скачать книгу бесплатно
Звiсно, це оповiдання Грондського отримало вiдповiдну лiтературну обробку. Можливо, щось домислив автор, щось мiг домислити й Любовiцький, вiд якого Грондський, iмовiрно, його почув, та й Виговський щось теж мiг додати вiд себе, подаючи свою оповiдь у вигiдному для козацькоi старшини свiтлi. Але наведене оповiдання видаеться достовiрним – принаймнi виглядае набагато достовiрнiше, анiж вищенаведенi оповiдi про початок Хмельниччини Пасторiем, Твардовським та Коховським. Треба враховувати й те, що наведена iнформацiя мала своiм джерелом оповiдь Виговського, який був людиною, наближеною до Хмельницького, й багато про нього знав.
Думку, що саме особиста образа Хмельницького призвела до повстання, поширювала i козацька сторона. Адже тодi повстання отримувало моральне виправдання як помста за зневажену честь, гонор. Подiбне бачення також iз розумiнням сприймалося польською шляхтою.
Хмельницькому, як антигерою в польських писемних пам’ятках середини й другоi половини XVII ст., часто протиставляються, як героi, король Ян Казимир (тут, звiсно, спрацьовували роялiстськi погляди) i князь Ярема Вишневецький. Пiзнiша польська iсторiографiя, зокрема в ХІХ ст., вiдiйшла вiд таких спрощених пiдходiв. Але iх успiшно «воскресив» Генрiк Сенкевич у згадуваному романi «Вогнем i мечем».
Ще одне вiдносно достовiрне свiдчення про Хмельницького залишив венецiанський дипломат Альберто Вiмiна да Ченеда (справжне iм’я – Мiкеле Б’янкi; роки життя – 1603–1667).[70 - Станiславський В. В. Вiмiна Альберто // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 565.] У червнi 1650 р., як представник Венецiанськоi республiки, вiн з дипломатичною мiсiею прибув до Хмельницького, аби умовити того приеднатися до антиосманськоi коалiцii. Щоправда, Вiмiна лише представляв венецiанського посла Нiколо Сагредо у Вiднi i не мав повноважень укладати угоди й договори. Вiрчу грамоту та посольськi iнструкцii йому пiдписав Сагредо, який склав також листа до Хмельницького.
Ярема Вишневецький
У своiх листах до вiденського посла Вiмiна подав цiкаву iнформацiю про Хмельницького. Вiн також е автором працi «Історiя громадянськоi вiйни у Польщi», надрукованiй у Венецii в 1671 р.[71 - Vimina A. Historia delle gverre civili di Polonia… – Venetia, 1671.]
У цiй книзi дещо е про походження Хмельницького. Хоча козацький вождь iменуеться варваром, але автор зазначае, що гетьман походив iз шляхти. Батько Богдана був литовським шляхтичем, який втiк до запорiзьких козакiв, аби уникнути судовоi кари. Вiдзначае Вiмiна й освiченiсть Хмельницького. Говорить, що той навчався в якiйсь гуманiстичнiй школi в Краковi. Через те був набагато освiченiшим, нiж iншi козаки.[72 - Ibid. – P. 6–7.]
Причину козацького бунту Вiмiна також бачив у особистiй образi Хмельницького, в якого нiби гетьман Станiслав Конецпольський вiдiбрав «сiльце Суботiв». А син гетьмана, королiвський хорунжий, посадив майбутнього козацького вождя в темницю. З ув’язнення Хмельницького звiльнили приятелi, якi й допомогли йому втекти на Запорiжжя.[73 - Ibid. – P. 3–4.]
Проте набагато цiкавiшим е лист Вiмiни, де вiн оповiдае про свое посольство до Хмельницького i де навiть поданий словесний портрет Хмельницького (один з небагатьох прижиттевих описiв козацького вождя).
Історiя цього посольства така. Вiмiна отримав вiд венецiанського посла у Вiднi Сагредо доручення з’ясувати, наскiльки вiрнi вiдомостi, поширюванi у Варшавi, про намiр кримського хана спiльно з козаками напасти на Порту. Коли такi намiри у них справдi е, то iх бажано було б пiдтримати, пообiцяти допомогу Венецiанськоi республiки – щоправда, лише в загальних виразах, до отримання подальших iнструкцiй.
Якщо ж би виявилося, що такого намiру у татар i козакiв немае, то пословi доручалося зiграти на почуттях Хмельницького. Вiн мав оповiдати козацькому ватажку, як то його цiнують у Венецii. Говорити про важке становище, в якому опинилася Османська iмперiя, де розладнане управлiння i зрiе невдоволення у вiйську. Шiсть рокiв Порта даремно напружуе своi сили для боротьби з Венецiанською республiкою, флот якоi кiлька разiв замикав Дарданелльську протоку. Останнiй раз вiн протягом двадцяти двох мiсяцiв тримав ii в блокадi, не даючи нi вийти, нi ввiйти турецьким кораблям. Коли б до нового наступу венецiанського флоту приеднався козацький флот, заблокувавши Константинополь з моря i перекривши туди поставку продуктiв на кiлька тижнiв, то в столицi Туреччини почалися б бунти.
Вiмiна також повинен був з’ясувати, яке становище козацького вiйська, якоi суми грошей потребуе Хмельницький вiд Венецiанськоi республiки i як цi грошi можна передати без розголосу.
