скачать книгу бесплатно
– Ну i що цi двое тут робили?
– На рибалку приiхали. Там, – Льоша витягнув праворуч свою довгу худу руку, – знаходиться непогане озеро. Сам iнколи з кумом сюди приiжджаю рибалити.
– Навiщо ховати машину там, де ii швидко знайдуть? – замислився Кир’ях.
– Ну, у мене тiльки один варiант, – Войтюк знову iз задоволенням вдихнув пахучого лiсового повiтря, примружуючи очi. Сьогоднi його донька почувалася набагато краще, i вiд цього настрiй його значно полiпшився. У вухах i досi лунав радiсний смiх Злати, коли вiн вранцi привiз ii до батькiв (школи зачинили на карантин, тож сiмейною радою одноголосно було вирiшено в робочий час залишати малу в дiдусiв та бабусь). Таня нарештi змогла пiти на роботу, а вiн – зi спокiйним серцем на службу. – Наш вбивця не знае цiеi мiсцевостi.
– Отже, не мiсцевий, – замислено промовив Кир’ях. – Не рiвненський.
– Не рiвненський або просто не рибак. Вiдтак не знав про озеро й вважав, що тут машину довго не знайдуть. Врештi-решт звiдси озера не видно. Заiхав машиною сюди, залишив ТЗ i пiшов, – Льоша стенув плечима.
– Звiдси до мiста доволi далеко. Хочеш сказати, вiн пiшки пiшов?
Войтюк звiв брови.
– Бiльше слiдiв машин тут поки не знайшли, – Войтюк провiв Кир’яха по територii, вказуючи на вiдбитки на землi. – Натомiсть е слiди невiдомоi особи. Судячи з розмiрiв, це чоловiк. Хоча напевне сказати важко – все розмите. Якби земля не була вологою, ми б отримали щось бiльш чiтке.
– Та ми тут нiчого не отримаемо, – розчаровано проказав старший оперативник. – Не бачу жодного чiткого слiду. Це можуть бути як жiночi, так i чоловiчi слiди.
– Думаеш, вбивця жiнка? – здивувався Льоша.
– Чисто теоретично, звiсно, можливо, проте не думаю, що жiнцi б вдалося вбити здорового мiцного хлопця, заховати його тiло, а потiм ще й машину. Надто якось все складно.
– Є вiдбитки! – несподiвано вигукнув експерт. Чоловiк просунув крiзь вiкно машини свою напiвлису голову й трiумфально подивився на оперативникiв. – Ба бiльше, ми ще й ДНК матимемо, – кримiналiст вийшов з машини, у правiй руцi вiн тримав пiнцет i дивився на нього так, немов ця рiч як мiнiмум золота.
Рибалки витрiщалися на нього з нерозумiнням, а от оперативники вiдразу збагнули: пiнцетом той тримае волосину, яку здаля побачити неможливо.
– Супер. Якщо е ДНК та вiдбитки, впораемося швидко, – зрадiв Кир’ях.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 10:59
– А ти хiба не маеш зараз вiдсипатися? – усмiхнувся Єгор.
– А ти хiба не маеш зараз спiлкуватися з понятими? – парирувала патрульна, коли несподiвано зустрiла його в холi.
Жiнка теж широко усмiхнулася.
Вона саме прийшла до колеги Єгора, теж слiдчого, аби розповiсти про нiчний iнцидент, що трапився на околицi мiста цiеi ночi. Їi екiпаж першим опинився на мiсцi подii – знайшли обгорiлий труп чоловiка. За попередньою iнформацiею, автiвка загорiлася через коротке замикання. Власник не встигнув врятуватися.
Замiсть вiдповiдi Єгор нiби ненароком роздивився в коридорi, вiдтак взяв ii за лiкоть та повiв до виходу з мiськвiддiлу. Вiн помiтив ii кiлька хвилин тому з вiкна свого кабiнету: балакала з колегою на подвiр’i. Не довго думаючи, Єгор спустився вниз – саме вчасно, щоб перестрiти ii до того, як вона загубиться в темному коридорi сiроi полiцейськоi будiвлi.
