скачать книгу бесплатно
тодi будемо з вами за рiдного брата жити.
Ступайте, тут вам дорога одна до самого дна».[34 - Цит. за: Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Львiв, 1994. – Кн. друга. – С. 469.]
Козаки ж у цих творах представленi як славнi молодцi, котрi легко перемагають ляхiв. А ляхам випоминаеться те, що вони погано ставилися до козакiв.
Були твори, в яких розповiдалося про погроми евреiв. У них, як правило, йдеться про жидiв-рандарiв (орендарiв), котрi безжалiсно експлуатували мужикiв та козакiв:
«…котрий би то козак альбо мужик iсхотiв риби вловити,
жiнку свою з дiтьми прокормити,
то не йди до пана благословиться,
да пiди до жида-рандара, да поступи йому часть оддають,
щоб позволив на рiчцi риби вловити,
жiнку свою з дiтьми покормити».[35 - Цит. за: Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 468.]
Дiйшли до нас й твори, де говориться про негаразди Хмельниччини. У одному з них йдеться про те, як Хмельницький вiддавав украiнцiв у ясир:
«…що все парубочки, да дiвочки,
да молодиi молодички,
да безщасниi удовички.
Парубочки iдуть – у дудочки грають,
а дiвочки iдуть – пiснi спiвають,
а вдовички iдуть – сильно ридають.
Ой вони iдуть, сильно ридають
да Хмельницького проклинають:
«Бодай того Хмельницького
первая куля не минула,
а другая устрелила,
у серденько уцелила!».[36 - Там само. – С. 483.]
Тобто в народнiй пам’ятi Хмельницький не обов’язково постае в образi героя. Як бачимо, про нього говориться i як про винуватця народних лих.
До творiв, якi вийшли з-пiд пера православних i писалися в часи Хмельниччини чи незадовго пiсля неi, належить т. зв. Львiвський лiтопис.[37 - Див.: Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – К., 1971.] Названий вiн так через те, що був знайдений у Львовi.
Імовiрним автором лiтопису вважаеться Михайло Гунашевський – дрiбний шляхтич iз Галичини, який став священиком. У 1647 р. вiн потрапив до канцелярii Вiйська Запорозького, брав участь у посольствi Богдана Хмельницького до Москви в 1652 р., а потiм опинився в оточеннi Івана Виговського. У 1660 р. Гунашевський отримав посiлостi на Приднiпров’i, маючи на той час сан протоiерея. Отже, iмовiрний автор Львiвського лiтопису був безпосереднiм свiдком подiй Хмельниччини.[38 - Див.: Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – С. 13–17.] Це не могло не знайти вiдображення в його творi. Правда, сам твiр закiнчуеться описом битви пiд Зборовом та Збаражем у 1649 р.
Михайло Гунашевський розглядав унiю, мiжконфесiйну напругу мiж католиками й православними як одну з головних причин конфлiктiв мiж козаками й поляками. Згодом ця думка набула значного поширення в украiнськiй лiтературi, а також у лiтературi росiйськiй. Давала вона про себе знати i у польськiй та еврейськiй лiтературах.
Автор, судячи з усього, належав до духовних осiб, i це не могло не позначитися на його позицii. Конфесiйнi аспекти в лiтописi посiдають далеко не останне мiсце. Можна погодитися з Михайлом Возняком, що лiтописець «завзятий оборонець православноi вiри й ворог унii».[39 - Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 365.] Тобто маемо бажання зображувати повстання Хмельницького як релiгiйну вiйну – хоча насправдi це не зовсiм вiдповiдало реальному стану справ. Звiсно, конфесiйнi чинники грали певну роль, релiгiйнi вiдмiнностi накладали вiдбиток на поведiнку конфлiктуючих сторiн, посилюючи протистояння, тi чи iншi релiгiйнi питання обговорювалися пiд час дипломатичних перемовин. Та попри те не варто перебiльшувати значення чинника конфесiйного. Коли тiй чи iншiй сторонi було потрiбно, то вона iгнорувала релiгiйну приналежнiсть. Наприклад, повсталi козаки, котрi репрезентували себе захисниками православ’я, не завжди знаходили спiльну мову з iерархами православноi Киiвськоi митрополii, нерiдко вбивали православних християн, навiть грабували православнi церкви й монастирi. А iхнiми союзниками на початковому етапi повстання були татари-мусульмани.
Із симпатiею лiтописець зображуе Богдана Хмельницького i козакiв. Описуе битви 1648 р. i перемоги над поляками. Дае зрозумiти, що важливу роль у цих битвах вiдiгравала татарська орда. Навiть наводить розмову мiж гетьманом Миколою Потоцьким та Богданом Хмельницьким. Ця розмова е вигаданою, але сама по собi вона показова. «Хлопе, – нiби запитав Потоцький Хмельницького, – чим же знаному рицарству орд татарських (яким i перемогу приписують) заплатиш?» Хмельницький же вiдповiв: «Тобою… i iншими з тобою».[40 - Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – С. 121.]
Лiтописець без прикрас говорить про тi страждання, якi принесла Хмельниччина. Ведучи мову про подii 1648 р., пише: «Але орди люд незлiчений з собою до поганських краiн затягли в полон. Був i голод всюди, куди тiльки прийшли вiйська козацькi. Був i мор якийсь… Багато вiйськових на дорогах i на Украiнi вмерло».[41 - Там само. – С. 122] Говорить лiтописець про жорстокi розбоi козакiв i татар пiд Львовом:
«Замку Високого добули i люд повбивали, також у католицьких монастирях все забрали i у церквах. Одних людей татари в полон забрали, другi вiд меча загинули, третi – вiд голоду, четвертi – вiд моровицi. У церквi Святого Юрiя було 54 трупи убитих людей…»[42 - Там само. – С. 123] Отже, у лiтописi говориться про небажанi, з точки зору православного священика, речi. Адже церква Святого Юра була православною. І в нiй православних людей вбивали своi ж православнi козаки або iхнi союзники – татари.
