скачать книгу бесплатно
Приблизно в такому ж ключi Грабянка оповiдае про битву пiд Пилявцями, прославляе козацтво i показуе зарозумiлiсть полякiв, котрi на вiйну, як на гулянку прийшли: «Хмельницький… попрямував далi i пiд мiстечком Пилявцi став табором, туди ж пiдiйшло готових до бою шiстдесят тисяч шляхти, а слуг, у лаштунки бойовi, добре вбраних, мабуть утричi бiльше було. І всi вони хизувалися, в золото та серебро зодягненi, хизувалися, нiби на гулянцi, й гадки не мали, що помiняють у козакiв те дороге вбрання на гунi та рядна, а козакiв думали просто канчуками розiгнати. Ще коли з Костянтинова вирушали, то забрав Господь у них розум, бо кожен iшов, де хотiв, ладу не дотримуючись, хоч Хмельницький завчасу всi кращi мiсцини зайняв i добре iх до бою пiдготував».[128 - Там само. – С. 893.]
На вiдмiну вiд Самовидця, котрий зображуе похiд козакiв i татар на Львiв у 1648 р. як грабiжницький, Грабянка намагався приховувати негативнi моменти. Вдаючись до чуток, лiтописець виправдовував дiяння Хмельницького пiд Львовом. Виявляеться, в цьому мiстi католики вбивали русинiв, через що козацький гетьман i хотiв спалити Львiв: «У Львовi тодi якраз було повно втiкачiв, так само як i в передмiстi у костьолi бернардинiв, тиснява панувала невимовна, тодi бернардинцi потай перебили силу благочестивих русинiв i тiла iхнi в криницю повкидали. Дiзнався про це Хмельницький i пригрозив спалити мiсто, та потiм зглянувся на благочестивих, узяв викуп i подався добувати Замостя».[129 - Там само. – С. 894–895.] Думаемо, говорити про достовiрнiсть такоi iнформацii не варто. Але подiбнi вигадки сприймалися й тиражувалися украiнськими авторами.
Ось як пише Грабянка про вiдхiд Хмельницького з вiйськом вiд Замостя в 1648 р.: «Хоч i залишився найбiльшим недругом шляхти, все ж у вiйнi цiй виявив себе (важливу на те маючи причину) i найбiльшим справедливцем. Викликав сторожу i наказав сурмити назавтра генеральний похiд, а щоб татари по селах ясир не брали, вiн взяв у мiщан невеликий викуп i, ублаживши iх, вiдрядив додому, а сам повернув на Украiну».[130 - Там само. – С. 895.]
Грабянка також намагався представити Хмельницького як справедливого дiяча, що дбав про людей, не хотiв ображати своiх ворогiв. Лiтописець твердить, нiби той не допускав, щоб татари брали ясир.
Пiсля походiв 1648 р. Грабянка намагаеться зобразити Хмельницького як надзвичайно впливову особу, з якою хочуть мати справу правителi Європи. До нього приiжджають рiзноманiтнi посольства, а вiн сам вирiшуе, як iх приймати. Зi зневагою гетьман приймае полякiв. Дипломатична мiсiя останнiх пiд пером Грабянки перетворюеться в якiйсь комiчний водевiль: «Посли зiбралися, взяли дарунки, знамено, бунчук, булаву та привiлеi на запорiзьке гетьманство i вирушили в дорогу. Прибули у Переяслав, вручили Хмельницькому королiвське послання та привiлеi на волю i гетьманство, а також знамено, бунчук та булаву. Однак Хмельницький з погордою прийняв iх, вiйськове щастя розбалувало його, i вiн нахвалявся ляхiв не лише за Сяном та за Вiслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати iх без оглядки, «бо ви, нинiшнi ляхи, не маете нiчого спiльного з колишнiми кавалерами, а скорiше зайцями стали, на мавп скидаетесь, тiльки й умiете, що говорити та втiкати». І як не старався Кисiль, як не працював своiми медовими устами, однак гетьман, зневажаючи його велеречивiсть, не раз обривав його, наказував помовчати, i тiльки шануючи свое старе знайомство з ним, запросив усiх послiв до себе на обiд та, порiшивши посмiятися з пихи панськоi, зодягнувся в дорогi шати i пiднiмав позолочену чару зi звичайною горiлкою на честь послiв польських та на честь жони своеi Чаплинськоi, родом польки (що теж багато вбрана i, мов п’яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького)».[131 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 895–896.]
