скачать книгу бесплатно
Павло робив духовну кар’еру пiд опiкою батька. У 1647 р. його висвятили на архiдиякона, в чинi якого вiн перебував аж до смертi. Пiд час архiдияконства Павло став секретарем свого батька-патрiарха.
Патрiарх Макарiй Антiохiйський. Мiнiатюра XVII ст.
Важливою проблемою Антiохiйського патрiархату, як i всiх iнших схiдних патрiархатiв, у той час була нестача коштiв. Макарiй вирiшив вiдвiдати Московiю, щоб отримати там матерiальну допомогу. У цьому теж не було нiчого дивного. Подiбнi вояжi до Московського царства стали звичними для iерархiв православних церков, що знаходилися пiд владою туркiв. При цьому не варто забувати, що Макарiй та iншi схiднi патрiархи були пiдданими турецького султана й проводили полiтику, вигiдну османськiй владi. Пiд час Хмельниччини, про що далi буде говоритися, на теренах Украiни опинилося чимало православних священикiв з Османськоi iмперii, якi своiми дiями провокували козакiв на вiйну з владою Речi Посполитоi.[89 - Горобець В. «Волимо царя схiдного…» Украiнський Гетьманат та росiйська династiя до i пiсля Переяслава. – К., 2007. – С. 26–27.] Макарiй та його оточення подiляли погляди цих священнослужителiв, що й знайшло вiдображення в Щоденнику Петра Халебського.
Щоденник Павла Халебського з арабськоi був перекладений англiйською («The travels of Macarius», Лондон, 1836), росiйською («Путешествие антиохийского патрiарха Макария», Москва, 1896–1899) та румунською мовами. Украiнського перекладу Щоденника немае – лише перекладенi окремi уривки, якi стосуються Украiни.
У червнi 1654 р., уже пiсля Переяславськоi ради, патрiарх Макарiй разом зi своiм сином Павлом проiжджали украiнськi землi, прямуючи до Москви. Назад вони поверталися в 1656 р.
Вояж до Московii мав для Макарiя непоганi наслiдки. Іерарх не лише погасив борги патрiархату, а й розпочав значне церковне будiвництво. Грошовi надходження поставили цього архiерея в залежнiсть вiд московськоi влади. У груднi 1666 р. Макарiй взяв участь у церковному соборi, який позбавив московського патрiарха Никона його сану. Повертаючись назад iз Москви додому, антiохiйський патрiарх утратив свого сина Павла, який помер у Грузii.
Але Павло залишив пiсля себе Щоденник, який прославив i його, i батька. Пiсля написання цей твiр довго «пролежав у шухлядi».
Проте Щоденник цiкавий для нас тим, що в ньому знайшли вiдображення уявлення про Хмельниччину серед схiдних iерархiв, якi «працювали з Украiною», проводячи тут вiдповiдну протурецьку й промосковську полiтику (цi полiтичнi орiентацii на той час нерiдко спiвпадали). Вказанi уявлення, зазнавши певноi трансформацii, набули поширення в козацькому лiтописаннi XVIII ст. Чи це випадково? І чи не заклали схiднi iерархи, якi стали частими гостями в Украiнi пiд час Хмельниччини, певнi iдеологеми, котрi пiзнiше дали знати про себе?
У Щоденнику Павло Халебський говорить, нiби релiгiйнi утиски козакiв стали головною причиною Хмельниччини. З часом ця думка набула значного поширення в козацькому лiтописаннi. Помiтна вiдверта неприязнь Павла до полякiв (ляхiв), зате спостерiгаемо позитивне ставлення i до туркiв, i до московiтiв. Вiн пише: «А чого я називаю ляхiв проклятими? Та тому, що вони повелися мерзеннiше, нiж лукавi iдолопоклонники, завдаючи мук щирим християнам, аби знищити саме iм’я православним. Нехай увiчнить Бог володарювання туркiв навiки-вiкiв! (видiлення наше. – П. К.). Вони-бо тiльки беруть харадж (данину з немусульманського населення Османськоi iмперii. – П. К.) i не втручаються у справи вiри, чи буде вона нусайрiтська (нусайрiти – течiя мусульман-шиiтiв. – П. К.), iудейська чи самарянська (течiя, що вiдокремилась вiд юдейськоi релiгii. – П. К.). А цi проклятi не задовольнялися хараджем i десятиною з братiв Христових, яких вони тримали в рабствi, а вiддавали iх у наругу ворогам Христовим – жорстоким iудеям… Вони не тiльки забороняли iм будувати храми й проганяти панотцiв, якi знали таемницi вiри, а й гвалтували iхнiх благочестивих дружин i доньок. Бог, бачачи iхню пихатiсть, пiдступнiсть i жорстокiсть у ставленнi до своiх братiв-християн, послав на них свого вiрного слугу та раба Хмельницького, котрий помстився iм, завдав рiшучого удару iхньому чванству та гоноровi i iхньою поразкою потiшив ворогiв iхнiх, пiддав iх приниженню, презирству…»[90 - Павло Халебський. Украiна – земля козакiв. – К., 2008. – С. 26–27.]
Головними конфесiйними ворогами козакiв, вважав Павло Халебський, були католики, передусiм езуiти: «…козаки мусили слухати зверненi до них казання ксьондзiв-езуiтiв, якi прагнули усiх православних винищити й поробити iх прихильниками Папи. Сорок рокiв тому вони дiйшли до того, що зруйнували всi iхнi церкви, припинивши в них службу Божу, i у своему безбожництвi й тиранствi навiть спалили митрополита козацькоi землi вкупi з одинадцятьма епископами та панотцями, пiдсмажуючи на вогнi на залiзних прутах, – безчестя i жахи, яких не творили iдолопоклонники».[91 - Там само. – С. 39–40.] Звiсно, маемо тут «благочестиву мiфологiiю», далеку вiд украiнських реалiй.
У Щоденнику проводиться думка, нiби Хмельницького послав козакам сам Бог для iхнього спасiння. Маемо вiдверту iдеалiзацiю цього козацького ватажка. У панегiричному ключi Павло Халебський описуе й зустрiч патрiарха Макарiя й гетьмана, на якiй вiн був присутнiй.
