скачать книгу бесплатно
Патрульна пообiцяла собi, що нiколи не вчинить так зi своею донькою. Тож вiдколи Катя заявила, що мрiе стати художником, з усiх сил намагалася допомагати та пiдтримувати. І, якщо все буде добре, уже за рiк Катя поiде навчатися до Львова, як мрiяла в юностi сама Власта. Вона захвилювалася, згадавши про це: вiд радостi та суму водночас.
Порушник бовкнув щось нерозбiрливе, вiдволiкши вiд недоречних спогадiв, а вiдтак несподiвано вiдiйшов, проте в машину не сiв. Вона iз задоволенням набрала в легенi повiтря, що надходило крiзь прочинене вiкно: нарештi воно не смердiло алко- голем.
– Ти диви, шукае, – озвався Андрiй, спостерiгаючи за порушником з сидiння водiя.
Наразi той щось зосереджено видивлявся в салонi свого бордового буса. Андрiй розсмiявся. Власта кинула погляд на напарника й подумки усмiхнулася: Андрiй, як завжди, тримаеться позитивчиком. «І як йому це вдаеться?»
Вона нiколи не бачила його в поганому гуморi – лише з усмiшкою на обличчi. Якою б морально важкою не виявлялася змiна, вiн завжди свiтився позитивом. «Можливо, молодiсть? – йому було всього лиш двадцять п’ять, – або ж регулярний хороший вiдпочинок».
Андрiй не жив на зарплатню патрульного: хлопець був iз заможноi родини, батьки добре допомагали. А нещодавно напарник одружився, i батьки подарували молодятам трикiмнатну квартиру. А ще батько Андрiя позичив йому грошi на власний бiзнес: невеличку кав’ярню. Власта б не здивувалася, якби Андрiй за рiк-другий покинув службу: все ж перспектив у власнiй справi бiльше.
– Хай шукае. Бо матиме ще проблеми, окрiм штрафу в десять тисяч та позбавлення прав на рiк. Ти знайшов його в базi? – поцiкавилася Власта.
– Та не знайшов, – з досадою мовив Андрiй. – Морочить вiн нам голову. Не хоче, щоб ми знали його iм’я та iншi данi. І документи на машину з правами, я впевнений, вiн мае з собою. Не хоче показувати.
– Так все одно ж довiдаемося, – фиркнула Власта. – Навiщо цей дитячий садок?
Андрiй лише стенув плечима й усмiхнувся. На кожнiй змiнi вони зустрiчали щонайменше одного вiдчайдуху, який намагався уникнути вiдповiдальностi за скоене правопорушення. Яких тiльки вiдмовок тi не придумували! Найпоширенiшою для себе вони визначили: поспiшаю до хвороi дитини – висока температура.
– Знайшов! – загорланив чоловiк, демонстративно пiднявши догори руку з документами. – Знайшооов! – знову вигукнув i кинувся до патрульних, чия машина стояла припаркованою вiдразу за його бусом.
Перехожi здивовано озиралися на крики, а завбачивши п’яного, вiдразу поверталися до власних потривожених думок i йшли далi у справах.
Власта з Андрiем перезирнулися: веселий початок змiни.
* * *
Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 20:55
Єгор повiльно спустився з четвертого поверху панельного будинку, натиснув на кнопку – дверi запiкали й вiдчинилися. В обличчя вiдразу вдарив неприемний вiтер. Скляр зiщулився. На вулицi зовсiм звечорiло, повз проiжджали поодинокi машини, людей значно поменшало.
Слiдчий уважно роздивився територiю: перед кожним пiд’iздом стояли одна-двi автiвки, трiшки подалi припаркованими були ще з десяток, для яких не лишилося мiсця ближче. Єгор пройшовся повз кожну й перевiрив номернi знаки. Жодна з них не належала вбитому. Слiдчий зупинив перехожого й поцiкавився наявнiстю платноi стоянки неподалiк. Чоловiк у ватно-марлевiй пов’язцi (дехто з мешканцiв мiста почав носити маски, побоюючись зараження на Covid-19) запевнив, що якщо така i е неподалiк, то йому про це нiчого невiдомо.
