скачать книгу бесплатно
Богдан Хмельницький. Легенда i людина
Петро Михайлович Кралюк
Петро Кралюк (нар.1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Є автором численних робiт з iсторii культури Украiни, зокрема ii фiлософськоi думки. Створив власну концепцiю iсторii фiлософii Украiни, яка рiзниться вiд загальноприйнятоi. Вiдомий також своею iсторичною публiцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайтi радiо «Свобода». Його перу належить низка книг («Шестиднев», «Лицар i смерть», «Дiоптра», «Вiднайдення раю», «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони»), де вiн подае дещо незвичний погляд на роль елiтарних верств та козацтва в iсторii Украiни. У цiй книзi йдеться про гетьмана Богдана-Зiновiя Хмельницького. Але це не е традицiйна бiографiя. Автор у першiй частинi говорить про те, як образ цього козацького ватажка трактувався в украiнськiй, польськiй, росiйськiй, еврейськiй, турецькiй i татарськiй культурах. Показано, як вiдбувалася мiфологiзацiя цього iсторичного дiяча. Друга частина книги – спроба подати немiфологiзовану бiографiю Хмельницького, вiдобразити його дiяльнiсть як у широкому геополiтичному контекстi, так i в контекстi подiй на украiнських землях першоi половини й середини XVII ст. Також розглядаеться питання про те, якi реальнi наслiдки мала Хмельниччина для украiнських земель i для Європи загалом.
Петро Михайлович Кралюк
Богдан Хмельницький: легенда i людина
Вступ
Бiлих i пухнастих героiв не бувае. Зокрема – нацiональних.
Історичний дiяч, котрий отримав статус героя нацiонального, як правило, визволяе свiй народ, веде його вiд перемоги до перемоги, водночас поборюючи ворогiв. Принаймнi саме таким вiн постае в нацiональнiй мiфологii.
Але ж вороги – теж люди. І мають думку свою. І, звiсно, ця думка не буде позитивною щодо чужого нацiонального героя, який iх поборював. Радше, навпаки.
Окрiм того, щоб дiячу стати нацiональним героем, необхiдно змобiлiзувати маси на певний чин. А це рiч складна. Не всi «своi» хочуть цiеi мобiлiзацii – з рiзних причин. Хтось не проти сам посiсти мiсце провiдника нацii. Тобто iснуе внутрiшня конкуренцiя. Й часто вона дуже жорстка. Хтось не бачить сенсу в дiях нацiонального героя, поступаючи за принципом «моя хата з краю». А хтось просто лiнуеться. Люди ж е рiзнi.
І ту рiзноту нацiональному лiдеру треба звести в одно. Нелегка то справа. Когось зi «своiх» треба й через колiно ламати. А когось i на той свiт спроваджувати.
Нацii без кровi не будуються. А нацiональнi героi – не люди в бiлих рукавичках. І на руках iхнiх, як правило, вистачае кровi – не лише чужоi, а й кровi «своiх». Здiйснювати виправдання дiянь нацiонального героя чи, навпаки, його осуд е справою малопожиточною. Герой, опинившись у певних обставинах, будучи винесеним на «вершину iсторii», значною мiрою залежить вiд цих обставин.
Богдан Хмельницький
Інше питання, чому вiн опинився на цiй «вершинi» – чи хотiв цього, чи так склалося. Найчастiше – i хотiв, i склалося. Хтось здатний реалiзувати свiй iсторичний шанс, хтось – нi. Той, хто став нацiональним героем, звiсно, свiй шанс реалiзував. І вже через те заслуговуе на увагу й… повагу.
Будучи на «вершинi iсторii», герой все ж мусить дiяти в певних межах. Як вiн використовуе цi межi – залежить вiд нього. Тут спрацьовують рiзнi чинники – походження героя, його родовi й клановi зв’язки, освiта й виховання, рiвень культури, оточення, тобто коло друзiв, соратникiв, знайомих. Певну роль вiдiграють i особистi якостi, пов’язанi з психологiчними особливостями людини.
Якщо й аналiзувати дiяння нацiонального героя, то хiба що в межах можливого. Звiсно, можна розмiрковувати на тему, що герой мiг би поступити не так, як вiн поступив. І тодi б… Але це вже альтернативна iсторiя.