Автор Щоденника позитивно трактуе входження украiнських земель до складу Московськоi держави. «Як татари неситi вiддiлилися вiд Хмеля, – читаемо в цьому творi, – гетьман знову бив чолом царевi московському, аби той прийняв пiд свою руку. Справу нарештi було залагоджено за сприянням патрiарха (маеться на увазi ерусалимський патрiарх Паiсiй. – П. К.) та завдяки прихильности московiтiв до православноi вiри. Цар обдарував Хмеля та всiх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потiм вiн одiслав двох воевод iз шiстдесятьма тисячами вiйська до мiста Киева. Вони збудували довкола нього укрiплення й мiцно утвердилися у фортецi, щоб вiдбивати напади ляхiв на козакiв. Цар записав на службу сорок тисяч козакiв зi щорiчною платнею вiд скарбницi, приеднавши iх до свого вiйська».[92 - Павло Халебський. Украiна – земля козакiв. – С. 47.]
У Щоденнику Павло Халебський подав кiлька мiфологем, що потiм набули поширення в козацьких лiтописах. Передусiм це представлення козакiв як захисникiв православноi вiри вiд посягань католикiв та юдеiв. Вiдповiдно, повстання пiд проводом Хмельницького розглядаеться як реакцiя на утиски з боку цих iновiрцiв. Маемо також у творi iдеалiзацiю козакiв як людей лицарських i навiть трактування iх як «божих воiнiв». Вiдповiдно, в такому ж планi трактуеться i iхнiй вождь – гетьман Хмельницький.
Павло Халебський намагаеться позитивно оцiнювати союз украiнських козакiв та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхiв», що, з позицii цього автора, е благодiянням. І, звiсно, великим позитивом е приеднання козацькоi Украiни до единовiрноi Москви.
Як зазначалося, основнi iдеологеми Павла Халебського щодо Хмельниччини були сприйнятi й розвинутi в прокозацькiй лiтературi пiзнiшого перiоду. Навiть сьогоднi в дослiдженнях сучасних козакознавцiв можна знайти посилання на Щоденник цього автора як на джерело, що заслуговуе великоi довiри.
Одним iз перших лiтописiв, в яких знайшла вiдображення iдеологiя козацькоi старшини, став Лiтопис Самовидця,[93 - Див.: Андрусяк Н. До питання про авторство Лiтопису Самовидця // Записки Наукового товариства iм. Шевченка. – Львiв, 1928. – Т. CXLX; Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – К., 1971.] написаний у кiнцi XVII ст. – на початку XVIII ст. Цей твiр нiби перебувае «на межi». З одного боку, автор, iмовiрно, був свiдком Хмельниччини та Руiни, котрi намагаеться описувати без прикрас. Але, з iншого боку, в Самовидця вже зустрiчаемо прагнення виправдати дii козацтва, представити iх у аспектi позитивному.
Про автора лiтопису не можемо сказати нiчого певного. Аналiз тексту дае пiдстави припустити, що Самовидець походив зi шляхетського середовища, пiд час Хмельниччини опинився на боцi козакiв, був наближений до гетьманського уряду, став свiдком рiзноманiтних подiй другоi половини XVII ст., пов’язаних iз дiяльнiстю козацьких гетьманiв. Судячи з тексту Лiтопису, у 1648–1668 рр. автор жив у Нiжинi – на той час полковому мiстi, яке було важливим полiтичним осередком Лiвобережжя.
При аналiзi тексту лiтопису вiдразу кидаеться в очi те, що писала це людина, заангажована в справи полiтичнi й вiйськовi. Інодi в творi бачимо звернення до церковних питань, особливо в другiй частинi лiтопису.
Твiр описуе подii вiд часiв Хмельниччини до 1702 р. Його можна роздiлити на двi частини. Перша – часи гетьманування Хмельницького та його найближчих наступникiв (орiентовно до середини 70-х рокiв XVII ст.). Певно, з того часу автор почав писати свiй лiтопис. У цiй частинi маемо перевагу iсторичноi форми викладу над лiтописною. Самовидець намагаеться подати цiлiсну картину, не звертаеться до якихось епiзодiв, деталей, видiляючи головне, суттеве, прагне простежити причинно-наслiдковi зв’язки.
Друга частина Лiтопису, яка охоплюе останню чверть XVII i буквально першi роки XVIIІ ст., становить для нас менший iнтерес.
Цiкавою е вступна частина, яка мае концептуальний характер i де викладаються причини Хмельниччини. Перше речення Лiтопису – досить промовисте:
«Початок i причина вiйни Хмельницького е едино вiд ляхiв на православ’я гонiння i тяготи на козакiв».[94 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 45.] Самовидець говорить про «гонiння ляхiв на православ’я» як одну з перших причин козацького повстання. Про цей чинник говорили й попередники цього лiтописця. Але вони, здебiльшого, не акцентували на ньому увагу. Винятком можна вважати хiба що Павла Халебського. Самовидець намагаеться поставити конфесiйний чинник на перше мiсце. Оповiдаючи про початок Хмельниччини, говорить: «Також у вiрi руськiй замiшання велике було вiд унiатiв та ксьондзiв, бо вже не тiльки унiя в Литвi, на Волинi, але й на Украiнi почала гору брати. У Чернiговi архiмандрити один за одним ставали (ймовiрно, тут малися на увазi унiатськi архiмандрити. – П. К.), по iнших мiстах церкви православнi закривали, а помiчниками до цього шляхта, уряд та ксьондзи були, бо уже на Украiнi що городок, то костел був. А в Киевi теж утиск немалий церквам божим старожитнiм чинили як воевода киiвський Тишкевич, так i езуiти, домiнiканки, бернардини та iншi католицькi чернечi ордени, утискуючи права митрополита i науку в школах забороняючи (малося на увазi функцiонування православних шкiл – П. К.)…» Далi говориться про те, що юдеi мали кращi можливостi для свого вiросповiдання, анiж православнi. «А найгiршi насмiшки та утиски, – писав далi Самовидець, – терпiв народ руський вiд тих, якi вiд руськоi вiри перейшли до католицькоi».[95 - Там само. – С. 51.] Правда, iнших фрагментiв, де би розлого говорилося про переслiдування православних на украiнських землях, у Лiтописi немае. Очевидно, автор, заявивши, що переслiдування православних стало причиною Хмельниччини, i надавши деякi факти, вважав, що цього достатньо.
Навiщо Самовидцевi було акцентувати увагу на переслiдуваннях православних i розглядати iх як ледь чи не найголовнiшу причину Хмельниччини? Давалося зрозумiти, що козацькi вiйни були спрямованi на захист православ’я. Тим самим вiдбувалася iдейна легiтимiзацiя цих вiйн. Козаки перетворювалися в борцiв за православну вiру.