Твором украiнського автора другоi половини XVII ст., в якому частково була вiдображена Хмельниччина, е «Хронiка з лiтописцiв стародавнiх» Феодосiя Софоновича (? – 1677).[43 - Твори Феодосiя Софоновича див.: Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – К., 1992; Феодосiй (Софонович). Виклад о Церквi святiй / упоряд. о. Юрiй Мицик. – К., 2002.] Хоча твiр не дiйшов до друкарського верстата, проте iснував у численних списках. Тому вплинув на украiнське iсторiописання наступних часiв.
Про автора «Хронiки…» вiдомо таке. Народився вiн десь у першiй чвертi ХVIII ст. в Киевi у мiщанськiй родинi. Освiту здобував у Киево-Могилянськiй академii, де отримав знання з латинськоi, грецькоi, польськоi та церковнослов’янськоi мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладi, у 1653–1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став iгуменом Киево-Михайлiвського монастиря. У нього на очах проходили подii Хмельниччини й Руiни.
Феодосiй Софонович розглядав iсторiю Украiни-Русi з давнiх, зокрема киево-руських часiв, до вiйни пiд проводом Хмельницького, а також до деяких подiй пiсля неi. Опис доведений до 1672 р., коли турецьке вiйсько взяло Кам’янець-Подiльський.
Для Софоновича вiйна пiд проводом Хмельницького стае важливим моментом iсторii Русi. Сам автор був не лише очевидцем цих подiй, але i брав у них безпосередню участь. При читаннi «Хронiки…» складаеться враження, що Софонович намагався бути максимально правдивим, оскiльки описуе подii, нiби не стаючи нi на ту, нi на iншу сторони. Лише в рiдких випадках дозволяе собi давати якiсь оцiнки.
Розповiдаючи про подii 1648 р., хронiст не дошукуеться причин козацькоi вiйни, немае в нього й апологетики Хмельницького. Радше, навпаки. Якщо виходити з опису того, що вiдбувалося в 1648 р., то бачимо, що автор «Хронiки…» звертае увагу на подii, якi аж нiяк не прикрашають козакiв та iхнього ватажка. Наприклад, чимало уваги придiлено опису взяття й руйнування козаками мiста Тульчин. «…полковник Ганджа, – пише Софонович, – з немалим козацьким вiйськом пiдiйшов до Тульчина, де вся шляхта воеводства Брацлавського сховалася, i князь Четвертинський Іван з ними сховався. Ганджа хотiв тодi той
Киево-Могилянська академiя. Старий корпус на фотографii 1860-х рокiв
Тульчин здобути. Шляхта з Тульчина жадала перемир’я. Ганджа з ними перемир’я учинив, але, однак, поставив вимогу, щоб всiх жидiв було видано. І так шляхта видала всiх жидiв зi всiею iхньою маетнiстю. Ганджа усiх жидiв наказав убити, а маетностi iх забрав i вiдiйшов вiд Тульчина. Пiсля цього швидко iнший полковник Хмельницького, Остап Іванський, прийшов до Тульчина зi своiм полком, здобув замок Тульчинський, шляхту, яка була в тому замку, повбивав, там i князь Четвертинський Іоанн, православний, був убитий, а княгиню його до Уманi було взято в неволю».[44 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 228.] Козаки в цих описах постають як убивцi й грабiжники: навiть убивають православних людей, русинiв. Спецiально акцентуеться увага на вбивствi православного князя Івана Четвертинського. Принагiдно варто вiдзначити, що руський князiвський рiд Четвертинських розглядався в той час як один з головних покровителiв православ’я в Речi Посполитiй.
Софонович виявляе помiтну лояльнiсть до польських королiв. Про них говорить з повагою – що характерним було для тодiшнього етикету. Особливо тепло вiдзиваеться про короля Владислава: «Владислав був дуже добрий до Русi i зичливий».[45 - Там само.] Описавши перемогу козакiв i татар пiд Пилявцями, хронiкер розповiдае про похiд цих вiйськ пiд Львiв та Замостя, який для мiсцевих мешканцiв, у тому числi православних, став справжньою трагедiею: «…Хмельницький та хан зi своiм вiйськом потягнулися пiд Львiв. Йдучи, татари багато мiст i сiл пустошили й палили, i людей у неволю забирали. Пiд Львовом ставши, дуже багато шкоди вчинили, а львiв’яни вiдкупилися в Хмельницького, давши йому багато скарбу. Звiдти пiшов Хмельницький iз ханом пiд Замостя, всюди пустошачи i людей у неволю беручи. Коли Замостя добував, то замостяни великим скарбом вiд Хмельницького вiдкупилися. А загони козацькi й татарськi тим часом аж за Вiслою пустошили. Так i зима надiйшла, тодi Хмельницький i хан з дуже великими скарбами повернулися додому».[46 - Там само. – С. 229.] Тобто з цих слiв випливае, що нi Хмельницький, нi його союзники, татари, не йшли на украiнськi землi з «визвольною мiсiею», чи мали на метi захопити Варшаву й утвердити свою владу в Речi Посполитiй. Зрештою, в системi тогочасних уявлень останне було нереальним. Хмельницький не мав аристократичноi кровi й не мiг сприйматися як легiтимний правитель.
З болем Софонович описуе подii, що вiдбулися пiсля Зборiвських домовленостей. Спочатку говорить, що король Ян ІІ Казимир надав козакам вольностi, обiцяв не допускати перебування коронних вiйськ на украiнських землях, забрати церкви в унiатiв i вiддати iх православним. Далi читаемо: «Там же за вислугу татарам дозволив король взяти багато мiсць на Подiллю, якi могли би оборонятися…» Це можна зрозумiти так. Мовляв, король змушений був вiдкупитися чимось вiд татар, якi прийшли з козаками. Вiн вирiшив iх обманути, дозволивши грабувати мiста на Подiллi, якi могли оборонятися. І тут далеко не найкращу роль вiдiграли козаки, якi «перед татарами приходячи, запевняли на мiсцях людей, що буде спокiй, а коли iх пускали в мiста, за ними татари вслiд приходили i людей зi всiма скарбами брали в неволю». Софонович, розповiвши про цi безчинства, вигукуе: «Горе! Горе!»[47 - Там само. – С. 229.]