У холi, як завжди в цей час, було чимало людей – переважно патрульнi та порушники, яких вони сюди привезли. Власта привiталася з двома хлопцями з iншоi роти. Вiдтак вони з Єгором пройшли через турнiкет-вертушку, на них нiхто майже не звернув уваги.
– Єгоре, у мене тут зустрiч по роботi, – вона нiяк не могла второпати, куди вiн ii тягне.
Скляр не вiдповiв, тiльки звiв на неi розчарований погляд.
– Я думав, ти вiльна. У тебе сьогоднi вихiдний.
– І оце я б просто так у свiй вихiдний припхалася до мiськвiддiлу? Та ще й у той час, коли мала б спати пiсля нiчноi. Що трапилося? – заiнтриговано допитувалася патрульна, коли вони вийшли на вулицю. – Ти менi можеш сказати, куди ми йдемо? У мене таке враження, що ти зiбрався мене викрасти.
– Дуже смiшно, ха-ха, – буркнув Скляр, все ще тягнучи ii за лiкоть.
Слiдчий йшов так швидко, що iй мало не доводилося за ним бiгти.
Скляр озирнувся на чийсь голос – то Гусейнов балакав з Нагаем. Про що саме, звiдси Єгор не чув, та вирiшив вiдразу пришвидшитися, поки його не помiтили. Власта простежила за поглядом Скляра й теж побачила Гусейнова. Слiдчий вiдпустив ii руку й вирвався вперед настiльки, що iй довелося наздоганяти. Власта зрештою збагнула, що Єгор прямуе до Toyota Prius, який належав патрульним полiцейським, i впевненiше пiшла за ним.
– Типу, вони не помiтять твоеi вiдсутностi в кабiнетi, – сказала, коли сiла за Єгором у машину.
Невиспана пiсля змiни, Власта почувалася страшенно виснаженою. Пiв години тому вона випила допiо[21 - Допiо – подвiйне еспресо.], та воно не надто допомогло. А ще Артем – вони вранцi посварилися.
Єгор гмикнув i вiдмахнувся:
– Я це розумiю. Просто не хочеться ловити на собi цi погляди з-пiд лоба.
– Єгоре, ти перебiльшуеш. Не так вже погано вони до тебе ставляться.
– Не перебiльшую, – кисло заявив Скляр. – І взагалi, я бiльше не можу стирчати в тому маленькому вузенькому кабiнетику, – поскаржився Єгор.
– Ми за тiею адресою, що ви просили? – поцiкавився патрульний за кермом.
Хлопець не без задоволення розжовував гумку, у той час, як салоном ширився свiжий м’ятний аромат. Його напарник тим часом балакав з командиром роти телефоном. З цими хлопцями Власта не була знайома.
– За тiею, – кивнув Скляр. – Тiльки зачекайте кiлька хвилин. Дама з нами не iде, – Єгор звiв на Власту запитальний погляд.
– Єгоре, зараз одинадцята. Я вже мала б бути в кабiнетi Кулика.
Скляр скривився:
– Почекае.
Єгор обережно пошукав поглядом Гусейнова та Нагая – саме вчасно, щоб помiтити, як слiдчий та оперативник заходять до мiськвiддiлу. Скляр голосно зiтхнув та заплющив очi: подалi вiд мiськвiддiлу йому дихалося легше. І тепер нарештi вiн може зосередитися на роботi. Кир’ях нещодавно вiдзвiтував: експерти нинi перевiряли знайденi в машинi Павелкова вiдбитки. Єгор був майже певен, що хлопця вбив хтось iз друзiв чи знайомих: звична рiч. За таких обставин вiн сподiвався швидко розкрити злочин.
– До речi, я тобi розповiдала, що буду тут сьогоднi зранку.
Єгор здивовано подивився на неi, вiдiрвавшись вiд думок про розслiдування.
– Вибач, я забув. Думав, ти вiльна. Думав, ти до мене прийшла в гостi, – лукаво усмiхнувся, та попри це очi його лишалися сумними.
Власта замислилася. Розсiянiсть для Скляра – останнiм часом звичне явище.
– Єгоре, помирися з нею.