Окрiм того, Самовидець видiляе три блоки соцiально-економiчних проблем, якi привели до Хмельниччини.
Перша проблема – що козакiв, якi не належали до реестру, змушували виконувати панщину й рiзного роду роботи на користь шляхтичiв-землевласникiв. Це викликало серед них незадоволення.
Друга проблема стосувалася вже реестрових козакiв. Їх теж почали утискати. Зокрема, не виплачували належноi платнi. Цi грошi прибирали до рук полковники й сотники. Інодi вони давали плату певним групам козакiв, аби тi були до них «зичливими». Серед вищих козацьких чинiв процвiтала корупцiя, здирство. Вони забирали в простих козакiв iхню татарську здобич – коней i т. iн. На простих реестрових козаках, вважав Самовидець, наживалися евреi. Вiн змальовував таку картину: «В мiстах вiд жидiв була така кривда, що невiльно козаковi в домi своему напитки на свою потребу тримати, не лише меду, горiлки i пива, але i браги. Тi козаки, якi за пороги на рибу ходили, то в них на Кодаку десяту частину на комiсара вiдбирали. Окрiм того, окремо треба було i полковнику давати, i сотникам, i осавуловi, i писаревi…» Реестровi козаки також були незадоволенi обмеженням реестру. Часто складалося так, що iхнi дiти не вважалися реестровцями й мусили вiдробляти панщину.[96 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 46.]
Ще одна проблема – «криза управлiння». Мовляв, маетками управляли не власники, державцi, а посередники – старости та евреi-орендарi. Цi посередники жорстко експлуатували пiдданих. «Бо самi державцi на Украiнi, – читаемо в лiтописi, – не мешкали, лише посади своi утримували, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були заслiпленi подарунками вiд старост та жидiв-орендарiв…»[97 - Там само.]
Богдан Хмельницький з полками (позначенi булавами).
Малюнок ХVIII ст.
Самовидець говорить також про наiзд чигиринського пiдстарости Чаплинського на хутiр Суботiв, який належав Хмельницькому. Це нiби стало поштовхом до повстання. Ось як про це говорить лiтописець: «…натрапили на одного чоловiка, в якого вiдняли пасiку, яка всiй землi Польськiй спричинила бiди».[98 - Там само. – С. 47.] Власне, самовидець говорить про цей наiзд буквально двома фразами, не концентруючись на деталях. Для нього то був один iз численних епiзодiв рейдерського захоплення чужоi власностi.
Заради об’ективностi Самовидець вiдзначав, що люди «на Украiнi», власне на Приднiпров’i, «жили обфито», заможно. Але iх обурювало те, що тепер треба було бiльше дiлитися з державцями, нiж ранiше. Тобто однiею з важливих причин повстання Хмельницького стало намагання влади встановити бiльший контроль за козацьким регiоном i змусити козакiв вiддавати частину своiх прибуткiв
Автор наiзд на хутiр Суботiв трактуе в аспектi правовому й економiчному – як зазiхання представника влади на власнiсть козака. Цей епiзод губиться на фонi майже детективноi розповiдi про те, що король Владислав надав козакам якийсь привiлей, але його приховала козацька старшина, зокрема Ілляш Ормянчик. Однак Хмельницький зумiв викрасти цей документ у Ілляша й подався з ним на Запорiжжя, де пiдняв повстання.[99 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 47–48.]
У мiркуваннях Самовидця щодо причин Хмельниччини е чимало плутаного, суперечливого. Але то була одна з перших спроб рацiонально обгрунтувати це питання, розглянувши комплекс причин.
Ставлення Самовидця до Хмельницького стримане. Вiн не прагне його героiзувати. Хоча на початку оповiдi в кiлькох словах дае цьому дiячу позитивну характеристику, вiдзначаючи, що той добре розумiвся «в справах козацьких вiйськових», був у «письмi бiглий», а також брав участь у дипломатичних козацьких мiсiях.[100 - Там само. – С. 47.]
Одна з важливих причин стриманого ставлення Самовидця до Хмельницького – це те, що той став союзником татар. Адже лiтопис мае антимусульманську спрямованiсть. Автор неодноразово демонструе несприйняття представникiв мусульманського свiту (татар i туркiв). Вiн проти iхнього втручання в справи украiнськi. Таке втручання, на його думку, веде до «спустошення християнства». Звiдси осудливе ставлення лiтописця до козацьких гетьманiв, що опиралися на допомогу невiрних, зокрема Хмельницького.
Самовидець, описавши перемоги козацьких вiйськ пiд проводом цього козацького вождя, говорить про масове покозачення, яке почало вiдбуватися на украiнських землях: «І так народ посполитий на Украiнi, почувши про поразки вiйськ коронних та гетьманiв, зараз же почав збиратися в полки – i не лише тi, якi козаками були, але й тi, хто нiколи козацтва не знав».[101 - Там само. – С. 51, також див.: С. 57.] Ця козацька лавина, говорить лiтописець, нищила все чуже: «…козацтво по рiзних мiстах розiйшовшись, полковникiв, сотникiв собi понаставляли, i якщо десь знаходилася шляхта, слуги замковi, жиди i якiсь мiськi урядники – усiх убивали, не щадили анi жiнок i дiтей iх, маетки грабували, костели палили, обвалювали iх, ксьондзiв убивали, двори й замки шляхетськi, й двори жидiвськi пустошили, не лишаючи нi одного цiлого. Рiдко хто в тiй кровi на той час рук своiх не вмочив i того грабунку маетностей не чинив».[102 - Там само. – С. 52.] Самовидець з почуттям болю описуе нещастя, якi впали на украiнськi землi у часи Хмельниччини. Інодi, заради красного слова, йде на перебiльшення. Та все ж намагаеться не вiдходити вiд фактiв. Пише, що деякi заможнi люди, аби уникнути бiд, приставали до козакiв. Що великi погроми козаки вчинили в таких мiстах, як Нiжин, Чернiгiв, Стародуб, Гомель, Немирiв i Тульчин. При цьому шляхтичi часто видавали козакам евреiв, сподiваючись врятувати себе. Але, знищивши евреiв, козаки бралися до шляхтичiв. Деякi евреi, аби врятувати себе, приймали православну вiру. Самовидець констатуе: «І так на Украiнi (маеться на увазi Поднiпров’я. – П. К.) жодного жида не лишилося, а жiнки шляхетськi стали козацькими жiнками».[103 - Там само.]