Ось як дипломат описуе козацького вождя. Подаемо це у викладi Грушевського:
«Я застав гетьмана («пана генерала») в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) i деякими козацькими начальниками. Вiн устав з свого мiсця i стрiв мене серед покою, обняв мене i посадив потiм коло себе. Я подав йому вiрительну грамоту вашоi ексцеленцii (Сагреда) i разом з нею латинський переклад, бо довiдався, що гетьман не вмiе iталiйськоi мови, анi з близьких до нього осiб нiхто нею не володiе. Моi пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Вiмiною) задоволили його, i без якого-небудь закиду вiн почав з того, що випив за мое здорове горiлки – котра кiлька разiв обiйшла наоколо, – аж прийшла пора обiду. Пiдчас того вiн роспитував мене про новини з Нiмеччини i про деякi подробицi военних успiхiв Венецii, аж нарештi дав знак, щоб я виложив своi поручення. Тодi я розповiв, що в. ексцеленцiя вислав мене уцiлувати його руки i засвiдчити поважанне до його особи та побажанне, аби йому повелося забезпечити спокiй собi i своiм людям згодою почесною i корисною. Християнськi володарi сподiваються, що нинiшне затише (в операцiях против Турка) урветься, бо Козацька нацiя (la-natione Cosacca) не звикла його зносити – пiдiймаючи зброю на Турка на сушi й на морi. Вiн (Турок) тепер стоiть безборонний перед якими-небудь нападами з сеi сторони, звертаючи всi сили на те, щоб стримати успiхи венецьких сил, нагромаджених пiд Дарданелями… Пройшла поголоска, що й Татарин пристае з козаками, заохочений догiдною для рiжних здобуткiв ситуацiею – хоче, по перше, заволодiти Отоманською iмперiею, на котру претендуе, i вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданне козакiв): визволити з неволi патрiярха i силу бiдних християн. Тому всесвiтлiша республiка Венецька схотiла вислати когось, щоб довiдатися правди в сих поголосках i запевнити в. ексцеленцiю, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венецii, що мусiв би лишити Татарам i козакам повну свободу в здiйсненню iх планiв.
«Вiдповiв (гетьман), що дякуе в. ексцеленцii за чемнi вiдносини i ще перед моiм приходом дуже iнтересувався успiхами венецькоi сили i царгородськими розрухами. Що вiн тiшився iх (венецькими) успiхами i радо прилучився б до iх акцii, коли б лише домашнi справи забезпечились настiльки, аби не треба було боятися нових внутрiшнiх клопотiв – при незабезпечених вiдносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (мiж Поляками) добре настроенi, що бажають спокою, але е ще й неспокiйнi люде, що не перестають вiдгрожуватись i похвалятися пiмстою (козакам), i умови згоди досi не виконанi. Знае, що татарський посол був в Варшавi, але в яких справах, се ближче йому не вiдомо, i хоч вiн хановi брат i товариш, вiн не може здаватись на нього так далеко, що мiг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападiв. В кождiм разi не залишить подати сю справу на обраду i рiшенне Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тiм, що всесвiтлiша республiка Венецька пiдогрiла б охоту козакiв вiдповiдною грошевою субсидiею».
Вiмiна на се вiдповiв, що при великiм множествi козацького вiйська не трудно було б його подiлити й пуститися на вiйну з частиною його – лишивши другу частину для охорони. Польщi козакам нема чого боятися – так вона знищена i вичерпана, i прихильники реваншу не мають послуху у короля i бiльш розважних людей. Що до грошевоi субсидii з боку Венецii Вiмiна припускав, що вона ii не вiдмовить, хоч мае величезнi видатки. На се гетьман нiчого не сказав, а запитав, чи Вiмiна мае паспорт вiд польського короля, инакше сказавши – чи робить своi пропозицii за його вiдомом i згодою? Вiмiна вiдповiв, що не мае, i не просив, бажаючи заховати свою мiсiю в секретi, одначе короля поiнформовано про сю подорiж, i вiн виявив свое спочутте. На се гетьман завважив, що дiйсно для такоi акцii потрiбна згода короля – i пустився в згадки про пляни Володислава, розбитi неохочими до вiйни магнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Туркiв, вважав се можливим, бо вiдносини Татар до Туркiв подiбнi до тих, в яких були козаки до Польщi до останнього часу; коли б хан схотiв iти на Турка, гетьман також пiшов би. З сього Вiмiна мусiв змiркувати, що всi варшавськi балачки про ханськi пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцiю в сiм напрямi й польськi накази Хмельницькому – пiслати козакiв на море, чиста фiкцiя: Хмельницький не знав про се нiчого i висловлював все се як свiй проект i цiлком нову гадку. Але яснiш поставити сього делiкатного питання Вiмiна не зважився; вiн тiльки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козакiв до помочи (в дорозi йому сказали, що Хмельницький саме виiздить за Днiпро до козацького вiйська, зiбраного на поклик хана). Гетьман заперечив – вiйсько зiбране для походу на Черкесiв, що не схотiли дати хановi уставленоi дани хлопцями й дiвчатами.