«Ну ось, машина таки зникла. Бажання заволодiти чужим майном – ще один мотив до вбивства», – замислився Скляр i потер чоло – допомагало розслабитися. Втома почала давати про себе знати.
Єгор озирнувся, почувши веселий жiночий смiх. Молода пара поверталася з супермаркету, кожен тримав в обох руках напханi пакети з продуктами. «Панiчнi закупи перед карантином», – збагнув слiдчий. Вiн i собi мав намiр закупитися ввечерi, проте колеги попередили про величезнi черги в усiх продуктових магазинах. Найбiльше люди купляли алкоголь i туалетний папiр. Хлопець з дiвчиною повiльно вiддалялися, весело щось обговорюючи. Час вiд часу хтось iз них вибухав заразливим смiхом. І Скляр, сам того, не бажаючи, кiлька разiв усмiхнувся, хоч навiть i не уявляв, про що тi балакали.
Слiдчий рiшуче попрямував на зупинку: вiн таки пiде в супермаркет. У той, де працював вбитий.
Тiльки не для того, щоб придбати продукти.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 06:11
Попри два важкi попереднi днi, прокинувся вiн рано. Ця нiч, як i вчорашня, минула тривожно.
Його мучила думка, що справа досi не доведена до кiнця. Здавалося, вiн навiть у снi про це думав. План, який вiн так довго й ретельно обмiрковував, дав трiщину.
І все через кого? Через тупоголове дiвчисько, яке не спроможне прийти вчасно на зустрiч. Чоловiк криво усмiхнувся. Вiн був достатньо розумним для того, аби збагнути всю кумеднiсть ситуацii. Те, що його в нiй так дратувало, фактично вчора врятувало дiвчинi життя.
Прокидаючись посеред ночi, вiн невпинно думав про те, як тепер викликати ii на зустрiч. Яке мiсце для цього обрати? Вчорашне вже не здавалося йому таким iдеальним – навiть не сумнiвався, що його та його авто запам’ятали пияки з магазину. Нi, наступного разу точно не там.
Ще одне питання, яке турбувало: як призначити зустрiч, не використовуючи мобiльний? Стежити й вдати, нiби iхня зустрiч – випадковiсть. А як потiм? У бiльшостi випадкiв вона приходила невчасно, та при цьому iй ставало ввiчливостi зателефонувати й повiдомити про це. Йому не хотiлося, щоб його номер лишався в списку останнiх ii дзвiнкiв чи повiдомлень. Сказати iй, що знову проблеми з телефоном? Що в сервiс-центрi першого разу не впоралися й довелося знову вiддавати у ремонт?
«Хм… можна».
Вiн взяв телефон i перевiрив, котра година: скоро дiвчина прокинеться й збиратиметься на роботу. Тiльки поки вiн все одно не телефонуватиме й не писатиме: спершу мае досконало все продумати.
Чоловiк пригадав, як напередоднi позбувся ще одного приятеля. Тодi теж пiшло не за планом: хлопець невчасно озирнувся – у момент, коли нiж мав вгрузнути в його спину. Довелося кiлька разiв вгатити по обличчю й тiльки потiм завершити почате.
Вiн скривився, пригадуючи бiйку. На щастя, на кiсточках правицi не лишилося слiдiв – нi синцiв, нi збитих ран, лише почервонiлостi. Якщо раптом доведеться спiлкуватися з полiцiею, вони не помiтять.
У новинах (теж вчора) з’явилася iнформацiя про знайдене тiло Андрiя. Іменi, звiсно, не повiдомляли, та потреби в цьому не було. Якщо вiрити журналiстам, особу поки не встановили. Вiн не сподiвався, що його так швидко знайдуть, та новиною зовсiм не переймався: слiдiв вiн, без сумнiву, не лишив – роки навчання в школi полiцii не минули даремно. Хай навiть вiн швидко покинув службу, та потрiбних знань не розгубив.