Не оминае автор лiтопису злодiянь, якi чинили на украiнських землях татарськi орди. Говорячи про розгром шляхетського вiйська пiд Пилявцями, зазначае: «А багато з панiв та шляхти у неволю пiшли, iнших же було багато вбито, бо орда не брала полону задля того, щоб не обтяжуватися…»[104 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 53.] Говорив Самовидець i про погроми, вчиненi козаками й татарами на Галичинi, Волинi, Полiссi, Холмщинi.
«І хто може, – писав вiн, – порахувати тi численнi збитки в людях, що орди позабирали, а маетностi козаки побрали, бо в той час не було милосердя серед народу людського».[105 - Там само.] При чому, зазначав лiтописець, жертвами в цих краях були не лише евреi i шляхтичi, а й простi люди: «Не лише жидiв губили та шляхту, а й посполитим людям, що в тих краях жили, така ж бiда була, багато з них у неволю пiшли, а найбiльше ремiсники молодi, якi собi голову голили по-польськи…» Описуе Самовидець i жахливе мародерство, яке чинили козаки: «Костели римськi пустошили, склепи з трунами вiдкопували, мертвi тiла з гробiв викидали i, обiдравши iх, у тому одiяннi ходили».[106 - Там само. – С. 54.]
Описуючи вiйськовi дii, що вiдбувалися на украiнських землях у 1649 р., зокрема боi пiд Збаражем i Зборовим, Самовидець знову звертае увагу, що «людей татари в неволю забрали, i козаки маетностi побрали, i мiста значнi спустiли».[107 - Там само. – С. 58–59.]
У Лiтописi загалом даеться позитивна оцiнка Переяславськоi ради. Самовидець з повагою говорить про московського царя. Це зрозумiло. Лiтописець, як i багато iнших авторiв того часу, стояв на позицiях роялiзму. Вiн з повагою говорить про польського короля. Сприймае також московського царя як законного монарха. До того ж росiйський цар був православний, що в очах лiтописця пiднiмало рiвень позитиву цього правителя.
Негативно лiтописець говорить i про молдавський похiд Хмельницького в 1650 р., трактуючи його як такий, що був спрямований проти християн. Вiн вважае, що за часiв Василiя Лупу Молдавiя (Волоська земля), де мешкали християни i де «Русь почала брати гору», стала жити багато й спокiйно. Цьому позавидували татари, якi хотiли зменшити кiлькiсть християн. І ось тодi хан кримський з гетьманом Хмельницьким несподiвано зi всiма потугами козацькими й татарськими напали на Молдавiю й знищили ii.[108 - Там само. – С. 59.] Отже, цей похiд козакiв з татарами виглядае як звичайнiсiнька грабiжницька вiйна, здiйснена проти православного люду. Єдиним виправданням може бути хiба що «сватання Хмельницького», який змусив Василя Лупу вiддати дочку за сина Тимоша Хмельниченка.
Рiзкий осуд Самовидця союзу Хмельницького й татар звучить у оповiдi про Берестецьку битву 1651 р. Про саму цю подiю в лiтописi говориться мало. Сказано, що кримський хан вiдмовився воювати, покинувши козакiв. І, вiдповiдно, тi змушенi були вiдступити. Лiтописець з iронiею говорить про цю ситуацiю: «А недоброю е дружба вовка з бараном, як i християнина з бусурманином».[109 - Там само. – С. 60.]
Самовидець, розповiдаючи про iншi подii, не перестае твердити про шкiдливiсть союзу козакiв та ординцiв. Наприклад, розповiдаючи про подii 1652 р., говорить таке: «А гетьман Хмельницький, ставши пiд Кам’янцем-Подiльським, багато шкоди спричинив: поза Львовом i по Волинi, спустошивши краi й наповнивши ясиром орду, повернув до Чигирина й вiдпустив ординцiв».[110 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 64.]
Сама ж вiйна Московii проти Речi Посполитоi, яка почалася пiсля Переяславськоi ради i в якiй приймали участь козаки, подаеться як конфлiкт, спричинений утисками православних – це нiби була iдейна, релiгiйна вiйна. Правда, Самовидець не забував нагадати, що козацька старшина пiд час Переяславськоi ради взяла «велику плату його царськоi величностi соболями»,[111 - Там само. – С. 67.] а козацьке вiйсько отримувало плату «копiйками золотими».
Загалом лiтописець далекий вiд iдеалiзацii союзу козакiв з Московiею, до якого iх привiв Хмельницький. Вiн пише про кривди вiд московських воевод, якi знаходилися в украiнських мiстах. Говорив, що московiти поширювали чутки, нiби «козаки вже нiщо, i що нiби ляхам усю Украiну вiддадуть».[112 - Там само. – С. 282.]
Враховуючи стримане ставлення Самовидця до особи Хмельницького, стае зрозумiлим скупий опис смертi й поховання цього гетьмана. Нiяких панегiрикiв на його адресу в творi немае.
Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки
Незважаючи на критичне ставлення до козацтва, Лiтопис Самовидця став своерiдним бестселером для пiзнiших козацьких лiтописцiв, украiнських iсторiографiв та письменникiв. Твiр, поширюваний у чисельних списках, був важливим джерелом для лiтописiв Григорiя Грабянки й Самiйла Величка, «Короткого опису Малоросii», на основi якого були укладенi компiлятивнi працi з iсторii Украiни Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рiгельмана. У 1846 р. Лiтопис Самовидця опублiкували i вiн набув ще бiльшоi популярностi. Широко використовували його украiнськi iсторики ХІХ – ХХ ст.: Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалiй, Іван Крип’якевич та iншi. Велику увагу цiй пам’ятцi придiлив Пантелеймон Кулiш – i не лише в своiх iсторичних працях, а й художньолiтературних творах.
Типовим же козацьким лiтописом можна вважати Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки.[113 - Лiтопис Грабянки та про його автора див.: Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. зi староукр. Р. Г. Іванченка. – К., 1992; Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури: у двох книгах. – Кн. друга. – С. 371–374; Луценко Ю. Григорiй Грабянка i його лiтопис // Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 3–9; Шевчук В. Лiтопис Григорiя Грабянки // Його ж. Муза роксоланська. – К., 2004. – Кн. друга. – С. 434–445.] Саме вiн заклав основнi елементи козацькоi мiфологii, якi використовувалися i в XVIII столiттi, й в пiзнiшi часи. Також у цьому творi маемо вiдверту iдеалiзацiю Хмельницького.