Однак певний сенс у таких розмiрковуваннях е. Вони допомагають зрозумiти, де нашi предки допустили помилки i як можна було б iх уникнути. Принаймнi такий аналiз допомiг би не допускати помилок минулого сьогоднi. Водночас розгляд позитивних сторiн у дiяннях нацiональних героiв мiг би слугувати для нас прикладом i дороговказом.
Коли маемо вiдносно незаангажований аналiз дiянь предкiв-героiв, тодi й можемо вести мову про iсторiю не як про iнструмент державноi пропаганди (чим найчастiше вона i е!), а як про навчительку життя.
Є ще питання, як оцiнювати дii нацiонального героя з позицii довготривалоi iсторичноi перспективи. Що дали вони народовi? Куди його повели? Яке мiсце завдяки цим дiянням, змiг посiсти народ серед iнших народiв? Чи змiг стати на шлях розвитку? Чи, навпаки, деградував.
Треба враховувати й те, що зi змiною поколiнь змiнюеться бачення людей, у т. ч. й iсторичного минулого. Те, що вчора видавалося добром, сьогоднi не обов’язково таким е.
У шерензi украiнських нацiональних героiв (принаймнi на день сьогоднiшнiй) Богдан Хмельницький займае якщо не перше, то одне з перших мiсць. Його iм’я обросло численними легендами. Інодi навiть важко сказати, де тут закiнчуеться правда й починаеться вигадка.
Про Хмельницького багато написано – i творiв художнiх, i наукових. Це й твори «давнi», з XVII–XVIII ст., про якi переважно знають хiба що фаховi iсторики й лiтературознавцi, й твори бiльш сучаснi, вiдомi вiдносно широкому загалу.
Якщо вести мову про украiнську лiтературу, то на увагу, безперечно, заслуговуе монографiя Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький»[1 - Монографiя Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький» за життя автора видавалася чотири рази. У 1857 р. вона почала друкуватися в часописi «Отечественные записки». У 1859 р. вийшла окремою книгою в двох томах. Трете видання (вже в трьох томах) побачило свiт у 1870 р. Останне, четверте, видання вийшло в 1884 р.] – твiр, який балансуе мiж текстом художнiм та науковим. Це була чи не найкраща розвiдка цього автора, яка справила помiтний вплив на творення позитивного образу Хмельницького в очах украiнофiлiв другоi половини ХІХ – початку ХХ ст. Книга перевидавалася й у порiвняно недавнi часи – i в Украiнi, i в Росii. Отже, й далi продовжуе справляти свiй вплив.
Михайло Грушевський присвятив особi й дiянням Хмельницького другу частину VIII i увесь IX том своеi знаменитоi «Історii Украiни-Руси».[2 - Див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8; К., 1996. – Т. 9, кн. 1; К., 1997. – Т. 9, кн. 2.] Нi одному украiнському дiячу вiн не придiлив так багато уваги в своему гранд-наративi, як «батьковi Хмелевi». Історик вважав (i не безпiдставно), що Хмельниччина помiтно вплинула на розвиток Украiни, змiнила ii iсторiю.
В украiнськiй iсторiографii iснуе чимало розвiдок, якi розповiдають про дiяння Хмельницького або мають стосунок до цiеi теми. Те саме можна сказати про iсторiографiю польську й росiйську. Є вiдповiднi роботи i в iсторiографiях захiдноевропейських, зокрема нiмецькiй та французькiй. Особливо в останнiй повезло Хмельницькому. Навiть вiдомий французький письменник ХІХ ст. Проспер Мерiме присвятив Хмельницькому цiлу книгу.[3 - Див.: Мерiме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц: С. Буда, Я. Кравець та iн.; передмова та примiтки: Н. М. Горяча; коментарi: Є. В. Вдовиченко; iлюстрацii: Б. П. Бублик. – Харкiв, 2004.] Ця праця спершу публiкувалася в науковому часописi «Журналь де Саван» (№ 5–8 за 1863 рiк), але швидко набула такоi популярностi у Францii, що витримала за рiк чотири перевидання.[4 - Сюндюклв І. Проспер Мерiме – украiнознавець: до 200-рiччя вiд дня народження видатного французького письменника // День. – 2003. – 27 вересня.] Варто вiдзначити, що вiдомий французький письменник дав надзвичайно високу оцiнку Хмельницькому. «Обраний поводирем малого народу, – писав Мерiме, – оточений могутнiми сусiдами, той чоловiк присвятив усе свое життя боротьбi за його незалежнiсть. Вiн спритно сiяв розбрат у станi ворогiв, змiцнював еднiсть керованих ним полкiв, був безстрашним воiном, глибокодумним полiтиком, розважним при перемогах, стiйким i непохитним при невдачах. Щоб здобути европейське визнання, Хмельницькому забракло хiба що бiльш цивiлiзованого народу…»[5 - Мерiме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц. Я. Кравця // Історичнi постатi Украiни. – Одеса, 1993. – С. 65.]