Дещо незвичним видаеться опис битви пiд Берестечком у 1651 р. Хронiст говорить, що поляки переважно почали напирати на татар, не особливо чiпаючи козакiв. Татари подумали, що поляки е в змовi з козаками. Це налякало iх. І вони вирiшили вiдступити з поля бою. У цiй ситуацii король мiг козакiв у болотах потопити й побити. Але змилостивився над ними i наказав жовнiрам не гонити козакiв. «Козаки самi, затривожившись, втекли на Украiну, все покинувши, i дуже багато iх у болотi потонуло…».[48 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 230.]
Наскiльки таке бачення битви пiд Берестечком вiдповiдае дiйсностi, можна дискутувати. Але цей опис, як i iншi фрагменти «Хронiки…», засвiдчують: автор був роялiстом i з пiететом ставився до влади польського короля. І в цьому контекстi Хмельницький, який воював з королем, не мiг сприйматися позитивно.
О. Сiренко. «Битва пiд Пилявцями»
Автор «Хронiки…» виражав позицiю тогочасного вищого православного духовенства Украiни, яке не бачило в козаках своiх надiйних союзникiв. Його представники ладнi були орiентуватися на легальних правителiв, наприклад на польського короля чи, зрештою, на царя московського.
Можемо констатувати, що украiнськi хронiсти, якi писали пiд час Хмельниччини та вiдразу пiсля неi, не замовчували негативнi факти в дiяннях козакiв (занадто цi факти були очевиднi!). Через це не могли вони творити апологетичний образ козака чи iхнього гетьмана Богдана Хмельницького. Козацька апологетика на сторiнках украiнських лiтописних творiв з’являеться пiзнiше – коли про негативнi реалii стали забувати, а в козацькоi старшини з’явилася потреба утвердити себе як пануючий соцiальний стан на украiнських землях.
Загалом iз середини й другоi половини XVII ст. до нас дiйшло мало украiнських писемних пам’яток, якi б давали вiдносно цiлiсну картину Хмельниччини й намагалися осмислити це явище. На те була низка причин.
По-перше, военнi лихолiття, що стали постiйними на украiнських землях протягом тривалого часу, аж нiяк не сприяли тут розвитку лiтературноi творчостi. Наприклад, у цей час зазнала руйнацii та занепала Киево-Могилянська колегiя.
По-друге, вище православне духовенство Киiвськоi митрополii, що загалом стояло на позицiях лояльностi до влади Речi Посполитоi, не було в захопленнi вiд дiй Хмельницького та його повстанцiв. Воно намагалося займати вiдносно нейтральну позицiю, балансуючи мiж козаками та державною владою. Представники цього духовенства (а саме вони в той час репрезентували украiнську iнтелектуальну елiту), як правило, в своiх творах оминали тему Хмельниччини, обмежуючись абстрактними закликами до миру.
По-трете, козацька старшина в той час ще не спромоглася створити в своему середовищi iнтелектуалiв, якi б могли зайнятися осмисленням i прославленням Хмельниччини. Це сталося пiзнiше, у XVIII ст., коли з’явилася низка козацьких лiтописцiв та iхнiх послiдовникiв.
Можна також допустити, що чимало писемних творiв, якi з’являлися в той час в Украiнi, у вогнi военних лихолiть просто були знищенi й не дiйшли до нас.
Натомiсть у другiй половинi XVII ст. осмислення Хмельниччини зустрiчаемо в творах авторiв-католикiв, передусiм у лiтературi польськiй. Це не дивно. Інтелектуали, що представляли польське шляхетство, хотiли з’ясувати, чому такi нещастя впали на Рiч Посполиту.
Однiею з перших праць, де велася мова про вiйну пiд проводом Хмельницького, е праця Йоахима Пасторiя (справжне прiзвище – Гiртенберг; роки життя – 20.09.1611 – 26.12.1681)[49 - Про Йоахима Пасторiя див.: Мицик Ю. А. Пасторiй Йоахим // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 8. – С. 87.] «Вiйна скiфо-козацька, або Про змову татар, козакiв i руськоi чернi проти Польського королiвства за непереможного короля Польщi i Швецii Яна Казимира», яка вийшла в 1552 р. у Гданську з присвятою королю Яну ІІ Казимиру.[50 - Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Gedani, 1652.] Народився Пасторiй у сiм’i протестантського пастора в Сiлезii. Протягом життя кiлька разiв мiняв вiровизнання. Був лютеранином, соцiнiанином, кальвiнiстом, зрештою перейшов на католицизм i навiть став католицьким священиком. Тривалий час проживав на Волинi, будучи лiкарем у заможнiй шляхетськiй родинi Сенют. Коли вибухнула Хмельниччина, переiхав до Балтiйського Помор’я. Жив у Ельблонгу, Гданську, Фромборку. Був офiцiйним iсторiографом короля Яна Казимира.
Йоахим Пасторiй
У працi «Вiйна скiфо-козацька…» розглядаються подii 1648–1651 рр. Варто враховувати, що ця праця була написана незадовго пiсля волинського перiоду життя Пасторiя, коли вiн належав до «братiв польських» (соцiнiан).[51 - Про соцiнiанство на украiнських землях див.: Історiя релiгii в Украiнi. – К., 2002. – Т. 5. – С. 52–94.] Соцiнiани, як i iншi неправославнi, зазнавали переслiдувань з боку повсталих козакiв. Значна частина з них змушена була покинути украiнськi землi. І все ж серед них поширеною була думка, що у вибуху Хмельниччини винуватi самi польськi шляхтичi. Деякi соцiнiани, прийнявши православ’я, навiть опинилися в лавах козацького вiйська. Наприклад, до таких належав Юрiй Немирич (1612–1659), автор проекту Гадяцького договору.[52 - Про Юрiя Немирича див.: Брик М. Юрiй Немирич на тлi iсторii Украiни. – Лоссер, 1974; Stanislaw Kot. Jerzy Niemirycz – w 300-lecie Ugody Hadziackiej. – Paryz: 1960.]
Пасторiй неприхильно ставиться до козакiв. Вони для нього – варвари. На початку твору iсторик дае характеристику Хмельницькому.[53 - Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Р. 5–7.] Про нього вiн пише, що той був козаком «староi мiлiцii», тобто реестрового вiйська, «окрiм мистецтва володiння зброею, якого навчився в попереднiх вiйнах», володiв письмом, «що рiдко зустрiчаеться в цих варварiв».