– Що? Ти про кого?
– Єгоре, ти прекрасно розумiеш, про кого, – усмiхнулася.
Скляр звiв погляд на патрульних – тi обговорювали робочi моменти.
– Власто, ми з нею вже рiк не те що не спiлкувалися. Ми навiть не бачилися.
– І що?
– Що? Вона мене вже забула. У неi цiлком може бути хтось iнший.
Єгор пригадав нове фото, яке Таня зовсiм недавно виклала в iнстаграмi, i все всерединi знову стиснулося. Хотiлося кричати, вiд безвиходi його кинуло в жар, легенi стислися. Слiдчий опустив вiкно й вдихнув холодного повiтря. Патрульний за кермом байдуже озирнувся, вiдчувши прохолоду, i вiдразу повернувся до розмови з напарником.
– Єгоре, я ж бачу, як ти переживаеш. Навiть коли хтось просто вимовляе iм’я «Таня», ти вiдразу супишся. Ну принаймнi поговори з нею. Зустрiньтеся. Кави разом випийте. Це ж нi до чого не зобов’язуе.
– Власто, я не збираюся зараз обговорювати особистi питання, – процiдив роздратовано Скляр, поглядаючи на патрульних. Йому аж нiяк не хотiлося, щоб цю розмову хтось слухав. – Та й взагалi не маю намiру будь з ким обговорювати свое життя.
– Як хочеш, – зiтхнула вона.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 11:15
На вайбер надiйшло сповiщення. Не вiдкриваючи його, Єгор прочитав повiдомлення вiд Свiтлани – запитувала, коли дочекаеться вiд нього дзвiнка. Єгор зiтхнув i вирiшив вiдписати пiзнiше.
Слiдчий пiдвiв голову, почувши чиюсь бесiду. То проходили повз жiнка середнього вiку з хлопцем-пiдлiтком. Мама та син, запiдозрив Єгор. За iнтонацiею Скляр зрозумiв, що вона давала якiсть настанови хлопаковi, але той не мав жодного бажання дослухатися. Єгор знову зосередився на екранi мобiльного.
Ще пiв години тому Єгор мав неочiкуване натхнення приеднатися до допитiв, якi в цей момент проводили колеги. Спiлкуватися з усiма пiдряд мешканцями будинку жертви (i усiх прилеглих будинкiв) – марудно, Скляр по можливостi це уникав. Інша рiч – проводити бесiду з тими, хто безпосередньо пов’язаний зi справою. Але не сьогоднi. Сьогоднi – усе, що завгодно, тiльки б не сидiти в кабiнетi поряд з Гусейновим та Гочмановським.
Та не так сталося, як гадалося. Пiсля згадки про Таню натхнення накивало п’ятами в невiдомому напрямку. Вiн страшенно картав себе за слабкодухiсть, та нiчого не мiг вдiяти. Зараз Єгор всiвся на лавку на Бродвеi[22 - Бродвей – так у Рiвному називають територiю за «Кiнопалацом».] (перед цим переконавшись, що вона не брудна) й вiддався потоку думок, паралельно проглядаючи iнстаграм Танi.
Єгор провiв пальцем по обличчю дiвчини. Зi свiтлини на нього дивилися такi рiднi колись очi. Щоки його й досi палали вiд роздратування – вiн ненавидiв поради, що стосувалися особистого життя. Та що там – Єгор усi поради терпiти не мiг.
Внизу екрану з’явилося сповiщення. Скляр байдуже торкнувся пальцем червоноi позначки – виявилося, що в нього черговий фоловер. Цього разу якийсь магазин меблiв. Реальних знайомих у цiй соцiальнiй мережi вiн мав надзвичайно мало. Надто через те, що нiколи не афiшував своеi там присутностi. Ба бiльше, слiдчий ще не виклав тут жодноi свiтлини (i не мав намiру цього робити). Єдина мета створення профiлю – спостерiгати за новинами в життi Танi. Вiдколи вони розiйшлися, зазирання сюди стало, немов ритуалом. І попри це, йому й досi не вдалося дiзнатися, чи зустрiчаеться з кимось дiвчина. Питати вiн не мав кого – усi iхнi спiльнi знайомi насправдi були друзями Танi. У своiх знайомствах Єгор обмежувався суто колегами.