Чоловiк облишив телефон i перевернувся на спину: часу для нового плану не так багато, та все ж достатньо. Спробував заспокоiтися. Позитивне мислення – найголовнiше: вiд нього залежить успiх будь-якоi справи. Нинi вiн вперше в життi заробив чимало грошей. Тепер важливо довести справу до кiнця. А тодi можна подумати, як примножити багатство.
Лiг на спину й розслабився, пiдклав долонi пiд голову, а вiдтак спробував уявити, як змiниться його життя, коли матиме великий статок: багато жiнок (тепер вони просто не зможуть його iгнорувати), нова машина кожнi два роки, мандри свiтом… Так вiн подумки малював майбутнi змiни, аж врештi, надихнувшись, пiдвiвся й увiмкнув ноутбук: сьогоднi вiн почне вчитись, як завдяки гриму змiнити зовнiшнiсть.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 07:53
Єгор на мить вiдволiкся вiд розмови, задивившись у вiкно. Ранок видався сонячним (хоч i холодним), це нагадало йому, що довга холодна зима минула й прийшла довгоочiкувана весна. Не втримавшись, слiдчий вiдчинив вiкно. До кабiнету увiрвалося свiже прохолодне повiтря, i вiн вiдчув, як його органiзм поволi приходить до тями пiсля черговоi марудноi ночi.
– Ти хоч спав сьогоднi?
– Трохи, – коротко сповiстив Скляр, повертаючись до реальностi.
Озирнувся й втомлено усмiхнувся Женi.
Вiн страшенно любив оцi ранковi хвилини перед початком робочого дня, коли нi Гочмановського, нi Гусейнова в кабiнетi ще не було. Натомiсть вони з Кир’яхом пили каву й балакали на рiзнi теми. Інколи до них приеднувався Войтюк, проте сьогоднi оперативник телефоном повiдомив, що запiзниться через проблеми з донькою.
– Єгоре, так не можна, – вiдпив оперативник своеi кави. Вiд задоволення вiн заплющив очi, насолоджуючись новим, донедавна незнаним смаком. – Де ти купив цю каву? Я такоi смачноi ще не куштував.
– Не скажу. Це буде моею таемницею, – широко усмiхнувся Скляр.
– Радий, коли ти усмiхаешся. Це так рiдко бувае, Єгоре.
Скляр зiтхнув, врештi всiвся на свое мiсце навпроти оперативника. Взяв до рук свое горня й сьорбнув кави. Гарячий напiй робив його пробудження швидшим та приемнiшим. Як i минулоi ночi, вiн змiг заснути пiд ранок, тож тепер почувався розбитим.
– Ти ознайомився з тим, що знайшов Войтюк? – Єгор кивнув на аркуш А4, який йому вчора ввечерi принiс молодий оперативник.
У кишенi куртки Єгор носив його згорнутим у кiлька разiв, тож тепер папiр виглядав зiм’ятим.
Женя зовсiм не здивувався, що Скляр проiгнорував його останне зауваження. Єгор рiдко говорив про власнi проблеми.
– Ознайомився, – кивнув Кир’ях, вiдставляючи каву подалi й зосереджуючись на роботi. За свiй майже тридцятирiчний стаж оперативника вiн привчився миттево перемикатися з розслабленого стану в робочий i навпаки. – Не надто багато, але i не мало, як то кажуть. Принаймнi хоч щось. Вчора ми взагалi навiть не знали, хто наш вбитий i чим займався. А що ти вчора довiдався?
Скляр вiдмахнувся:
– Не надто багато. Скидаеться на те, що дiвчини в нього немае й що жив вiн доволi нудно: жодних гулянок вдома, друзi навiдувалися не надто часто. Один iз сусiдiв прийде сьогоднi на тринадцяту, щоб скласти фоторобот приятеля, якого вiн час вiд часу бачив з Павелкiвом. Необхiдно встановити його особу.
– А що на роботi розповiли?