Щодо послiв iнших держав, то вони виявляють велику честь гетьману. А вiн iх з повагою приймае. Вони обговорюють з ним, як змiнити полiтичну карту Схiдноi Європи: «В цей же час у Хмельницького побували i посли багатьох королiвств, бо, пiсля повернення на Украiну, вiн привернув до себе увагу народiв. Цi посли везли з собою слова вiтання i численнi дарунки. Зокрема Рокоцiй сподiвався вiд нього особливоi допомоги, вiн хотiв домовитися, щоб (коли вiн пiдступить до Кракова) козаки рушили на Варшаву, а за це обiцяв зробити Хмельницького удiльним князем киiвським по обох берегах Днiпра, князiвство ж це – Руссю мало прозиватися i повинне було Польщi пiдкорятися. Прийшли до нього з поклоном з Боснii, прийшли румельцi iз-за Дунаю, як одновiрцi просили про допомогу. Були люди з господарства Мултянського i Волоського (Буркалабi) i вiд далеких татар (волзьких та ногайських), всi клялися у шанобi та говорили про готовнiсть поряд iз його головою та життям i свое класти. Величав його й простий народ, називав новим рятiвником всiеi Русi та православ’я. Навiть турки, обдарувавши його титулом руського монарха, надiслали каптан, меч, знамено та булаву i наказали пашi силистрийському та хану кримському при потребi всiляку вiйськову допомогу своiм воiнством надавати»2. Насправдi лiтописець вдаеться до пересмикування iсторичних фактiв. Так, у 1648 р. Хмельницькому вдалося добитися низки перемог. Але не такими цi були перемоги вражаючими, як зображуе Грабянка. Принаймнi в той час не йшлося про союз Хмельницького й правителя Семиграддя (Ерделi) Юрiя ІІ Ракоцi, який мав плани зайняти польський престол. Рiч Посполита хоча й зазнала поразок, проте пережила непростий перiод «безкоролiв’я», обрала пiсля смертi Владислава IV нового короля Яна II Казимира. Почала вiдновлювати свое вiйсько.
Говорячи про дипломатичну значимiсть Хмельницького, Грабянка видавався до перебiльшень. У час написання лiтопису козацькiй старшинi хотiлося представляти себе значною силою i навiть суб’ектом мiжнародних вiдносин. Цi бажання й перекладалися на творений ними образ Хмельницького.
Доволi заангажовано зображуе Грабянка битву пiд Збаражем у 1649 р. Вiн з iронiею пише про боягузтво полякiв: «Та тiльки почалася вiйна мiж козаками та ляхами, як прийшов до Хмельницького i хан кримський, а ляхи тодi стояли табором десь пiд Константиновим i коли прочули в таборi тому, що пiдходить Хмельницький з своiми загонами, як напав на ляхiв страх та сум’яття забралося в серце i кожен почав готуватися до втечi, навiть у найзнатнiших, що повиннi б бути хоробрими i дужими (у тих, що по корчмах тiльки вiйною i клекотами i за чаркою самого Олександра Македонського побивали), навiть у них обличчя побiлiло та руки опустилися».[132 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 897.]