Та й то, з бiльшiстю вiн нiколи не мав особливого бажання спiлкуватися.
Ще з iнституту Скляр зажив слави вiдлюдька. А дехто навiть звинувачував його у зверхностi. За цiеi причини слiдчий нiколи не мав багато друзiв. Нi в Луцьку, де вiн пропрацював бiльшу частину своеi кар’ери, нi тут, у Рiвному. Коли, перебуваючи пiв року тому в Харковi, Єгор припустився помилки у веденнi справи, почалося службове розслiдування. Чимало заздрiсникiв сповнилося надii, що його звiльнять. На Єгора налетiв такий шквал критики (переважно незаслуженоi), що Скляр i сам вiрив – доведеться пiти зi служби.
Чутки про те, що вiдбуваеться, дiйшли до батька – колишнього слiдчого, надто шанованого, аби хтось дозволив собi його iгнорувати. Попри категоричну Єгорову вiдмову прийняти допомогу, вiн потурбувався про те, щоб вiд сина вiдчепилися. Єдине, що для батька було неможливим (та й для будь-кого iншого), – змусити всiх заздрiсникiв стулити писки. Тож тепер Єгор жив в умовах постiйних доносiв та контролю з боку керiвництва та колег.
«До бiса все!» – Єгор вийшов з iнстаграму й пошукав у телефонi значок «Нотатки».
Усi важливi нюанси розслiдувань Єгор завжди занотовував у смартфонi – у той час, як iншi колеги досi користувалися блокнотами. Кир’ях взагалi примудрився вiдкопати записник, якi були популярнi в дев’яностi, якщо не у вiсiмдесятi. Сторiнки блокноту виявилися пожовклими, i Єгор пiдозрював, що той справдi завалявся в оперативника ще з давнiх часiв. Єгор нiяк не мiг збагнути: навiщо мати смартфон (фактично мiнiкомп’ютер) i при цьому користуватися ним лише для дзвiнкiв та соцмереж? Сам же Скляр обожнював все сучасне. Щоправда, грошей у нього на таку технiку бракувало, тож слiдчий обмежувався тим, що спостерiгав за новинками за допомогою iнтернету.
Скляр перечитав усю наявну iнформацiю по справi Павелкова. Вiдтак передивився фото. Нiчого нового не зауваживши, вийшов з програмки й байдуже роздивився навколо. Люди проходили повз, не звертаючи на нього особливоi уваги. Дехто носив захиснi маски. Вiд завтра – у краiнi карантин на два тижнi. Усе зачиняеться, людей по можливостi переводять працювати з дому. Тiльки от полiцii це аж нiяк не стосуеться.
Силою волi Єгор переборов бажання вкотре зайти в iнстаграм i передивитися профiль Танi. Як правило, таке залипання тривало довго, час йшов, а робота (якоi й без того по самi вiнця) стояла на мiсцi. Скляр змирився з власною долею, пiдвiвся й попрямував на зупинку, щоб повернутися до своеi в’язницi – кабiнетику в мiськвiддiлу.
Смартфон видав характерний звук сповiщення у вайберi, Єгор апатично розблокував екран, очiкуючи побачити там повiдомлення по роботi – вiн вже давно не чекав сповiщень вiд Танi. То Войтюк надiслав важливу iнформацiю: номер телефону, мiсце роботи та адресу кращого приятеля загиблого.
«Справа поволi просуваеться», – втiшився Єгор.
Єгор рiзко зупинився, розвернувся в протилежний бiк i рiшуче попрямував до iншоi зупинки.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 12:05
– Де ви були п’ятнадцятого та в нiч з п’ятнадцятого на шiстнадцяте березня? – ошелешив своiм запитанням Єгор.
Кирило Карпов (на вигляд не старший за двадцять п’ять рокiв) отетерiло витрiщився на слiдчого. З-пiд густих чорних брiв на Скляра дивилася пара майже чорних очей. Перший пiдозрюваний (а такий статус у Скляра отримували всi, хто так чи iнакше мав зв’язок iз жертвою) виявився викладачем фiлософii в унiверситетi Водного господарства та природокористування. Або, як в народi його називали, Воднiка.