– Нi-чо-го, – промовив по складах одне з найнеулюбленiших слiв на службi. – Працював сумлiнно, у конфлiкти не вступав, з усiма в гарних вiдносинах, проте друзiв на роботi не мав. За словами колег, мав дiвчину (таку собi Юлю), з якою давно розiйшовся. Останнiм часом найбiльше спiлкувався з унiверситетським приятелем, та вони не мають його контактiв. Ім’я Кирило. Думаю, це той самий, про кого згадував сусiд жертви.
– Гм… не так уже й нiчого, – звiв брови оперативник. – Кращий приятель вбитого – нова ниточка, яка може навiть i до розв’язки привести. Хтозна, може, справа виявиться банальною: два приятелi щось не подiлили. Наприклад, дiвчину.
Єгор знуджено зiтхнув i вiдсторонено подивився у вiкно. Думки його блукали деiнде: на вiдмiну вiд Кир’яха Скляр частенько грiшив тим, що переймався особистими питаннями на робочому мiсцi. Кир’ях не вперше спостерiгав за пригнiченiстю Скляра, проте вирiшив не допитуватися – «захоче, сам розповiсть». На його превеликий подив, оце «захоче» настало дуже швидко.
– Я так довго не витримаю, Жень, – Єгор затулив обличчя руками, вiдтак з силою потер очi й чоло. – Мене цi постiйнi перевiрки скоро доконають.
Скляр не надто полюбляв дослухатися до наказiв керiвництва, часто проводячи розслiдування на свiй розсуд. Завдяки репутацii кмiтливого й цiлеспрямованого слiдчого йому багато пробачали. Аж до поiздки в Харкiв.
– Я задовбався скнiти в цьому вузенькому кабiнетику, де завжди купа людей, галасу й все заставлено, – вiн пiдняв зi столу й приречено кинув назад пакунок з речовими доказами, – ось цим всiм. Я хочу займатися розслiдуваннями. По-справжньому ними займатися.
– Ти займаешся, – Кир’ях спробував хоч якось пiдбадьорити.
Вiн прекрасно знав, що мае на увазi Єгор, проте не бачив жодноi можливостi допомогти.
– Ти ж чудово розумiеш, про що я.
Дверi кабiнету вiдчинилися, Єгор приречено звiв погляд, очiкуючи побачити, як сюди заходить Гусейнов чи Гочмановський. Проте то лише зазирнув один з оперативникiв, шукаючи Войтюка. Єгор з полегшенням зiтхнув.
– Вiн буде на дев’яту, донька захворiла, – пояснив Скляр i не без задоволення подивився, як колега зачиняе дверi з протилежного боку.
Попри те, що побоювання не втiлилися, серце в нього стислося: все одно обое слiдчих скоро прийдуть, а вiдтак почнеться новий марудний день на службi.
– Єгоре, ти слiдчий. Такi твоi обов’язки: сидiти тут i виконувати бiльше паперовоi роботи. Це ми з Льошею бiгаемо мiстом.
– Нiколи не хотiв бути слiдчим – пiшов на повiдку батька. Менi бiльше до смаку оперативна робота.
– Я помiтив це, – усмiхнувся старший колега й прочистив горло. – І, я тобi скажу, у тебе це чудово виходить. Якщо тобi так це подобаеться, спробуй змiнити посаду. Хтозна, можливо, вийде, – стенув плечима Женя.
Дверi кабiнету вкотре вiдчинилися, i цього разу Єгоровi не пощастило. На роботу врештi дiстався не лише Гочмановський, а й Гусейнов. Обидва слiдчi зайшли до кабiнету, обговорюючи початок карантину. Гочмановський вiдразу всiвся за свiй стiл. Сьогоднi вiн виглядав бадьорiше, нiж вчора: на вiдмiну вiд Єгора добре виспався. Гусейнов, своею чергою, кинув барсетку на завалений паперами стiл i вiдразу кудись вийшов. Цей, як завжди, прийшов на службу незачесаний, у пом’ятому несвiжому одязi, запиленому взуттi й iз невдоволеним виразом обличчя. Педант до мозку кiсток, Єгор нiколи не мiг збагнути логiки Гусейнова в питаннi особистоi гiгiени.