Лiтопис писався (чи переписувався?), коли Грабянка знаходився на становищi гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладi сучасною украiнською мовою) звучить так: «Історiя пресильноi i вiд початку полякiв щонайкривавiшоi небувалоi битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорiзького, що точилася з поляками в час панування найяснiших королiв польських Владислава, а потiм Казимира, i яка почалася в 1648 роцi та за лiт десять пiсля смертi Хмельницького так i не скiнчилася; цей перебiг з писань рiзних лiтописцiв та з щоденника, на тiй вiйнi писаного, в мiстi Гадячi зусиллями Григорiя Грабянки зiбраний та самобутнiми свiдченнями старих жителiв пiдтверджений року 1710».
У центрi «Історii…» знаходиться особа Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядаеться як унiкальна подiя – «небувала битва», що не мала аналогiв i не скiнчилася до дня сьогоднiшнього. Вказуеться, як бачимо, й дата написання твору – 1710 рiк.
Автографи Григорiя Грабянки
Це був складний в iсторii украiнського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькiй спiльнотi. Остання втратила довiру в очах росiйського iмператора, почала зазнавати вiд нього переслiдувань. У такiй ситуацii козацькiй старшинi важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоiнство, показати «славнi дiяння» козакiв. Найкраще для цього надавалася Хмельниччина. З того часу минуло понад п’ятдесят рокiв, змiнилося два поколiння, сувора правда «самовидцiв» пiдзабулася. Тому тi часи, а передусiм особу Хмельницького можна було iдеалiзувати.
Щодо творення культу Хмельницького, то з цього приводу маемо цiкавi спостереження у Валерiя Шевчука. Вiн писав: «У другiй половинi XVII ст. Хмельницьким цiкавляться мало, поети й полiтичнi дiячi переймаються повсякденними справами i страшними бiдами руiни, що постала по Визвольнiй вiйнi, яка, зрештою, i по смертi Хмельницького не закiнчилася i тривала аж до падiння Петра Дорошенка, а по тому спорадчо аж до Колiiвщини… Причина спаду такого iнтересу до Хмельницького в поетiв, якi завжди тримали руку на пульсi доби, зрозумiла: нашi поети й iнтелектуали того часу переживали нещасний вислiд повстання Богдана Хмельницького, отже, хвалити його чи описувати його героiчнi дiяння не мали пiдстав, не було в них до того духовних чи iдеологiчних побудникiв – народ та його елiта втомилися вiд кровi та розрухи».[114 - Шевчук В. Образ Хмельницького в данiй украiнськiй лiтературi // Його ж. Муза роксоланська. – Кн. друга. – С. 93.] Але через п’ятдесят рокiв ситуацiя змiнилася. «Лiтературний же культ Б. Хмельницького, – зазначав цей дослiдник, – почав творитися у XVIIІ ст. i тiльки на Лiвобережжi, в Гетьманщинi, яка притримувалася росiйськоi орiентацii, в цей час iм’я Б. Хмельницького i спогади про нього вживалися для нацiональноi самооборони i для вiдстоювання своiх прав та вольностей вiд нашестя нового поневолювача та агресора, в якого перетворився той, з ким Хмельницький добровiльно ввiйшов у союз. Отже, маемо цiкавий парадокс: iменем того, хто вiддав Украiну росiйському царевi, захищали Козацьку державу…»[115 - Там само. – С. 98.]
Теза про те, що iм’я Хмельницького тепер використовували для захисту Козацькоi держави проти царизму, видаеться дещо надуманою. Радше, це iм’я використовувалося для демонстрацii лояльностi козацькоi старшини до росiйського царизму.
Бiографiя Грабянки дае пiдстави вважати, що вiн не був свiдком Хмельниччини. Правда, мiг чути про неi вiд своiх батькiв, старших людей, а також використовувати рiзноманiтнi писемнi iсторичнi твори: Лiтопис Самовидця, «Аннали…» Веспасiана Коховського, поему «Вiйна домова…» Самiйла Твардовського, роботи польських хронiстiв XVI ст., зокрема Олександра Гваньiнi, твори нiмецьких iсторикiв Самуеля Пуфендорфа та Йоганна Гiбнера.[116 - Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: Епоха бароко XVIІ – XVIIІ ст. – Львiв; Киiв; Харкiв, 2011. – С. 289.]
Грабянка замислив свiй лiтопис як апологiю козацтва. У цьому творi замiсть реальноi iсторii твориться iсторiя героiзована й мiфологiзована. Часто автор видае бажане за дiйсне. Звертаючись до тих чи iнших творiв, iнодi подавав свою iнтерпретацiю, яка могла розходитися (й суттево!) з iнтерпретацiею першоджерела. Нерiдко використовував рiзнi чутки, якi йому iмпонували. Автор лiтопису домислював не лише дiалоги iсторичних персонажiв, а й документи.
Лiтописець згадуе рiзних дiячiв минулого. Говорить, що про них нiхто б не згадував, якби iхнi дiяння не були описанi. Далi вiн продовжуе: «Про них i до них подiбних упокорювачiв Історii я не раз думав, коли годинами солодко читав i коли прозрiвав ту користь для iхнiх народiв, що в’язалися з безсмертною славою, але ж наша вiтчизна вiд них своiми ратними трудами ну просто нiяк не рiзниться, i, бачачи ii звитяги в пучинi забуття, я не заради якоiсь любострасноi слави, а спонуканий спiльною користю i заради неi вирiшив не лишати в попелi мовчання схованими дii щонайвiрнiшого нашого сина благорозумного вождя Богдана Хмельницького, який Малу Росiю вiд щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужнiстю вивiльнив i що до росiйського монарха з стольними мiстами в пiдданство привiв».[117 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – К., 2006. – С. 878.]
Автор не приховуе, що одним iз головних його завдань е апологiя Хмельницького. На початку лiтопису Грабянка вмiщуе вiршi, якi можна вважати своерiдним епiграфом:
«Оце Богдан Хмельницький намальований —
Воiн руський славний, так i неподоланий.
Завдяки йому Украiна на ноги стала,
Бо у ярмi лядськiм ледве не сконала.
Скасував вiн унiю, бив ляхiв з жидами
Й iнших ворогiв тими ж гнав шляхами.
