараз тебе наберу, – оперативник сховав телефон назад до кишенi.
– Дружина? – запитав Єгор, хоч прекрасно знав вiдповiдь. Серце знову болiсно тьохнуло й забракло повiтря: iм’я Таня надто багато значило для нього. – Бiжи додому, вже й без того засидiвся.
– Я там записав адресу, iм’я, паспортнi данi й всю iншу вiдому iнформацiю, – вказав поспiхом на листок, а тодi пояснив: – У нас Златка захворiла. З гландами проблеми. Залишили в батькiв, треба зараз забрати.
– Супер, Льош. Я тобi дуже вдячний. Їдь за донькою й передай iй – нехай швидше одужуе.
– Дякую, – змучено усмiхнувся Льоша, i в цей момент Скляр зрозумiв, як сильно той переживае через доньку. – Завтра сходжу до нього додому, спробую знайти родичiв та друзiв, – Войтюк з натхненням розповiдав власний план. – У нього, до речi, ще машина е, – вказав на вiдповiдний рядок у листку. – Теж завтра дiзнаюся, що з нею. Цiлком можливо, що вбили, аби викрасти авто.
– Може бути, – задумливо закивав Єгор.
Врештi Льоша з Єгором розпрощалися. Оперативник вибiг з кабiнету, на ходу телефонуючи дружинi. Скляр так i залишився усмiхненим, коли за Войтюком зачинилися дверi.
– Молодий, що тут скажеш? Очi так i палають ентузiазмом, – стенув плечима Гочмановський. Поки Єгор з Льошею розмовляли, вiн встигнув завершити розмову зi свiдком i тепер збирався провести його до виходу[9 - Стороннiм забороняеться ходити мiськвiддiлом без супроводу працiвникiв полiцii, тому iх завжди зустрiчають та проводять до виходу.]. – Я теж колись так лiтав цими коридорами. Ходiмо, – звернувся до сутулоi лiтньоi жiночки, яку Скляр ще вiд початку допиту запiдозрив у брехнi.
Щоправда, дiлитися цими думками з Гочмановським Скляр не мав намiру. «Нехай сам розбираеться зi своiми розслiдуваннями». Єгор провiв поглядом колегу та лжесвiдка в справi про крадiжку й уважно перечитав iнформацiю, надану Войтюком.
– Льошка, ти молодчина! – вдоволено мовив сам до себе.
За сусiднiм столом гмикнув Гусейнов – Єгор не звернув уваги. Натомiсть подивився, котра година, i швидко почав збиратися.
«На завтра нiхто нiчого не вiдкладатиме», – подумалося, коли вибiгав з кабiнету.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 18:56
Скляр вийшов з мiськвiддiлу й iз задоволенням вдихнув свiжого повiтря. Увесь день довелося сидiти в душному маленькому кабiнетику, переповненому людьми. Службове розслiдування завершилося пiвтора мiсяця тому, а вiн i досi не позбувся контролю з боку керiвництва. Мало не кожен день вiд нього вимагали звiт про виконану роботу. Це неабияк дратувало й ще бiльше погiршувало й без того не надто хороший настрiй.
Єгор безмежно любив свою справу, проте його гнiтило працювати пiд тиском. Сьогоднi чималий шмат роботи з розслiдування нового вбивства виконав Войтюк, Єгор же мусив скнiти у власному кабiнетi над паперами. Скляр ненавидiв обов’язки слiдчого. Йому бiльше iмпонувало бiгати мiстом та проводити справжне розслiдування, як це роблять оперативники. Колись вiн саме так i робив (за що часто отримував критику як вiд керiвництва, так i вiд колег). Проте зараз ситуацiя загострилася: через постiйний контроль вiн рiдко мiг дозволити собi вольностi.
Останнiм часом Скляр все бiльше згадував мрiю молодостi працювати на себе. Заснувати власне детективне агентство й займатися лише тими справами, якi йому цiкавi. А саме – вбивствами. І бажано, щоб вони були заплутаними. Яке задоволення розслiдувати побутове вбивство, де особа злочинця вiдома вiдразу, i це – сусiд-алкоголiк, разом з яким жертва розпивала горiлку? Це мае бути як мiнiмум щось схоже на нову справу про невiдомого, чий труп виявили сьогоднi вранцi: спершу необхiдно напружитися та встановити особу жертви, i тiльки потiм злочинця. А в iдеалi – щось типу справ Марко Вiтторiно[10 - Справа Марко Вiтторiно – йдеться про справу, описану в першiй книзi серii полiцейського детективу – «Кривавими слiдами».], Камiли Пасiчник[11 - Справа Камiли Пасiчник – йдеться про справу, описану в другiй книзi серii полiцейського детективу – «Убивця з пiдземелля».] чи Олександри Альтман[12 - Справа Олександри Альтман – йдеться про справу, описану в третiй книзi серii полiцейського детективу – «Кубик Рубiка».]. Тодi вiн серйозно переймався, що вони залишаться нерозкритими. А в нього ще за всю кар’еру не було жодного «висяка» по вбивствах. Вiдразу пiсля студентських рокiв Скляр пообiцяв собi, що нiколи не залишить жодного вбивцю безкарним. «Нiхто не мае права позбавляти людину життя».