Проспер Мерiме
Хмельницький став героем численних художнiх творiв у лiтературi украiнськiй. Це – монументальна трилогiя Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». Той же автор написав драму з аналогiчною назвою. Авторами художнiх творiв про славнозвiсного козацького гетьмана е Юрiй Косач, Іван Ле, Натан Рибак, Павло Загребельний, Лiна Костенко тощо.
Доволi вiдомою свого часу була драма Олександра Корнiйчука «Богдан Хмельницький». Вiн же автор кiносценацiю радянського фiльму iз такою назвою. Також Корнiйчук разом зi своею дружиною Вандою Василевською е авторами лiбрето опери «Богдан Хмельницький», музику до якоi написав Костянтин Данькевич (1905–1984).[6 - Про Костянтина Данькевича див.: Михайлов М. Костянтин Данькевич. – К., 1974.] І згаданий кiнофiльм, i опера користувалися популярнiстю в радянськi часи, особливо в перiод вiдзначення 300-лiття Переяславськоi ради в 1954 р. Опера «Богдан Хмельницький» мала три редакцii (двi за радянських часiв, в 1951 i 1953 рр., i одну за часiв незалежностi в 2006 р.). Третя редакцiя була створена (до речi!) в зв’язку з ii постановкою Донецьким театром опери i балету.
За роки незалежностi в Украiнi було знято два художнi фiльми, героем яких був Хмельницький. Це фiльми режисера Миколи Мащенка «Богдан-Зиновiй Хмельницький» (2006),[7 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдан-Зиновiй_Хмельницький_(фiльм); https://www. youtubecom/watch?v=29GwAWO8t9k.] де переважно розповiдаеться про битву пiд Збаражем, та режисера Валерiя Ямбурського «Гетьман» (2015).[8 - Див.: https://uk. wikipedia.org/wiki/Гетьман_(фiльм); http://kino.net.ua/film/397.] У останньому йдеться про конфлiкт Хмельницького iз польським шляхтичем Данилом Чаплинським, а також про мiфiчну iсторiю кохання козацького ватажка до Гелени Чаплинськоi. Щоправда, нi один, нi другий кiнофiльми великого розголосу не викликали.
Проте значний резонанс викликав в Украiнi польський фiльм режисера Єжи Гофмана «Вогнем i мечем» (1999), де роль Хмельницького зiграв вiдомий украiнський актор Богдан Ступка.[9 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вогнем_i_мечем_(фiльм); https://www.youtube.com/ watch?v=PkwFpjpMXoM.] Фiльм викликав неоднозначну реакцiю в украiнському соцiумi. Деякi представники нацiоналiстичних угруповань вважали, що вiн мае антиукраiнський характер. Адже фiльм був екранiзацiею роману Генрiка Сенкевича, де помiтнi були антиукраiнськi акценти. Однак Гофман у своему фiльмi намагався iх згладити. Що, зрештою, йому вдалося. А блискуча гра Богдана Ступки, яскравi батальнi сцени, де украiнськi козаки перемагають полякiв, навiть давали пiдстави говорити про певне проукраiнське спрямування фiльму. Сам же Гофман заявляв про своi проукраiнськi настроi. Вiн став режисером документального фiльму «Украiна: становлення нацii», де в позитивному планi висвiтлювалося украiнське минуле.[10 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Украiна. _Становлення_нацii.]
Особою Хмельницького цiкавився росiйський поет-декабрист Кондратiй Рилеев. Його перу належить дума «Богдан Хмельницький». Рилеев у кiнцi свого життя почав працювати над драмою з такою ж назвою. Вона мала стати конкурентом Пушкiнського «Бориса Годунова». Але страта письменника не дала завершити цей задум.
Хмельницький також е героем художнiх творiв неукраiнських авторiв – передусiм росiйських та польських. В принципi, це зрозумiло. Адже цьому дiячу належить помiтна роль у iсторii Польщi й Росii. Яскравий, але негативний образ Хмельницького виведений у романi Сенкевича «Вогнем i мечем».