Автор «Вiйни скiфо-козацькоi…» твердить, що Хмельницький був сотником, навiть козацьким послом до короля й сейму, потiм писарем реестрового козацького вiйська. Вiн видався королевi Владиславу IV здiбною людиною, яка могла б очолити козацьке вiйсько для ведення вiйни. Тут, ймовiрно, робиться натяк на те, що Владислав готувався до вiйни з татарами й турками. Хоча про це прямо й не говориться.
Увага короля до Хмельницького зробила його пихатим. Оскiльки до «зовнiшньоi вiйни» справа не дiйшла, Хмельницький шукав собi роботу. Випадково посварився з «Чаплинським, пiдстаростою Конецпольського», за межi своеi землi. Хмельницький вважав, що Чаплинський вчинив йому «приватну зневагу» й захотiв помститися. Вiн легко знайшов спiльникiв у «мiсцях, де всi пам’ятали про давню свободу» i «де спокiй видавався важким як основа неволi». Зрештою Хмельницький втiк на «запорiзькi острови», де козаки мали свое пристанище.
В одному iз останнiх своiх видань «Історii Польщi часiв правлiння Владислава IV до його отруення, мiжкоролiв’я й обрання та коронацii Яна Казимира» (1680 р.) Пасторiй бiльш розлого говорить про конфлiкт мiж Чаплинським та Хмельницьким. При цьому посилаеться на лист останнього до гетьмана Миколи Потоцького.[54 - Pastorio І. Historiae Polonae pars prior de Vladislav IV Regis extremis, secutoq; inde interregno, et Joannis Casimiri Electione ac Coronatione. – Gedani, 1680. – Р. 31–35.] Хоча самого листа не наводить. Там йдеться про те, що Хмельницький мав на територii Чигирина маетнiсть, яка дiсталася йому вiд батька. Батько ж, за твердженням Пасторiя, був шляхтичем iз Литви, який одружився на русинцi. Маетнiсть йому в Чигиринi надав гетьман (ймовiрно, Станiслав Конецпольський). У битвi пiд Цецорою в 1620 р. вiн опинився в неволi i був завезений до Туреччини, де й помер. А його син, себто Богдан Хмельницький, потрапив у неволю до кримських татар, звiдки його викупила мати. З того часу Богдан жив удома, займаючись господарством, поки Чаплинський (маеться на увазi Данило Чаплинський, на той час пiдстароста чигиринський), отримавши вiд гетьмана Станiслава Конецпольського Чигирин, не вигнав його з маетностi. Хмельницький намагався порозумiтися iз сином гетьмана, Олександром Конецпольським. Але це нiчого не дало. Тодi майбутнiй козацький вождь подався до Варшави, до короля Владислава, який перед тим хотiв його зробити гетьманом козацького вiйська. Проте i тут вiн допомоги не отримав. За вiдiбране майно Хмельницький одержав невелику суму – 50 злотих. До того ж Чаплинський у Чигиринi прилюдно побив його сина i погрожував йому самому. Становище Хмельницького погiршували доноси козацького сотника Романа Пешти. «Молодий Конецпольський», тобто Олександр, наказав арештувати Хмельницького, що й було зроблено. Із ув’язнення той звiльнився лише завдячуючи поруцi свого приятеля, полковника Станiслава Кричевського (Михайло Станiслав Кричевський у той час був чигиринським полковником реестрових козакiв). Пiсля цього всього Хмельницький, не чуючи себе в безпецi в Чигиринi, втiк на Запорiжжя.
Окрiм того, Пасторiй говорить, що пiсля смертi короля Владислава Хмельницький говорив, нiби той рекомендував йому шукати справедливостi, взявшись за шаблю.
Популярною вiршованою хронiкою, де розповiдалося про подii Хмельниччини, була праця барокового поета й iсторика Самiйла Твардовського (1595? – 1661) «Вiйна домова з козаками й татарами, московiтами, потiм шведами й угорцями, яка точилася протягом дванадцяти рокiв».[55 - Про Самiйла Твардовського та його твiр див.: Тарасенко І. Ю. «Wojna Domowa» польського хронiста С. Твардовського як iсторичне джерело та пам’яткa iсторичноi думки. – К., 2011; Kaczmarek M. Epicki ksztalt poematоw historycznych Samuela Twardowskiego. – Wroclaw – Warszawa – Krakоw – Gdansk, 1972.] Перше ii видання побачило свiт у Краковi в 1660 р.[56 - Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, Moskwa… przez lat dwanascie toczaca sie dotad. – Krakоw, 1660.] Друге – у Калiшi в 1681 р.[57 - Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwa, potym Szwedami i z Wegry przez lat dwanascie za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona ksiegi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681.] Твiр користувався популярнiстю не лише в Польщi, а й Украiнi.
Герб Самiйла Твардовського
У поемi чимало уваги було придiлено битвам пiд Збаражом у 1649 р. та Берестечком у 1651 р. Героями твору можна вважати князя Ярему Вишневецького та короля Яна Казимира. Подiбний концептуальний пiдхiд щодо героiв простежуеться i в романi Генрiка Сенкевича «Вогнем i мечем», оскiльки автор цього художнього твору теж використовував «Вiйну домову…» Твардовського. Зрештою, сам термiн «вiйна домова», що можна перекласти як «вiйна громадянська», широко ввiйшов у вжиток у польськiй iсторiографii для означення Хмельниччини.
Для Твардовського Хмельницький не е позитивним героем. Хоча, треба вiддати належне автору, вiн достатньо об’ективно описуе дiяння козацького гетьмана. У творi е роздiл пiд назвою «Звiдки взявся Хмельницький»,[58 - Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwa, potym Szwedami i z Wegry przez lat dwanascie za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona ksiegi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681. – S. 5–6.] де Твардовський з’ясовуе причину козацького повстання. Історiя ця виглядае таким чином.