Серед сих розмов, що потрiвали кiлька годин i переплiталися горiлкою, оповiдае Вiмiна, кiнець кiнцем застелили стiл i принесли обiд, до котрого запрошено i його, i потiм довго пили, аж доки прийшла пора вiдправляти послiв: одного татарського, другого донських козакiв, i гетьман вiдпустив Вiмiну, двiчi випивши добрим вином за щасливi успiхи венецькоi зброi. Роспитувавши старшин Вiмiна довiдався, що татарський посол приiздив з подякою хана за козацьку помiч в експедицii на Черкесiв, а Донцi приiздили потвердити свое брацтво з Запорозьким вiйськом i заручитися його протекцiею…
Потiм Вiмiна мав ще другу авдiенцiю у гетьмана, i на нiй продовжувалися тiж розмови. Гетьман спитав мiж иншим, чому Венецька республiка не постараеться намовити воевод Валахii, Молдавii i Трансiльванii, щоб вони теж пiднялися на Турка i визволилися з-пiд його влади? Вiмiна не знав, що на се сказати. Далi гетьман докладнiше спинився на кримськiй справi, доводячи, що похiд хана певно привiв би до повного упадку Оттоманську iмперiю, i тому треба б приложити всяких старань, щоб його пiдняти, – говорив, що напише про се в листi до Сагреда, i дiйсно написав. Стараючись зрозумiти се натисканне Хмельницького на участь хана (про бажанне хана воювати на Турка йому знов таки нiчого не було вiдомо!) – Вiмiна пояснив собi се так: «Хмельницький, чоловiк дуже дотепний, знав, що йому нема чого боятися иншого нападу, як тiльки вiд сього сусiда-варвара (хана); хоч вiн не довiряе й Польщi, але знае, що рушитися вона не може через недостачу людей, грошей i згоди. Тому хотiв би бачити Татар заплутаними в турецьку вiйну: при звязку Татар з Поляками тiльки се забезпечило б i улекшило б його людям похiд на Евксiн i побiду».
У суботу, 11 червня, гетьман закликав Вiмiну до Суботова, «свого улюбленого мiсточка», i там прийняв «з своею звичайною чемнiстю». Сказав, що хоче його вiдпустити, дав йому листа до Сагреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усiм полковникам, сотникам i т. д. чинити пiсланцевi вiльний пропуск i давати все потрiбне на дорогу, i визначив трьох козакiв провiдникiв. Висловив надiю, що скоро побачить
Т. Шевченко. Богданова церква в Суботовi, 1845 р.
його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким вiйськом в сiй справi та постараеться довiдатися про погляди хана. Нехай Сагредо буде певен, що готовости пiдняти се славне дiло – вiйну з Турком, гетьмановi не бракуватиме. З розчуленнем оповiдае Вiмiна про богатi дарунки, якi вiд нього одержав (прегарний карабин, багато iнкрустований), всякий припас на дорогу (мiж иншим мiд, котрого рецепту при тiм Вiмiна подае) i кiлька талярiв «на горiлку». Дуже хвалить при тiм Вiмiна козацьку гостиннiсть i чемнiсть взагалi…
В листi до Сагреда, переданiм Хмельницьким i пересланiм Вiмiною до нього зi Львова (написано його досить доброю латиною), гетьман дякуе iменем своiм i вiйська за виявлену до них прихильнiсть, але в доволi рiшучiм тонi заявляе неможливiсть вчинити зараз Венецькiй республiцi ту прислугу, що вона вiд нього собi бажае. Вже покiйний король Володислав хотiв пiдняти всi сили на Турка i дав Запорозькому вiйську грошi на морськi човни: вони ще й тепер лежать готовi на Днiпровiм березi, – але магнати i дорадники короля не допустили до тоi вiйни короля «i заборонили нам подати руку помочи всесвiтлiйшiй Венецькiй республiцi, як ми того хотiли». В тих трудних обставинах союзником i братом гетьмановi i вiйську був хан; зазнавши його ласки, вони i в справi помочи Венецii не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Сагредо порадить свому урядовi вислати послiв до хана, i коли той дасть згоду, то й гетьман з вiйськом не вiдмовляеться вiд помочи – за вiдомом i дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привiв до одностайности християнських володарiв, аби вони могли дати вiдправу всяким ворогам, та дав при тiм змогу виявити i йому свою приязнь Венецькiй республiцi i вiддати iй бажану прислугу, – але як бачимо, кiнець кiнцем все залежатиме перед усiм вiд кримського хана!»
Взагалi лист написаний дуже зручно, крайне загально i дипльоматично, i категоричну вiдмову прибирае масою приемних слiв; цiкаво також, що гетьман про вiйсько тiльки загально згадуе на початку, а пише все вiд себе: ми та й ми, «Б. Хмельницький, гетьман вiйська його кор. мил. Запорозького». Загалом як документ козацькоi полiтики i дипльоматii лист дуже цiкавий: перед венецькою дипльоматiею, може, найбiльш виробленою в цiлiм свiтi, канцелярiя вiйська Запорозького не осоромилася.
В додаткових листах, написаних тодi ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване), Вiмiна висловляе ще деякi небезiнтереснi мiркування. Пiдносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний вiд самоi Республiки безпосередне; сим разом «секретар» (Виговський) питав його, чому уряд Республiки не звернувся сам, а доручив сю справу вiденському пословi, i Вiмiнi доволi трудно було се виправдати. Що до великости субсiдii, що ii козаки хотiли б отримати, йому не вдалось одержати виразноi вiдповiди нi вiд Виговського, нi вiд козацьких послiв, що були в Варшавi; з причин, вказаних гетьманом, вони взагалi були здержливi на пунктi яких небудь обiцянок бiльшоi помочи. Але вiн, Вiмiна, думае, що навiть i за малий козацький похiд варто добре заплатити. Навiть мала козацька екскурсiя на турецькi землi була б роздута поголосками i змусила б Оттоманську iмперiю кинути в той бiк великi сили i таким чином зробила б велику дiверсiю на венецькiм фронтi. Пiднявся б дух в невдоволених пiдданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, i вони захотiли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть, i Москва не пропустила б покористуватися сею нагодою, i Венецiя могла б уложити з Турцiею почесну i корисну згоду».[74 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 48–51.]