Вшанування пам’ятi про Хмельницького в Украiнi не може зрiвнятися з вшануванням пам’ятi iнших дiячiв.[11 - Про вшанування пам’ятi Богдана Хмельницького див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Богдан_Хмельницький.] До недавнього часу, до перiоду декомунiзацii, з ним мiг змагатися хiба що Володимир Ленiн. Тепер Хмельницький поза конкуренцiею.
Так, вiзитною карткою Киева е пам’ятник Богдану Хмельницькому бiля Софiйського собору. Пам’ятники йому встановленi у мiстах Чигирин на Богдановiй горi, Хмельницькому, Черкасах, Запорiжжi, Нiкополi, Скалатi, селi Суботовi, у багатьох iнших населених пунктах Украiни. Деякi з них, щоправда, не мають мистецькоi цiнностi.
Пам’ятний знак Хмельницькому знаходиться на островi Хортиця, де iснувала Запорiзька Сiч. На ньому е такий напис: «У сiчнi 1648 р. бiля о. Хортиця запорiзькi козаки на чолi з Б. Хмельницьким вперше розгромили загiн польських гнобителiв».
Нинi у Чигиринi дiе музей Богдана Хмельницького.[12 - Див.: http://chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=85: 2012-02-27-14-37-50&catid=62:2012-02-09-08-33-39&Itemid=86.] Історiя вiйни пiд проводом цього дiяча представлена в численних експозицiях у музеях Украiни.
Пам'ятник Гетьману Украiни Богдановi-Зиновiю Михайловичу Хмельницькому в Киевi
Поштова марка Украiни. 2007 р.
Пам'ятник Богдановi Хмельницькому на островi Хортиця
Вулицi Богдана Хмельницького е в багатьох украiнських мiстах, навiть у селах.
Є такi вулицi й у мiстах Росii, Бiлорусi й Казахстану. Зокрема, в цих державах вулицi Хмельницького знаходяться в столичних мiстах. У Москвi вулиця Богдана Хмельницького – це колишня Маросейка (саме на нiй пiсля Переяславськоi ради селилися вихiдцi з Малоросii, тобто Украiни). У Казахстанi вулицi Хмельницького е в колишнiй столицi АлмаАтi й нинiшнiй Астанi.[13 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вулиця_Богдана_Хмельницького.] Існуе чотири проспекти Богдана Хмельницького – у Днiпрi, Мелiтополi i… нинi захопленому проросiйськими сепаратистами Донецьку. А ще е такий проспект у мiстi Бiлгородi, що зараз в складi Росiйськоi Федерацii, але знаходиться на украiнськiй етнiчнiй територii.[14 - Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Проспект_Богдана_Хмельницкого.]
Іменем Хмельницького названi й мiста. У 1943 р. Переяслав було перейменовано на Переяслав-Хмельницький.[15 - Вирський Д. С., Вортман Д. Я. Переяслав-Хмельницький // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 149.] А в 1954 р., у рiк 300-лiтнього ювiлею Переяславськоi ради, Проскурiв перейменували на Хмельницький.[16 - Див.: Єсюнiн С. Мiсто Хмельницький: iсторiя, подii, факти. – Хмельницький, 2008.] Вiдповiдно, область, центром якоi стало це мiсто, почала називатися Хмельницькою.
Ім’я цього козацького гетьмана присвоене Нацiональнiй академii Державноi прикордонноi служби Украiни[17 - Див.: http://nadpsu.edu.ua/.] в мiстi Хмельницькому та Черкаському нацiональному унiверситету.[18 - Див.: http://cdu.edu.ua/.] Також за часiв СРСР iснувало в Ульяновську вище вiйськово-технiчне училище iменi Богдана Хмельницького.[19 - Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Ульяновское_высшее_военно-техническое_училище.]
Нацiональна академiя Державноi прикордонноi служби Украiни iменi Богдана Хмельницького в мiстi Хмельницькому
Черкаський нацiональний унiверситет iменi Богдана Хмельницького
Указом Президii Верховноi Ради СРСР вiд 10 жовтня 1943 р. був встановлений орден Богдана Хмельницького, призначений для нагородження командирiв та бiйцiв Червоноi армii i Вiйськово-Морського флоту, керiвникiв партизанських загонiв i партизан, якi особливо вiдзначилися пiд час звiльнення радянськоi землi вiд нiмецьких загарбникiв.[20 - Див.: http://www.mondvor.narod.ru/OHmel. html.] Як бачимо, з’явилася ця нагорода у часи т. зв. «Великоi Вiтчизняноi вiйни», коли iснувала потреба мобiлiзувати украiнцiв для захисту «соцiалiстичноi вiтчизни». У 1995 р. у незалежнiй Украiнi орден Богдана Хмельницького був встановлений на вiдзнаку видатних заслуг громадян Украiни, а також iноземних громадян та осiб без громадянства перед Украiнською державою.[21 - Постанова Верховноi Ради Украiни «Про заснування ордена Богдана Хмельницького» // Вiдомостi Верховноi Ради Украiни. – 1995. – № 19. – С. 139.]