Сама оборона Збаража вiд козакiв й татар була i трагiчною, i героiчною сторiнкою в iсторii польського вiйська. До речi, Збараж утримували не стiльки поляки, скiльки шляхтичi, що були руськими за походженням. У Грабянки немае нiякоi поваги чи навiть спiвчуття до цiеi шляхти. Вiн зi зловтiхою описуе страждання ворожих воiнiв пiд час облоги й те, як козаки ляхам «пiдсипали перцю».[133 - Там само. – С. 898.]
А ось як описуеться закiнчення Збаразькоi облоги, коли козацьке вiйсько вiдступило: «Щойно вiдiйшов Хмельницький iз своiми загонами з-пiд Збарожа, як повиходили з мiста на ринок i поляки. Повиходили пiсля дев’яти тижнiв облоги, йшли нужденнi, худi, схожi на мертву скотину, або як потойбiчнi привиди. Ледве переставляючи ноги, пiд вiтром качались, хто тримався за кiнськi стремена, хто за хвiст, вони не помишляли вже про труд люду убогого, не помишляли про курей, гусей, качок, про хату чи м’ясо, а спрагли ковтка води чистоi та шматочка хлiба. Отак усмирив iх Господь, пiдданих на ноги поставивши, а гордих на землю повернувши».[134 - Там само. – С. 901.]
Про подii 1650 р., коли козацьке вiйсько пiшло на Молдавiю, Грабянка розповiдае дуже плутано, намагаючись у черговий раз виправдати козакiв – адже на цей раз вони пiшли вiйною не на полякiв-католикiв, а на таких же, як вони, православних християн. Лiтописець хоче читачевi нав’язати думку, що причиною цього походу було сватання сина Хмельницького на доньцi молдавського господаря. Майже романтична iсторiя! Ось як це подаеться в його викладi: «Крiм того, прагнучи якось перепинити пiдступний намiр хана, Хмельницький вiдрядив гiнця ще й до турецького царя, просив допомоги i в нього. Цар турецький гостинно прийняв посланцiв Хмельницького, послав йому дарунки i наказав мешканцям Силестрii та Дунаю, тим, хто жив пiд рукою волоських та мултянських господарiв, йти на допомогу Хмельницькому. Крiм того, вдовольняючи просьбу Хмельницького, турецький володар наказав Василiю Лупулу, господарю волоському, вiддати свою дочку за сина Хмельницького Тимоша, а якщо ж господар не захоче сам вiддати дочку Ірину, то велiв зашлюбити ii силою. Вiн чинив це, прагнучи супокою в свiтi християнському, бо хоч волохи i пiд його владою перебувають, але всi коряться одному Пану-Господу i тому хай живуть у спокоi та процвiтають; та й крiм того Русь почала у виправах вiйськових добре процвiтати. Недругу ж християнському, хану кримському, бажаючи його вiйнами мiжусобними послабити, вiн наказав вирушити з Хмельницьким на Волохiю, не знаючи, що Хмельницький запрагнув порiднитися з волохами тому, що, на випадок новоi вiйни з ляхами, хоче убезпечити себе з боку Дунаю».[135 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 902.] Дивно читати цi мiркування. Виявляеться, турецький султан хотiв «супокою в свiтi християнському». Правда, «недругу ж християнському, хану кримському,… вiн наказав вирушити з Хмельницьким на Волохiю». Це нiби робилося для того, щоб його «вiйнами мiжусобними послабити». Хоча яка це мiжусобиця? Розграбування православноi Молдови разом з козаками Хмельницького могло лише посилити «недруга християнства». І взагалi для чого було посилати з козаками Хмельницького на Молдову не лише кримського хана, а й господарiв волоських i мултянських? Лише для того, щоб пошлюбити сина Хмельницького з донькою господаря? Але ж Молдова була васалом турецького султана. І якби турецький султан хотiв, то мiг би натиснути на правителя цiеi краiни. І нiякоi «романтичноi» вiйни з численними кривавими жертвами i величезним ясиром, який вивели з Молдови татари, не було б. Проте Грабянка не переймаеться питаннями логiчностi, коли треба виправдати тi чи iншi дiяння Хмельницького.
