скачать книгу бесплатно
Перед тим, як вiдповiсти, хлопак iз цигаркою пiднiс ii до рота, проте несподiвано впiймав на собi косий погляд Єгора. Той з вiдразою дивився на кiнчик сигарети, з якого виходив дим. Юнак опустив руку, так i не затягнувшись. Врештi вiн з досадою кинув ii на землю й затоптав ногою.
– Йшли, – пiдтакнув перший. – У нас грошей на таксi не вистачило.
Кир’ях зi Скляром здивовано перезирнулися.
– А де, з ким i чого побилися? – Кир’ях кивнув на збитi до кровi кiсточки.
Отже, надii не справдилися – полiцiя не пропустила це повз увагу. Юнаки зашарiлися, мовчки витрiщилися один на одного – кожен сподiвався, що почне iнший. Досi вони доволi вдало вдавали з себе дорослих, та зараз вся iхня впевненiсть остаточно розвiялася. Тепер це були просто двое молодикiв до двадцяти рокiв. Якби не пiдтверджений документами вiк, Женя б подумав, що вони неповнолiтнi.
– Та… – почав той, що з синцем пiд оком, вiдтак почухав потилицю й глянув на брата, буквально благаючи поглядом про допомогу.
– Хлопцi, не мимрiть, – роздратовано наказав Єгор, – вiдповiдайте чiтко.
– Посварилися з пацанами на дискотецi, – затинаючись, зiзнався юнак iз побитою губою.
Вiн стояв червоний, мов буряк. Втiм не менш червоним був i його брат.
– На дискотецi з кимось посварилися чи тут, з вбитим? – Єгор вказав на мiсце, де лежав труп. – Може, це ви його так, га?
Хлопцi вклякли й перелякано витрiщилися на слiдчого. Рештки алкоголю вмить припинили свою дiю. Якби знали, що все так повернеться, нiколи б не викликали сюди полiцiю. Червона фарба поволi зникала з обличчя, юнаки полотнiли.
– Та ви що… – почав один з них, автоматично облизав губу, що вже достатньо розпухла.
Обое полiцейських вичiкувально дивилися на юнакiв. Ось iхнi зiницi розширилися вiд подиву та страху. Ось хлопцi перезирнулися й знову глипнули на полiцейських. Хлопак з побитою губою ковтнув слину, в iншого безпорадно звисали руки бiля тулуба. Обое зблiдли мов привида щойно побачили.
Нi, цi двое не вбивали.
– То з ким, ви кажете, побилися на дискотецi? – уточнив оперативник, прочистивши захрипле горло.
– Еее… ми не знаемо, як iх звати, ми ж не знайомилися… – хлопець в окулярах спробував ковтнути слину, та цього разу не вийшло – у ротi пересохло.
– Їх було теж двое, нарванi такi… До дiвчат наших чiплялися.
– Ясно. Ну а де дiвчата? – поцiкавився iронiчно Єгор.
– Додому поiхали. Ми iх посадили на таксi.
– У вас же ж не було грошей на таксi, – зауважив Скляр.
Хлопцi нiяково мовчали й не зводили поглядiв зi слiдчого та оперативника. Врештi за них вiдповiв Женя:
– Витратили на дiвчат останнi грошi? – розреготався, показуючи своi жовтi зуби. – Вирiшили на показ шиканути?
Женя раптово пригадав, як i сам у молодостi намагався справити враження на дiвчат. Своiй майбутнiй дружинi вiн на першi побачення тягав до безпардонностi дорогi букети й подарунки, аж поки не втямив, що зовсiм скоро не матиме за що iсти. Спершу переймався, що Майя, яка була зi знаноi професорськоi родини, покине його, щойно зрозумiе, що його можливостям настав кiнець. Тiльки от вона цього не зробила. І лише через десять рокiв пiсля весiлля (коли вони обое добряче напилися на днi народженнi ii молодшоi сестри) жiнка зiзналася, що вiд самого початку запiдозрила, що тi всi парфуми, квiти, сережки та iншi дарунки йому не по кишенi.