Ми цiлком свiдомо навели цей чималий уривок, де Грушевський переказуе лист Вiмiни й аналiзуе його контекст. Тут подано немало важливоi iнформацii, яка допомагае зрозумiти логiку вчинкiв Хмельницького, мiсце Вiйська Запорiзького на геополiтичнiй шахiвницi тогочасноi Європи. Вiмiна пiдтверджуе те, що король Владислав, будучи до цього заохочений Венецiанською республiкою, ладний був почати вiйну з турками. В той час Османська держава втягнулася у виснажливу вiйну з Венецiею за острiв Крiт (Кандiю). Якби Рiч Посполита розпочала вiйну з турками, був би вiдкритий «другий фронт». Передбачалося, що козаки на своiх чайках чинитимуть диверсii проти османського флоту на Чорному морi. А це створить для туркiв серйознi проблеми. Воювати на два фронти iм буде важко.
Хмельницький знав про плани Владислава щодо цiеi вiйни. Бiльше того – залучався королем до ii пiдготовки. Правда, проводити цю вiйну не дозволили магнати й шляхтичi.
У 1650 р. Вiмiна та венецiанськi дипломати наiвно сподiвалися, що iм вдасться реалiзувати цей план, вступивши в переговори з Хмельницьким. До цього питання вони пiдiйшли не дуже серйозно. Як уже говорилося, Вiмiна не мав статусу посла. І нiяких конкретних пропозицiй не привiз. Навiть не обумовив суми фiнансовоi допомоги для козакiв – а без цього вони не пiшли б воювати.
Мiсiя Вiмiни скiнчилася нiчим. Хоча його гарно приймали Хмельницький та козаки, але це, радше, був вияв дипломатичного етикету. Козацький провiдник нiби й не вiдмовляв прямо венецiанському посланцю. Натомiсть дав пораду звернутися до кримського хана, оскiльки той е союзником козакiв. У тогочаснiй ситуацii таке звернення було малореальним. Кримське ханство лишалося васалом-союзником Османськоi держави i, схоже, не збиралося з нею розривати стосункiв.
Хмельницький у цьому листi постае як хитрий полiтик. Вiн придiляе посланцю увагу, обдаровуе його, пиячить з ним. Хоча та пиятика й частування, схоже, були елементом гри Хмельницького. Зрештою Богдан вiдмовляе Вiмiнi, але робить це так, щоб залишити в посланця позитивне враження.
Із захiдних авторiв другоi половини XVII ст., що присвятили спецiальну працю iсторii Хмельниччини, варто назвати П’ера Шевалье. Вiн контактував iз козаками, якi були завербованi французьким урядом в Украiнi пiд час Тридцятилiтньоi вiйни й брали участь в облозi Дюнкерка в 1645–1646 рр. У 1648–1654 рр. Шевалье був секретарем французького посольства в Польщi. Написав французькою мовою книгу «Історiя вiйни козакiв проти Польщi», яка побачила свiт у 1663 р. в Парижi. У скорому часi вона була перевидана в 1668 р. У 1672 р. вийшла в Лондонi англiйською мовою. Тобто е сенс говорити про певну популярнiсть цього твору на Заходi.
«Історiя вiйни козакiв проти Польщi» складаеться з «Розвiдки про землi, звичаi, спосiб правлiння, походження та релiгiю козакiв», «Розвiдки про перекопських татар» та «Історii вiйни козакiв проти Польщi». Вона давала змогу захiдному читачевi познайомитися з Украiною. У нiй, поряд з письмовими та усними джерелами, використовувалися й спостереження автора П’ера Шевалье.
Цiкаве ставлення Шевалье до Хмельницького. Вiн порiвнював його з Олiвером Кромвелем. Тим самим козацький вождь нiби вписувався в европейський полiтичний контекст. Ось як це звучало в «Історii вiйни козакiв проти Польщi». Автор, звертаючись до читачiв, писав:
«Ця iсторична книга подае деякi матерiали, що мають зробити ii читання приемним. З неi можна довiдатися про досить своерiдний спосiб ведення вiйни та боiв; хоробрi вчинки, якi нагадують подвиги героiв роману; вiйська, чисельнiсть яких дозволяе повiрити в те, що написано про вiйська гунiв, готiв, вандалiв, сарацинiв, персiв та туркiв; i, що ще бiльше гiдне подиву, ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб пiднятися над iншими, приводить в рух величезний механiзм та наводить жах на те королiвство, якого нi всi могутнi держави християнського свiту, нi навiть могутня iмперiя туркiв досi не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русi, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний, нiж Кромвель в Англii».[75 - Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – К., 1993. – С. 21.]
Це порiвняння, на перший погляд, може видатися позитивним. Але чи справдi це так? З одного боку, Шевалье вiдзначае титанiзм Хмельницького. Характеризуе його як хоробру й спритну людина, що привела «в рух величезний механiзм». Але, з iншого боку, вiдзначаеться його честолюбство. І це в очах Шевалье аж нiяк не е чеснотою. Своiми дiями козацький гетьман наводить жах. Вiдповiдно, титанiзм Хмельницького приносить не користь, а зло.
