скачать книгу бесплатно
Наступна частина вiршiв – це такi собi «пропозицii» й осмислення подiй. Автор вважае, що татарський полон коронного гетьмана Миколи Потоцького, польного гетьмана Мартина Калиновського та iхнiх воiнiв е справедливою карою, котра впала на iхнi голови. Це плата за кривди, якi вони чинили пiд час перебування на Подiллi, а також за кривди, завданi козакам:
«А ви в татарах в тяжких кайданах до смертi сидiте,
Як ми од вас, так ви од нас нужi потерпiте».
Завершуеться пiсня подякою Боговi за звитягу. Ця частина е найбiльш iдеологiчною:
«Честь Богу, хвала, навiки слава вiйську Днiпровому,
Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Висляному.
А рiд проклятий жидiвський стятий, чиста Украiна,
А вiра святая вцале зостала, добрая новина!»
Отже, автор схильний трактувати повстання пiд проводом Хмельницького як етнiчну вiйну. Мовляв, козаки разом iз татарами вигнали ляхiв аж до Вiсли, а також «стяли», понищили евреiв. Вiн тiшиться з того, бо Украiна стала «чистою».
Звучить також славослiв’я i вiйську Запорiзькому, i його гетьману Хмельницькому:
«А ти, Чигирине, мiсто окраiнне, не меншую славу
Тепер в собi маеш, коли оглядаеш в руках булаву
Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця,
Хмельницького Чигиринського, давнього запорожця.
Бог його вказав i вiйську подав, аби iм справовав,
А жеби покорних од рук гордих моцно обварював.
Учини ж, Боже, всiм нам гоже, аби булавою
Вiйсько твое славне, всьому свiту явне – за його головою».
Це чи не один з перших панегiрикiв Хмельницькому. Звичайно, йому далеко до панегiрикiв пiзнiших козацьких лiтописцiв. Та все ж…
Загалом пiсня е провiденцiалiстською. Автор вважае, що все в руках Бога. Бог покарав ляхiв за те, що вони були гордi, поступали нерозумно й чинили зло запорожцям. Тепер Бог пiдняв запорожцiв, дарував перемогу над ляхами, а також дав iм доброго полководця – Богдана Хмельницького.
Думка, що повстання пiд проводом Хмельницького – це кара полякам за iхнi грiхи, набувае поширення навiть у суто польськiй лiтературi. Подiбнi погляди цiлком вкладалися в русло середньовiчних уявлень про Божу кару. Вони мали поширення i в лiтературi украiнськiй, i польськiй.
Окрiм вiршiв про Миколу Потоцького, вмiщених у «Лiтописцi…» Єрлича, до нас дiйшла ще одна пiсня того часу про битву пiд Жовтими Водами. Починаеться вона такими словами:
«Висипався хмiль iз мiха І наробив ляхам лиха…».[27 - Про Жовтоводинську битву // Слово многоцiнне. – Кн. 3. – С. 498–499.]
Багато в чому цей твiр нагадуе народну пiсню. І достатньо адекватно вiдображуе настроi й погляди, якi панували в козацькому середовищi. Автор тiшиться, що ляхи зазнали поразки. З iронiею пише про них:
«До Жовтоi водицi
Наклав iм дуже хмельницi.
Не могли на ногах стояти —
Волiли утiкати».
У цiй пiснi не зустрiчаемо антитатарських мотивiв. Радше, навпаки, автор радiе, що татари разом iз козаками побили полякiв:
«І по пастушi табунцi
Приiхали к нам ординцi.
Не утiкай же, ляху,
З самого перестраху…»
Із тексту пiснi навiть складаеться враження, що чи не головною силою в битвi пiд Жовтими Водами були татари. Й сама битва трактуеться як татарський наiзд на ляхiв, у якому брали участь козаки. До речi, в такому ж ключi трактують цi подii кримсько-татарськi джерела.
Є в пiснi певний натяк на причини Хмельниччини. Там не говориться про якiсь кривди православних, не йдеться, за великим рахунком, i про причини соцiального характеру. Виявляеться, що головна образа козакiв полягала в тому, що ляхи зв’язалися iз евреями:
«Милiш вам жиди-збойцi,
Нiж запорожцi-молойцi».
Через цю «милiсть» з евреями поляки якраз й отримали наiзд татар та козакiв Хмельницького:
«Хоть же маете кримчухи,
Дайте iм тепер кожухи.