Хмельницький володiв хутором, що знаходився неподалiк Чигирина. Володарем цього мiста був «коронний хорунжий» (маеться на увазi Олександр Конецпольський – староста чигиринський). Самого ж Хмельницького Твардовський оцiнюе високо. Мовляв, це був «неабиякий чоловiк», «багато чого знав» – i вiйськову справу, i грамоту. Правда, цi здiбностi стали причиною того, що вiн «переповнився гонором».
Далi поет-хронiст згадуе про те, що король Владислав замишляв воювати з турками. Тодi вiн радився з Хмельницьким. Пропонував йому з великими вiйськовими силами податися в морський похiд. На це майбутнiй козацький вождь погодився.
Чому Хмельницький не пiшов на туркiв, Твардовський не говорить. А переходить до iсторii конфлiкту з Чаплинським. Останнiй позаздрив багатству Хмельницького й хотiв на його землях поставити слободу. Але той не пiшов iз ним на переговори. Через те Хмельницького кинули до в’язницi, де вiн просидiв кiлька днiв. Судячи зi слiв Твардовського, вiдпустити в’язня вмовила Чаплинського дружина цього урядника.
Хмельницький, звiсно, образився. Вiн нiби сказав: «Живий Бог, i ще не вмерла козацька мати». Вийшовши iз ув’язнення, почав змовлятися з такими ж незадоволеними, як вiн, i щось замишляти. Тодi, за свiдченням Твардовського, гетьман (очевидно, мався на увазi коронний гетьман Микола Потоцький на прiзвище Ведмежа Лапа) послав листа до Кжечовського, тобто Михайла Станiслава Кричевського, щоб той негайно спiймав Хмельницького i тримав його до наступних розпоряджень. Однак Кричевський, маючи iз Хмельницьким «своi справи», застерiг його, показавши лист гетьмана.
Пiсля цього Хмельницький «осiдлав прудкого коня», набрав загiн козакiв i подався на Запорiжжя. Щоб виправдати цей «зрадницький вчинок», посилав до гетьмана листи, в яких скаржився на Чаплинського, що той його ув’язнив.
Далi подаеться дуже цiкава iнформацiя про переговори Хмельницького в ордi, тобто з кримськими татарами, на яку, на жаль, дослiдники не звертають увагу. Мовляв, козацький ватажок нагадав татарам про минулi своi з ними угоди (в оригiналi akkordy – ймовiрно, вiд iталiйського слова «узгодження») i про послуги, наданi «iхньому Сангерею». Пiд останнiм, судячи з усього, мався на увазi калга Шагiн-Гiрей, який вiдiгравав помiтну роль в iсторii Кримського ханства в 20-х рр. XVII ст.
Так, у 1623 р. кримським ханом став Мехмет-Гiрей, який iз Персii повернув свого брата Шагiн-Гiрея, зробивши його калгою, тобто другою особою в державi. Цього ж року Персiя розпочала вiйну з Османською державою. Кримський хан теж вступив у вiйну з османами, залучивши при цьому запорозьких козакiв. Вiйна з турками й протурецьки налаштованими силами в Кримському ханствi тривала до 1629 р. Цю вiйну можна трактувати як вiйну за незалежнiсть кримських татар вiд османiв. І дiяльну в нiй участь взяли украiнськi козаки. Мехмет-Гiрей в остаточному пiдсумку програв, загинувши в 1629 р., а Шагiн-Гiрей знову емiгрував до Персii.[59 - Про цi подii та iхнiй контекст див.: Кралюк П. Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони. – Харкiв: Фолiо, 2016. – С. 60–63.]
Якщо наведене свiдчення Твардовського про переговори Хмельницького в ордi не е вигадкою i мае пiд собою пiдстави, то можна припустити, що в 1620-х роках Богдан разом зi своiми соратниками брав участь у вiйнi Мехмет-Гiрея та Шагiн-Гiрея проти туркiв.
Твардовський пише, що хан вагався, чи йти з Хмельницьким на угоду – бо пiдозрiлим той йому видався. Однак коли козацький проводир вiддав свого сина в заставу, поклявся на шаблi та ще й дав багатi дарунки, хан погодився допомогти i наказав татарам пiдготувати сiм тисяч воякiв.
Веспасiанан Коховський
Ще одним вiдомим твором про Хмельниччину, який мав вплив як на польську, так i на украiнську iсторiографii, були «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV» авторства Веспасiана Коховського (1633–1700).[60 - Про Веспасiана Коховського див.: Герасименко Н. О. Коховський Веспасiан // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 5. – С. 244.] У другiй половинi XVII ст. вiн вважався одним iз найпопулярнiших польських «сарматських» поетiв. У молодi роки довелося йому «понюхати пороху». У 1650 р. Коховського зарахували до крилатих гусар, якi воювали проти украiнських козакiв. Вiн був учасником Берестецькоi битви 1651 р. Воював також проти Московii й шведiв. Брав участь у Вiденськiй битвi 1683 р.
В останнi роки життя Коховський зацiкавився iсторiею. Навiть став iсторiографом короля Яна ІІІ Собеського. Найбiльший його iсторичний твiр, згадуванi «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV», виходив по частинах й видавався в Краковi. У цьому творi висвiтлювалися iсторичнi подii, свiдком яких часто був сам автор. За життя Коховського вийшло три частини цього твору – у 1683, 1688, 1698 роках. Всi вони були виданi латинською мовою. Невиданою лишилася лише четверта частина. Вона побачила свiт у перекладi польською мовою аж у 1853 р. Михайло Грушевський вважав, що це «найбiльша й найпопулярнiша зi старих праць про Хмельниччину».[61 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: у 11 т., 12 кн. – Т. 8, ч. ІІ. – С. 204.]
Чимало iнформацii про Хмельниччину, ii причини, початок i перебiг до 1655 р. подано в першому випуску «Анналiв…» Коховського.[62 - Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Cracoviae, 1683.] Козацьке повстання Коховський iменуе «безбожним бунтом», а його iнiцiатором вважае Хмельницького. Про дiяльнiсть останнього говориться чимало.[63 - Ibid. – P. 19–25.]
Праця «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV» В. Коховського, як i «Вiйна домова…» С. Твардовського, спричинила вплив як на польську, так i на украiнську iсторiографii. Цей твiр використовували козацькi лiтописцi, зокрема Григорiй Грабянка. Звертався до нього й Генрiк Сенкевич, пишучи роман «Вогнем i мечем».