Тенденцiйно зображуе Грабянка й битву пiд Берестечком. Саме вiн одним з перших заговорив про зраду хана в цiй битвi. Потiм ця теза успiшно укорiнилася в украiнськiй iсторiографii. Лiтописець проводить думку, що цю зраду вчинив хан, аби разом з поляками перебити християн (малися на увазi православнi християни):
«Хмельницький, пересвiдчившись, що хан зрадив його, був змушений з невимовною скорботою за своiм вiйськом покинути орду. При ньому було тiльки тридцять козакiв, а потiм пiдiйшло ще сiмдесят з татарського стану. З оцим загоном вiн вiдiрвався вiд мурз i, не довiряючи татарам та побоюючись, щоб вони ще й самого його не взяли та не видали полякам, повернув на Любар. Все це тому, що хан не тiльки задля добичi та замирення з королем не раз наiздiв без всякоi причини на його землi, спустошував iх, а також i задля винищення християн».[136 - Там само. – С. 907.]
Грабянка намагаеться не концентруватися на програшi козакiв у Берестецькiй битвi. Основну вину перекладае на хана. Твердить, що Хмельницький швидко вiдновив вiйсько. І вiдплатив полякам сповна за поразку пiд Берестечком. Зокрема, в битвi пiд Батогом у 1652 р.
Логiчним кроком у визволеннi вiд ляхiв для Грабянки е Переяславська рада, яку вiн описуе з великим пiететом. Для нього то велика подiя, в певному сенсi – поворотний пункт у iсторii козацтва: «Заради цього сам Хмельницький з генеральними особами та з полковниками, та з полковою старшиною – сотниками й отаманами – на Богоявлення Господне з’iхалися у Переяслав i там раду радили. На нiй усi полковники та вiйсько iхне порiшили бути пiд единовiрним монархом пiд його величнiстю царем московським, а не пiд королем польським, королем римського вiросповiдання, а також всi ухвалили вiдмовитись вiд дружби з татарами. Скрiплюючи це рiшення, гетьман Хмельницький з усiма своiми генералами, полковниками та з усiм вiйськом у сiчнi 1654 року дали присягу i прийняли надзвичайно пишнi дарунки царськими соболями та iншим крамом. У цей же день були прийнятi полковi знамена i стольники разом з приданими iм козаками роз’iхалися по усiх мiстах i там уся мiська старшина, люди духовного сану, козаки та поспiльство також дали присягу на вiрнiсть. При чому на всiй Украiнi по обох берегах Днiпра кожен з охотою присягав. Весь народ радiв радiстю великою, бо всi були певнi, що пiд рукою едновiрного монарха можна буде жити тихо, спокiйно».[137 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 913.]
Подальшi подii, що вiдбулися пiсля Переяславськоi ради, поданi Грабянкою як трiумф Хмельницького. Мовляв, отримавши протекцiю московського царя, вiн i його вiйсько досягае значних успiхiв у вiйнi з поляками. Хмельницький «ставить на мiсце» кримського хана. Правда, смерть стае на завадi реалiзацii грандiозних планiв цього дiяча.
Говорячи про смерть козацького вождя, Грабянка малюе його iдеалiзований портрет: «Це була людина воiстину варта звання гетьмана. Вiн не боявся бiди, у найтяжчому становищi не втрачав голови, не боявся найтяжчоi роботи, був мiцний духом; з однаковою мужнiстю зносив мороз i спеку, iв i пив не скiльки хотiв, а скiльки можна було, нi вдень, нi вночi не знемагав вiд безсоння, а коли справи i труд воiна зморювали його, то вiн спав невеличку крихту часу i спав не на коштовних лiжках, а в постелi, що до лиця воiну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред вiйськового гамору; одягався вiн так як i всi iншi, мав коней та зброю не набагато кращу, нiж в iнших. Не раз його бачили, як, укрившись вiйськовим плащем, знеможений, вiн спав посеред сторожi. Вiн завжди першим кидався в бiй i останнiй повертався з битви. Маючи цi та до цих подiбнi достоiнства, зовсiм не дивно, що вiн став переможцем та пострахом для ляхiв, а мирянам припав до душi, бо, вiдiйшовши вiд вiйськових справ та ученiй, повнiстю зайнявся собою. У його воiнства все так було злагоджено, що коли б вiн не пощадив (про це мовилось уже), то зовсiм би мiг знищити Польщу».[138 - Там само. – С. 921.]