Шевалье намагався вiдносно об’ективно писати про Рiч Посполиту, про мiсце в нiй козакiв, яких вiн не iдеалiзував, але й не очорнював. Позицiя Шевалье – це, радше, позицiя стороннього спостерiгача. Хмельниччину автор вважае чи не найбiльшою небезпекою в iсторii Речi Посполитоi. «…поляки, – пише вiн, – завжди чинили опiр усiм, навiть найгрiзнiшим ворогам, i всi цi вiйни не здавалися iм такими небезпечними, як вiйна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смертi короля, бо цi бунтарi втягнули в свiй заколот мало не все населення Чорноi Русi. Крiм того, раптом позбувшись тiеi смертельноi i непримиренноi ненавистi, яку вони завжди вiдчували до татар, козаки ввiйшли з ними в спiлку й навiть попросили пiдтримки у туркiв для цiлковитого зруйнування та спустошення Польщi».[76 - Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – С. 74.]
Хмельницького Шевалье називае «першою iскрою цього повстання та рушiем усiеi вiйни». Пише, що той належав до шляхетського стану, а його батько навiть був пiдстаростою. Мав Богдан деяку освiту. І в козацькому вiйську дослужився до сотника.
Причину Хмельниччини Шевалье малюе дещо нестандартно. Намагаеться не концентруватися на особистих образах козацького вождя, а вписати подii повстання в бiльш широкий контекст. Вiн пише: «Король Владислав, якому надоiло сидiти без дiла, коли бiльшiсть iнших християнських королiв i князiв були зайнятi вiйною, 1646 р. мiркував про план вiйни проти перекопських татар, яких вiн хотiв вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гiдним командування козацьким вiйськом, якому король надавав головного значення в цьому походi. Проте плани короля не були пiдтриманi нi християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимось iншим, анi навiть венецiанцями, на допомогу яких вiн розраховував…»[77 - Там само. – С. 75.]
Ю. Брандт. «Повернення козакiв з походу»
Владислав змушений був розпустити свое вiйсько. Тепер Хмельницькому, за словами Шевалье, не було чим зайнятися. Через таке бездiлля вiн «ввiйшов у розбрат» iз Чаплинським за межу одного зi своiх маеткiв. Про сам конфлiкт та його наслiдки розповiдаеться таким чином: мовляв, Чаплинський погано повiвся з дружиною Хмельницького, а його сина побив палицями. «Невдовзi Хмельницький, – читаемо далi, – знайшов спосiб добитися сатисфакцii за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що вiн його помiтив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замiсть того, щоб приносити йому (населенню) спокiй, давав шляхтi бiльше змоги держати селян у рабствi та пригнiченнi».[78 - Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – С. 76.] Отже, Шевалье звертае увагу на соцiальний аспект Хмельниччини. Хоча особиста образа й вiдiграла певну роль на початку повстання, але воно не вiдбулося, якби не було соцiального незадоволення – принаймнi така думка виникае при читаннi твору. Хмельницький, маючи впевненiсть у вiдданостi козакiв, утiк на Запорiжжя, де й пiдняв повстання.
При цьому Шевалье вважае, iснувала таемна змова Хмельницького й короля Владислава. Ця версiя декому може видатися фантастичною. Але вона поширювалася серед полiтикiв та урядовцiв Речi Посполитоi, з якими Шевалье контактував. «Дехто, – говорить цей автор, – був переконаний, зрештою не зовсiм безпiдставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану вiйни проти татар, пiдтримував з Хмельницьким таемнi зв’язки i допомiг повсталим козакам для того, щоб Рiч Посполита була змушена дати королю вiйсько для втихомирення козакiв. Козаки повиннi були з’еднатися з королiвським вiйськом, що складалося переважно з чужинцiв пiд командуванням довiрених королю людей, а тому це вiйсько не слухало б наказiв Речi Посполитоi та пiшло б за Владиславом проти татар i навiть проти туркiв, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б вiн зачепив татар».[79 - Там само.]
Образ Хмельницького, який постае зi сторiнок «Історii вiйни козакiв проти Польщi», не е однозначним. З одного боку, автор вказуе на вiйськовий талант Хмельницького. Козацький вождь умiло керуе козацькими вiйськами, йому вдаеться виграти чимало битв. Вiн проявляе винахiдливiсть, у деяких випадках застосовуе незвичнi прийоми ведення вiйни. Вiдзначае Шевалье й полiтичний талант Хмельницького. Той умiе знайти спiльну мову серед своiх, органiзувати схильну до анархiзму козацьку масу. Також Хмельницький непогано веде гру iз чужими можновладцями, використовуе протирiччя серед них.
Але, з iншого боку, козацький вождь представлений як пiдступна людина. Демонструючи на словах вiрнiсть королю й владi Речi Посполитоi, вiн часто вводить iх в оману, пiдтримуючи зв’язки iз нехристиянськими володарями. Гетьман може очорнити своiх конкурентiв, вдавшись до обману. Варто говорити й про його безпринципнiсть, коли вiн легко йде на союз iз татарами й турками, якi перед цим були ворогами украiнцiв.
Вважайте – перед нами постае полiтик макiавеллiвського штибу. Чи сприймати такого полiтика позитивно, це питання. Тим паче, коли цей полiтик руйнуе одну iз найбiльших християнських держав Європи, що в очах Шевалье не могло бути позитивом.
Пiдсумовуючи сказане про те, хто писав про Хмельницького в серединi й другiй половинi XVII ст., можемо констатувати, що це переважно були польськi та захiдноевропейськi автори. Вiйна пiд проводом цього вождя сприймалася ними як вiйна громадянська. Бо справдi, якщо виходити з розумiння тодiшнiх полiтичних реалiй, то воювали мiж собою мешканцi однiеi держави – хоча й здiйснювалося це не без зовнiшнього втручання. Ця громадянська вiйна не сприймалася позитивно, адже вона руйнувала Рiч Посполиту, яка для багатьох цих авторiв була «iхньою державою» i до якоi вони мали сентимент.