Та зараз проблема неохайностi колеги мало привернула увагу Скляра. Слiдчий вкляк. Нiколи до цього моменту Єгор не помiчав такоi очевидноi речi. Лише зараз Скляр збагнув, що кожен його ранок на службi починаеться практично однаково: вiн приходить ранiше за своiх колег, п’е каву (iнколи з Кир’яхом, обговорюючи робочi питання), вiдтак кiлька хвилин по восьмiй заходять Гусейнов та Гочмановський.
«Гусейнов вiдразу кудись йде, а Гочмановський заварюе собi каву. На вiдмiну вiд Гочмановського Гусейнов свою ранкову порцiю кави п’е завжди о дев’ятiй».
«У мене вкотре день бабака»[18 - День бабака – вислiв, що позначае одноманiтнiсть у життi: кожен день видаеться до найдрiбнiших деталей схожим на попереднiй. З’явився пiсля однойменно американського фiльму 1993 року, у якому головному герою доводилося щодня проживати один i той самий день впродовж довгого перiоду.], – з жахом усвiдомив Єгор, i йому зненацька забракло повiтря.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 08:45
– То що з тiею нiчною стрiляниною? Нiчого не чув? – почухав свого гладкого живота Нагай. У руках вiн тримав папери, якi Гусейнов щойно дав йому для вивчення.
Вiд оперативника Тараса Нагая пахло кавою, i це нагадало Гусейнову, що час i себе потiшити, як по-модному це називае Скляр, американо. У животi забурчало: вiн, як завжди не снiдав.
– Нi, нiчого, – похитав головою, хоч насправдi прекрасно знав, чим все завершилося.
Вночi бiля стрип-клубу почалася бiйка, що переросла в стрiлянину. Полiцii вдалося вiдразу затримати лише одного стрiльця, а вже пiд ранок впiймали й другого. Обое виявилися пiд дiею наркотикiв. За попередньою iнформацiею, амфетамiну.
Наразi Гусейнова бiльше турбувала справа, яку йому щойно доручили розслiдувати. Нутром слiдчий вiдчув, що новий грабiж – справжнiсiнький висяк. Усерединi все кипiло вiд почуття несправедливостi: ну чому найважчi справи завжди дiстаються саме йому? Чому саме до нього таке незаслужене ставлення?
З сусiднього кабiнету вийшов Скляр i кудись швидко попрямував. Скорiше за все, зустрiти свiдка чи понятого[19 - Понятий – стороннi особи, яких запрошують працiвники полiцii бути присутнiми при проведеннi обшуку, огляду, опису майна й iн.].
– Ходить тут, такий модний i самовпевнений, – кивнув вбiк Єгора Гусейнов.
– Йому можна, – зiтхнув Нагай, – вiн хороший слiдчий.
– Був би хорошим слiдчим, не поставив би пiд загрозу життя колеги. Це серйозна помилка, його б мали звiльнити. Якби не татко, давно б вилетiв звiдси. Ти можеш уявити? Йому довiрили поiхати на курси вiд закордонних колег – единому слiдчому з усiх нас – а вiн все так спаплюжив! Осоромив наш мiськвiддiл перед усiею Украiною та ще й перед канадцями! А, мiж iншим, тодi мав iхати я. Я б нiколи не дозволив статися тому, що дозволив собi вiн.