Цiкаво вiдзначити, що серед нагороджених орденом Богдана Хмельницького був лiвiйський диктатор Муаммар аль-Каддафi. Указ про його нагородження пiдписав президент Вiктор Ющенко 4 квiтня 2008 р.[22 - Див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/300/2008?test=4/UMfPEGznhhFmF.Zixg3Ib2HdlW YsFggkRbI1c.]
Лик Богдана Хмельницького зображено на банкнотi номiналом 5 гривень. Також Нацiональний банк Украiни випускав в обiг пам’ятнi монети на його честь.
Орден Богдана Хмельницького
Пам’ятна монета 200 тисяч карбованцiв, 1995 р.
Словом, Богдан Хмельницький став примiтною фiгурою у символiчному свiтi украiнцiв. Вiн «зустрiчаеться» практично на кожному кроцi – у назвах вулиць, на грошових купюрах, можна «зустрiтися» з його пам’ятниками, рiзноманiтними зображеннями тощо.
Також Хмельницький належить до одного з найбiльш знаних представникiв украiнства в свiтi. У Вiкiпедii е 47 статей-бiографiй про цього дiяча рiзними мовами. До найбiльш об’емних серед них належать статтi не лише украiнською, росiйською, румунською, польською мовами (що загалом зрозумiло), але й… китайською.
Історична вiддаленiсть дiянь Хмельницького, недостатнiсть документальних свiдчень про нього сприяють iдеалiзацii й героiзацii цього дiяча. Його особа часто вириваеться з реального iсторичного контексту. Бiльшiсть украiнцiв про цей контекст мають приблизне уявлення. Все це разом узяте створюе широкий простiр для iнтерпретацiй, деякi з яких мають сумнiвну iсторичну основу.
Хмельницький в очах украiнцiв постае у рiзних iпостасях – визволителем вiд польського ярма, борцем за незалежнiсть, творцем Украiнськоi держави, навiть романтичним коханцем, якого зобидив злий польський пан… Якi з цих образiв е «справжнiми»? А якi – плодами фантазiй та наших нереалiзованих бажань?
Автор пропонованоi роботи спочатку спробуе розiбратися з тим, як творилися образи Хмельницького, рiзнi мiфи про нього. Далi подаватимуться реальнi факти, що стосуються дiянь Хмельницького, а також той контекст, у якому вони вiдбувалися. На завершення подане осмислення дiяльностi Хмельницького в iсторичному процесi.
Легенда
Як сприймали Хмельницького його сучасники?
Вiйна пiд проводом Богдана Хмельницького, яка вибухнула в 1648 р. i тривала до його смертi в 1657 р., викликала чималий резонанс i знайшла вiдображення в лiтературi. Закономiрно, вiдгуки були рiзнi – часто дiаметрально протилежнi.
Митрополит Петро Могила
До нас дiйшли хвалебнi вiршi про гетьмана, якi походили iз украiнського середовища. Укладаючи в 1649 р. козацький реестр, канцеляристи вписали до нього панегiрик, де Хмельницький iменуеться «Богом даним» й всiляко прославляеться.[23 - Текст панегiричних вiршiв, поданих у козацькому реестрi, див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 2. – С. 1523–1526.] Поряд iз ним славиться й генеральний писар Іван Виговський. Не виключено, саме вiн мiг скласти цi вiршi чи хтось iз наближених до нього людей. Їх автор, вихований у традицiйному православному руському дусi, представляе Хмельницького майже як володаря Русi-Украiни (у текстi – Росii). Проводяться певнi паралелi зi славними часами князя Володимира. Говориться, що за цього князя Росiя пiднялася, але занепала за його синiв. Тепер же, за Богдана, знову вона пiднiмаеться. Словом, Хмельницький постае як продовжувач Володимира. Також вiн постае i як продовжувач справ митрополита Петра Могили.