Персона Хмельницького переважно трактувалася неоднозначно. З одного боку, автори вказували на здiбностi козацького гетьмана. Інодi вiн постае як умiлий полiтичний дiяч, що вмiе досягати свого. Проте в основi його успiхiв е не лише талант, а й пiдступнiсть, хитрiсть, полiтичний аморалiзм.
Причина цiеi вiйни, здебiльшого, трактувалася поверхово. Вважалося, що була вона викликана бажанням помсти Хмельницького, якого образив польський шляхтич Чаплинський, а влада Речi Посполитоi не захотiла ображеного захистити. Хоча й були намагання поглянути на цю проблему в бiльш широкому планi, з’ясувати iншi причини цього явища. Та все ж особиста помста стояла на першому планi.
Творення образу героя
Попри те, що з часом в украiнськiй та росiйськiй лiтературах Хмельниччину почали трактувати як вiйну, в якiй релiгiйний чинник вiдiгравав чи не найбiльшу роль, а украiнських козакiв як захисникiв православ’я, насправдi стосунки мiж православним духовенством, особливо вищим, та козацтвом не були простими.
Так, у 20-х роках XVII ст. козацтво отримало iдеологiв в особi православного духовенства. На той час в Украiнi саме його представники виконували роль iнтелiгенцii. Проте у 1630-х роках ситуацiя змiнилася. Союз православного духовенства й козацтва був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все бiльше дистанцiювалися один вiд одного. Здавалося, Хмельниччина мала знову актуалiзувати цей союз.
Правда, духовенство не поспiшало опинитися в козацьких обiймах. Якщо в 1620-х рр. воно вимушене було це зробити, оскiльки в особi козакiв отримало покровителiв, то на середину XVII ст. ситуацiя виглядала iнакше. Влада Речi Посполитоi за часiв правлiння короля Владислава легалiзувала православну церкву. Вiдверто пiдтримати козакiв – означало наразитися на неприемностi. Так можна було втратити навiть маетностi, що належали церквi. А чимало цих маетностей знаходилися на територiях, якi не контролювалися козаками.
Пiд час подiй середини й другоi половини XVII ст. киiвськi православнi митрополити, як i православнi епископи на теренах Украiни й Бiлорусii, намагалися проводити зважену полiтику, вiдстоюючи своi iнтереси. Їм доводилося маневрувати мiж рiзними державно-полiтичними структурами, силами – козаками, Рiччю Посполитою, Московiею й Османською державою.[80 - Див.: Шкрiбляк М. «Церковний Переяслав» на тлi унiйних колiзiй i полiтично-iдеологiчних стратегiй ранньомодерноi Украiни-Руси. – Чернiвцi, 2015.] У цiй ситуацii вони волiли утриматись вiд крайнощiв, зокрема вiд апологетики козацтва та iхнього вождя Богдана Хмельницького.
Симптоматичною е позицiя Інокентiя Гiзеля (1600? – 1683),[81 - Про Інокентiя Гiзеля див: Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель: К истории южнорусской литературы XVII ст. // Киевская старина. – 1884. – № 10; Гiзель І. Вибранi твори: у 3-х томах. – К., 2010. – Т. ІІІ.] одного з провiдних православних iнтелектуалiв Украiни середини XVII ст., який обiймав високе iерархiчне становище – архiмандрита Киево-Печерськоi лаври, належав до найвпливовiших православних дiячiв Украiни того часу.
Інокентiй Гiзель
Вiн е автором низки творiв. Одним з найбiльш знаних серед них вважаеться релiгiйно-етичний трактат «Мир з Богом людинi», що вийшов у друкарнi Киево-Печерськоi лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руiни. Здавалось, у цьому творi мали б вiдобразитися тогочаснi проблеми, пов’язанi з козацькими змаганнями. Однак цього немае. Лише в передмовi до читачiв зустрiчаемо таку згадку: «Вiдомо всiм, що ця люта багаторiчна ворожнеча в Малiй Росii праведним судом Божим за нашi грiхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, вiд грiхiв повстати, Господу Богу догодити, однак, не дбаемо. А тому, раз грiх пребувае в нас, то й ворожнеча нас губити не перестае».[82 - Гiзель І. Мир з Богом чоловiку… // Його ж. Вибранi твори: у 3-х томах. – К.; Львiв, 2012. – Т. І. – С. 71.]
Гiзель у трактатi «Мир з Богом людинi» говорить (хай i дуже загально) про ворожнечу, котра пануе в Украiнi. Але, дошукуючись ii причин, знаходить вiдповiдь у дусi провiденцiалiзму, характерного для середньовiчних авторiв. Мовляв, усi нещастя, якi впали на Украiну, це покарання за грiхи людей.
Ця позицiя також знайшла вiдображення в такому вiдомому творi, як «Синопсис».[83 - Див.: І. В. Жиленко. Синопсис Киiвський // Лаврський альманах / ред. рада: В. М. Колпакова (вiдп. ред.) та iн. – К., 2002. – Спецвип. 2: Синопсис Киiвський. У вказанiй монографii поданий текст «Синопсиса».] До сьогоднi ведуться дискусii, яке вiдношення мав Гiзель до цього твору, чи був вiн його автором. Перше видання «Синопсису» в 1674 р. вийшло за його благословенням. Тобто якщо Гiзель i не був автором цього твору (радше, це було колективне творiння), то цiлком iмовiрно вiн мiг здiйснювати його загальну редакцiю. Принаймнi давши благословення, Гiзель погоджувався з концепцiею вказаного твору.