Нагай задумливо кивав. Вiн добре пам’ятав той ажiотаж, що почався, коли в мiськвiддiлi оголосили конкурс на поiздку до Харкова. До колишньоi столицi з’iхалися правоохоронцi з усiеi краiни. Гусейнов звiдкись дiзнався про заплановане масштабне навчання ще до оголошення конкурсу, тож уже в перший день його заява, резюме та мотивацiйний лист лежали в кабiнетi керiвництва. До останнього Антон був певен, що поiде саме вiн – навiть збиратися потроху почав. Тiльки от не так сталося, як гадалося. Єгор, завжди на своiй хвилi, занурений у роботу, дiзнався про конкурс мало не в останнiй день. Нагай i досi бачив, як загорiлися очi Скляра. Слiдчий подав потрiбнi документи в той самий день. І, якщо по правдi, Тарас Нагай нi на мить не засумнiвався, що перевагу нададуть саме Єгору. Не через батька. Через його компетентнiсть. Нагай тодi й сам хотiв поiхати, та навiть не подав свою кандидатуру. Хто б його обрав?
– І на тебе визвiрився, – нiби здалеку почув голос Гусейнова Нагай. – Нi за що.
Оперативник вiдволiкся вiд спогадiв i подивився на колегу. Вiдразу зрозумiв про що йдеться. Йому досi неприемно було згадувати конфлiкт, що виник якось мiж ним та Єгором: Тарас справдi припустився помилки, вiн дуже шкодував про це. Проте Єгор виявився з тих, хто дуже неохоче пробачають. Вiдтодi спiвпраця Скляра та Нагая звелася до мiнiмуму.
– Ну… – протягнув Тарас. Йому приемним був захист Гусейнова (зменшувало почуття провини), – я таки справдi налажав. Ми б значно швидше впiймали вбивцю, якби я ретельно перевiрив всю iнформацiю.
Гусейнов гмикнув:
– Тарасе, Єгор примусив тебе повiрити, що ти винен. Хай там як, а порiвняно з його промахом, твiй – незначний.
Нагай замислився. З Гусейновим важко було не погодитися: через Скляра мало не загинув працiвник полiцii. Таки правда, Єгор «облажався» набагато бiльше, нiж свого часу вiн.
* * *
Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 09:45
Льоша Войтюк з цiкавiстю спостерiгав за роботою кримiналiстiв. Один iз них (його оперативник бачив вперше за весь час своеi служби у Рiвне) вивчав сiрий Daewoo Lanos на наявнiсть вiдбиткiв пальцiв. Чоловiк пенсiйного вiку скрупульозно обстежував кожен сантиметр автiвки, час вiд часу бурмочучи щось собi пiд нiс. Його сива голова то з’являлася з вiкна, то знову ховалася всередину. Поряд з авто вiн лишив розкладеною свою валiзку з усiма необхiдними для його роботи засобами. Саме зараз вiн щось дiстав iз неi й повернувся до Lanos.
Льоша пошукав очима кiнолога. Чолов’яга мiцноi статури (але дуже низького зросту) разом iз нiмецькою вiвчаркою вивчав прилеглу територiю.
Оперативник на повнi груди вдихнув свiжого повiтря й голосно видихнув.
– Насолоджуешся весняним ранком? – усмiхнувся Кир’ях, пiдходячи ближче.
Щойно старшого колегу привезли на мiсце подii патрульнi. Кир’ях обережно ступав болотом – позавчора пройшов рясний дощ, i тут, у лiсi, земля не встигла добре висохнути. Войтюк з усмiшкою на обличчi спостерiгав, як оперативник намагаеться дiйти, не замазавши взуття.
– Не старайся, Жень, це нереально, – кивком голови вказав на своi кросiвки, якi з бiлих перетворилися на бiло-коричневi.
– Привiт, – врештi пiдiйшов ближче Кир’ях i потиснув руку Льошi. – Що тут?
– Ну, тепер ми можемо з певнiстю казати, що нашого нового жмурiка Андрiя Павелкова вбили не через бажання заволодiти його ТЗ[20 - ТЗ – транспортний засiб.]. Судячи з усього, авто намагалися тут заховати, – Войтюк обвiв поглядом територiю й врештi вказав на ще одну автiвку – власники ii пiв години тому подзвонили до полiцii сповiстити про знахiдку. Двое лiтнiх чоловiкiв сидiли в салонi й тихо балакали.