Отже, Хмельницький може —
Поможи йому, Боже,
Тих куроiдiв бити,
Як жидiв не живити».
Антиюдейськi настроi, як бачимо, в той час мали поширення в Украiнi. З часом з’явилася низка украiнських фольклорних творiв, де мова велася про кривди, якi заподiяли евреi украiнцям.[28 - Про це бiльш детальнiше див: Франко І. Жидiвськi погроми лiтом 1648 р. // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятдесяти томах. – К., 1985. – Т. 43. – С. 171–193.]
Завершуеться пiсня кпинами над боягузтвом ляхiв та прославлянням молодецтва козакiв i татар:
«Юж утiкають з валiв,
Бояться самопалiв,
Волять татарськоi юки,
Нiж козацькоi руки».
Маеться на увазi, що поляки радше пiдуть до татарського полону, оскiльки бiльше бояться козакiв. Це вiдповiдало дiйсностi. Деякi польськi шляхтичi волiли опинитися в татарському полонi, сподiваючись, що iм вдасться звiдти викупитися.
У наведених поетичних творах конфлiкт мiж поляками й козаками зображуеться як конфлiкт переважно етнiчний. І тут i там говориться про кривди, якi чинили козакам ляхи. Але говориться дуже загально. Взагалi у вiршах про Потоцького маемо натяк, що козаки повстали, бо iм не заплатили грошi за службу. Цiкаво, що на ту саму причину Хмельниччини вказуе османський лiтопис «Історiя Наiми».[29 - Наiма М. Гюсейновi городи у витягу iсторiй iз заходу та сходу / пер. з осман. – тур. О. Галенка та О. Кульчинського. – К., 2016. – С. 149.]
У зазначених творах вiдсутнi антитатарськi мотиви. Татари – союзники запорожцiв, iхнi дii схвалюються. Основними ж ворогами козакiв вважаються ляхи, а також жиди. Тут же бачимо спроби iдеалiзувати козакiв, показати iх як умiлих воiнiв, що здатнi отримувати блискучi перемоги. Вiдповiдно, маемо й iдеалiзацiю iхнього вождя – Богдана Хмельницького.
Проте таке трактування подiй не було загальноприйнятим у той час. Є твори, якi, ймовiрно, вийшли iз козацького середовища, але в них цi подii подаються дещо iнакше. До таких належить пiсня про Берестецьку битву, яка мае назву
«Дума козацька о войнi з козаками пiд Берестечком над Стиром-рiкою року теразнiйшого 1651-го, дня 28-го, i 29-го, i 30-го червця i потiм дев’ятого i десятого липця».[30 - Дума козацька // Слово многоцiнне. – Кн. 3. – С. 503–506.] Із назви випливае, що твiр з’явився в 1651 р. Принаймнi опис битви, поданий у творi, дае пiдстави вважати, що автор був або свiдком цiеi подii, або йому описали Берестецьку битву ii свiдки.
Починаеться пiсня словами:
«Ой рiко Стиру, що Хмель о вiру? Яке всьому миру,
Де в Днiпр впадаеш, оповiдаеш радощi з вiйни чи миру?
Хан наступае, сам помагае козакам ляхiв бити,
Пiд Берестечком, малим мiстечком, мав оних кров пролити.
На перевозi чи пак в дорозi короля погромити:
Вiйськом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.
Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.
Ой Казимиру, вже тобi миру з козаками не буде».
Автор хоча симпатизуе козакам, все ж намагаеться дотримуватися об’ективностi. Як про щось само собою зрозумiле, говорить про союз козакiв i татар проти полякiв, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козакiв же зображуе як рицарських людей, якi люблять воювати.
Автор з повагою говорить про полякiв, iхнiх полководцiв. Розповiдае про те, як iм вдалося побити татар. Подае свою версiю вiдходу кримського хана. І, схоже, ця версiя мае пiд собою серйознi пiдстави.
А. Орльонов. «Битва пiд Берестечком»
У творi описуеться своерiдна драма, яка виникла пiд час битви. Їi дiйовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат вiд польських вiйськ:
«Що, небож-хане, не знае, як лях стане?…
Не утiкае, от наступае к бунчуку iк ханському.
«Ой не гледiти, треба ся бити – хан мурз напоминае, А лях не дбае, мурз забивае, в iх кровi меч купае.