«Не можна носити протертий до дiр пiджак i при цьому мати багато грошей», – пояснювала своi мiркування Майя.
Женя на мить вiдволiкся, пригадуючи молодiсть. Із задуми його вивело наступне запитання Єгора.
– Ну гаразд, то як вам пощастило натрапити на тiло? – на вiдмiну вiд Женi, Скляр так i не удостоiв iх усмiшкою, натомiсть сканував своiми свiтло-сiрими очима – намагався визначити, чи чуе зараз правду.
Губи вiн мiцно стиснув у тоненьку лiнiю. Будь-хто б знiтився вiд його погляду.
– А що на нього натрапляти? Йшли собi дорогою, я забiг в туалет… Ми не вбивали його… – заклiпав очима хлопець з побитою губою.
– Та ми це вже зрозумiли, розслабтесь, пацани, – запевнив Женя. Йому навiть шкода стало цих двох. – То, кажеш, тебе саме в цьому мiсцi в туалет потягнуло?
Хлопцi зiтхнули з полегшенням, та попри це юнак вiдповiв кисло:
– Краще б не тягнуло. Краще б додому дотерпiв, – сьогоднiшнiй ранок вiн запам’ятае на все життя.
– Отже, ви знайшли тiло випадково, – констатував Єгор.
Досi навiть натяку на усмiшку.
– Угу, – погодилися хлопцi.
– Ви бачили когось? Якихось людей, – уточнив оперативник, розжовуючи жуйку зi смаком кавуна. – «Хоч орбiт замiсть цигарок».
– Нiкого взагалi не бачили. Хiба в центрi трохи людей було й бiля вокзалу, а вже ближче до цього мiсця… – хлопець в окулярах заперечно похитав головою.
– Були якiсь машини? – запитав опер.
Пацани перезирнулися.
– Машини були, – стенув плечима той, що без окулярiв. – Але ми на них не звертали уваги.
– Ясно, – зiтхнув Єгор. – А де ви живете?
– У Бiлiй Криницi.
Кир’ях присвиснув:
– То вам ще пiв дня йти! Хлопцi, ото ви гарно погуляли, – зареготав. – Вас що, нiхто забрати не може?
– Посеред ночi? – скривився хлопець без окулярiв.
– Ну гаразд, – оперативник все ще реготав, вiдтак прикликав патрульного, завданням якого наразi було вiдганяти зацiкавлених роззяв, якщо такi з’являтимуться.
– Зганяй, завези цих двох додому. І вiдразу назад, зрозумiв? – наказав колезi, вiдтак звернувся до малих, що завмерли, не вiрячи своему щастю – нарештi вiдпускають. Ба бiльше, iх на справжнiй полiцейськiй машинi везуть додому. Сусiди побачать – заздритимуть! – Ось вам нашi номери телефонiв, – написав на листочку в блокнотi, вирвав та простягнув хлопцевi в окулярах. – Якщо щось згадаете, обов’язково дзвонiть. Зрозумiли?
Хлопцi покивали головами.
– Запиши iхню адресу та номери телефонiв, потiм вiддаси менi, – наказав тим часом Єгор патрульному. – І хлопцi, з мiста нiкуди не виiжджати. Вам ясно?
– Ясно, – з готовнiстю знову закивали обидва.
Понад усе iм хотiлося опинитися нарештi вдома. Хай навiть отримають на горiхи вiд батькiв за те, що так надовго затрималися. Головне – полiцiя вiдпустила.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 07:15
– Ммм… Панкейки, – здивувався.
Артем лiниво забрiв на кухню. Волосся на головi пiсля сну стояло сторч, правицею вiн тер заспанi очi, у лiвiй тримав мобiльний. Чоловiк з’явився в спiднiй бiлизнi. Власта озирнулася – саме дiставала з шафки кленовий сироп. Мимоволi вона кинула погляд на його добряче вiдрослий живiт – попри спроби схуднути Артем останнiм часом досягнув протилежного ефекту. Самiй же патрульнiй навпаки – завдяки ФІЗО[5 - ФІЗО – абревiатура «фiзична освiта»; фiзична пiдготовка (у цьому випадку патрульних полiцейських).] та коригуванню свого харчування – вдалося позбавитися тих кiлькох зайвих кiло, що ii завжди дратували. Електричний чайник закипiв й вимкнувся.