Ох i голоснi ж ви, вiстi переможнi,
Раз у всесвiт славу понести спроможнi!
Навiть в землях Фракii оселився страх
Коли Марса гуки мчали на крилах.
Кончиною скорений, смертю вiн гордуе
І в синах росiйських живе та воюе».[118 - Там само.]
У цих вiршах вимальовуеться iсторiософiя Хмельниччини, яка потiм розлого була представлена в текстi твору. Схема ii виглядала приблизно так: Украiна, пiд якою розумiвся козацький край, Приднiпров’я, «ледь не сконала» пiд «лядським ярмом», але Хмельницький врятував ii, захистив православ’я, скасував унiю, побив «ляхiв з жидами». І хоча цей козацький гетьман помер, але живе його дух у «синах росiйських», козаках, якi продовжують справу «великого Богдана».
На вiдмiну вiд Самовидця, для якого «iсторiя починаеться» з Хмельниччини, Грабянка намагаеться вписати Хмельниччину в бiльш широкий iсторичний контекст.
Вiн створюе схему малоросiйськоi iсторii, яка була прийнята i в росiйськiй iсторiографii, i в iсторiографii украiнськiй. Схема ця виглядае таким чином: спочатку iснувала едина Русь за часiв князя Володимира, але цей правитель роздiлив свою державу мiж синами й почалися незгоди (у радянськiй iсторiографii це iменувалося «феодальною роздробленiстю»); Русь як така перестала iснувати з нашестям Батия, що скористався незгодами руських князiв; пiсля цього украiнськi землi були завойованi литовцями, а потiм iх завоювали поляки, i лише пiсля Хмельниччини вони опинилися пiд правлiнням московського православного царя – нiби повернулися в свое «руське лоно».
Історiя ж украiнських земель постае як iсторiя козаччини. Лiтописець вважав, що козацтво з’явилося в результатi протистояння з татарами.
З особливою гордiстю Грабянка описуе вiйськове мистецтво козакiв. Вони для нього – неперевершенi. Козаки «на озброеннi мають самопали, шаблi, келепи, стрiли та списи i користуються всiм цим так вправно, що i найвправнiший польський гусарин або ж рейтар нiмецький з ними зрiвнятися не можуть. Є кiннi та пiшi, i стiльки iх, козакiв, скiльки на Малiй Русi люду, i iх зовсiм не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який i стiльки воiнства збереться, що як трава стане, i з цього приводу добре було сказано турецькому царевi, коли той запитався, скiльки козацького вiйська маемо. «У нас, – сказано було, – царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двiстi козакiв там». І всi вони в сiчi незмiрно хоробрi. Це про них сказано:
Вони Русь за свое багатство велике мають,
Хитрiсть вiйськову та мужнiсть у вiйнi знають.
Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишнi держави йдуть проти мене, я сплю – не зважаю, а до козакiв увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрiмаю». І спокiйно жити не можуть, навiть коли в iхньому краi мир запануе, то своею волею збираються i йдуть на пiдмогу iншим народам; заради малоi користi велику турботу собi на плечi кладуть i на вутлих, з одного дерева зроблених лодiях дерзають через море пливти».[119 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 883.]
Звiсно, в наведеному описi маемо чимало перебiльшень. Хоча цi перебiльшення цiлком зрозумiлi. Грабянцi, як представнику козацькоi старшини, важливо було показати «славнiсть» козацького вiйська. У певному сенсi, це своерiдна «iдейна компенсацiя» i за Полтавську катастрофу, i за поразки пiд час Руiни й Хмельниччини. Тому в своему лiтописi Грабянка постае як оптимiстичний автор, намагаеться говорити про козацькi перемоги й свiдомо замовчуе поразки.
Грабянка спецiально акцентуе увагу на утисках козакiв з боку полякiв. Багато в чому показовим е роздiл «Коли i чому козаки повстали на полякiв?» Автор нiби намагаеться з’ясувати причини постiйних конфлiктiв, якi виникали мiж поляками й козаками. Як i в Самовидця, акцент робиться на причинах релiгiйних. Грабянка вважае, нiби головною причиною протистоянь i непорозумiнь була Берестейська унiя.
Особливу увагу звертае на 20 – 30-тi роки XVII ст. На його думку, саме з того часу почали поляки чинити великi кривди украiнцям. Особливо пiсля повстання пiд проводом Остряницi й Гунi: «І вiдтодi всякi свободи у козакiв забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнiтили, не вiдаючи, що Бог за кривду та за кров невинну помсту насилае». Кривдою козакам, вважае Грабянка, було будiвництво Кодацькоi фортецi: «…І року 1639 поклали над порогами мiсто Кодак збудувати, нiмцiв найняти те мiсто оберiгати та козакiв, що на порога прямують, ловити та у водi топити…»[120 - Там само. – С. 886.]
У зв’язку з розповiддю про Кодацьку фортецю лiтописець наводить гарну легенду (взяту, до речi, з лiтератури польськоi), щоб продемонструвати освiченiсть та далекогляднiсть Хмельницького. Вiн пише: «На ту лиху годину довелося коронному гетьману Конецпольському власною персоною у Кодаку побувати i козакiв, що були йому вiдрекомендованi (а помiж них i Богдан Хмельницький), полаяти, а заразом i похизуватися мiцнiстю Кодака-фортецi. До козакiв звертаючись, вiн сказав: «Чи до вподоби вам, козаки, фортеця?» Хмельницький йому вiдказав латинською мовою: «Що руками людськими змуроване, ними ж i зруйноване буде». Гетьман був здивований смiливою вiдповiддю i зле подумав про Хмельницького, пригадавши, що той у всiх козацьких повстаннях брав участь, однак скiльки iх, козакiв, погинуло, а вiн все ще живий». Те, що Хмельницький, при всiй своiй нелюбовi до полякiв, лишався живим, Грабянка пояснюе тим, що Богдан «був людиною хитрою у вiйськовiй справi i дуже розумною, знав задуми ляхiв щодо козакiв, знав суетнiсть iхнiх клятв i розумiв iхнi вiйськовi задуми та все це глибоко в серцi тримав, зовнi привiтнiстю прикривав, вiв себе так, нiби нiякого зла на ляхiв не тримае; тiльки його серце зло своiм порадником мае».[121 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 886–887.] Цей епiзод, поданий Грабянкою, з часом набув поширення в украiнськiй лiтературi – як науковiй, так i художнiй, ставши одним iз моментiв у твореннi звеличеного образу Хмельницького.