Переяславська рада
Поховання гетьмана подаеться як сумна подiя. Грабянка навiть не хоче вiрити, що Хмельницький помер своею смертю. Спецiально подае в своему лiтописi таку чутку, нiби козацького провiдника отруiли поляки: «Деякi, правда, уперто твердять, що то поляки, не маючи сили iнакше Хмельницького умертвити, вирiшили його отруiти. А вчинили те так. Намовили якось родовитого юнака притворитись, нiби вiн хоче одружитися на дочцi Хмельницького. Той погодився, поiхав у Чигирин i одружився. А в день вiд’iзду, коли Хмельницький випроводжав молоде подружжя, пiднiс своему тестю фiлiжанку горiлки (а туди всипав яд, що уповiльнено дiе) i запропонував випити за здоров’я своеi панни. І сам випив чарку, налиту iз схожоi пляшки. Та йому, що випив неотруену горiлку, нiчого не сталося, а нещасний Хмельницький вiд цiеi проклятоi прихильностi втратив життя. Цьому можна повiрити, оскiльки пiсля смертi тестя, цей пiдступний зять нiколи не показувався на Украiнi».[139 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 921.] Виглядае ця легенда не дуже правдоподiбно. Лiтописець не називае iменi пiдступного зятя, нi дочки Хмельницького, на якiй той одружився.
Певно, Грабянка не сприймав того, що такий героiчний чоловiк, як Хмельницький, помирае своею смертю в лiжку вiд хвороби. Отруення хоч якось виправдовуе цю ситуацiю. І, звiсно, воно подаеться як злочин його найбiльших ворогiв – полякiв.
Означенi мiфологеми Грабянки (козаки – мужнi й справедливi люди, якi не коряться гнобителям i прагнуть свободи; Хмельницький – головний козацький герой, втiлення найкращих рис козацтва; поляки – найбiльшi вороги козакiв; росiяни, власне московiти, – друзi й покровителi козацтва) набули не лише значного поширення в украiнськiй лiтературi, а стали в нiй, в силу певних обставин, домiнуючими.
Хмельницький у Грабянки – неперевершений вiйськовий дiяч, полiтик, дипломат. Всi його наступники не йдуть iз ним у порiвняння. Пiсля Хмельницького козацькi гетьмани, про якi говорить лiтописець, постають не як героi, а як антигероi. Лише про деяких козацьких старшин вiн говорить з повагою. Зокрема, про Якима Сомка. Останнiй представлений як вiрний послiдовник Хмельницького, «вождь хоробрий i в справах вiйськових тямущий».