«Синопсис» е викладом iсторii Русi вiд найдавнiших часiв, закiнчуючи подiями середини XVII ст. Переважно це компiляцiя з рiзних iсторичних хронiк, лiтописiв, що мали поширення в той час. Вiн у концентрованому виглядi давав схему росiйськоi iсторii, яка на довгий час стала визначальною в росiйськiй iсторiографii. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом iх нараховуеться 29). У царськiй Росii вiн майже протягом ста рокiв виконував роль пiдручника iсторii.
Автор чи автори «Синопсису» спецiально пiдносять Володимира Мономаха. Адже цей князь був особливо шанованою особою в тогочасних киiвських книжникiв. «Синопсис» представляе згаданого князя царем, який отримав регалii вiд вiзантiйського iмператора Олексiя Комнiна. Потiм царська влада переходить у Галич, пiзнiше – у Москву.
У «Синопсисi» звернута увага на руйнування Киева Батием. Ця подiя трактуеться як трагедiя. У творi чимало говориться про боротьбу проти татар. Загалом твiр мае антитатарську спрямованiсть. І це зрозумiло. Адже татарськi набiги становили значну проблему для Украiни. Окрiм того, татари активно втручалися в украiнськi подii середини й другоi половини XVII ст.
Антитатарський дискурс, присутнiй у «Синопсисi», схоже, мав полiтичний пiдтекст. Гiзель та його сподвижники, як i iншi православнi iнтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекцiя над украiнськими землями. А певнi кроки до такого утвердження саме й робив Хмельницький. Не хотiли також вони домовленостей мiж царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з iншого. Звiдси iхня неприязнь до татар, намагання пiдняти значимiсть московських можновладцiв, подати iх як царiв, що боролися з татарами.
Інокентiй Гiзель. «Синопсис»
«Логiчним завершенням» «Синопсиса» був перехiд Киева пiд владу московського царя. Ця подiя зображуеться в панегiричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повернулася пiд руку нащадкiв киiвських князiв, якi правлять у Московii i мають всi права на Киiв.
У такому обгрунтуваннi теж був полiтичний пiдтекст. За сiм рокiв до першого видання «Синопсису» був укладений Андрусiвський договiр мiж Московiею й Рiччю Посполитою, згiдно якого Киiв тимчасово зберiгався за Московiею. В перспективi Московiя мала повернути мiсто Речi Посполитiй. Гiзель та його сподвижники цього не хотiли. Тому обгрунтовували законнiсть перебування Киева пiд Московiею.[84 - Мечта о русском единстве. Киевский синопсис (1674). – М., 2006; Пештич С. Л. «Синопсис» как историческое произведение // Труды Отдела древнерусской литературы. – М.; Л., 1958. – Т. XV. – С. 284–298.]
У «Синопсисi» немае згадок нi про Богдана Хмельницького, нi про козакiв, нi про iхнi «визвольнi змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось, Хмельницький завдяки Переяславськiй радi привiв Украiну пiд руку Московii. А для автора чи авторiв «Синопсису» це мало би бути позитивом.
Ігнорування в «Синопсисi» Богдана Хмельницького й козацтва мало пiдстави. Було в авторiв цього твору достатньо iнформацii про те, що Хмельницький пiдтримував тiснi стосунки з турецькими й татарськими можновладцями. А чисельна присутнiсть у вiйську Хмельницького кримських татар багато про що свiдчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’еднувач» Малоi й Великоi, а, радше, як соратник «невiрних».
Подiбну картину бачимо й у творах iнших украiнських авторiв того часу. Козацька тема, як i тема Хмельниччини, iгнорувалася в Киево-Могилянськiй академii, хоча там навчалося чимало вихiдцiв iз козацького середовища. Те саме можна сказати й про професорiв академii.
Показовим е приклад Лазаря (в миру – Луки) Барановича (? – 1693).[85 - Про Лазаря Барановича див.: Горська Н. Д. Образ Ісуса Христа у проповiдях Лазаря Барановича // Образ Христа в украiнськiй культурi. – К., 2001; Довга Л. До питання про напрямки i перспективи дослiдження украiнських недiльних проповiдей XVII ст. // Дiалог культур II. Св. Письмо в украiнських пам’ятках. – К., 1999; Радишевський Р. П. Бароковий консептизм поезii Барановича // Украiнське лiтературне бароко. – К., 1987; Сумцов Н. Ф. K истории южно-русской литературы XVII в. Лазарь Баранович. – Xарьков, 1885; Чорна Л. С. Проблема оновлення суспiльства у фiлософii Л. Барановича // Philosophia Prima: метафiзичнi питання. – К., 1998; Хижняк З. Баранович // Киево-Могилянська академiя в iменах. – С. 59–60; Шевченко В. Нарис фiлософськоi думки Чернiгово-Сiверщини (XI – початок XVIII ст.). – К., 1999; Шевченко В. І. Фiлософська зоря Лазаря Барановича. – К., 2001.] Вiн належав до найбiльш впливових церковних дiячiв та iнтелектуалiв Украiни другоi половини XVII ст. Значна частина його життя припала на складний перiод Хмельниччини та Руiни, коли бiльшостi украiнцiв було не до питань культури. На початку 1640-х Баранович викладав у Киево-Могилянськiй колегii, а в 1650 р. став ii ректором та iгуменом Братського училищного монастиря. У 1651 р. залишив академiю i як чернець перебував у монастирях Киево-Кирилiвському, Куп’ятицькому i Дятиловецькому. З 1653 р. став настоятелем Єлецького монастиря Чернiгiвськоi епархii.