Говорячи безпосередньо про причини Хмельниччини, Грабянка переважно використовував Лiтопис Самовидця. Основна причина для нього так само е унiя, переслiдування православ’я. Далi (переважно за Лiтописом Самовидця) йде перелiк рiзноманiтних утискiв, що терпiли козаки вiд полякiв. Інша рiч, що Грабянка не просто гiперболiзуе цi утиски, а й подае iх вкрай дражливо, присмачуючи фактами, якi виглядають фантастично. «Якщо ж траплялося, – пише вiн, – що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й поганi б придумати не могли, i так уже, караючи, самих себе перевершували, що невiрних у цьому за нiщо мали. Хiба могли фараони у тортурах з поляками зрiвнятися? Цi ж дiтей у казанах варили, груди жiнкам деревом припiкали та всiлякi iншi бiди творили…»[122 - Там само. – С. 887.] Звiсно, в тi часи траплялися рiзнi бузувiрства. А особливо благодатний грунт для цього був на украiнському пограниччi, де право мало вiдносний характер. Але говорити про варiння дiтей у казанах, припiкання жiнкам грудей i подавати це як типове, навiть масове явище – то вже було занадто. Однак такi риторичнi прикраси охоче сприймалися певною публiкою, передусiм козацькою старшиною. «Жахливi факти» нiби виправдовували безчинства козакiв, якi чинилися ними щодо «iнших» – шляхтичiв, мiщан, евреiв i навiть православних украiнських селян.
Не оминае Грабянка, як i Самовидець, звiсну iсторiю про захоплення Чаплинським хутора Суботiв у Богдана Хмельницького. Але якщо в Самовидця згадана iсторiя викладаеться в кiлькох реченнях, то в Грабянки вона переростае в розлоге оповiдання, сповнене драматизму. Спочатку лiтописець говорить про заслуги Хмельницького, про те, як вiн розбудував свiй Суботiв. І коли розбагатiв, то на цю маетнiсть кинув оком Чаплинський: «До всього цього заздрiсть маючи (це коли вже повернувся з королiвського двору на батькiвську землю), а рiвно заздрячи i на заселену слободу, пiдстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатiти задумав i в тих мiсцях фундуватися забажав, тому вiн старостi чигиринському Івановi Даниловичу донiс. «Не випадае, – сказав вiн, – простому чоловiковi села та пiдданих мати». Іван же Данилович послухав i наказав те село забрати i Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав своi заслуги перед короною польською i образився, що замiсть честi мае наругу вiд Чаплинського терпiти. «Ляхи, – мовив, – нас, козакiв, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!» Прочув про цi слова Чаплинський i наказав взяти Хмельницького i кинути до темницi, а сина Хмельницького, Тимоша, повелiв посеред Чигирина двома киями бити. Вiдчув Хмельницький, що нiчого марне помочi ждати, i не знав, що дiяти, та Бог навернув до милосердя серце жiнки Чаплинського, вона умолила чоловiка свого i той наказав Хмельницького з темницi звiльнити; отак вийшов Богдан на волю з надiею на час. Тiльки й мовив: «Ще живий господь i козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрав, коли шаблю в руках маю!»[123 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 887.]
Отож, iсторiя про наiзд на Суботiв обросла «фактами». Оповiдi про образу Хмельницького поширювалися в козацькому середовищi. Але, судячи з Лiтопису Самовидця, вони могли бути скупими, позбавленi яскравих подробиць. Певно, Грабянка скористався роботами польських авторiв, де цi подробицi були непогано описанi.
У творi козацького лiтописця про сам наiзд не йдеться. Говориться лише, що Чаплинський забрав у Хмельницького Суботiв. Але останнiй висловлюе невдоволення, кидае крилату фразу: «Ще не вмерла козацька мати». Саме за цi слова Хмельницького нiби ув’язнюють, а сина Тимоша б’ють киями в Чигиринi. Правда, не зрозумiло, за що дiсталося Тимошевi. Потiм в украiнськiй лiтературi жалiслива iсторiя про побиття сина Хмельницького зазнала розвитку. «Виявилося», що якогось сина майбутнього гетьмана посiпаки Чаплинського пiд час наiзду на Суботiв засiкли до смертi. Подiбнi твердження зустрiчаються i в творах польських авторiв.
У Лiни Костенко у вiршованому iсторичному романi «Берестечко» розповiдаеться про таку собi «степову Гелену», через яку почалася вiйна – подiбно до того, як колись вибухнула вiйна через Олену Троянську. Взагалi легенди про «степову Гелену» стали достатньо поширеними в украiнськiй лiтературi, театрi, кiно. Хоча коренi цих легенд варто шукати в лiтературi польськiй другоi половини XVII ст.
У оповiдi Грабянки про конфлiкт навколо Суботова уже з’являеться iсторiя з жiнкою. Сама панi Чаплинська просить свого чоловiка, щоб той звiльнив Хмельницького з в’язницi (знову ж тут вiдчутний вплив польськоi лiтератури). Правда, не зрозумiло, яка була мотивацiя в тiеi особи. І взагалi ця iсторiя виглядае дивно. Потiм цей жiночий момент був творчо допрацьований украiнськими авторами. Почали розповiдати, що пiд час наiзду на Суботiв Чаплинський забрав якусь польську шляхтянку, з якою жив Хмельницький. Чаплинський нiби з нею одружився чи зробив наложницею. Потiм Хмельницький, помстившись своему кривдниковi, знову повернув ii собi й пошлюбив.