Домiнування цих мiфологем забезпечувалося великою популярнiстю Лiтопису Грабянки. У XVIII ст. твiр активно переписували й читали. На сьогоднiшнiй день зберiгаеться 63 списки лiтопису. Але iх могло бути й бiльше. Окрiм того, на основi зазначеного твору був укладений «Короткий опис Малоросii». Зберiглося 34 його списки.[140 - Бовгиря А. Козацьке iсторiописання в рукописнiй традицii XVIII ст. – К., 2010. – С. 298–303.] Цей твiр у 1777 р. був надрукований у Петербурзi Василем Рубаном пiд редакцiею канцлера Олександра Безбородька.[141 - Краткая летопись Малая России. – СПб., 1777.] Вперше Лiтопис Грабянки опублiкували в 1793 р. у журналi Федора Туманського «Российский магазин». Правда, це видання швидко стало бiблiографiчною рiдкiстю. У 1853 р. лiтопис видала Киiвська Тимчасова комiсiя для розбору древнiх актiв.[142 - Летопись Гадячского полковника Григория Грабянки. – К., 1854.] За часiв незалежностi Украiни, у 1992 р., твiр опублiкували в перекладi сучасною украiнською мовою великим накладом.[143 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. iз староукраiнськоi Р. Івченка. – К., 1992.] Вiн став популярною лектурою, до якоi часто апелювали як iсторики-професiонали, так i любителi козацькоi старовини.
Лiтопис Грабянки справив вплив на створення найбiльшого козацького лiтописного наративу – Лiтопису Самiйла Величка, а також на вiдому «Історiю русiв». Вiдчутнi його впливи на украiнське iсторiописання ХІХ ст. Уже у XVIII ст. iдеi та сюжети Лiтопису Грабянки озвучувалися в поетичних творах, пiзнiше, у ХІХ i ХХ ст., – у прозових художньо-лiтературних творах. Саме цей твiр став своерiдною «Бiблiею» украiнськоi козацькоi мiфологii. І на основi цiеi «Бiблii» творився украiнський образ Хмельницького.
Самiйло Величко
Лiтопис Самiйла Величка
Лiтопис Самiйла Величка[144 - Величко С. В. Лiтопис. / пер. з книжноi укр. мови; вступ. стаття, комент. В. О. Шевчука; вiдп. ред. О. В. Мишанич. – К., 1991. – Т. 1–2.] е твором загадковим, як i, зрештою, особа автора. Першi згадки про себе Величко вiдносить до 1690 р. Тодi вiн, за його ж словами, служив у Василя Кочубея, що був писарем при гетьманi Іванi Мазепi. Напевно, Величко походив iз козацького середовища. Служба в канцелярii вимагала вiд нього належноi освiти. Тому вiн мiг навчатися в Киево-Могилянськiй академii. Перебуваючи на службi у Кочубея, Величко, iмовiрно, був посвячений у рiзнi державнi справи.
Важко сказати, чи писав вiн лiтопис на замовлення свого пана, чи це була його власна iнiцiатива. Певно, цю роботу Величко вiд свого патрона не приховував. Пiсля страти Кочубея лiтописець теж зазнав покарань i пережив кiлькарiчний арешт. З 1715 р. перебував при дворi сина свого колишнього покровителя. Там, на Полтавщинi, у селах Диканька й Жуки, вiн дописував лiтопис.[145 - Шевчук В. Лiтопис Самiйла Величка // Його ж. Муза роксоланська. – Кн. друга. – С. 470–472.]
На титульнiй сторiнцi лiтопису зазначена дата – 1720 рiк. Очевидно, саме тодi Величко почав працювати над твором. Лiтопис описуе подii, що вiдбувалися з 1648 по 1700 рiк. Оригiнальна назва твору звучить так – «Сказання про вiйну козацьку з поляками, що через Зiновiя Богдана Хмельницького, Гетьмана вiйськ запорiзьких, вiсiм лiт точилася, а близько дванадцяти лiт тяглася з iншими державами у полякiв, якою вiн, Хмельницький, при всесильнiй Божiй помочi, з козаками i татарами з тяжкого лядського iга вибився i пiд великодержавне, пресвiтлого монарха росiйського Олексiя Михайловича володiння добровiльно пiддався. Вiд авторiв: нiмецького Самуiла Пуфендорфiя, козацького Самуiла Зорки i польського Самуiла Твардовського, який описав ту вiйну вiршами у своiй книзi «Вiйна домова» названiй. Нинi ж коротко стилем iсторичним i нарiччям малоросiйським, оправлено й написано стараннями Самоiла Величка, колись канцеляриста вiйська запорiзького, в селi Жуках, повiту полтавського, року 1720».