Коховський наводить рiзнi версii щодо походження батька Богдана Хмельницького – Михайла. На думку одних, вiн походив iз Мазовii, iншi вважали, що з Лисянки. В силу обставин Михайло опинився в Жовквi, при дворi гетьмана Станiслава Жолкевського. Іван Данилович утворив Чигиринське староство, Михайло перебрався туди й служив у нього писарем. Тут вiн оженився з козачкою. Коли ж гетьман Жолкевський подався з вiйськом у Молдавiю, щоб пiдтримати мiсцевого господаря Гаспара Грацiанi, який розпочав вiйну з турками, Данилович зiбрав чимало козакiв iз околиць Чигирина й послав iх на цю вiйну. Михайло в цьому вiйську був сотником. Також у цей похiд вирушив його син Богдан. У битвi пiд Цецорою польське вiйсько, яким командував Жолкевський, зазнало поразки. Гетьман загинув. Із ним загинуло чимало воiнiв. Серед них був Михайло. Богдан же опинився в неволi.
Далi Коховський говорить, що Богдана козаки викупили з кримського полону – нiби заради пам’ятi його батька, обмiнявши на татарських полонених. Така мотивацiя виглядае дещо дивно. Адже, принаймнi з цього тексту, не дуже зрозумiло, чим так догодив Михайло Хмельницький козакам.
В. Коховський. «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV»
Щодо Богдана, то вiн, опинившись на волi, швидко почав набирати впливу серед козацтва, оскiльки був письменним i вмiв полагоджувати рiзнi справи.
Автор «Анналiв…» спецiально акцентуе увагу на освiтi Богдана Хмельницького. Допускае, що вiн учився в «киiвськiй гiмназii» або «у Ярославi у езуiтiв».
Коховський у своiй працi намагаеться подати психологiчний портрет Хмельницького. Про нього пише: «Певно, у зрiлому вiцi вiн навчився обережностi, навчився практично оцiнювати кожну нову рiч, вiдкладати надiю на майбутне i виявляти то лагiднiсть, то знову жорстокiсть, часто не погрожуючи, водночас не забувати про помсту». Вiдзначае вiн i його вiйськовi якостi, витривалiсть духу. А ще – «лице мав усмiхнене, котрим приховував, як блискучий лiд гнилу воду, порухи своеi душi». Будучи вояком, Богдан вiдзначався послухом, нiколи не наражав себе на небезпеки. Тобто Хмельницький постае людиною потаемною, умiе приховувати своi прагнення. Проте це потаемне iнодi проривалося. Тому, пише Каховський, Хмельницький брав участь у козацьких бунтах – Тараса Трясила, Острянина й Гунi, але вмiло уникав «заслуженоi кари». Щоб продемонструвати на прикладi психологiю Хмельницького, автор «Анналiв…» розповiдае таку легенду: мовляв, коли гетьман Станiслав Конецпольський спорудив фортецю Кодак, то запитав Богдана в присутностi iнших козакiв, що вiн може сказати про цю твердиню. Але той не витримав i вiдповiв: «Що руки зробили, руки й зруйнують». Ця легенда немае реальноi основи. Вона наведена для того, щоб продемонструвати приховану скритiсть та пiдступнiсть Хмельницького. Однак вона набула поширення – особливо в лiтературi украiнськiй.
Давши таку психологiчну характеристику майбутньому козацькому ватажку, Коховський придiляе чимало уваги взаемостосункам Хмельницького й Ілька Барабашенка (саме так це iм’я звучить у Коховського). Щодо останнього, то тут мався на увазi черкаський полковник козацького реестрового вiйська Іван Барабаш (? – 1648).[64 - Про Івана Барабаша див.: Срезневский И. Иван Барабаш, малороссийский гетман // Московский наблюдатель. – 1835. – Ч. I. – С. 597–611.] Про нього нам вiдомо небагато. Вважаеться, що Барабаш завжди тримав сторону влад Речi Посполитоi. Воював пiд Цецорою та Хотином. У 1646–1647 рр. зустрiчався iз королем Владиславом, обговорюючи питання походу на татар i туркiв. На початку повстання Хмельницького лишився на боцi Речi Посполитоi. Загинув навеснi 1648 р. Існуе версiя, що був утоплений козаками – прихильниками Хмельницького.
Постать Барабаша з часом обросла численними легендами. Вiн став героем, точнiше антигероем думи про Хмельницького й Барабаша. У нiй розповiдаеться, що Барабаш мав якiйсь листи-привiлеi вiд короля, якi переховував. І ось Хмельницький iх спецiально викрадае, пiдпоiвши Барабаша. Подiбнi легендарнi оповiдi зустрiчаються також у писемних творах.
Оповiдь Коховського про Хмельницького й Барабаша, чи то Барабашенка, мае теж чимало легендарного. Автор «Анналiв…» пише, що Барабаша король iменував гетьманом запорозьким, а Хмельницького – вiйськовим писарем (notarius). Цi люди за своею вдачею й звичаями помiтно рiзнилися мiж собою.
Барабаш нiби слухався можновладцiв, готовий був йти на Чорне море, щоб воювати з «ворогами королiвства», тобто турками, але при умовi, що на це буде легальний дозвiл. Як вiдомо, сейм Речi Посполитоi не дав згоди королю Владиславу для проведення вiйни з турками. У Коховського навiть наводиться промова Барабаша до козакiв, де вiн закликае iх утриматися вiд бунтiв i обiцяе iм, якщо на це буде згода влади, повести iх на «розбiйничi ватаги татар» i на Чорне море.
«Зовсiм не так невинно поводився Хмельницький, – пише Коховський. – Його неспокiйна душа вагалася. То хилився вiн до тих, хто був прихильний до розбишацтва, то знову пригадував, що королiвський двiр, ображений (це було йому добре вiдомо) занехаяною вiйною, легко пристане на його бiк… Замислювався, чому вiйну розпочато й занехаяно, зброю пiднято й вiдкинуто?» Хмельницький, говорить далi Коховський, знав, що при королiвському дворi е чимало противникiв вiйни з турками. Вони вважали, що ця вiйна може викликати небезпеку. Знали про це й козаки. Але вони не лякалися й ладнi були йти на загострення вiдносин.