Пав страх на хана, шле до гетьмана, як нiч наступила:
«Щоб твоя рада, iстинна зрада нiколи не снила,
Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобi,
Що мi ся стало, кiлько пропало мурз моiх! Тям же собi!»
Далi автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообiцявши йому велику здобич:
«В ноги падае, тисячi дае Хмельницький тут хановi,
Щоб наступити i ляхiв бити завтра велiв вiйськовi.
«Я сенатори Польськой Корони, i КОРОЛЯ дам тобi,
Все то нестатки, усi достатки завтра iх вiзьмеш собi».
Хан, за словами автора, пiддався на цi намовляння. Наступного дня вiн знову виставив своi загони на битву, але iх сильно потiснили поляки. Через це хан мусив утiкати:
«Стрiльцi-янчари iз дiл пожари непрестанно свiтили.
Втiм од гетьмана з дiл ляхи хана заразом одлучили,
Затим ся стало, де мурз немало i татарiв набили:
Хан утiкае i Кiш минае, наметiв одбiгае.
Ляхи гонили, татарiв били, хан ся не оглядае.
Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, рiзко утiкали,
А ляхи ганяли i iх стинали, аж табiр розривали…»
Автор змальовуе вiдступ татар i оточення козацького вiйська. Пише, що «не одна б мати… козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».
У вiршах немае iдеалiзацii Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше негативне ставлення до цього дiяча. Вiн навiть описуе один епiзод, який аж нiяк не прикрашае козацького гетьмана:
«Зла на нас пiшла: турського посла до Хмеля пiймано,
Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пiсм много в нiй достано».
Із цих слiв можна зрозумiти, що Хмельницький пiдтримував тiснi зв’язки з турецьким султаном, навiть координував з ним своi дii. Така думка пiдтверджуеться кримсько-татарськими й османськими писемними джерелами другоi половини XVII – початку XVIII ст.[31 - Про це бiльш детальнiше див.: Туранли Ф. Козацька доба iсторii Украiни в осман. – тур. писемних джерелах (друга половина (друга половина XVI – перша чверть XVIII столiття). – К., 2016. – С. 234–285.]
Цiкавим е завершення вiршiв. Там йдеться про вбивство пiд час битви корiнфського митрополита Йоасафа, який був на боцi козацькому.[32 - Про митрополита Йоасафа див.: Плохiй С. Наливайкова вiра: Козацтво та релiгiя в ранньомодернiй Украiнi. – Вид. друге, виправлене. – К., 2006. – С. 323–325; а також: Митрополит Йоасаф Корiнфський та Украiна // http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/vidatn-storichn- postat-kultura-osv-ta-arkh-tektura/mitropolit-yoasaf-kor-nfskiy-ta-ukra-na/] Це досить дивна особистiсть. З’явився вiн в Украiнi в 1649 р. по дорозi в Москву. Потiм, очевидно, в 1650 р. вiн опинився в Чигиринi, де здiйснював урочистi богослужiння. І це при тому, що вище духовенство Киiвськоi митрополii намагалось дистанцiюватися вiд козакiв-повстанцiв. Закономiрно виникае питання, чому такi дii чинив iерарх, що прибув iз чужоi землi – Османськоi iмперii? Йоасаф був впливовою фiгурою при чигиринському дворi Хмельницького. Митрополит називав гетьмана «своiм паном» i водночас «духовним сином».
Автор з болем говорить про смерть пастиря:
«Все свiт спужае, коли пiзнае: МИТРОПОЛИТ забитий.
В той же порi ту а був з КОРІНФУ ой старець знаменитий».
І все ж осуджуе дiяння цiеi людини:
«О дiдчii коси, сто дiдькiв в носi: твоя то справа била
З твоiми чернцями, монастирцями, богдай се i не снила.
Ви пiдбивали, ви розгрiшали, хоругви нам святили,
Свинець давали i примiшали, щоб есмо ляхiв били».
Отже, корiнфський митрополит разом з iншим православним духовенством провокував козакiв на вiйну з поляками.
Це автор не сприймае i осуджуе:
«Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами.
Ви запалили i свiт згубили вашими пихотами».
Бiльше того, автор пiснi вважае, що боронити вiру козакам не було сенсу, адже Рiч Посполита в релiгiйному планi була державою толерантною. А конфесiйнi противники православних не чинили iм великоi кривди:
«Мовите ВІРА: дадь в Польщi мiра вся ЄРЕСЬ заживае:
Жид, i поганин, i арiанин покой о вiру мае.