Як i в Самовидця, в Грабянки маемо малозрозумiлу iсторiю з якимись королiвськими привiлеями, що були наданi Барабашевi. Вона в нього переростае в авантюрне оповiдання, не позбавлене художнiх красот. Ось як воно звучить у викладцi лiтописця: «Написав король Барабашевi, тодiшньому козацькому генеральному осавулу, листа пiд своею королiвською печаткою, а в тому листi писав:
«Якщо й справдi козаки воiни вiдважнi, якщо меч i силу маете, то чому ж свою волю не бороните?» Про цей лист Барабаш не сказав нiкому, може, тому, що вiрно ляхам служив, а може заради користi – хотiв добре жити, а про вiйсько не дбати та на наругу над людом не зважати. Хмельницький дiзнався про те королiвське писанiе i замислив його у Барабаша вiдiбрати та вiйську козацькому прочитати. Якраз на той час жiнка Хмельницького дитя породила i попросив Хмельницький Барабаша за хресного батька стати. Барабаш погодився. І у Суботовi на хрестинах, коли гостi Хмельницького напiдпитку були, коли вже й Барабаш пiд хмелем був i Хмельницького за друга собi мав, отодi вiн i сказав Хмельницькому про писанiе королiвське та де воно заховане. А той вислухав усе це, запам’ятав, i коли Барабаш на хрестинах вже зовсiм упився й заснув мiцно, Хмельницький зняв його шапку, пояс i перстень, покликав вiрного слугу i послав його з усiм цим до жiнки Барабаша у Черкаси. Не вiдаючи про хитрiсть, вона вiддала посланцевi лист королiвський. Коли з Черкас до Суботова посланець той повернувся, козаки лист королiвський прочитали i на човни, королiвським зичливцем знатним козаком Іляшем Переяславським зробленi, посiдали й разом з Хмельницьким за пороги повтiкали».[124 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 889.]
Так виглядае в iнтерпретацii Грабянки iсторiя втечi Хмельницького на Сiч. Представлений опис подiй видаеться не зовсiм логiчним. Виявляеться, Хмельницький втiк до запорожцiв не через те, що його обурили утиски козакiв чи навiть власнi переслiдування, а через те, що викрав якусь королiвську грамоту в Барабаша, суть якого зводилася до риторичного питання: «Якщо й справдi козаки воiни вiдважнi, якщо меч i силу маете, то чому ж свою волю не бороните?»
Історiя з Барабашем (правда, в досить своерiднiй iнтерпретацii) зустрiчаеться в Лiтописi Самовидця, мала вона поширення i в лiтературi польськiй. З’явилася навiть народна дума про Хмельницького й Барабаша.[125 - Хмельницький та Барабаш // Украiнськi народнi думи та iсторичнi пiснi. – К., 1955. – С. 94–98.] У нiй розповiдаеться про те, що Барабаш отримав королiвськi листи, в яких козакам надавалися вольностi. Але вiн iх сховав. Ось тодi Хмельницький запросив до себе в гостi Барабаша, напоiв та поклав спати. Далi забрав у нього ключi (в iнших варiантах – золотий перстень) i послав свого джуру до жiнки Барабаша, аби вона дала йому грамоти. Жiнка це робить, думаючи, нiби виконуе велiння чоловiка. Грамоти опиняються в руках Хмельницького. Барабаш, прокинувшись, розумiе, що його обманули.
Звiсно, iсторiя ця не виникла безпiдставно. Барабаш, як i Хмельницький, залучався Владиславом IV до походу проти татар i туркiв. Але мiж цими двома провiдниками виникли протирiччя. Це й знайшло вiдображення в iсторii про Хмельницького й Барабаша, яка зустрiчаеться в рiзних iнтерпретацiях.
Не мiг Грабянка оминути такоi дражливоi теми, як союз Хмельницького з кримськими татарами. Вiн подае це як вимушений крок з боку козацького гетьмана, оскiльки «ляхи задумали його погубити». Саме ж укладення союзу виглядае дивно. Грабянка пише: мовляв Хмельницький «вiдрядив гiнця в Крим до хана Іслам-Гiрея. Хан саме мав гнiв на короля (той не заплатив домовленого викупу), проте не хотiв меча пiднiмати, хотiв знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв iз своiм загоном мурза Тугай-бей, воiн славний i невимовно вiдважний, що не завжди корився хановi i з своiми татарами в окремому надiлi проживав. На нього жартома хан рукою показав i повелiв його запросити на помiч. А перед цим, якраз рiк минув, козаки Тугай-бея i його орду добре побили. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнiвався на козакiв, як на недругiв своiх, а потiм, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам i домовився з ними про мiсце, де козаки розпочнуть бiй з ляхами».[126 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 889.]
Грабянка охоче описуе перемоги Хмельницького, спецiально звертаючи увагу на дiяння козакiв й намагаючись уникати згадок про татар, якi воювали разом з козаками. Уникае вiн розповiдей i про козацькi грабунки. Хiба що iнодi згадуе про грабiжницькi наiзди, якi чинили татари. Не перестае вихваляти вiйськовий генiй Хмельницького. Спецiально акцентуе увагу на геройствi козакiв. Водночас маемо намагання принизити полякiв, показати iхню недолугiсть, у тому числi польських командирiв. Хiба що iнодi з повагою говориться про Ярему Вишневецького (чи не е це знову ж таки наслiдком впливу творiв польських авторiв, де цей князь постае як доблесний герой). Даючи таке позитивне зображення козацтва, автор вкладае в уста iсторичних персонажiв вигаданi промови, заяви, якi часто мають вiдверто iдеологiчний характер. Трапляеться навiть, що для пiдсилення «iдеологiчного ефекту» вiн використовуе неперевiренi чутки й легенди.
Наприклад, розповiдаючи про битву пiд Жовтими Водами, Грабянка пише, що «послав Хмельницький до реестрових козакiв Ганжу, особливого посланця, i наказав розповiсти iм про свою силу, про татар i звернутися до них з такими словами:
«Чию кров йдете проливати? Чи не братiв своiх? Чи ж у нас не одна мати – Украiна? За кого вам випадае стояти? За костьоли? Чи за храми господнi, що породили i ростили нас вiд дня хрещення? Чи ви коронi польськiй допомогти хочете, яка неволею за вашу мужнiсть вiдплатила, чи матерi своiй Украiнi, яка волею вас обдарувати волiе?»2 Зрозумiло, така промова е плодом вимислiв автора.
Оповiдь про битви пiд Жовтими Водами й Корсунем Грабянка завершуе вiршованим панегiриком:
«Ото ж ви прийшли, щоб Хмельницького взяти,
А самим довелося в неволю прямувати.
До Криму бундючно простують ридвани,
А в них з радниками обидва гетьмани.
Вози ж iз скарбами козакам лишили,
Аби худорбу свою тим скарбом прикрили.
Хотiли ляхи на козаках слави зажити,
Та Господь вiддав ii тим, хто вмiе терпiти.
Вiн вознiс нинi смиренних руснакiв,
А гордих з престоли низложив полякiв.
Всiх тих багатих вiдрядив до Криму,
Що Русь всю хотiли передати Риму».[127 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 891.]