Скляр не вперше дивувався тому, яке враження часом можуть справляти деякi люди. Чоловiк перед ним мало скидався на викладача вишу – смаглявий красень, яким, без сумнiвiв, цiкавиться чимало жiнок. Таких, як вiн, сучасна мода називае ламберсексуалами[23 - Ламберсексуал – чоловiк iз зовнiшнiм стилем традицiйного дроворуба. Головнi ознаки: хороша фiзична форма та борода.] – борода, вуса та пiдкачане тiло, мов у дроворуба. Тiльки от Єгор завжди сумнiвався в розумових здiбностях чоловiкiв, якi за собою доглядали бiльше, нiж жiнки. На руках у хлопця Скляр помiтив акуратний манiкюр, навiть поверхня нiгтiв вкрита прозорим лаком. «Цiкаво, педикюр вiн теж робить у салонi?» На безiменному пальцi лiвоi руки красувався золотий перстень.
Одяг (однозначно дорожчий за всю його мiсячну зарплатню) – чорнi джинси та молочного кольору кофтина з V-подiбним вирiзом на грудях, що сексуально пiдкреслювала м’язи. Чорнi туфлi не менш дорогi та якiснi. У правому вусi золота сережка. Засмага – з солярiю. Єдине, що псувало зовнiшнiсть хлопця, – низький зрiст (орiентовно метр сiмдесят). Навiть красивi широкi плечi не могли врятувати зовнiшнiсть хлопця вiд цього недолiку. Поряд зi Скляром викладач скидався на карлика.
«Де вiн на це все бере грошi?»
– Ви що, мене в чомусь пiдозрюете? – запинаючись, промовив Карпов.
«Переляк у поеднаннi з обуренням – багато про що говорить».
Із сусiдньоi аудиторii вивалила група студентiв, пройшла повз, голосно обговорюючи початок завтрашнього карантину. Ще мить – i з кафедри фiлософii (де Єгор i знайшов свого свiдка) вийшли викладачi. Двi жiнки рокiв сорока в потворних окулярах зупинилися неподалiк, ледь ковзнувши поглядом по Карпову та його гостевi. Вони стиха про щось балакали, та по напруженiй поставi Скляр безпомилково визначив: дослухаються.
Єгор подумки усмiхнувся: «Цiкавiсть вбила кицьку».
З початком перерви в коридорi стало надто гамiрно й двом чоловiкам довелося пошукати спокiйнiшого мiсця. Колеги Карпова з досадою подивилися iм вслiд, розумiючи, що намiр дiзнатися, що до чого, провалився. Врештi полiцейському та його свiдку вдалося бiльш-менш усамiтнитися, вiдiйшовши в кiнець довгого коридору до вiкна.
– То де ви були, ви так i не вiдповiли? – суворо промовив Єгор. Слiдчий сканував кращого приятеля Павелкова очима, намагаючись вирахувати, чи йому казатимуть правду.
– Вдома, – стенув той плечима.
Вiн не отримав вiдповiдi, яка б пiдтвердила чи спростувала його пiдозри. Та воно й не потрiбно: чiпкий погляд полiцейського сказав все за свого власника.
– Хто може це пiдтвердити?
– Нiхто. Я сам живу. Я весь день перевiряв контрольнi студентiв i писав дисертацiю.
Хлопець дивився на Єгора знизу вверх, i подумки Скляр кепкував з цього переляканого Дон Жуана. А ще, його страшенно цiкавило, чого той боiться.
– Але я не вбивав Андрюху. Навiщо менi це? – затараторив, у той час, як Скляр продовжував безмовно дивитися на нього.
Єгор вiдповiв не вiдразу.
– Коли ви востанне бачили його? – нарештi поцiкавився слiдчий.
– Минулого тижня, – Карпову вiдлягло, коли слiдчий нарештi заговорив.
Мовчанка полiцейського лякала значно бiльше.
– Точнiше.