Подальшi подii у Коховського розгортаються як детектив. «Удаючи велику приязнь», читаемо далi, Хмельницький запросив Барабаша до себе в куми на хрещення дитини. І пiд час гостини з Барабашем посварився якийсь козак i убив його. Нiби Хмельницький не був причетний до цього вбивства, але те, що це сталося в його домi, кидае на нього тiнь вини. Бiльше того, це було на руку Хмельницькому, адже Барабаш стримував свавiльних козакiв.
З iнформацii та мiркувань Коховського випливае, нiби Хмельницький та бунтiвнi козаки вирiшили скористатися суперечностями у владному середовищi Речi Посполитоi. Можна так зрозумiти, що, пiшовши вiйною на туркiв, вони би мали прихильнiсть з боку короля, але наражалися на незадоволення з боку шляхти. Пiдтриманi королем, козаки могли б виступити проти шляхетського загалу. Це, звiсно, не говориться прямо – радше випливае з контексту.
Саме пiсля вбивства Барабаша почалися наради бунтiвникiв. Про це стае вiдомо коронному хорунжому Олександровi Конецпольському, якого повiдомили сотник Онiаш та Роман Песта. Хмельницького арештовують. Але Конецпольського упросив Кречовський (маеться на увазi Михайло Станiслав Кричевський) взяти того на поруки. Кречовського ж Коховський характеризуе як давнього приятеля й кума Хмельницького. Майбутнiй вождь повстання живе в Кречовського вдома нiби як пiд арештом. «…вони, – читаемо в «Анналах…», – напивалися й цiлувалися сердечно, а коли Кречовський, п’яний вiд меду, заснув твердим сном, Хмельницький, позбавившись його опiки, швидко втiк спочатку на острiв Бучок, потiм – на Микитин Рiв, де застав майже триста товаришiв-козакiв, яких послав у рiзнi сторони ширити сiм’я бунту».
Як бачимо, iз цього оповiдання випливае, що причиною козацького повстання була не особиста образа Хмельницького, а дещо iншi чинники. Акцент робиться на психологiчних моментах – бунтiвнiй натурi Хмельницького. Також даеться зрозумiти, що вiн прагнув скористатися незгодами в середовищi влади Речi Посполитоi. Про iсторiю конфлiкту з Чаплинським тут не йдеться.
Правда, ця iсторiя в «Анналах…» подаеться пiзнiше, коли Коховський наводить промову Хмельницького про кривди козакiв, виправдовуючи повстання.[65 - Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Р. 27–28.] Хмельницький говорить таке: «Гляньте на мене i майте милосердя! Я запорiзький вiйськовий писар, старий вояк, надiлений багатьма маетностями, перетерпiв варварське ув’язнення i замiсть того, щоби бути обдарованим, без жодноi провини, окрiм тиранськоi сваволi, зазнав небезпеки для життя. Мого сина жорстоко замордовано, жiнку забрано, маеток захоплено, не лишили менi навiть коня, а останнiм часом мене шукають, щоб убити мене. І не залишилося менi, заслуженому воiну, що проливав свою кров i тiло якого вкрите рубцями вiд ран, нiчого iншого, як лише через фальшиве звинувачення в бунтi згинути вiд руки ката».
Виклавши цi жалi Хмельницького, Коховський нiби хоче показати, що стоiть за цими словами. Колись Хмельницький, твердить вiн, мав конфлiкт iз чигиринським пiдстаростою Чаплинським (у текстi твору – Чаплицький) за фiльварок Суботiв. Майбутнiй гетьман володiв фiльварком без законних пiдстав. Земля, на якiй з’явилося це володiння, за твердженням Коховського, була подарована ще чигиринським старостою батьковi Богдана. Хмельницький вважав цю землю своею, оскiльки тривалий час господарював на нiй i мав военнi заслуги перед Рiччю Посполитою. Але на цей фiльварок претендував Чаплинський. Справа дiйшла до суду. Вирiшено було, що Чаплинський заплатить за фiльварок певну суму i той перейде в його володiння. Хмельницький змушений був пiти на таке, але затаiв образу.
Говорить Коховський i про побиття сина Хмельницького. Але побив його не Чаплинський, а його зять Коморовський на чигиринському ринку палицею. І побив не до смертi. Щодо iсторii з жiнкою, то ii Коховський вважае зовсiм фальшивою. У «Анналах…» стверджуеться, що, коли почалося козацьке повстання, то жiнка Чаплинського втекла з Чигирина. Їi схопив i згвалтував Хмельницький, одружився на нiй, але потiм жорстоко замордував.
Загалом Коховський розглядае Хмельницького як пiдступного й бунтiвного чоловiка. Те, що вiн творить, е злодiяннями i йде на шкоду Речi Посполитiй, до якоi автор «Анналiв…», зрозумiло, мае пiетет. Однак Коховський вказуе на певнi таланти козацького ватажка. Інша справа, що цi таланти не йдуть на користь людям.
У другiй половинi XVII ст. польсько-шляхетськi автори написали низку робiт, у яких так чи iнакше зачiпали питання Хмельниччини. Не всi вони дiйшли до друкарського верстата, багато залишилося в рукописах. Цi твори можуть слугувати як джерелами для реконструкцii iсторичних подiй, так i для вiдтворення суспiльних настроiв того часу.
Названi працi Пасторiя, Твардовського й Коховського заклали основи польсько-шляхетського бачення Хмельниччини. Безперечно, важливим було те, що вони були надрукованi.
Цi робити малювали картину козацького повстання, розставляючи вiдповiднi акценти. Ця картина знайшла вiдображення як у роботах захiдних авторiв, так i авторiв украiнських.