Лiтописець вказуе, що при написаннi свого твору широко використовував працi iнших авторiв, iмена яких вiн вказав у назвi твору: «Багато дечого я взнав… вiд вiршованоi книги Самуiла Твардовського, яка мае назву «Вiйна домова», – вона була надрукована в Калiшi 1681 року. Скористався я книгою нiмецького iсторика Самуiла Пуфендорфiя[146 - Про Самуiла фон Пуфендорфа див.: Кулинич І. М. Пуфендорф Cамуель фон // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2012. – Т. 9. – С. 66.] (ii переклали з латини на росiйську мову й видрукували в стольному мiстi Санкт-Петербурзi 1718 року), а також дiарiушем Самуiла Зорки, секретаря Хмельницького… Однак i в людських розповiдях, i в лiтописаннях я побачив розбiжностi i був непевний, не знаючи, хто з тих iсторикiв мав рацiю, а хто нi».[147 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 214.] Словом, Величко нiби намагався розiбратися з доступним йому iсторичним матерiалом, видiлити з нього зерно правди.
Згаданий Самуель Пуфендорф бiльш знаний як юрист, нiж iсторик. Саме вiн вважаеться автором концепцii правовоi держави. Його твори були популярними серед украiнських iнтелектуалiв кiнця XVII – початку XVIII ст. Йому також належить фундаментальна робота iз загальноi iсторii. Певно, вона служила для Величка зразком. Схоже, вiн прагнув створити фундаментальний та об’емний iсторичний наратив, дорiвнявшись до Пуфендорфа.
Із назви роботи видно, що iсторiософiя Величка мало чим рiзниться вiд iсторiософii Грабянки. Тут так само звертаеться велика увага на дiяння Хмельницького. У заслугу гетьману ставиться звiльнення вiд полякiв i те, що вiн пiдпорядкував козакiв московському царю.
Перший том лiтопису – значною мiрою парафраза поеми Твардовського «Вiйна домова». Використовуючи матерiал цього твору, Величко намагався дати йому свое прокозацьке трактування. Вiн писав: «Я брав те, що повiдане в книзi Твардовського стислим, мережаним i заплутаним вiршем (про це й сам автор свiдчить в останнiй своiй книзi) й, оминаючи панегiричний та поетичний непотрiб, що належить знати тiльки пiдлiткам, виводив (тримаючись, як слiпий плоту) лише вiйськовi дii. Я змiнював у деяких мiсцях змiст Твардовського (через вiршову труднiсть), але дуже не набагато».[148 - Там само.]
Самуель Пуфендорф
Другим важливим джерелом свого твору Величко називае дiарiуш (щоденник) Самiйла Зорки. Щодо цього твору, який не дiйшов до нас, виникае чимало питань. Величко пише, нiби Зорка був одним iз писарiв на Сiчi в той час, коли туди втiк Богдан Хмельницький. Мовляв, цей чоловiк був при гетьманi секретарем з того часу аж до його смертi. «Отой Зорка, – пише Величко, – протягом усiеi козацько-польськоi вiйни лишався за писаря й секретаря при Хмельницькому, про всi розмови й учинки достеменно знав i все це просторо й досконало описав у своему дiарiушi».[149 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 232.] Отже, цей твiр подавався як надзвичайно цiнне джерело. «Крiм того, – зазначав Величко, – в дiарiушi Самуiла Зорки були ретельно викладенi листи Хмельницького про тодiшнi справи i подii, кореспонденцiя до iноземних монархiв i володарiв, але я iх, хоч i вельми вони потрiбнi, не переписував: одне, що намагався оповiдати короткослiвно…»[150 - Там само.]