– Сiдай, зараз зроблю чай, – Власта усмiхнулася, поставила пляшечку зi сиропом на стiл – поряд iз паруючими млинцями.
Артем ковтнув слину – аромат на кухнi стояв божественний. Живiт забурчав, натякаючи на голод. Чоловiк опустив очi на свiй живiт, i його обличчя враз спохмурнiло.
– А де звична вiвсянка? – поцiкавився, пiдсовуючи до себе тарiлку зi снiданком.
– Вирiшила зробити тобi сюрприз, – стенула плечима Власта. Їi обличчям пробiгла тiнь пiдозри. – Врештi не завжди ж снiдати позбавленою смаку вiвсянкою.
Вона приготувала чай у двох невеличких горнятках й взялася за сироп.
– Менi не потрiбно, – Артем затулив свою порцiю долонею.
«Так i е, прокинувся не в гуморi».
Власта кивнула й додала сиропу тiльки до своiх млинцiв. Мовчки поставила на стiл пляшечку – iй здалося, надто гучно в несподiванiй тишi.
– Багато борошна додавала? – нiби ненароком поцiкавився вiн.
– Не дуже. Намагалася по мiнiмуму, – збрехала.
Власта вiдчула себе дурепою. «Ну якi панкейки, якщо вiн худне?» Власта пригадала, як кiлька днiв тому в гостях вiн вiдмовився вiд десерту. Патрульна ледь помiтно почервонiла. Але ж зрештою, вiн iх любить. Їй лише хотiлося зробити йому приемне.
– Ммм, як смачно, – вiдкусив перший млинець, поцiлував ii в скроню.
«Второпав, що образив», – зрозумiла Власта.
Вiн нiжно стиснув ii зап’ястя, i тiлу вiдразу передалося тепло чоловiчоi мiцноi руки.
Артем завжди так робив, коли хотiв показати, як йому сподобалося щось, що зробила Власта. Всi проблеми враз вiдступили. Вона усмiхнулася.
– Давай поiдемо за мiсто, – несподiвано спало на думку. – Так хочеться побачити новi картинки. Вже бозна-скiльки часу не виiжджала за межi Рiвного.
Власта пiдвелася, щоб налити собi склянку води – о цiй порi вона завжди пила протизаплiднi.
На мобiльний Артема надiйшло сповiщення у вайбер. Не поспiшаючи, вiн розблокував телефон i переглянув повiдомлення. Його карi очi на мить спалахнули цiкавiстю. Механiчно вклав до рота наступний шматочок млинця.
– Власто, менi на роботу.
– Як на роботу? Ти ж казав, вiзьмеш сьогоднi вихiдний, – краем ока вона помiтила фото жiнки, чие повiдомлення вiн наразi читав.
«Гарна. Певно, партнерка зi Львова, що вони разом втiлюють у життя новий проект, – вона звикла, що Артем багато часу придiляв роботi. Навiть на вихiдних не втомлювався працювати. – Але ж сьогоднi вiн обiцяв провести час разом».
– Власто, ну як я вiзьму вихiдний? Хто за мене працюватиме? Хто за мене грошi зароблятиме й робитиме тобi подарунки? – усмiхаючись, вiн кивнув головою на коробку з парфумами. – Як запах? Подобаеться?
Власта розгублено кивнула – ну й що iй тепер робити увесь цей день самiй?
– Дуже дорогi, до речi.
Очi його свiтилися на смаглявому обличчi – на вiдмiну вiд Власти, яка пiсля зими завжди була блiдою. Чоловiк отримав таку шкiру вiд матерi-грузинки. На його скронях виразно видiлялася сивина, та це лише додавало шарму. Решта волосся ще лишалося чорним. Нещодавно Артемовi виповнився сорок один рiк.