Автор демонструе лояльнiсть до польськоi королiвськоi влади. Богдан представлений як гетьман пiд владою короля Яна Казимира:
«Когда король Казимер есть в Польше Иоань
В Руси есть гетьман Хмельнитцкий Богдан».
Правда, наведенi вiршованi стрiчки можна прочитувати i як протиставлення. Але в iнших мiсцях автор хвалить Яна Казимира, вважае, що за його правлiння настала поправа росiйських, чи то козацьких, справ.
Декларуеться навiть польсько-руська еднiсть:
«В росийскомь роде польская булава,
В народе пол(ь)скомь росийская слава».
Отже, Хмельницький репрезентуеться не як повстанець, а як вiрний королiвський слуга, що «вiдновив» славу Русi-Росii.
Таке розумiння дiянь гетьмана Богдана мало поширення передусiм у середовищi шляхтичiв, що, в силу рiзних обставин, опинилися у козацькому вiйську. До таких, зокрема, належав Іван Виговський. Цi люди, вихованi в шанобливому ставленнi до влади Речi Посполитоi, хотiли примирення з королем. Водночас вони жили мрiями про «вiдновлення Русi», «руськоi слави» пiд королiвським берлом. Хмельницький, на iхню думку, якраз i робив це.
Подiбнi погляди вчених канцеляристiв, що походили з рядiв руськоi шляхти, не набули великого поширення. Ця шляхта в украiнських реалiях ставала «вчорашнiм днем», поступаючись новiй козацькiй елiтi. Зрештою, чимало руських шляхтичiв стало козаками. Так само в минуле вiдходили русько-шляхетськi стереотипи, якi були представленi в цих панегiричних вiршах.
Одним iз перших негативних творiв був «Лiтописець або хронiчка» Яна (чернече iм’я – Яким) Єрлича (1598–1674).[24 - Про Йоахима Єрлича див.: Тесленко І. А. Родинний клан Єрличiв // Соцiум: альманах соцiальноi iсторii. – К., 2004. – Вип. 4. – С. 135–188; Яковенко Н. Дзеркало iдентичностi: дослiдження з iсторii уявлень та iдей в Украiнi XVI – початку XVIII столiття. – К., 2012. – С. 63 – 104.] Їi автор належав до православних шляхтичiв. Тому його не варто трактувати як представника суто польськоi сторони.
Радше, вiн представляв у своему творi погляди украiнськоi православноi шляхти й духовенства. Правда, i ця шляхта, i почасти це духовенство були лояльними до влади Речi Посполитоi. На них помiтно впливала культура польська. Вони широко користувалися польською мовою. Не був винятком i Єрлич, який писав свiй «Лiтописець…» польською мовою. Хоча в творi зустрiчаються й украiномовнi фрагменти.
Неприхильне ставлення до «Богом даного» гетьмана Хмельницького зустрiчаемо в тогочасних польських i навiть почасти руських шляхтичiв, якi не пристали до козацькоi «ребелii». Для шляхти Речi Посполитоi Хмельниччина стала шоком i трагедiею. Їi представники намагалися в лiтературних творах осмислити це явище. Як правило, i самого Хмельницького, i пiдняте ним повстання вони характеризували негативно. Хоча й були спроби зрозумiти причини повстання, з’ясувати, як дii шляхетства спровокували це явище.
Автор згаданого «Лiтописця…» походив з Волинi, з села Колом’е, що неподалiк Острога. Можливо, вiн навчався в Острозькiй академii. Певний час Єрлич служив у вiйську. Навiть брав участь у Хотинськiй битвi 1621 р. Пiсля цього через кiлька лiт прийняв чернечий постриг пiд iм’ям Яким. У кiнцi 1620-х – на початку 1630-х рр. був ченцем Киiвського Пустинно-Микiльського монастиря. Улiтку 1633 р. новообраний киiвський митрополит Петро Могила вирiшив цей монастир пiдпорядкувати собi, застосувавши при цьому силу до настоятеля й ченцiв. Єрлич покинув чернече життя, одружився й господарював неподалiк Житомира. У 1648 р., пiсля того як вибухнула вiйна пiд проводом Хмельницького, змушений був утекти до Киева, де переховувався вiд козакiв у Киево-Печерськiй лаврi.
Близько 1652 р. переiхав на рiдну Волинь, де проживав з родиною до кiнця своiх днiв пiд опiкою свояка князя Юрiя Пузини.