Лiтопис Величка не зберiгся в повному об’емi – окремi його фрагменти не дiйшли до нас. Є два томи цiеi грандiозноi працi. При цьому перший том, у якому описуються подii 1648–1659 рр., значно пошкоджений. Не вистачае окремих фрагментiв за 1648, 1649, 1650, 1651 та 1652 роки. Другий том, що охоплюе перiод 1660–1700 рр., зберiгся краще, однак уриваеться на пiвсловi.
Сам же Величко подае дiарiуш Зорки як головне свое джерело: «Правдивого ж викладу iсторii та вiйськових подiй я не порушував, а коли чого не було в Твардовського, те докладав iз Зорки та iнших козацьких лiтописiв. А чого не було в Зорки, те додавав iз Твардовського. Пуфендорфiй же, як далекий вiд Малоi Росii iсторик, описав ту вiйну Хмельницького дуже коротко».[151 - Там само. – С. 214–215.]
Насторожуе те, що немае нiяких документальних свiдчень нi про Самуiла Зорку, нi про Івана Биховця та його сина, Сильвестра, через яких нiби зазначений щоденник потрапив до Величка. Самi ж документи, якi були взятi iз дiарiуша Зорки, виглядають неправдоподiбно. На думку дослiдникiв, це фальсифiкати, а зазначений щоденник – мiстифiкацiя самого Величка, з допомогою якоi вiн здiйснював прокозацьку iнтерпретацiю iсторичного матерiалу, прикриваючись «документальними свiдченнями».[152 - Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: епоха бароко XVII–XVIII ст. – С. 287.]
Говорячи про руiну Украiни, як i деякi украiнськi автори другоi половини XVII ст., Величко приходить до висновку, що причиною цього е гнiв, незгода, властолюбство, заздрiсть, ворожнеча, чвари з кровопролиттям та iншi «непотребства». Вони гублять «козацько-руський народ», який е простодушним та добросердним. Через це, звучить його гiрке пророцтво, впаде козацька Украiна, наче стародавнiй Вавилон.
Величко, як Грабянка i Самовидець, в тому самому ключi говорить про причини Хмельниччини – це переслiдування за вiру й рiзноманiтнi соцiальнi та економiчнi утиски козакiв. Особливу увагу козацький лiтописець звертае на iсторiю про наiзд Чаплинського на хутiр Суботiв, а також на легенду про те, що нiби король Владислав дав козакам грамоту про вольностi, а ii приховав Барабаш i що Хмельницький викрав у нього цю грамоту.
Будучи козацьким репрезентантом, Величко все ж критично ставився до козацькоi верхiвки. До того ж цей критицизм бiльший, нiж у Грабянки. Критикуе лiтописець також полковникiв, у дiяльностi яких бачить прагнення до влади й користолюбство, вiдсутнiсть турботи про загальне добро. Цi люди прагнуть передати привiлеi своiм дiтям. Звiдси iхня енергiя до нагромадження багатств, до звеличення себе й своеi родини.
Для Величка, як i для Грабянки, iснуе один великий козацький герой – Богдан Хмельницький. Вiн нiби виняток iз правила. Величко в панегiричному планi зображуе постать цього дiяча. Називае його другим Мойсеем, який визволив Украiну вiд польського ярма. У творi наводиться промова, яку нiби виголосив Самiйло Зорка пiд час поховання великого гетьмана i яка мае ознаки погребових промов з метафоричними образами й патетичною риторикою. Зорка говорить, що саме за Хмельницького Мала Русь «могла жити довгi лiта при щасливих успiхах», тодi не вмирали «оживленi старожитнi права й вольностi украiнськi та цiлого Запорозького вiйська». Наголошуеться на вiйськових успiхах гетьмана: вiд «гарматного й мушкетного грому не лише тремтiла ясносвiтна старожитнiх вандалiв Сармацiя i обидва береги бурхливого Евскiнопонту зi своiми мiцними замками й фортецями».[153 - Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: епоха бароко XVII–XVIII ст. – С. 320–321.]