8 березня 1657 р. у Яссах митрополитом Гедеоном Молдавським Баранович був висвячений на епископа чернiгiвського. На цьому становищi розгорнув активну культурну дiяльнiсть.
Лазар Баранович
З-пiд його пера вийшло чимало книг. Це – збiрки проповiдей «Меч духовний» (1666, 1668 рр.) «Труби словес проповiдних» (1674, 1679 рр.), «Трiдiон» (1685 р.), полемiчний твiр польською мовою «Нова мiра староi вiри» (1676 р.). Також вiн е автором поетичних збiрок, писаних польською мовою: «Житiя святих», «У вiнець Матерi Божоi», «Стовп вiри», «Книга смертi» тощо. Найбiльш знаним поетичним текстом Барановича е «Лютня Аполлонова» (1671 р.).
Багато уваги цей автор придiляв такiй суспiльнiй аномалii, як вiйна. Питанням вiйни i миру вiн присвятив низку поетичних творiв. Чи не найкращим серед них е вiрш «Свiт стрясають грози на людськii сльози», де е такi слова:
«Пожалься, Боже, що свiт закурився,
Це за грiхи Бог на всiх нас озлився!
Брат брату недруг, син батьку ворожий,
Скрiзь недовiра i всi насторожi.
Своеi тiнi жахаються люди —
Грiхи це чинять, пануючи всюди!
Прямуйте, люди, мерщiй до покути,
Не так боятись ви будете скрути.
Бог любий мир вам почне посилати,
Од вас не буде лиця одвертати.
Немов на морi, так хвилi у свiтi,
У тому морi нелегко вцiлiти.
Щоб уцiлiти вiд лютоi хвилi,
Потрiбно злостi покинуть заiлi.
Боже, дай людям святу твою згоду
І по негодi подай нам погоду.
На Украiнi
Постiйно гинуть, Вкраiна – це море!
Воно червоне,
Хто сам – потоне, в гуртi – переборе!
Хай Украiна
Буде едина, татарин хай згине,
Нехай на згоду
Вiзьме угоду, хай любить русина!
Боже, дай згоди святоi Вкраiнi,
Хай Украiна у сiчi не гине!
Вже Украiну в кровi покупало,
Невинним людям надмiру припало.
Мед-молоко по землi хай поплинуть,
Люди мечi хай покрушать i кинуть,
Хай переплавлять гармати на дзвони,
Щоб дзвоном славить тебе на всi гони,
Як пожаданий ти мир подаруеш,
Що завжди дiтям своiм офiруеш.
Дай, Пане, миру, дай конче святого,
Так хочем того по довгому бою!»[86 - Баранович Л. Свiт стрясають грози на людськii сльози // Слово многоцiнне. – К., 2006. – Кн. 2. – С. 307–308.]
Баранович закликае забути про чвари та об’еднатися всiм християнам перед загрозою, яку iм несе мусульманський свiт. Вiн за те, щоб поеднати в цiй боротьбi сили полякiв i украiнцiв. Такий пiдхiд зустрiчаемо у вiршi «Якими бували русь i поляки»:
«Коли читалось Письмо у костьолi
Здiймались д’горi шаблi польськi голi.
Давали ляхи зi зброi пiзнати:
Життя за вiру всi ладнi оддати.
Русин од ляха у тiм не одстане —
За отчу вiру до бою повстане.
За те од Бога ви благословiться,
Хай пiдпира вас Господня десниця».[87 - Його ж. Якими бували русь i поляки // Украiна. Антологiя пам’яток державотворення Х – ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 354.]
Це можна сприймати як опонування антипольським настроям, що набули поширення в часи Хмельниччини.
Лазар Баранович. «Меч духовний»
Попри те, що православне духовенство Украiни стримано ставилося до повстання пiд проводом Хмельницького й до самоi особи гетьмана, у церковному середовищi з’явився твiр, який прославляв Хмельниччину. Правда, походив цей твiр не з православного церковного середовища Украiни, а iз середовища православного духовенства Османськоi держави. Маеться на увазi Щоденник Павла Халебського.
Кiлька слiв про цього автора та його творiння. Народився Павло Халебський (iншi варiанти – Алепський, Алеппський) (араб. – Булос iбн аз-Заiм аль-Халебi) (близько 1627–1669)[88 - Про Павла Халебського див.: Павел Алепскiй, архидiаконъ патрiарха Макарiя // Сборникъ матерiаловъ для исторической топографiи Кiева и его окрестностей (ред. В. Антонович, Ф. Терновський). – К., 1874. – С. 56–91; Жарких М. І. Павло Халебський // http://www.m-zharkikh. name/uk/ History/PaulOfAleppo.html.] в мiстi Халебi, яке було важливим полiтичним i культурним центром Сирii. Належав Павло до сирiйських арабiв, його рiдною мовою був мiсцевий дiалект арабськоi мови, яким i був написаний Щоденник.
Батько Павла, Юсеф (? – 1672), був священиком Сирiйськоi православноi (мелькiтськоi) церкви. Його дружина померла незадовго пiсля народження Павла. Пiсля ii смертi Юзеф, що взяв священницьке iм’я Іоанн, став ченцем у монастирi Мар Саба. У жовтня 1635 р. його висвятили на митрополита халебського, а в листопадi 1647 р. у Дамаску обрали на патрiарха антiохiйського. На цих iерархiчних посадах вiн узяв iм’я Макарiя.