Вони ще перекинулися кiлькома фразами, вiдтак продовжили снiдати мовчки. Пiсля неприемного повiдомлення розмова вже не клеiлася. Власта засумувала, апетит пропав. Артем натомiсть, не поспiшаючи, проглянув повiдомлення у вайберi. Власта здогадалася, що це чат iз хлопцями, коли Артем показав iй кiлька мемiв з оголеними жiнками – вони з друзями переважно тiльки таким i дiлилися в цiй групi. Врештi Артем нашвидкуруч доiв панкейк, зробив кiлька ковткiв чаю й пiдвiвся.
– Ти хоч наiвся? – здивувалася Власта.
Вона ж бо думала, що порадуе його.
– Дуже смачно. Дуже! – поцiлував ii мiцно в губи.
А тодi вiдразу побiг збиратися.
На тарiлцi лишилося повно млинцiв. Артем з’iв лише один.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 09:03
Скляр поторсав свою руду борiдку. Минулого тижня вiн був у барбершопi[6 - Барбершоп – чоловiча перукарня.] й привiв нарештi ii до ладу. А вчора пробiгся магазинами й придбав новенький светр, який вже сьогоднi вдягнув на службу. Єгор ненавидiв неакуратнiсть у всьому: вiд зовнiшностi до робочих моментiв. Женя часто кепкував iз його педантичностi, хоч насправдi ця риса йому подобалася. Останнiм часом оперативник все бiльше тягнувся в цiй звичцi до молодшого колеги. Схвальна реакцiя вiд дружини не забарилася.
Єгор похмуро роздивився документи, складенi високою купою на столi. За годину до нього почнуть приходити свiдки, та зараз вiн мав намiр хоч трiшки передивитися новi справи, яке керiвництво передало йому для розслiдування. Подумки вiн пригадав скiльки мае ще старих, i в головi в нього запаморочилося.
За сусiднiм столом Гочмановський голосно балакав з кимось телефоном, обговорюючи знахiдку великоi партii наркотикiв. А Гусейнов зi знудьгованим виразом обличчя друкував звiт на старенькому комп’ютерi. Часто Скляр пригадував кабiнет Леонiда Бовтуна, свого приятеля й колеги з Харкова. Там, у значно бiльшому та свiтлiшому примiщеннi, працювало двое, а не трое слiдчих.
Єгор приречено зiтхнув i розгорнув першу папку. Йшлося про розбiй[7 - Розбiй – напад з метою заволодiння чужим майном (при цьому проти людини застосовують насильство або погрожують його застосувати). Вважаеться тяжчим злочином, нiж крадiжка чи грабiж.], скоений вночi неподалiк дискобару «Лагуна».
«Знову ця ''Лагуна''», – пригадав вранiшнiх хлопцiв, що поверталися звiдти через усе мiсто додому.
На дiвчину напали неподалiк дискотеки й вiдiбрали особистi речi. Скляр уважно перечитав наявнi вiдомостi. Молода жiнка бачила нападника й заявила, що могла б скласти фоторобот. Те саме сказав i таксист, який саме приiхав за клiентами, коли неподалiк стався напад. Єгор потягнувся до телефону й набрав вказаний номер жертви. За першим разом нiхто не вiдповiв, тож Єгор зателефонував вдруге. Вiдтак втрете. Нарештi на протилежному боцi почув заспаний жiночий голос.
– Менi потрiбна Лариса Курилович.
– Це я. Хто ви?
– Майор Єгор Скляр вас турбуе. Я слiдчий, займаюся вашою справою. Менi потрiбно, щоб ви сьогоднi пiдiйшли до мене, – Єгор глянув на робочий графiк, щоб зрозумiти, коли буде вiльний, – на дванадцяту тридцять. Мiськвiддiл на Пушкiна. Знаете, де це?
У телефонi запанувала мовчанка. Дiвчина намагалася «переварити» iнформацiю.
– Ви мене зрозумiли? – безцеремонно продовжив Скляр.
У нього катастрофiчно бракувало часу будь з ким панькатися.
– На дванадцяту тридцять прийти до вас у мiськвiддiл, – захриплим вiд сну голосом мовила дiвчина.