Єгор не чекав вiд справи Андрiя Павелкiва чогось надто неординарного. «За два-три днi впораюся».
Вiн помилявся.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 19:10
Йому здалося, що на нього впала цiла стiна. Обвалилася на голову й розбила ii на друзки. А потiм впала ще одна. Знову й знову. Ударiв було так багато, що вiн не мав змоги розплющити очей, а коли раптом вони припинилися, вiн вже майже нiчого не бачив. Очi залило кров’ю з розбитих брiв, з носа також юшило. Та бачити щось i не було потреби: вiн прекрасно усвiдомлював, хто перед ним.
Вдихнув якомога бiльше повiтря, користуючись моментом. Інстинктивно прикрив голову руками – нiкчемна спроба захиститися, та спромогтися на щось iнше не змiг. І саме в цей момент вiдчув гострий бiль у животi. Настiльки сильний, що в очах вiдразу потемнiло, ноги пiдкосилися, i вiн впав на спину. Руки потягнулися до рани – гаряча кров стрiмко витiкала крiзь пальцi.
Вiн вiдчув легкий порух повiтря, рештками свiдомостi збагнув: вбивця обiйшов його й зупинився бiля голови. Нiчого хорошого вiд цього не чекав.
Мiцна рука вхопила за чуба й потягнула до себе. Ще мить, i гострий нiж перерiзав сонну артерiю. Вiдразу забракло повiтря, закривавленi руки механiчно потягнулися до рани на шиi. Вiн харкав, вiдчуваючи, як з горла витiкае кров, i мучився вiд браку повiтря. Бiль став единим вiдчуттям, що вiн був спроможний усвiдомити.
Навiть те, що нинi переживае останнi митi життя, вiн так i не збагнув. В екстремальних ситуацiях спершу нас охоплюе страх, i лиш потiм приходить усвiдомлення того, що вiдбулося. Але усвiдомлення раптовоi власноi смертi нiколи не приходить до людини.
Бо мертвi вже не здатнi нiчого усвiдомлювати.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 19:15
Не довго думаючи, Скляр забiг у кафе-бар «Глобус», що неподалiк iз мiськвiддiлом, швидко знайшов вiльний вiддалений столик i зручно вмостився, аби краще вивчити данi, що принiс йому Войтюк.
Попри оригiнальний iнтер’ер (iмiтацiя старовинного замку) Єгор терпiти не мiг це мiсце через його iсторiю: будiвля, де наразi розташувалися два кафе, спортзал та супермаркет, кiлька десятилiть тому слугувала в’язницею. У свiй час радянська влада закатувала тут чимало людей. Вiдтак у народi це примiщення назвали «катiвня НКВС».
Зараз же тут гуляють весiлля, святкують днi народження та спiвають караоке.
Хай там як, Єгор мiг швидко вiдновити тут сили недорогою iжею й продовжити працювати. Скляр терпiти не мiг вiдкладати на потiм важливi розслiдування. Та й служба завжди допомагала вiдволiктися вiд депресii. Ба бiльше, зараз, у позаробочий час, нiхто не може критикувати його за виконання обов’язкiв оперативникiв: адже про це нiхто не дiзнаеться.
На вечерю зголоднiлий слiдчий замовив сирну пiцу й велику склянку томатного соку. Вiн би залюбки обрав пиво, проте й досi боявся порушувати власне правило: не пити наодинцi. Пiсля розриву з нареченою Єгор почав зловживати спиртним (пивом та коньяком) аж поки врештi не збагнув, що це серйозно заважае службi. Тож тепер жодного алкоголю на самотi.
Офiцiантка, молода дiвчина невисокого зросту, усмiхнулася й довше, нiж мала б, затримала на ньому свiй погляд. Вiдтак нiби ненароком торкнулася руки, коли забирала меню, i навiть зробила комплiмент з приводу його зросту. Скляр неуважно промимрив коротке «дякую», i на тому розмова завершилася. Єгор вдав, що не помiтив очевидного загравання. Дiвчина, на диво, не розчарувалася, а пiшла, усмiхаючись.