Ймовiрно, подii Хмельниччини, коли Єрлич ховався за монастирськими стiнами, пiдштовхнули його на написання «Лiтописця…», над яким вiн переважно працював у 1648–1673 рр.[25 - Оригiнал-автограф «Лiтописця…» у ХІХ ст. зберiгався в зiбраннi польського iсторика Я.-Б. Альбертрандi. Ця копiя загинула пiд час Першоi свiтовоi вiйни у Ростовi-на-Дону разом з рештою рукописiв Бiблiотеки Варшавського унiверситету, якi були туди евакуйованi. У 1853 р. незначнi фрагменти першоi частини й другу частину твору з цього рукопису опублiкували. Див.: Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza z rekopisu wydal K. Wl. Wоjcicki. – Т. 1–2. – Petersburg, 1853. Ще один примiрник твору, який Михайло Возняк вважав за автограф Єрлича i з якого вiн опублiкував вiршованi вставки, зберiгався в Бiблiотецi Ординацii Красiнських у Варшавi, яка згорiла пiд час бомбардувань у 1944 р. Див. публiкацiю М. Возняка: Возняк М. Украiнськi пiснi й польськi вiршi iз «Лiтописця» Єрлича // Записки Наукового Товариства iменi Шевченка. – Львiв, 1931. – Т. CLI. У 1916 р. вiдомий украiнський археограф Орест Левицький пiдготував пам’ятку до видання в серii «Южнорусских летописей». Але пiдготовлене видання не було розтиражоване. Єдиний збережений примiрник його верстки знаходиться в архiвi Інституту iсторii Украiни НАН Украiни.]
«Лiтописець…» е твором гiбридним, де щоденниковi записи, мемуари доповнюються рiзними документами (угодами, присягами, унiверсалами, ухвалами й сеймиковими iнструкцiями), вiршами, листами державних дiячiв та т. зв. листами-новинами, промовами тощо. У творi викладалася iсторiя роду Єрличей (роздiл
«Опис моiх предкiв»), говориться про подii в Речi Посполитiй, зокрема на украiнських землях, у 1620-х – на початку 1670-х рр. Є записи щоденникового характеру пiд назвою «Нещасний початок розбою козацького», який охоплюе 1648–1649 рр.
Загалом Єрлич негативно ставився до козакiв-повстанцiв пiд проводом Хмельницького. Це зрозумiло. Вiн сам постраждав вiд козацькоi «ребелii». Автор «Лiтописця…» обурений вчинками «свинопасiв», якi пiдняли руку на своiх панiв. Повстанцiв Єрлич iменуе «нецнотливими псами, яких пiд сонцем немае гiрших за iнших створiнь».
Вiн, щоправда, не в захватi вiд того полiтичного ладу, що утвердився в Речi Посполитiй. Нiкчемними людьми, нездарами, боягузами, пияками постають зi сторiнок лiтописця високi достойники держави – полководцi й сенатори. Уiдливо характеризуе лiтописець гетьманiв Станiслава Жолкевського та Станiслава Конецпольського, хоча для тогочасноi польськоi шляхти вони вже стали культовими постатями. Пише, що за iхнього гетьманування Украiна, власне Поднiпров’я, Волинь, Подiлля та Русь, тобто воеводство Руське (Галичина), не знали спокою. Чи не головним антигероем Єрлича е коронний гетьман Микола Потоцький, на якого вiн кладе провину за початок вiйни з козаками. Цей високий достойник, за словами автора «Лiтописця…», «бiльше думав про келишки, шклянки, анiж про добро Речi Посполитоi», не слухався мудрих порад, щоб дати спокiй козакам i хлопам. Саме Потоцькому, як антигерою, присвячено вiршi, в яких йдеться про поразку польського вiйська пiд Жовтими Водами в квiтнi-травнi 1648 р. Про них далi буде йти мова. Дiстаеться вiд Єрлича й iншим военачальникам – Мартину Калиновському, Станiславу Потоцькому й Яну Собеському. Негативно вiн характеризуе шляхтича Самуiла Лаща, який прославився розбишацтвом на Киiвщинi. Цi та деякi iншi достойники, на думку автора «Лiтописця…», й довели руськi, в сучасному розумiннi – украiнськi, землi до негараздiв.