Зокрема, е цiкавою робота Самiйла Грондського (20-тi pp. XVII ст. – пiсля 1672) «Історiя козацько-польськоi вiйни…».[66 - Grondski S. Historia belli cosacco-polonici… – Pestini, 1789.] Про автора цього твору вiдомо, що вiн походив з польського шляхетського роду, служив у кварцяному, тобто королiвському, вiйську Речi Посполитоi. Мав стосунок до низки дипломатичних мiсiй. Був присутнiй на переговорах полякiв з Хмельницьким наприкiнцi жовтня 1655 р. пiд Львовом. З часом Грондський перейшов на службу до правителя Семиграддя Юрiя II Ракоцi, який змагався за трон короля Речi Посполитоi. Пiсля поразки Ракоцi став його секретарем i оселився в Семиграддi. У серединi XVII ст. Грондський почав писати латинською мовою свою iсторичну працю, яка охоплювала подii 1648–1672 pp. Проте на початку 70-х pp. XVII ст. робота над нею була перервана у зв’язку зi смертю автора. За життя останнього вона не друкувалася. Опублiкували «Історiю козацько-польськоi вiйни…» у Пештi лише в 1789 р.[67 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 8, кн. 2. – С. 204.]
У цiй працi автор наводить свiдчення про Хмельницького, якi вiн взяв вiд Івана Виговського та свого товариша Станiслава Любовiцького, з яким разом брав участь у переговорах з козаками. На цей твiр звертав чимало уваги Іван Франко в своiй науковiй розвiдцi «Хмельниччина (думи, пiснi та вiршi)».[68 - Франко І. Хмельниччина: (думи, пiснi та вiршi) // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятидесяти томах. – К., 1986. – Т. 43. – С. 77–84. (Звiдси ми черпаемо iнформацiю про твiр Грондського).] За мотивами твору Грондського вiн навiть написав поему «На Святоюрськiй горi».
Грондський, на вiдмiну вiд вищезгаданих польських авторiв, iнакше говорить про батька Хмельницького. Каже, що вiн, будучи шляхтичем, вчинив якийсь злочин i через те мусив ховатися серед козакiв. Така iнформацiя видаеться цiлком вiрогiдною. Адже деякi шляхтичi Речi Посполитоi, аби уникнути кари за вчиненi злочини, втiкали на Запорiзьку Сiч. У нових краях Хмельницький-старший одружився з козачкою i мав вiд неi лише одного сина на iм’я Богдан.
Останнiй вирiс серед козакiв, але отримав шкiльну освiту. Загалом життя в нього складалося добре, хоча вiн не змiг зробити вiйськову кар’еру. Однак гетьман Станiслав Конецпольський виявив до нього прихильнiсть i поставив писарем козацького вiйська. Тодi ж Хмельницькому гетьман дарував грунт понад Днiпром, де той заклав свiй хутiр Суботiв.
Правда, Конецпольський нiби жалкував, що залишив Хмельницького живим. Бо той був здiбний, але схильний до бунту. І ще нiби Конецпольський передбачав, що вiд Хмельницького Рiч Посполита зазнае лиха. Хоча, схоже, в таких свiдченнях бiльше фантазii, анiж реалiй.
Пiсля смертi Станiслава Конецпольського його син Олександр, бажаючи прославитися, вирiшив напасти на татар. Хмельницький не взяв участь у цьому походi. Тодi на Хмельницького почав наговорювати Данило Чаплинський, заявляючи, що той незаконно володiе землею. Потiм вiн влаштував напад на Богдановi володiння, вiдiбравши iх у нього. Окрiм того, Чаплинський забрав жiнку, з якою жив Хмельницький, пошлюбивши ii.
Вiдповiдно, зневажений Богдан звертався до суду, сейму, врештi до короля, але це нiчого не дало. Король Владислав порадив йому на насилля вiдповiсти силою. При цьому говорив, що хоче напасти на татар i пропонував Хмельницькому взяти участь у цiй акцii.
Пiсля цього Богдан, бажаючи помститися, почав агiтувати козакiв пiдняти повстання. Але вiн розумiв, що козацькоi сили в цiй справi буде замало. І нiби, розмiрковуючи зi змовниками, натякнув на те, щоб вдатися за допомогою до татар. Далi в Грондського подана дуже цiкава iнформацiя про те, як досягалося порозумiння з татарами. Їi варто навести повнiстю:
«Деякi козаки завважили: «Вкажи нам лише, пане Хмельницький, спосiб дiйти до ладу з татарами…» А тi, що знали про плани короля, налягали на Хмельницького, щоб той говорив докладнiше. Тодi вiн промовив: «Не можу довше укривати вiд вас, братцi, того, що король уже вiддавна, маючи намiр розпочати вiйну з турками, для сеi цiлi мав приготоване заграничне вiйсько, але задля опору державних панiв мусив вiдправити його. Тепер вiн намовляе нас, аби ми робили напади на турецькi краi i таким способом змусили туркiв до нападу на Польщу, аби в такiм разi польськi можновладцi хотя-нехотя мусили органiзувати оборону. А щоб ви повiрили, що се правда, ось вам лист короля, переданий менi канцлером у часi його вiдвiдання, ось вам хоругов i булава, переданi менi при таких i таких свiдках iз тим, що король хоче мене поставити гетьманом. Я не захотiв прийняти сього уряду, знаючи, що дехто, може, здiбнiший за мене, i не бажаючи на власну руку братися до такого великого дiла. Тут вiн предложив зiбраним усе те, що згадав у своiй промовi, i представив свiдкiв, а потiм мовив далi: «Маючи се все в руках, думаю, що добре буде пiслати з-помiж нас послiв до татар i сповiстити iх про королiвськi плани i при тiм порадити iм, що, коли хочуть жити з нами в спокоi, нехай допоможуть нам воювати Польщу, а коли нi, то виповiсти iм вiйну. Думаю, що вони не довго будуть вагатися. Бо вже й так вони були би напали на Польщу за вiдмову данини, коли б ми iх не вдержали. А тепер через останнiй напад Конецпольського вони розсердженi до крайностi».[69 - Франко І. Хмельниччина: (думи, пiснi та вiршi) // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятидесяти томах. – К., 1986. – Т. 43. – С. 81–82.]
Можемо констатувати, що польськi автори середини й другоi половини XVII ст., негативно оцiнюючи Хмельниччину та ii вождя, вважали козацьке повстання випадковiстю чи непорозумiнням, викликаним помстою ображеного Богдана, який вiдзначався певними здiбностями, зокрема вiйськовими, але був людиною непевною, схильною до бунту.