Ми дурнi були: о вiру били, бо ви нас так учили.
Щоб есте вiру зо всього миру руського вигубили.
Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ,
Що провинили, в чiм прогрiшили козакам ЄЗУВІТИ?»
Цi слова заперечують традицiйнi в украiнськiй iсторiографii уявлення про роль релiгiйного чинника у повстаннi пiд проводом Хмельницького. Якщо виходити з розумiння автора, то цей релiгiйний чинник обумовлений не переслiдуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф та йому подiбнi. Вони цiлеспрямовано нацьковували козакiв, щоб тi воювали з поляками.
Показовою е згадка про унiтiв, тобто унiатiв. На поле Берестецькоi битви прибув холмський унiатський митрополит Якiв (Суша) (1610–1687),[33 - Про Якова Сушу див.: Pawlak W. Jakub Susza – zapomniany swiadek i historiograf bitwy pod Beresteczkiem // Wojny, bitwy i potyczki w kulturze staropolskiej / red. W. Pawlak, M. Piskala. – Wars., 2011. – S. 211–235.] який благословляв воiнiв Речi Посполитоi славнозвiсною iконою Холмськоi Божоi Матерi.
Цей факт промовисто свiдчить, що в рядах польського вiйська пiд Берестечком було чимало унiатiв-русинiв, тобто украiнцiв.
Автор вiрша е прихильником миру. Завершуеться твiр промовистими словами:
«О Хмелю, Хмелю, що тi повелю, землях ся розтiкаеш
Хутко новину, що на тичину пiднесуть тя, мiт маеш.
Як плине вода, так ВОЙНИ ВОДА з тобою всяк пропала,
Хутнiй з примiра правая вiра, нiж з твоей войни стала.
Спiвай же, Стиру, пiснь да о миру: вiйна бодай устала.
Іди ж в Днiпро, вода: радше, щоб згода хутчiй тут настала».
З пiснi випливае, що Хмельницький розпалив вiйну за вiру. За це буде покараний – вiн вже за це мае чорну мiтку. Автор вважае, що праведнiсть вiри треба доводити прикладом.
Наведений вiрш про Берестецьку битву виглядае дещо незвично на фонi iнших вiршiв. Ми нiчого не можемо сказати про його автора. Безперечно, це була освiчена людина. Інше питання, наскiльки високою була ця освiта. Сильний простонародний струмiнь у мовi дае пiдстави говорити, що автор не був добре обiзнаний з високим стилем та тогочасним украiнським поетичним мистецтвом.
Можливо, вiн належав до духовного стану. Чи не звiдси його iнтерес до релiгiйних питань? Є в цьому вiршi толерантне ставлення до унiатiв та езуiтiв. Подiбне ставлення зустрiчалося в середовищi тогочасного вищого православного духовенства Киiвськоi митрополii, яке навiть ладне було йти на порозумiння з унiатами та католиками. Можливо, автор вiрша входив до кола цих людей. Звiдси його прагнення до миру й порозумiння з поляками та конфесiйними конкурентами.
Збереглися народнi пiснi й думи про подii Хмельниччини, зокрема дума про Хмельницького й Барабаша, про битву пiд Жовтими Водами та Корсунем, про похiд на Молдавiю, поразку пiд Берестечком, Бiлоцеркiвський мир, про деяких соратникiв Богдана Хмельницького, наприклад Кривоноса. Не можна однозначно твердити, що вони з’явилися саме в часи козацького повстання. Але iхнi сюжети й iнтерпретацii свiдчать, що коренi цих творiв сягають тих часiв.
У згаданих творах часто з сарказмом говориться про ляхiв, про iхнi поразки вiд козацького вiйська. Так, у думi про Бiлоцеркiвський мир розповiдаеться, як козаки загнали ляхiв аж до Вiсли. Наляканi ляхи називають козакiв рiдними братами й просять iх пустити за Вiслу «хоть у одних сорочках». Тим часом на рiчцi зломився лiд.
«…тодi козаки ляхiв рятували, за патлi хватали,
да ще далi пiд лiд пiдпихали:
«Ей, ляхи ж ви, ляхи,
мостивиi пани!
Колись нашi дiди над цiею рiчкою козакували
да в сiй рiчцi скарби поховали;
як будете скарб находити,
то будемо з вами пополам скарб дiлити,