Нинiшньому невпорядкованому свiтовi Речi Посполитоi Єрлич протиставляе «iдеальний» свiт, який вiдiйшов у минуле (тут спрацювала мiфологема «золотого вiку»). Це свiт, де правили руськi династii – Острозькi, Заславськi, Збаразькi, Вишневецькi, Корецькi, Стангушки та «iншi княжата». Всi цi князi, як правило, героi прикордоння, котрi захищають свою землю вiд татар. Правда, до числа захисникiв додаються ще шляхтичi – Струсi й Бернард Претвич.
Окрiм князiвського свiту, Єрлич видiляе ще трьох героiв. Це – козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, який, на думку автора «Лiтописця…», вiдiграв основну роль у Хотинськiй битвi 1621 р., Стефан Хмелецький, котрий прославився захистом украiнського прикордоння в 20-х рр. XVII ст., а також Стефан Чарнецький, що був киiвським каштеляном (1655–1657), а пiзнiше киiвським воеводою та польним гетьманом. Єрлич характеризуе останнього як рятiвника вiд «хлопськоi сваволi». Вiн не дбае про особистi вигоди, веде суворий спосiб життя: для нього напiй – вода, постiль – повсть, а сiдло бiля голови – то його подушка.
Як уже говорилося, Єрлич у своему «Лiтописцi…» вмiщав вiршовi твори. Деякi iз них нинi стали хрестоматiйними. Це – «Пiсня про пана Миколая Потоцького». Інодi цей твiр роздiляють на двi частини, оскiльки друга частина, «Вiдповiдь пана Потоцького на жовнiрськi слова», може розглядатися як окремий твiр.[26 - Пiсня про пана Потоцького… // Слово многоцiнне. – К., 2006. – Кн. 3. – С. 500–502.]
Петро Конашевич-Сагайдачний
Коли з’явилися цi вiршi, не можемо точно сказати. Але те, що вони були написанi незадовго пiсля поразки польських вiйськ пiд Жовтими Водами, сумнiвiв не мае. Вiршi вiдносно адекватно вiдображують реалii, пов’язанi з цiею битвою. У них, як не дивно, вiдчуваються прокозацькi настроi. Тому, схоже, iх автором був не Єрлич, а якийсь анонiмний грамотiй, що симпатизував козакам. Однак Єрличу вони могли сподобатися, оскiльки тут засуджувався коронний гетьман Микола Потоцький. І тому вiн помiстив iх у своему «Лiтописцi…»
Вiршi побудованi як малий драматичний твiр. Перша частина – звернення жовнiрiв до Потоцького. У ньому е заклик до цього полководця вмiло керувати ввiреним йому вiйськом, враховувати рiзнi обставини. Звучить симпатiя до запорожцiв, як до звитяжних воiнiв, що можуть розгромити жовнiрiв:
«Жони i дiти гди ся мають подiти нашi напотом,
Гди нас молодцi, тii запорожцi, збавлять клопотом».
Жовнiри закликають гетьмана помиритися iз запорожцями, укласти з ними угоду:
«Чини трактати а кажи брати грошi за заслугу,
Бо то есть здавна заслуга славна запорозького люду».
Мовляв, необхiдно заплатити козакам грошi «за заслугу», за несення вiйськовоi служби. Козаки, вiдповiдно, трактуються як люди вiйськовi, такi собi найманцi, що живуть з «рицарського хлiба».
Звернення жовнiрiв викликае гнiв у Потоцького:
«Он глянув як звiр, знет крикнув, як лев, на жолнiрськii слова,
Остра, як мiч, а груба, як рiч, була йому тая мова».
Але впертiсть Потоцького мае поганi наслiдки для польського вiйська:
«Бо скоро стали ляхи подле плавлi, зараз построчили,
Хмельниччики, ординчики обоз заточили».
Прикметно, що в пiснi немае антитатарських мотивiв. Татари постають як союзники козакiв. І це трактуеться цiлком нормально. Хоча Єрлич, схоже, таку позицiю не сприймав.
Автор вiршiв говорить про поразку Миколи Потоцького пiд Жовтими Водами й Корсунем, яка завершуеться його полоном:
«Хочет битися, кривди мститися, пiд Корсунь вступае,
А за собою, як за совою, молодцiв-запорожцiв потягае.
Там же на полi всю свою силу жовнiрську втрачае,
Стрiльбу i штуки, i всi риштуки запорожцям назичае.
Турецькii конi, дорогi убори оддае поневолi,
А сам iде i iнних веде до татарськоi неволi».
